Снігопад

Розділ 2

У Доставлятора вихоплюється мимовільний крик люті, і він тисне на газ. Емоції наказують йому повернутися, вбити менеджера, дістати з багажника мечі, ніндзею просковзнути в те маленьке віконце, вистежити його в масному хаосі мікрохвильованого закладу і зустрітися віч-на-віч у кульмінаційному, наваристому апокаліпсисі. Але те саме він думає, і коли хтось підрізає його на шосе, однак ще ніколи не робив нічого подібного — поки що.

Він може з цим упоратися, це реально. Викручує оранжеві сигнальні вогні на максимальну яскравість, фари виставляє на автомат. Вимикає сигнал тривоги, переводить стерео на таксіскан, що прочісує всі частоти таксистів, вишукуючи інформацію про пригоди на дорозі. Дідька лисого щось розбереш. Можна купити касети, взятися до «навчання-за-кермом» і навчитися розмовляти таксолектом. Інакше годі влаштуватися в таксі. Кажуть, в його основі лежить англійська, але там і слова зі ста не розбереш. Утім, загальний сенс можна збагнути. Якщо на дорозі якісь проблеми, вони всі триндітимуть про це таксолектом, хоч якось його попередять, він устигне кудись звернути, перш ніж...

Він стискає кермо

Застрягне в заторі

Його очі широко розплющені, він відчуває, як тиск вганяє

Їх йому

В череп

Чи застрягне позаду трейлера

Сечовий міхур повний-повнісінький

І доставить піцу

О Боже О Боже

Пізно

22:06 висвічується на вітровому склі, але все, що він може бачити, все, про що він може думати, це 30:01.

Таксисти про щось гудуть. Таксолект — це милозвучні белькотання з кількома різкими іноземними звуками, достоту масло, присипане битим склом. Він постійно чує слово «пасажир». Вони завжди триндять про своїх бісових пасажирів. Ото ще цяця! Що станеться, якщо доставити свого пасажира

пізно

одержиш менші чайові? Фігня.

Серйозна тягучка на перехресті CSV-5 та Оаху-роуд, все як завжди, уникнути її можна, тільки якщо зрізати шлях через Конюшні Віндзорських Височин.

Усі КВВ влаштовані однаково. Коли створюється новий міськлав, корпорація «КВВ Буд» зрівнює із землею гірські хребти і змінює течію могутніх річок, які перешкоджають плануванню вулиць, ергономічно спроектованих для безпечної їзди. Доставлятор може заїхати в Конюшні Віндзорських Височин будь-де, від Фейрбенкса до Ярославля і до спеціальної економічної зони Шеньчжень, і завжди знайти дорогу.

Але коли ти вже кілька разів доставляв піцу до кожного будинку КВВ, то вивідав і деякі секретики цього місця. Доставлятор — саме така людина. Він знає, що у стандартних КВВ є один, і тільки один двір, який не дає проїхати весь міськлав наскрізь, від в’їзду до виїзду. Якщо вам не хочеться їхати по траві, то доведеться добрих десять хвилин блукати у КВВ. Але якщо пороху в порохівницях вистачить на те, щоб проїхати один двір, один-єдиний двір, то центр можна проскочити напряму.

Доставлятор знає цей двір, він уже доставляв сюди піци. Він бачив цей двір, обстежив його, запам’ятав, де стоїть сарай і столик для пікніків, може знайти їх навіть у темряві — знає, що коли до цього дійде, дійде до двадцятитрьоххвилинної піци, перед якою лежить іще не одна миля, якщо трапиться тягучка на CSV-5 та Оаху, він може заїхати в Конюшні Віндзорських Височин (його віза доставника піци автоматично відчинить ворота), під скрегіт шин пролетіти Бульваром Спадку, різко звернути на площу Солом’яного Мосту (ігноруючи знак ПРОЇЗДУ НЕМАЄ, ігноруючи обмеження швидкости та ідеограми «ОБЕРЕЖНО, ДІТИ», якими щедро всіяні всі КВВ), знести лежачих поліціянтів могутніми радіальними шинами, вискочити на під’їзну доріжку №15 на кільці Солом’яного Мосту, різко звернути ліворуч, об’їжджаючи сарай на задньому дворі, вписатися у задній двір №84 на Барбарисовій площі, уникнути столика для пікніків (це непросто), тамтешньою під’їзною доріжкою виїхати на саму Барбарисову, яка веде на Красноліський проспект, а той уже тягнеться аж до виїзду із міськлаву. На виїзді його може підстерігати Служба безпеки КВВ, але їхні ІПСШ, Інноваційні Пристрої Спускання Шин, пасуть один напрямок — вони можуть не впускати машини, але завжди їх випускають.

Ця машина розвиває таку нев’їбенну швидкість, що якщо коп відкусить шматок пончика, коли Доставлятор тільки виїжджає на Бульвар Спадку, він іще не встигне його проковтнути, як Доставлятор під вищання шин уже вихопиться на Оаху. Гуп. На лобовому склі спалахують нові червоні вогники: порушено периметр безпеки автомобіля Доставлятора.

Ні. Не може бути.

Хтось упав йому на хвіст. Просто біля лівого крила. Хтось на скейті, мчить по шосе просто поряд, саме коли він розраховує вектори під’їзду до Бульвару Спадку.

Отак-от відволікшись, Доставлятор допустив, щоб його загарпунили. Точніше, його машину — підчепили гарпуном. Великий круглий електромагніт із підкладкою, прикріплений до тросу з арахноволокна. Він, щойно вдарившись об багажник машини Доставлятора, там і залишився. За десять футів позаду власник цього розпроклятого девайсу їде собі на скейті, підвозиться його тачкою, катається, ніби водний лижник за катером.

У дзеркалі заднього огляду помаранчеві і блакитні спалахи. Паразит — це не просто собі рагуль, що відтягується як може. Це ділова людин, він заробляє гроші. Оранжево-блакитний комбінезон, із якого повсюди випирає підкладка з пропеченого бронегелю — це костюм кур’єра. Кур’єра із РадиКС, Радикальних Кур’єрських Систем. Ніби велосипедист-поштар, але дратує у сто разів більше, бо ці не їздять на власній енергії — вони присмоктуються до інших машин і сповільнюють їх.

Ну звісно. Доставлятор квапився, блимав фарами, вищав покришками. Найшвидший на дорозі. Звісно, кур’єр присмоктався саме до нього.

Не варто дратуватися. Якщо він зріже шлях через КВВ, то матиме достатньо часу. Він обганяє повільнішу машину на центральній смузі, тоді підрізає її і вклинюється просто перед нею. Кур’єрові доведеться відчепитися, інакше він влетить у повільніше авто.

Ага. Він уже не за десять футів позаду — онде, витріщається просто у заднє вікно. Передбачивши маневр, він змотав трос на руків’я з котушкою, і тепер уже просто сидить на його піца-машині, переднє колесо скейтборда навіть зайшло під задній бампер Доставлятора.

Рука в помаранчево-блакитній рукавиці із прозорим аркушем пластику тягнеться вперед, б’є у бічне скло. На машину Доставлятора щойно вчепили наліпку. Наліпка десь із фут завбільшки, на ній напис — великими оранжевими літерами, надрукованими у дзеркальній проекції, аби він міг прочитати ізсередини.

ДОПОТОПНИЙ ПРИЙОМ

Він мало не пропускає поворот на Конюшні Віндзорських Височин. Щоб потрапити у міськлав, доводиться загальмувати, пропустити транспорт і перетнути крайню смугу. Прикордонний пост добре освітлений, митні агенти готові обшукувати всіх прибулих — обшукувати з проникненням, якщо гості не сподобаються — але брама магічним чином відчиняється, коли система безпеки розпізнає авто «Піца Коза Ностра»: просто доставка, сер. І коли він проїжджає, кур’єр — кліщ у нього на сраці — махає прикордонній поліції! Що за мудло! Їде як до себе додому!

Мабуть, він таки часто тут буває. Забирає різну важливу срань у важливих людей із КВВ, доставляє її в інші ФЦКНУ, Франшизоцентричні Квазінаціональні Утворення, провозить через митниці. Цим і займаються кур’єри. Досі, принаймні, було саме так.

Він рухається надто повільно, розгубив усю інерцію, час підтискає. Де ж кур’єр? А, трохи попустив трос, знову їде позаду. Доставлятор знає, що цього мудака чекає велика несподіванка. Цікаво, чи встоїть він на своєму клятому скейті, якщо на швидкості сто кілометрів на годину налетить на розтрощені рештки якогось триколісного велосипедика? От і побачимо.

Кур’єр відхиляється назад, — Доставлятор мимоволі дивиться у дзеркало заднього огляду, — відхиляється назад, ніби водний лижник, відштовхується від дошки і розвертається так, що опиняється поряд із машиною, їде з нею Бульваром Спадку і чіпляє ще одну наліпку, цього разу на лобове скло! Там написано:

НЕПОГАНИЙ ХІД, ЛОШОК

Доставлятор ситий цими наліпками по саму зав’язку, їх здирати не одну годину. Доведеться доправляти машину на детейлінґ, заплатити трильйони доларів. У планах Доставлятора зараз дві речі: він за будь-яку ціну має скинути цю дворову наволоч і доставити злоїбучу піцу, і це все за

24:23

за наступних п’ять хвилин і тридцять сім секунд.

Тільки й того. Треба більше уваги приділяти дорозі — він звертає в бічну вуличку, без попередження, мабуть, сподіваючись розмазати кур’єра об дорожній знак на розі. Не спрацьовує. Ці розумаки стежать за передніми колесами, вони бачать, куди ти повертаєш, їх зненацька не заскочиш. Вперед, на площу Солом’яного Мосту! Дорога здається такою довгою, довшою, ніж пам’яталося, — воно й природно, коли поспішаєш. Він бачить блиск машин попереду, машин, припаркованих боком до проїзду — а мали б паркуватися колом. Двоповерховий будинок, обшитий вагонкою і світло-блакитним вінілом, збоку одноповерховий гараж. Ця доріжка стає центром його всесвіту, він більше не думає про кур’єра, намагається не думати про Дядечка Енцо, про те, що він зараз робить — купається, мабуть, або сере, або кохається з якоюсь акторкою, або навчає котрусь із двадцяти шести своїх онук сицилійських пісеньок.

Дорога йде схилом, і передня підвіска втискається у моторний відсік, але для того підвіски і вигадали. Він оминає машину на доріжці — мабуть, сьогодні тут гості, він не пригадує, щоб ці люди їздили на «лексусі», — пробивається крізь живопліт, у бічний дворик, шукає очима сарай, той сарай, у який йому нізащо не можна в’їхати

його нема, знесли

наступна проблема, столик для пікніків на сусідньому подвір’ї

зачекайте, тут паркан, коли це вони поставили паркан?

Нема часу тиснути на гальма. Треба набрати швидкість, аби знести паркан і не просрати інерції. Це просто чотирифутова дерев’янка.

Паркан легко проламується, Доставлятор втрачає, може, відсотків десять швидкості. Але дивно — з вигляду це старий паркан, мабуть, він десь повернув не туди, — думає він, влітаючи в порожній басейн на задньому подвір’ї.

Якби в ньому було повно води, все було б не так і погано, можливо, машина вціліла б, можливо, він не заборгував би «Піці Коза Ностра» нової. Але ні, він як «Штука[8]» влітає у дальню стіну басейну, звук більше схожий на вибух, ніж на автотрощу. Подушка безпеки надимається, за хвилю опускається, ніби лаштунки, за якими відкривається його нове життя: він застряг у розбитій машині у порожньому басейні у КВВ, наближаються сирени поліції міськлаву, у нього над головою піца, чигає там, як лезо гільйотини, на ній блимає 25:17.

— Куди? — питає хтось. Жінка.

Він дивиться вгору крізь погнуту раму вікна, облямовану тепер фрактальними візерунками побитого захисного скла. Це говорить кур’єр. І той кур’єр не чоловік, а молода дівчина. Грьобана дівчина-підліток! Вона жива-здорова, нічого їй не сталося. З’їхала на скейті просто в басейн і зараз катається від одного його борту до другого, піднімається на одну стінку, майже до самісінького верху, а тоді спускається і знову піднімається на протилежну стінку. У правій руці вона тримає гарпун, електромагніт намотаний аж до руків’я, тож пристрій нагадує якийсь дивний ширококутний міжгалактичний промінь смерті. Її груди по-генеральському виблискують сотнями дрібних стрічечок і медальок, але кожен прямокутник — це не стрічка, а штрих-код. Штрих-код із ідентифікатором, її перепусткою в різні установи, на шосе та у ФЦКНУ.

— Куди? — повторює вона. — Куди доставити піцу?

Йому скоро гаплик, а вона ще й знущається.

— Білі Колони. Кільце Оґлторпа, 5.

— Я завезу. Відчиняй кришку.

Його серце збільшується мало не вдвічі. На очі навертаються сльози. Можливо, він житиме.

Натискає на кнопку, і кришка відчиняється.

Під час чергового проїзду кур’єрка вихоплює піцу з роз’єму. Доставлятор кліпає, уявляючи, як часникова начинка зминається об задню стінку коробки. Потім вона бере коробку під пахву. Нестерпне видовище, це вже занадто.

Але вона її доставить. Дядечко Енцо не вибачається за нетоварного вигляду, потовчені чи холодні піци — лише за ті, що прибули пізно.

— Гей, — озивається Доставлятор, — візьми.

Він висовує з потрощеного вікна руку в чорній рукавиці. У тьмяному освітленні заднього ґанку виблискує білий прямокутник: візитівка. Під час наступного проїзду кур’єрка вихоплює картку, читає. Там написано:

Хіро Протагоніст

Останній хакер-фрилансер

Найкращий у світі фехтувальник

Позаштатник Центральної Розвідувальної Корпорації

Спеціалізація: пов’язані з софтом дані

(Музика, медіа, мікрокод)

Тарабарщина на звороті повідомляє, як його знайти: номер телефону, напівелектронні мережі зв’язку. І адреса в Метасвіті.

— Тупе ім’я, — коментує кур’єрка, запихаючи візитівку в одну з незліченних кишеньок на комбінезоні.

— Але такого не забудеш, — заперечує Хіро.

— Був би ти хакером...

— Чому я розвожу піци?

— Так.

— А я фрилансер. Слухай, як тебе там — я тобі винен.

— Мене звати Y. Т., — каже вона, кілька разів відштовхуючись від дна ногою і набираючи енергію. Вона вилітає з басейну, ніби з катапульти, — і ось її вже нема. На смарт-колесах свого скейта, що складаються з численних спиць, які скорочуються і подовжуються, пристосовуючись до поверхні, вона пролітає газоном, ніби шматок масла по гарячому тефлону.

Хіро, який ось уже тридцять секунд як не працює Доставлятором, вилазить із машини, дістає з багажника і припасовує до себе свої мечі, готується до карколомної нічної втечі з території КВВ. До кордону з ЖК «Діброва» лише кілька хвилин, він запам’ятав маршрут (наче запам’ятав) і знає, як працюють міськлавні копи, бо й сам колись був одним із них. У нього непогані шанси втекти. Але буде цікаво.

Над ним, у будинку, що біля басейну, увімкнулося світло, діти визирають із вікон своїх спалень, такі теплі та розкуйовджені у своїх піжамках із «Маленькими калічками[9]» та «Ніндзя-вояками з Плоту», які або вогнетривкі, або неканцерогенні, але не те й інше водночас. Тато виходить із задніх дверей, на ходу натягуючи кофту. Це гарна сім’я, що живе в залитому світлом домі, убезпечена сім’я — геть як та, до якої він належав іще тридцять секунд тому.