Снігопад

Розділ 12

Напівавтоматичний робохоронець #А-367 від компанії «Охоронні системи Нґ» мешкає у приємному чорно-білому Метасвіті, де ресторанні біфштекси ростуть на деревах, звисають із нижніх гілок десь на рівні рота, а просочені кров’ю галети знай літають у свіжому прохолодному повітрі, просто собі літають, без причини, аж поки їх не спіймаєш.

У нього є невеличке приватне подвір’я. Навколо подвір’я — паркан. Він знає, що не може через нього перестрибнути. Він ніколи й не намагався, бо знає, що не зможе. Він не виходить на подвір’я без потреби. Там спекотно. У нього важлива робота — охороняти подвір’я. Іноді люди заходять на подвір’я і йдуть собі геть. Переважно це добрі люди, і він їх не чіпає. І не знає, чому ці люди добрі. Просто знає, що вони такі. Іноді туди заходять погані люди, і йому доводиться робити погані речі, щоб вони пішли геть. Це його сродна праця.

У широкому світі за межами подвір’я є й інші подвір’я з іншими песиками, такими самими, як і він. То не погані песики. Всі вони — його друзі.

Найближчий сусідній песик далеко-далеко, далі, ніж він бачить. Але іноді він чує, як той песик гавкає, коли якась лиха людина підходить до подвір’я. Інших сусідських песиків він також чує, ціла зграя таких песиків живе навколо нього, ген далеко, в усіх напрямках. Він належить до великої зграї хороших песиків.

Він, як і всі інші хороші песики, гавкає, коли на подвір’я заходить чужинець — чи навіть проходить повз. Чужинець їх не чує, але інші песики чують. Якщо вони живуть поруч, то нашорошують вуха. Вони прокидаються і готуються робити погані речі, якщо він спробує зайти на їхнє подвір’я.

Коли сусідський песик гавкає на чужинця, в мозок #А-367 потрапляє не тільки гавкання, а ще й картинки, звуки і запахи. Він одразу дізнається, як виглядає чужинець. Як він пахне. Як він звучить. Тому, якщо чужинець підійде до подвір’я, він його впізнає. І також почне гавкати іншим хорошим песикам, так що ціла зграя буде готова битися з чужинцем.

Сьогодні напівавтономний робохоронець #А-367 гавкає. Він не просто передає зграї гавкання якогось іншого песика. Він гавкає, бо його дуже непокоять події, що відбуваються на його подвір’ї.

Спершу прийшло двоє людей. Це його стривожило, бо прийшли вони дуже швидко. Їхні серця калатали, і від них пахло переляком. Він поглянув на цих двох людей, аби побачити, чи не принесли вони з собою якихось поганих штук.

Маленька людина принесла штучки, які трішки поганенькі, але не дуже. Велика людина принесла насправді погані штуки. Але він звідкись знає, що великій людині можна. Йому можна бути на цьому подвір’ї. Він не чужинець, він тут живе. А маленька людина у нього в гостях.

Але він відчуває, що відбувається щось збудливе. Він починає гавкати. Люди на подвір’ї не чують, як він гавкає. Але всі інші хороші песики з його зграї, ген далеко, чують його, а коли вони його чують, то бачать двох наляканих хороших людей, відчувають їхній запах, чують їх.

Потім на його подвір’я заходять інші люди. Вони також збуджені — він чує, як б’ються їхні серця. Його рот наповнюється слиною, коли він відчуває запах гарячої солоної крові, що пульсує в їхніх артеріях. Ці люди збуджені, розлючені, трішки налякані. Вони тут не живуть, вони чужинці. А він не дуже любить чужинців.

#А-367 дивиться на них і бачить, що вони мають три револьвери: один 38-го калібру і два маґнуми 357-го; бачить, що 38-й заряджений холостими, один 357-й заряджений тефлоновими кулями і зведений, а помповий дробовик заряджений картеччю, один патрон уже в патроннику, плюс іще чотири в магазині.

Ті штуки, що їх несуть чужинці — дуже погані. Страшні штуки. Він збуджується. Він злиться. Він трішки лякається, але йому подобається лякатися, для нього це те саме, що збуджуватися. Насправді в нього лише дві емоції: сон і адреналіновий раж.

Поганий чужинець з дробовиком піднімає зброю!

Це вже абсолютно страхітлива річ. Багато поганих і збуджених чужинців вдираються на це подвір’я з поганими штуками, вони приходять зробити шкоду хорошим гостям.

Він ледве встигає прогавкати попередження іншим гарним песикам, перш ніж кидається з буди, гнаний розпеченим до білого чистим кровожерним пориванням.

Периферійним зором Y. Т. бачить короткий спалах, потім чує клацання. Вона озирається в тому напрямку і бачить, що джерело світла — якась собача буда, вмонтована в стіну Гонконгу. Дверцята буди щойно розчахнулись ізсередини, і те, що їх розчахнуло, мчить до газону зі швидкістю та невідворотністю гаубичного снаряду. Поки все це прокручується у голові Y. Т., хачі починають верещати. Крики не люті, не налякані. Ніхто ще не встиг злякатися. Це крики людей, котрим на голови щойно вилили відро крижаної води.

Крик іще лунає, вона ще повертає голову — глянути на хачів, а у дверцятах буди знову спалахує світло. Вона переводить погляд в тому напрямку, і їй здається, ніби вона щось побачила, якусь довгасту округлу тінь, спійману перехресним світлом на розмиту мить, поки дверцята рвучко зачиняються. Але коли її очі фокусуються на дверцятах, вона бачить самі лише дверцята, що похитуються, як і раніше. Жодних інших вражень у її мозку не лишилося, тільки ще одна деталь: між будою і хачами впродовж цієї миттєвості газоном протанцював ланцюжок іскор, ніби пролетіла сигнальна ракета.

Кажуть, Щурат бігає на чотирьох кінцівках, тож, мабуть, саме кігті його робоніг і викресали іскри, коли впивалися в газон, аби забезпечити зчеплення. Хачі вже рухаються. Декого просто збило на газон, вони досі відлітають і котяться. Інші ще падають. Вони беззбройні. Без зброї вони — все одно що без рук. Усі хапаються за правиці, в яких ще мить тому була зброя, всі скімлять, але тепер у їхніх голосах відчувається страх. Штани одного з них роздерті від пояса до щиколоток, і клапоть тканини тягнеться майданчиком, ніби він допіру поклав собі до кишені щось, що мить тому надто поспішало цю кишеню покинути. Можливо, це був ніж.

Крові немає. Щурат точний. Хачі досі тримаються за правиці і скімлять. Мабуть, таки правду кажуть — Щурат б’є струмом, коли хоче, аби людина щось випустила з рук.

— Обережно, — чує вона власний голос. — Вони озброєні.

Хіро повертається й посміхається до неї. Його зуби надзвичайно білі і рівні; вищир хижий.

— Ні, не озброєні. Зброя в Гонконгу заборонена, пам’ятаєш?

— Були озброєні секунду тому, — виправляється Y. Т., кліпами очима та хитаючи головою.

— Тепер усе в Щурата, — пояснює Хіро.

Хачі вирішують, що їм краще піти. Вони відступають, залазять у свої таксі та зриваються з місця. Вищать шини.

Y. Т. на самих ободах проїжджає в украденому таксі через ІПСШ, виводить його на вулицю і різко гальмує біля бордюра. Тоді повертається назад у франшизу «Гонконг», туманність запашної свіжості тягнеться за нею, ніби хвіст за кометою. Як не дивно, вона подумує про те, як би воно було — на якийсь час залізти на заднє сидіння тієї машини з Хіро Протагоністом. Мабуть, непогано. Але для цього їй доведеться зняти дентату, а тут не місце на такі речі. До того ж будь-хто достатньо порядний, аби допомогти їй втекти з «Тюряги», точно має якісь застереження стосовно того, аби пердолити п’ятнадцятирічних дівчат.

— Як мило з твого боку, — коментує хакер, киваючи на припарковане таксі. — І за шини заплатиш?

— Ні. А ти?

— Я на бобах.

Вона стоїть собі на газоні посеред Гонконгу. Обоє уважно роздивляються одне одного.

— Я телефонувала своєму хлопцеві, але він мене продинамив, — повідомляє Y. Т.

— Теж трешер?

— Ага.

— Ти припустилась тієї ж помилки, що і я свого часу.

— Це ж якої?

— Переплутала роботу із задоволеннями. Замутила з колегою. У такому нескладно заплутатися.

— Еге ж. Я розумію, про що ти. — Хоча вона не зовсім розуміє, що таке «колега». — Я собі подумала, чи не стати нам партнерами, — пропонує дівчина.

Вона чекає, що він підніме її на глум. Натомість він широко всміхається і ледь киває головою.

— Мені теж це спало на думку. Але я ще маю помізкувати, як саме це зробити.

Вона приголомшена тим, що він і справді обдумував таке. Тоді опановує свої сентименти і розуміє: триндить. Тобто, найпевніше, обманює. Скоріш за все, зрештою він спробує затягти її в ліжко.

— Мушу йти, — повідомляє вона. — Пора додому.

Тепер побачимо, наскільки швидко він втратить інтерес до партнерства. Вона повертається до нього спиною.

Зненацька вони знову потрапляють у промінь прожектора одного з гонконгівських роботів.

Y. Т. відчуває гострий біль у ребрах, ніби хтось її добряче стусонув. Але Хіро того не робив. Він, звісно, непередбачуваний псих і ходить по вулиці з мечами, але лупашити жінок — не його стиль, таких вона за милю вгадує.

— О-йой! — вигукує вона, похитнувшись від удару. Дивиться вниз і бачить маленький важкий предмет, що відскакує від землі в них під ногами. А за межею, на вулиці, допотопне таксі вищить шинами, забираючись геть. Хач вихилився із заднього вікна і погрожує їм кулаком. Певно, кинув у неї камінь.

Тільки це не камінь. Та важка штука в неї під ногами — та сама, що вдарила її по ребрах, — ручна граната. Y. Т. якусь мить витріщається на неї, впізнає знайомий з мультиків образ, що тепер став реальним.

Тоді щось збиває її з ніг, надто швидко, щоб було боляче. І саме коли вона звертає увагу на цей факт, десь-інде на парковці лунає болісно гучний вибух.

А тоді все нарешті завмирає достатньо надовго, щоб вона все побачила і зрозуміла.

Щурат зупинився. А вони ніколи не зупиняються. Частина їхньої таємниці полягає в тому, що їх ніколи не видно — так швидко вони рухаються. Ніхто не знає, як вони виглядають. Ніхто, крім тепер уже Y. Т. та Хіро.

Він більший, ніж вона собі уявляла. Тіло як у ротвейлера, сегментоване перехрещеними бронепластинами, ніби в носорога. Ноги подібні до гепардових — довгі, пружні, що забезпечують максимальну швидкість. Мабуть, саме через хвіст їх називають Щуратами, оскільки це єдине, що ріднить їх зі щурами — довжелезний і гнучкий хвіст, трохи схожий на з’їдений кислотою щурячий, бо й він складається із сегментів, із сотень добре підігнаних сегментів, ніби хребет.

— Ісусе Христе! — вигукує Хіро. І з цих слів вона розуміє, що Хіро також ніколи раніше не бачив Щурата.

Зараз той хвіст скручений, лежить на спині Щурата, ніби мотузка, що впала з дерева. Окремі його частини намагаються рухатись, тимчасом як інші здаються мертвими та інертними. Ноги рухаються по одній, спазматично, неузгоджено. Вся істота виглядає вкрай неправильно, як відеозапис літака, що намагається зайти на посадку з відірваним хвостом. Навіть без інженерної освіти будь-кому зрозуміло, що конструкція понівечена і перекручена.

Хвіст звивається і сіпається, ніби змія, розмотується, спускається з тіла Щурата, вивільняє його ноги. Але з ногами щось не так, він досі не може підвестися.

— Y. Т., — застерігає Хіро, — Не треба.

Але вона не слухає. Крок за кроком наближається до Щурата.

— Він небезпечний, якщо ти цього не помітила, — Хіро відстає ще на кілька кроків. — Кажуть, у ньому є біологічні компоненти.

— Біологічні компоненти?

— Частини тварин. Він може бути непередбачуваним.

Y. Т. любить тварин. Вона не зупиняється.

Тепер їй видно краще. Це не просто купа броні та робом’язів, чимало деталей насправді виглядають вельми делікатно. Із тіла випинаються кілька коротких крилоподібних оцупків: великий на плечі та ряд менших уздовж спини, ніби гребінь стегозавра. «Лицарське забрало» підказує їй, що ці штуки достатньо гарячі, аби спекти на них піцу. Вона підходить, а вони ніби розгортаються і ростуть.

Вони розпускаються, ніби квіти в документальному фільмі, розширюються та розгортаються, відкриваючи налагоджену і складну внутрішню структуру, тепер ущент зруйновану. Кожне куце крило розпадається на маленькі мініатюрні копії самого себе, кожна з них, своєю чергою, розпадається на ще менші копії, і так далі до безконечності. Найдрібніші — просто маленькі клаптики фольги, і звіддалік контури здаються розмитими.

І стає тільки гарячіше. Маленькі крильця розпеклися майже до червоного жару. Y. Т. піднімає окуляри на чоло і прикриває з обох боків обличчя руками, затуляючись від навколишніх вогнів, і бачить, як вони й без контрасту жевріють темно-бурим кольором, ніби спіраль щойно ввімкненої електроплитки. Трава під Щуратом починає диміти.

— Обережно. Всередині можуть бути дуже нехороші ізотопи, — кидає Хіро навздогін. Він підійшов трохи ближче, але однаково тримається позаду.

— Що таке ізотоп?

— Радіоактивна речовина, яка продукує тепло. Це його джерело енергії.

— Як його вимкнути?

— Ніяк. Воно буде виробляти тепло, поки не розплавиться. Y. Т. уже за кілька кроків від Щурата, вона відчуває тепло на своєму обличчі. Крила розгорнулися на максимум. Біля основи вони жовтогарячі, але цей колір затухає відтінками червоного і бурого на делікатних краях, які досі темні. Ядучий дим, що здіймається з обгорілої трави, приховує деякі деталі.

Вона міркує: краї цих крил нагадують мені щось, що я вже бачила. Вони схожі на тонкі металеві лопаті, які виступають із кондиціонера, на яких можна написати своє ім’я, просто водячи по них пальцем.

Або на радіатор машини. Повітря продуває радіатор і охолоджує двигун.

— У нього є радіатори. У Щурата є радіатори для охолодження. — Просто тут і зараз вона збирає інфу.

Тільки що ці не охолоджують Щурата, він і далі розігрівається.

Y. Т. заробляє на життя, пробиваючись крізь затори, це її економічна ніша — боротьба з трафіком. І вона знає, що машина не перегрівається від того, що жене відкритою автострадою. Вона перегрівається, коли стоїть у заторі, тому що коли вона стоїть, радіатор не продуває достатньою кількістю повітря.

А саме це зараз відбувається зі Щуратом. Йому треба рухатися, треба проганяти повітря через радіатори, інакше вони перегріються і розплавляться.

— Кру-уто, — тягне вона. — Цікаво, рвоне чи ні?

Передня частина тіла звужується до гострого носа. Спереду голова різко переходить у напівкулю із чорного скла, круту, наче лобове скло винищувача. Якщо Щурат має очі, то вони там.

Нижче, там, де має бути щелепа — залишки якоїсь механічної штуки, майже цілком зчесаної вибухом гранати.

Чорне вітрове скло — чи маска, чи що воно таке — пробите наскрізь. Дірка достатньо велика, щоб Y. Т. могла просунути в неї руку. По інший бік дірки темно, майже нічого не видно, особливо через близькість жовтогарячого жеврива радіаторів. Але вона бачить щось червоне, щось сочиться зсередини. І це не якийсь Dexron II. Щурат поранений, він стікає кров’ю.

— Ця штука жива, — переконана вона. — В неї по жилах тече кров.

Вона думає: це інфа. Інфа. Ми з моїм партнером — із цим упоротим Хіро — можемо на цьому заробити.

Тоді вона думає: цей бідолаха спалює себе живцем.

— Не роби цього. Не торкайся його, — вкотре радить Хіро.

Вона підходить упритул, опускає окуляри, щоб захистити лице від жару. Щуратові ноги припиняють спазматично рухатися, ніби він чекає на щось.

Кур’єрка схиляється і хапає Щурата за передні лапи. Вони реагують, від дотику її рук напружуються поршневі м’язи. Відчуваються так само, як передні лапи собаки, коли підіймаєш його і хочеш, аби він танцював. Ця штука жива. Вона реагує на неї. Y. Т. це знає.

Вона дивиться на Хіро — просто щоб переконатися, що він усе це бачить. Він бачить.

— Ну ти й мудло! — обурено кидає Y. Т. — Я перша простягаю тобі руку, кажу, що хочу бути твоєю партнеркою, а ти відповідаєш, що маєш подумати? В чому річ? Я недостатньо крута, щоб з тобою працювати?

Вона випростується і задки тягне Щурата газоном. Він неймовірно легкий. Не дивно, що бігає так швидко. Вона могла б його підняти, якби захотіла згоріти живцем. Тягне його назад, до дверцят буди, залишаючи почорнілий і задимлений слід на газоні. Y. Т. бачить, як з її комбінезона валить пара — на тканині закипає старий піт і тому подібне. Вона достатньо маленька, щоб пролізти у дверцята буди — ще одна річ, на яку здатна вона і чого не може Хіро. Зазвичай дверцята замкнені, вона вже пробувала відчинити такі. Але ці відчинені.

Усередині франшиза яскраво освітлена, підлога біла, відполірована роботами. За кілька футів від собачих дверцят стоїть щось подібне до чорної пральної машини — це Щуратова халабуда, там він чаїться у пітьмі та самотності, чекає, коли йому випаде якась робота. До франшизи вона під’єднана дебелим кабелем, що тягнеться зі стіни. Зараз дверцята халабуди розчахнуті навстіж — такого вона теж ніколи не бачила. Ізсередини валить пара.

Не пара. Щось холодне. Як ото буває, коли спекотного дня відчиняєш морозилку. Y. Т. заштовхує Щурата в його халабуду. Якась холодна рідина розпилюється з усіх стін і перетворюється на пару, перш ніж торкнутися тіла Щурата, і ця пара бухає з дверей так потужно, що збиває дівчину з ніг, і вона падає на дупу.

Довгий хвіст стирчить із халабуди, тягнеться підлогою і зникає десь за дверцятами. Y. Т. піднімає кінець хвоста, гострі машинні краї його хребців поколюють навіть крізь рукавиці.

Зненацька він напружується, оживає, якусь секунду вібрує. Вона відсмикує руки. Хвіст прослизає досередини, ніби відпущена ґумова стрічка. Вона навіть не вгледіла того руху. Тоді дверцята рвучко зачиняються, робот-прибиральник, розумний порохотяг, виповзає з інших дверей і заходжується витирати патьоки крові.

У неї над головою, на стіні, що обернена до головного входу, висить обрамлений гірляндами пожовклих квітів жасмину постер. На постері — фото звично усміхненого містера Лі, під ним — звична формула:

А тим часом у маленькому прохолодному домі напівавтоматичний робохоронець #А-367 жалібно скавчить.

На подвір’ї було дуже спекотно, і він почувався геть кепсько. Коли він виходить на подвір’я, йому стає жарко, якщо тільки він не біжить. Коли він поранився і мусив надовго прилягти, йому було жаркіше, ніж будь-коли до цього.

Тепер йому вже не жарко. Але йому досі боляче. Він скавчить своїм пораненим скавчанням. Він каже іншим сусідським песикам, що йому потрібна допомога. Їм сумно, їх це засмучує, вони повторюють його скавчання і передають його іншим песикам.

Недовзі він чує, як наближається машина ветеринара. Гарний ветеринар прийде і зробить так, що йому буде краще.

Він знову гавкає. Він розповідає всім іншим песикам про те, як погані чужинці прийшли і зробили йому боляче. І як жарко було на подвір’ї, коли йому довелося прилягти. І як гарна дівчинка допомогла йому і віднесла його назад у прохолодну хатинку.

Просто перед в’їздом до франшизи «Гонконг» Y. Т. помічає чорний таункар[21], який уже деякий час там стояв. Їй навіть не треба дивитись на номери, вона й так знає, що це мафія — лише мафія їздить на таких машинах. Вікна затемнені, але вона знає, що хтось ізсередини за нею стежить. Як вони це роблять? Ці таункари можна зустріти повсюдно, але ніхто не бачить, як вони рухаються, як кудись їдуть. Вона навіть не певна, що в них є двигуни.

— Окей. Вибач, — каже Хіро. — У мене є своя робота, але на будь-яку знайдену інформацію ми — партнери. П’ятдесят на п’ятдесят.

— Згода, — каже вона, стаючи на дошку.

— Телефонуй коли завгодно. Ти маєш мою візитівку.

— До речі, про візитівку. Там написано, що ти займаєшся забезпеченням для МММ.

— Так. Музика, медіа, мікрокод.

— Ти чув про Віталія Чорнобиля і «Поплавлених[22]»?

— Ні. Це гурт?

— Ага. Найкрутіший. Ти мусиш його зацінити, чувак, вони скоро всіх порвуть.

Вона вилітає на дорогу і гарпунить «ауді» з номерами Буйних Крон. Ця машина має завезти її додому. Мама, певно, вже в ліжку, вдає, що спить, і хвилюється.

За пів кварталу до в’їзду в Буйні Крони вона відчіпляється від «ауді» та заїздить у Макдональдс. Іде до жіночої вбиральні. Там підвісна стеля. Стає на сидіння унітаза в третій кабінці, підважує одну з плит на стелі, відсовує вбік. Вивалюється котоновий рукав із вишуканим рослинним принтом. Вона тягне за нього і дістає на світ божий повний гардероб: блузу, плісовану спідницю, білизну від «Вікі», шкіряні черевички, намисто і сережки, навіть срану сумочку. Знімає комбінезон РадиКС, згортає, засовує під стелю, наново прилаштовує плиту. Тоді вдягається. Зараз вона виглядає достоту так само, як за сніданком із мамою сьогодні вранці. Вона йде вулицею до «Буйних Крон», дошку несе в руках — там їх носити можна, але не можна ставити на дорогу. Махнувши паспортом на прикордонній заставі, проходить чверть милі новими, посипаними жорствою доріжками аж до будинку, на ґанку якого горить світло.

Мама, як завжди, сидить у своєму кублі перед комп’ютером. Мама працює на федералів. федерали заробляють небагато, але мусять тяжко трудитися, щоб показати свою відданість.

Y. Т. заходить до кімнати і дивиться на маму, яка зсунулась униз на стільці, затулила лице руками, ніби масажуючи його, босі ноги в панчохах задерла догори. Вона носить жахливі дешеві федералівські колготи, зроблені ніби з наждачки — коли вона ходить, її стегна труться під спідницею і постійно шорхають. На столі лежить цупкий пакет на блискавці, зараз він заповнений водою, яка ще кілька годин тому була кригою. Y. Т. дивиться на ліву мамину руку. Вона закотила рукав, просто над ліктем видно свіжий синець, де руку перетискав манжет тонометра. Щотижнева федералівська перевірка на поліграфі.

— Це ти? — гукає мама, не розуміючи, що Y. Т. уже в кімнаті.

Y. Т. виходить на кухню, щоб не злякати її.

— Так, мамо, — кричить у відповідь. — Як минув день?

— Втомилася, — каже мама. Завжди так каже.

Y. Т. дістає з холодильника пиво і напускає собі гарячу ванну. Вода реве, і цей звук розслабляє її, ніби генератор білого шуму, що стоїть біля маминого ліжка.