Снігопад

Розділ 61

Ще хвилину чи дві вертоліт висить футів за двадцять над злітним майданчиком. Усі дивляться на табличку, яка вилетіла з обгортки і зараз лежить точно посеред перехрестя. Плівка на кутиках розірвалась, і фрагменти таблички — великі фрагменти — розлетілися на кілька футів довкруж.

Хіро також витріщається на уламки, він і досі в безпечному укритті за гелікоптером. Він дивиться на уламки так пильно, що забуває помічати все інше, і кілька підключених стрибають Протагоністові на спину, розбиваючи йому лице об борт гелікоптера. Хіро сповзає вниз і падає долілиць. Рука з пушкою досі вільна, але з’являється ще кілька підключених, котрі дбають і про це. І про ноги. Він узагалі не може рухатися. Хіро не бачить нічого, крім потрощеної таблички за кілька футів від себе, на палубі. Гуркіт і вітер від Райфового гелікоптера поступово згасають, перетворюється на далеке туркотіння, аж поки, через доволі тривалий час, і геть затихає.

Він відчуває, як щось поколює за вухом, передчуває близьке знайомство зі скальпелем і свердлом. Цими хлопцями керують дистанційно, не звідси. Нґ, здається, вважав, що на Плоту є організована система оборони. Можливо, є і верховний хакер, єн, влаштувався собі у контрольній рубці «Ентерпрайза» і пересуває цих чуваків, ніби авіадиспетчер.

Хай там як, а зі спонтанністю в них біда. Вони сидять на ньому кілька хвилин, і тільки тоді починають щось робити. Руки хапають його зап’ястя і щиколотки, лікті та коліна. Його несуть палубою горілиць, немов на цвинтар. Хіро дивиться на контрольну вежу і бачить кілька облич, які витріщаються на нього. Один з цих чоловіків — єн — щось каже у мікрофон.

Нарешті вони підходять до великого ліфта-платформи, що спускається в нутро корабля, звідки контрольної вежі вже не видно. Зупиняється на одній із нижніх палуб, очевидно, в ангарі, де колись тримали літаки.

Хіро чує жіночий голос, що м’яко, але чітко промовляє:

— Me лу лу му аль ну урн ме єн кі ме єн ме лу лу му ме аль ну ум ме аль ну уме ме ме му лу е аль ну ум ме даґ ґа му лу е аль ну ум ме...

До палуби три фути, і цю відстань він долає у вільному падінні, приземляється на спину і вдаряється головою. Кінцівки вільно гупають об метал. Він бачить і чує, як навколо на палубу валяться підключені — звук такий, наче з вішака на відлогу падають мокрі рушники.

Він не може поворухнути ні рукою, ні ногою, заледве годен повести очима. Перед ним з’являється чиєсь обличчя, він не годен його розгледіти, не може на ньому сфокусуватися, але впізнає манеру тримати голову, те, як жінка закидає волосся за плече, аби не лізло в очі. Хуаніта. Хуаніта, і в неї з основи черепа стирчить антена.

Стає перед ним навколішки, схиляється, приставляє йому руку до вуха і щось шепоче. Тепле повітря лоскоче вухо, він намагається відповзти, але не може. Вона шепоче ще один ланцюжок складів. Тоді підводиться і щипає його за бік. Хіро сахається від неї.

— Вставай, лежню, — командує вона.

Хіро підводиться, з ним уже все добре. Але інші навколо нього лежать, геть нерухомі.

— Просто маленький нам-шуб домашнього виробництва, — пояснює Хуаніта. — Вони прийдуть до тями.

— Привіт.

— Привіт. Рада тебе бачити, Хіро. Зараз я тебе міцно обійму, тому пильнуй, щоб не зламати антену.

Вона обіймає його. Він обіймає її. Антена стирчить просто в нього перед носом, але нехай собі.

— Коли я зніму цю штуку, волосся і все інше має знову вирости, — шепоче вона. Тоді нарешті відпускає. — Знаєш, ці обійми радше для мене, ніж для тебе. Тут було дуже самотньо. Самотньо і страшно.

Типова для Хуаніти парадоксальна поведінка — розпускати сльози-соплі в такі моменти.

— Не зрозумій мене неправильно, — виправдовується Хіро. — Але хіба ти зараз не на боці поганців?

— Ти про антену?

— Так, ти хіба не на них працюєш?

— Якщо й так, то не дуже добре виконую свою роботу, — сміється вона, показуючи на купу знерухомлених тіл. — Але ні. На мене ця штука не діє. Трохи діяла, деякий час. Але є способи дати цьому раду.

— Чому? Чому вона на тебе не діє?

— Я кілька років зависала з єзуїтами. І ось що я тобі скажу. У нашого мозку є імунна система, як і в тіла. Що більше ти її використовуєш, що більше вірусів у неї потрапляють, то кращим стає імунітет. І в мене імунітет — офігенний. Пам’ятаєш, я спершу була атеїсткою, а тоді тернистим шляхом знову повернулася до релігії.

— А чому тебе просто не зламали, як Да5ида?

— Я прийшла сюди добровільно.

— Як Інанна.

— Так.

— Але навіщо комусь приходити сюди добровільно?

— Хіро, ти не розумієш? Це ж нервовий центр релігії, новітньої і водночас прадавньої. Бути тут — це ніби слідувати за Ісусом чи Магометом, спостерігати за народженням нової віри.

— Але ж це жахливо! Райф — Антихрист.

— Звісно ж Антихрист. Але він однаково цікавий. І ще в нього є дещо цікаве: Ериду.

— Місто Енкі.

— Ага. У нього є всі таблички, які Енкі будь-коли написав. Людині, яка цікавиться релігією і хакерством, тільки тут і місце. Якби ці таблички були в Аравії, я б начепила чадру, спалила водійські права і поїхала туди. Але таблички тут, тому я й дозволила себе підключити.

— То весь цей час ти просто хотіла дослідити таблички Енкі?

— Отримати ме, як Інанна. Що ж іще?

— І ти їх вивчала?

— О, так.

— І?

Вона вказує на полеглих:

— Тепер я можу це робити. Я баал-шем. Я можу гакнути стовбур головного мозку.

— Гаразд, послухай, Хуаніто, я за тебе радий. Але наразі в нас є маленька проблема. Ми оточені мільйонами людей, і всі вони хочуть нас убити. Ти можеш паралізувати їх усіх?

— Можу. Але тоді вони помруть.

— Ти знаєш, що робити далі, Хуаніто?

— Запустити нам-шуб Енкі, — каже вона. — Вавилон.

— То вперед.

— Є нагальніша проблема. Контрольна вежа.

— Окей, тоді готуйся захопити табличку, а я приберу на рубці.

— І як ти це зробиш? Протнеш їх мечами?

— Так. Ні для чого іншого мечі не придатні.

— Тоді поміняймося місцями, — пропонує Хуаніта. Підводиться і рушає через ангар.

Нам-шуб Енкі — глиняна табличка у глиняній оболонці, вкритій клинописними відповідниками наліпок на небезпечних матеріалах. Все розбилося на десятки шматків. Більшість у плівці, але частина розлетілась по гелікоптерному майданчику. Хіро збирає уламки з палуби і складає докупи.

Поки він розрізає пластикову обгортку, Хуаніта вже махає рукою з вікна на верхівці контрольної вежі.

Хіро збирає всі фрагменти, які здаються частинами оболонки, і складає окремо. Потім компонує табличку, відділяючи її уламки від решти. Так одразу й не збагнеш, як їх стулити докупи, а часу гратися в пазли немає, тож Хіро вмикає окуляри, заходить в офіс, через комп’ютер робить віртуальну світлину фрагментів і викликає Бібліотекаря.

— Сер?

— На гіперкартці — зображення розбитої глиняної таблички. Ти знаєш якесь програмне забезпечення, що зможе скласти фрагменти?

— Хвилинку, сер. — У руках Бібліотекаря з’являється гіпер-картка, він передає її Хіро. На картці — зображення вже цілої таблички. — Вона виглядає ось так.

— Вмієш читати шумерською?

— Так, сер.

— Можеш прочитати табличку вголос?

— Так, сер.

— Тоді приготуйся. Тільки зачекай хвилинку.

Хіро підступає до підніжжя контрольної вежі. Там двері, які виводять його на східці. Він піднімається на місток — дивне поєднання залізної доби і хай-теку. Хуаніта вже чекає, оточена мирно поснулими підключеними. Вона вмикає мікрофон, що стирчить з комунікаційної панелі на гнучкій ніжці — той самий мікрофон, в який нещодавно говорив єн.

— Трансляція наживо на весь Пліт, — пояснює вона. — Вперед.

Хіро переводить комп’ютер на гучний зв’язок і стає біля мікрофона.

— Бібліотекарю, давай.

Із гучномовця лунає ланцюжок складів.

Посеред процесу Хіро дивиться на Хуаніту — та стоїть у дальньому кутку, заткнувши вуха пальцями.

Унизу, біля підніжжя сходів, підключені починають говорити. Глибоко всередині «Ентерпрайза» озиваються все нові й нові люди. У їхній мові жодного сенсу. Просто белькотання.

Контрольна вежа оточена зовнішнім помостом. Хіро виходить на нього і прислухається до Плоту. Звідусіль лунає приглушене ревіння — але не хвиль чи вітру, а сили-силенної спущених з повідка голосів, що заходяться в змішанні мов.

Хуаніта також виходить послухати. Хіро помічає, як у неї з вуха витікає кров.

— У тебе кров.

— Я знаю. Польова хірургія, — відповідає вона. Її голос напружений і неспокійний. — Я спеціально для такого випадку носила при собі скальпель.

— Що ти зробила?

— Просунула лезо під антену і відрізала дріт, що йде в череп.

— Коли ти встигла?

— Поки ти був на палубі.

— Нащо?

— А ти як думаєш? — відповідає вона. — Щоб не постраждати від нам-шубу Енкі. Хіро, я тепер нейролінгвальна хакерка. Щоб отримати ці знання я пройшла вогонь, воду і мідні труби. Ти ж не думав, що я погоджусь на лоботомію?

— Якщо ми звідси виберемося, будеш зі мною?

— Звісно. А тепер давай вибиратися.