Снігопад

Розділ 32

Потрібний склад — четвертий ліворуч — знайти нескладно. Дорогу, що біжить униз до води, перегороджують кілька вантажних контейнерів — величезні залізні коробки, які можна побачити на причепах вісімнадцятиколісних фур. Вони поставлені ялинкою, і доводиться з пів десятка разів виписати «мисліте», проходячи вузеньким плутаним каналом поміж залізних стін. Нагорі стоять озброєні хлопці, дивляться на Y. Т., яка обережно веде дошку повз перешкоди. Поки вона встигає доїхати до протилежного краю, її вже роздивилися вздовж і впоперек.

Де-не-де просто на дротах висять лампочки, десь навіть напнуто кілька гірлянд. Їх увімкнули, просто так, щоб вона почувалась комфортніше. Нічого не розбереш, світло плаває кольоровими плямами посеред непроникної хмари пилу та імли. Просто перед нею доступ до води перегороджено ще одним лабіринтом контейнерів. На одному ґрафіті: УКОР КАЖЕ: СПРОБУЙ ЗГОРИ ВНИЗ!

— Що за УКОР? — цікавиться вона, просто щоб розтопити лід мовчання.

— Унікальний Король Озонових Руйнівників, — пояснює чоловічий голос. Його власник саме зістрибнув зі складського дебаркадера праворуч від неї. Всередині Y. Т. бачить електричне світло і жевриво цигарок. — Ми так звемо Еміліо.

— А, точно. Фреонник. Але я тут не через Холодець.

— Як скажеш, — погоджується один із хлопців, високий і стрункий, років тридцяти з лишком, але надто худий, щоб мати сорок. Дістає з рота бичок і кидає вбік, ніби дротик. — А чого тоді прийшла?

— Скільки хочете за «Снігопад»?

— Один і сімдесят п’ять Ґіппера.

— Наче ж було один і п’ять, — дивується Y. Т.

Хлопець хитає головою.

— Сама розумієш, інфляція. Але це нормальна ціна, бля, та твоя дошка коштує Ґіпперів зо сто.

— За долари таку взагалі не купиш, — дратується Y. Т. — Слухайте, в мене тільки півтора.

Дістає з кишені згорток.

Чувак сміється, хитає головою, гукає до кентів на складі:

— Чуєте, мужики, в нас тут дівка хоче розрахуватися Мізами.

— Краще викинь їх, сонце, — озивається різкіший, гидкіший голос, — Або купи собі тачку.

Це говорить іще старіший дядько з лисою маківкою, кучерявим волоссям на скронях і великим пузом. Він стоїть на дебаркадері.

— Як не хочеш брати, так і скажи. Всі ці балачки бізнесу не стосуються.

— Дівки сюди заходять не дуже часто, — зауважує товстий і лисий. Y. Т. так розуміє, що це має бути сам УКОР. — Так що тобі знижка за сміливість. Повернися.

— Та пішов ти... — каже Y. Т. Для нього вона повертатися не збирається.

Усі, хто це чує, заходяться реготом.

— Добре, давай, — погоджується УКОР.

Високий худорлявий чоловік повертається до дебаркадера, забирає звідти алюмінієву валізку, кладе її на сталевий барабан посеред дороги, що сягає йому десь до пояса.

— Спершу гроші.

Y. Т. дає йому мізи. Він оглядає пачку, щириться, несподівано різким рухом кидає всередину складу. Хлопці всередині знай гигикають.

Він відчиняє валізку, всередині — маленька комп’ютерна клавіатура. Вставляє свою картку в роз’єм, кілька секунд щось набирає.

Тоді виймає з горішнього відділення трубку, вставляє у гніздо в нижній частині. Машина втягує трубку, щось робить з нею, а тоді випльовує назад.

Він передає трубку Y. Т. Червоні цифри на ковпачку починають відлік з десяти.

— Коли дійде до одиниці, приклади до носа і вдихай.

Але вона вже задкує.

— Дівчинко, якісь проблеми?

— Ще ні. — І щосили підкидає трубочку в повітря. Нізвідки налітає скрекотіння лопатей, над головами з’являється Жнець Бурі; на мить усі присідають, на мить у всіх від несподіванки підгинаються коліна. Трубочка на землю не повертається.

— Ах ти ж сука, — каже кощавий.

— Це був реально кльовий план, — визнає УКОР. — Я лише одного не розумію: чого б то мила, розумна дівчинка брала участь у самовбивчій місії?

З’являється сонце. Власне, добрих пів десятка сонць спалахують у небі навколо них, і тіні зникають. У цьому сліпучому сяйві лиця кощавого та УКОРа здаються якимись пласкими і геть невиразними. Y. Т. єдина, хто щось бачить, бо її Забрало гасить надлишок світла, чоловіки ж кліпають і осідають під його масою.

Y. Т. озирається. Одне з мініатюрних сонць висить над лабіринтом контейнерів, проникає в кожну шпарину, сліпить стрільців, що стоять на варті. Все стає то надто світлим, то надто темним — електроніка її окулярів намагається вирішити, як саме калібруватися, але посеред усього цього візуального безладу з’являється одне зображення, чітко відбите на її сітківці: стрільці лягають покосом, як дерева лісосмуги в бурю, і тільки на мить над лабіринтом з’являються обриси кількох темних кутастих предметів, які швидко зникають з іншого боку, ніби кібернетичне цунамі. Щурати.

Вони здолали лабіринт, просто перестрибнувши його — довгими, пологими параболами. Дорогою дехто з них пробивався крізь скупчення озброєних тіл, ніби фулбеки НФЛ, які на повній швидкості пролітають повз задрочених фотографів уздовж бічної лінії. Тоді, приземлившись на дорогу перед лабіринтом, вони здійняли хмарку пилюки, біля землі затанцювали хаотичні білі іскри, а поки це все відбувається, Y. Т. не чує, але відчуває, як один зі Щуратів врізається в тіло високого кощавого чоловіка, а тоді чує, як його ребра тріщать зі звуком вибуху надутого целофанового пакета. На складі вже розверзлося пекло, але вона таки намагається стежити за всім, дивитися, як чергові іскристо-запорошені сліди нових і нових Щуратів миттю перетинають дорогу і зникають у повітрі, долаючи новий бар’єр.

Відколи вона підкинула трубку в повітря, минуло три секунди. Вона саме поверталася, щоб зазирнути всередину складу, але хтось на верхотурі на мить привернув її увагу. Ще один стрілець, снайпер, саме виступає з-поза кондиціонера, звикає до світла, підносить Гвинтівку до плеча. Y. Т. кліпає, бо червоний лазерний промінь ковзає по очах, двічі ковзає, аж поки приціл зупиняється на чолі. Позад снайпера вона бачить Женця Бурі, його лопаті у діамантовому світлі нагадують диск; диск витоншується у вузький еліпс, а потім у рівнесеньку сріблясту лінію. А тоді він просто ковзає повз снайпера.

Гелікоптер закладає крутий поворот, шукаючи іще якої здобичі, коли перед ним щось падає, окреслюючи безвільну траєкторію. Дівчині здається, що падає бомба, але це просто голова снайпера, вона швидко крутиться, розбризкуючи в промені світла густі рожеві спіралі. Мабуть, лопаті вдарили точно в основу черепа. Якась частина Y. Т. стоїть і байдуже дивиться, як голова підстрибує і крутиться в пилюці, інша ж половина волає на все горло.

Вона чує ляскіт, перший гучний звук за весь час. Повертається на звук, дивиться на водонапірну вежу, що височіє над місцевістю, — ідеальна точка для снайпера.

Її увагу привертає тонесенький біло-блакитний вихлоп невеличкої ракети, яка щойно злетіла в небо з вантажівки Нґ. Вона нічого не робить — просто досягає певної висоти і зависає там, спираючись на силу вихлопу. Але Y. Т. до того вже байдуже, вона стрибає на дошку і стрімголов мчить геть, намагаючись знайти прикриття від снайпера на водонапірній вежі.

Ляскає вдруге. Перш ніж звук устигає досягти її вух, ракета горизонтально, наче короп у воді, зривається з місця, раз чи двічі ледь звертає, коригуючи курс, наводиться на гніздо снайпера, просто над самою драбиною, що веде на вежу. Лунає страшенний вибух без вогню і світла, ніби один із гучних та безглуздих бабахів, що іноді виходять замість феєрверків. Ще якусь мить Y. Т. чує, як шрапнель із брязкотом прошиває метал водонапірної вежі, і перш ніж вона знову пірнає в лабіринт, повз неї прокочується ударна хвиля, жбурляючи просто в обличчя кам’яну крошку та дрібні скалки. Щось влітає у лабіринт. Y. Т. чує, як воно калатає всередині, ніби кулька для пінґ-понґу, відбивається від кожної наступної сталевої стіни, змінюючи напрямок. Щурат прокладає для неї дорогу.

Дуже мило!

— Ну, і що це було, старпере? — цікавиться вона, залазячи у вантажівку. Горло здається шорстким і розпухлим. Може, від крику, може, від токсинів, а може, й від того, що зараз вона виблює. — Забув про снайперів? — Якщо обговорювати деталі операції, можливо, це допоможе забути, що зробив Жнець.

— Я не знав про того, на вежі, — визнає Нґ. — Але щойно він кілька разів вистрелив, ми визначили траєкторії куль на міліметрових хвилях і відстежили його. — Він щось командує вантажівці, виводить її зі сховку і прямує до 1-405.

— Там ніби як очевидне місце для снайпера.

— Він був у незахищеній точці, відкритий з усіх боків. Вирішив працювати з суїцидальної позиції. Це нетипово для наркобізнесу, там зазвичай прагматичніші люди. Ну гаразд, ще є зауваження щодо моїх дій?

— Усе спрацювало?

— Так. Трубка потрапила в герметичне відділення гелікоптера, перш ніж її вміст розпорошився. Наркотик пройшов миттєву заморозку рідким гелієм, тож не встиг самознищитись, і тепер у нас є зразок «Снігопаду» — те, чого ніхто досі дістати не зумів. Саме на таких успішних операціях будуються репутації, схожі на мою.

— А що зі Щуратами?

— А що з ними?

— Вони повернулись назад? Туди? — Y. Т. кивком голови вказує на місце у фургоні позаду себе.

Нґ на мить замовкає. Y. Т. нагадує собі, що зараз він сидить в офісі, у В’єтнамі 1955 року і дивиться все це по телеку.

— Троє повернулися, — каже Нґ. — Троє ще в дорозі. А трьох я залишив на місці з особливими розпорядженнями для подальшої пацифікації.

— Ти кидаєш їх?

— Вони нас наздоженуть, — обіцяє Нґ. — По прямій вони можуть розганятися до семисот миль за годину.

— А правда, що в них усередині якась ядерна фігня?

— Радіотермальні ізотопи.

— А що станеться, якщо такого роздовбати? Всі мутують?

— Якщо ти коли-небудь опинишся поруч із силою, здатною вивільнити ці ізотопи, — попереджає Нґ, — то променева хвороба стане найменшою з твоїх проблем.

— Вони зможуть нас знайти?

— Ти що, не дивилася «Лессі повертається додому», як була малою? Точніше, ще меншою, ніж зараз?

Ну от. Вона мала рацію. Щуратів роблять із собак.

— Це жорстоко.

— Цілком очікувана сентиментальність, — відповідає Нґ.

— Вирвати пса з його тіла... Постійно тримати в буді...

— Коли Щурат сидить у... — як ти це назвала? своїй буді? — то що він там робить, на твою думку?

— Лиже свої електронні яйця?

— Ловить фризбі у прибої. Вічно. Їсть стейки, що ростуть на деревах. Валяється біля каміна у мисливському будиночку. Поки що я не додавав туди яйцелизальних симуляцій, але тепер, коли ти згадала про таке, поміркую над цим питанням.

— А коли він виходить із буди на побігеньки?

— Ти уявляєш, який це кайф для пітбультер’єра — можливість бігти зі швидкістю сімсот миль за годину?

Y. Т. не відповідає, вона надто заклопотана — досі намагається осмислити нову концепцію.

— Твоя помилка, — пояснює Нґ, — в тому, що ти думаєш, ніби всі організми, яким потрібні механічні доповнення — наприклад я, — жалюгідні каліки. Насправді ж їм тепер живеться краще, ніж раніше.

— А де ти береш пітбулів?

— Щодня їх безліч викидають на вулиці — у всіх містах, куди не глянь.

— Патраєш маленьких цуциків?

— Ми рятуємо покинутих собак від вірної смерті і відправляємо їх у приблизний аналог собачого раю.

— У мого друга Стерва був пітбуль. Фідо. Ми його знайшли у провулку. Якесь падло прострелило йому лапу. Ми заплатили ветеринару за лікування, а тоді кілька місяців тримали в порожній квартирі у будинку Стерва, щодня з ним гралися, годували. А коли одного дня прийшли побавитися — його вже не було. Хтось вдерся до помешкання і забрав його. Мабуть, продав на досліди.

— Мабуть. Але так за собакою не доглядають.

— Його нове життя було кращим за вуличне.

У розмові настає пауза — Нґ починає давати команди вантажівці, звертає на фрівей Лонґ-біч, прямує назад у місто.

— Вони щось пам’ятають?

— Наскільки собаки взагалі можуть щось пам’ятати. Ми не вміємо стирати пам’яті.

— То, може, Фідо також став Щуратом і зараз десь серед них.

— Сподіваюся, що став — задля його ж добра.

У франшизі «Великий Гонконґ містера Лі» у Феніксі, штат Аризона, прокидається Напівавтоматичний робохоронець #В-782 від компанії «Охоронні системи Нґ».

Фабрика, що його зробила, думає, що він робот Число В-782. Але сам він думає, що він пітбультер’єр на ім’я Фідо.

Колись давно Фідо був поганим маленьким песиком — іноді. Зараз Фідо мешкає в гарній маленькій хатинці з гарним маленьким подвір’ячком. Тепер він став гарним песиком. Йому подобається лежати у хатинці, слухаючи, як гавкають інші песики. Фідо належить до великої зграї.

Сьогодні десь далеко багато гавкають. Фідо дослухається до цього гавкоту і дізнається, що всю зграю гарних песиків щось дуже сильно розбурхало. Багато дуже поганих чоловіків хочуть образити гарну дівчинку, тому песики дуже розізлилися і стривожилися. І щоб захистити гарну дівчинку, вони роблять боляче поганим чоловікам.

Так і має бути.

Фідо не виходить зі своєї хатинки. Коли він уперше почув гавкіт, то також схвилювався. Йому подобаються гарні дівчатка, і він дуже сумує, коли погані чоловіки намагаються зробити їм боляче. Колись у нього була гарна дівчинка, яка його любила. То було давно, коли він іще жив у страшному місці, і завжди був голодний, і багато людей погано з ним поводилися. Але гарна дівчинка любила його і гарно з ним поводилась. Фідо дуже любить цю дівчинку.

Але з гавкання інших песиків Фідо розуміє, що гарна дівчинка вже у безпеці. Тому він знову засинає.