Двір мороку і гніву

Розділ 7

Війна.

Це слово жахало мене, від нього холонула кров.

— Тільки не нападай, — видихнула я. Заради цього я стану на коліна. Повзтиму на колінах, якщо доведеться. — Прошу тебе, не нападай.

Різ звів голову, стиснувши губи.

— Навіть після всього, що сталося, ти все одно вважаєш мене монстром.

— Будь ласка, — видихнула я. — Вони беззахисні, у них немає жодного шансу.

— Я не маю наміру захоплювати землі смертних, — дуже тихо сказав він.

Я чекала, поки він продовжить говорити, насолоджувалася простором кімнати. Нараз земля захиталася в мене під ногами.

— Зведи свій клятий щит, — наказав він.

Невидима стіна, зведена у моїй свідомості, вчергове впала. Але я так стомилася, і якщо війна справді неминуча, і якщо моя сім’я…

— Щит. Негайно.

Різкий наказ — голос Вищого Лорда Двору Ночі — змусив мене зібратися докупи, і мій змучений розум став зводити стіну цеглинка за цеглинкою. Лише коли стіна приховала мої думки, він заговорив, і його погляд трохи пом’якшав, але це була майже невловима зміна.

— Ти справді вважала, що все скінчиться після перемоги над Амарантою?

— Темлін не казав…

А з якого дива він казав би? Утім, мені заборонялося відвідувати зібрання, було так багато охорони, я була така напружена. Я повинна була вимагати від нього пояснень, чому він не розповів мені нічого.

— Король Гайберну вже понад сто років планував кампанію з повернення земель, які лежать на південь від Стіни, — пояснив Різ. — Амаранта була експериментом, що тривав сорок дев’ять років. Стільки знадобилося, щоб зрозуміти, як довго територія може перебувати під керівництвом одного з його командувачів і як легко вона може впасти.

Для безсмертного сорок дев’ять років були порожнім звуком, дрібницею. Я не здивувалася б, якби почула, що він планував усе це протягом століть.

— Він спочатку нападе на Прифію?

— Прифія, — сказав Різ, вказуючи на мапу, що лежала на столі, — це єдина перешкода, що відокремлює Короля Гайберну від континенту. Він має намір повернути людські землі й напевно захопити ще й володіння Фе. Якщо хтось і зможе перехопити його флот, перш ніж він досягне континенту, то це будемо ми.

Я сіла в одне з крісел Різа, бо ноги в мене так тремтіли, що я ледве трималася на них.

— Він шукатиме спосіб якнайшвидше усунути Прифію, зруйнувати її, — вів далі Різ. — І в якийсь момент знищить Стіну. У ній уже є дірки, які, на щастя, замалі для того, щоб його армія могла перетнути кордон. Він схоче зруйнувати її і, ймовірно, скористається нашою панікою для власної вигоди.

З кожним вдихом я почувалася так, ніби ковтала скло.

— Коли… Він має намір атакувати?

Стіна стояла протягом п’яти століть, але навіть тоді найбільш хижі й ненажерливі Фе могли полювати на людей, проникаючи крізь дірки в Стіні. Без неї, якщо Гайберн справді готувався до нападу на смертних людей… якби ж то я не так багато з’їла за сніданком.

— Це і є найголовнішим запитанням, — сказав він. — З цієї причини я і привів тебе сюди.

Я підвела голову й зустрілася з його поглядом. Його обличчя змарніло, але було спокійне.

— Я не знаю, де і коли він має намір атакувати Прифію, — провадив Різ. — Я не знаю, хто може бути його союзниками тут.

— У нього є тут союзники?

Різ кивнув.

— Боягузи, які радше скоряться і приєднаються до нього, ніж знову битимуться з його армією.

Я ладна була присягнутися, що побачила, як довкола нього розповзається ледь видима темрява.

— Ти… бився на війні?

Різ відповів не відразу, я навіть устигла подумати, що він не відповідатиме, але за якусь мить він кивнув.

— Я тоді був молодий, принаймні за нашими мірками. Але мій батько відправив підмогу альянсу смертних і Фе на континенті, і я переконав його дозволити мені повести легіон солдатів. — Він сів у крісло навпроти мене, втупившись порожнім поглядом у мапу. — Мене послали на південь, де точилася запекла війна. Різанина була… — Він прикусив губу. — Я не хотів би побачити таке знову.

Він кілька разів кліпнув очима, немов проганяючи спогади-жахіття.

— Але я не думаю, що король Гайберну вдарить саме так — не відразу. Він досить розумний, щоб не витрачати ресурсу тут, щоб не давати континенту згуртуватися в той час, як ми боремося з ним. Якщо він вирішить знищити Прифію і Стіну, він піде тихим і підступним шляхом. Щоб послабити нас. Амаранта була першою частиною його плану. Ми маємо кілька неперевірених Вищих Лордів, розбиті Двори з Вищими жрицями, що нишпорять, мов вовки біля трупів, і людей, які усвідомили, якими безпорадними вони насправді можуть бути.

— Навіщо ти говориш мені все це? — запитала я тонким від хвилюванням і водночас різким голосом. Жодного сенсу ділитися своїми страхами й побоюваннями зі мною для Різа не було.

Аянта — хоч і амбітна, проте вона була другом Темліна. Почасти моїм другом. Можливо, вона була моїм єдиним другом, союзником, що був на моєму боці, на противагу іншим жрицям, подобалася вона Різу чи ні.

— Із двох причин, — холодно мовив Різ. І обличчя в нього було таке, що змушувало мене нервувати не менше за почуті новини. — Перша — ти близька Темліну людина. У нього є люди, але є й тривалі зв’язки з Гайберном…

— Він ніколи не допомагатиме королю…

Різ звів угору руку:

— Я хочу знати, чи Темлін стане на наш бік. Чи скористається він зв’язками заради нашої переваги. Позаяк наші з ним стосунки доволі напружені, нам потрібен посланець.

— Він не говорить зі мною про такі речі.

— Можливо, саме час почати говорити. Можливо, тобі час наполягати на цьому.

Він вивчав мапу, і я простежила, на чому зупинився його погляд. На Стіні Прифії — на маленькій беззахисній території смертних. Мені стало млосно.

— Яка ще причина?

Різ оглянув мене з ніг до голови, оцінюючи, зважуючи.

— У тебе є навички, які мені потрібні. Ширяться чутки, що ти піймала суріеля.

— Це було легко.

— Я намагався, але не зміг. Двічі робив спроби. Поговорімо про це наступного разу. Я бачив, коли ти спіймала Міденгардського хробака, наче то був кроль.

Його очі засяяли, коли він заговорив:

— Мені необхідна твоя допомога. Твої навички, щоб відстежити те, що мені потрібно.

— А що саме тобі потрібно? Щось пов’язане з моїм читанням і щитом?

— Про це дізнаєшся пізніше.

Не знаю, навіщо я взагалі запитала, але сказала:

— Є принаймні ще десяток більш досвідчених та вмілих мисливців.

— Може, й так. Але ти єдина, кому я довіряю.

Я моргнула.

— Я можу зрадити будь-якої миті.

— Можеш. Але не зробиш цього.

Я стиснула зуби й хотіла сказати щось ядуче, але він додав:

— Залежить від твоєї сили.

— У мене немає жодної сили. — Я сказала це так швидко, що слова прозвучали радше як відмова.

Різ поклав ногу на ногу:

— Хіба? Сила, швидкість… Якби я тебе не знав, то сказав би, що ви з Темліном дуже майстерно вдаєте, що ти нормальна. Сила, яку ти демонструєш, серед нашого виду зазвичай є свідченням того, що син Вищого Лорда може стати його Спадкоємцем.

— Я не Вищий Лорд.

— Ні, але семеро з нас дарували тобі життя. Все твоє єство поєднане з нами, народжене від нас. Що, коли ми дали тобі більше, ніж очікували? — Його погляд знову сковзнув по мені. — Що, коли ти зможеш протистояти нам — бути незалежною Вищою Леді, яка може сама за себе постояти?

— Вищих Леді не буває.

Він насупився і похитав головою.

— Про це також пізніше. Але — так, Фейро, Вищі Леді бувають. І, можливо, ти не одна з них, але… Що, коли ти подібна до Вищої Леді? Якщо ти маєш силу всіх семи Вищих Лордів відразу? Що, коли ти можеш розчинитися в темряві, перевтілитися або заморозити всю армію?

Здавалося, вітер у гірських вершинах завив у відповідь. Я відчула це шкірою…

— Ти розумієш, що все це означає у світлі війни, що наближається? Розумієш, що ця сила може знищити тебе, якщо не навчишся її контролювати?

— По-перше, не треба так багато риторичних запитань. По-друге, ми не знаємо, чи справді в мене є ця сила.

— Є. Утім, тобі треба тренуватися керувати нею. Навчитися володіти тим, що успадкувала від нас.

— І, звісно ж, навчати мене будеш ти? Читання і щитів замало?

— Саме так. Поки ти полюватимеш зі мною за тим, що мені необхідно.

Я хотіла заперечити:

— Темлін не дозволить цього…

— Він тобі не володар, і ти це знаєш.

— Він мій Вищий Лорд. Я його піддана.

— Ти нічия піддана.

Я заклякла від видовища хижих зубів, його крил, що чорним полум’ям зблиснули в нього за спиною.

— Я скажу лише раз — один раз, — повільно, розтягуючи слова, мовив Різенд, підходячи до мапи, що висіла на стіні. — Ти можеш бути іграшкою, чиєюсь нагородою і провести решту свого життя в поклонінні й підлабузництві, роблячи вигляд, що ти менш важлива, ніж він, ніж Аянта, ніж будь-хто з нас. Якщо ти хочеш йти цим шляхом, іди, твоя воля. Це ганебно, але це твій вибір.

Я знову побачила тінь його крил.

— Але я знаю тебе, гадаю, більше, ніж ти собі можеш уявити, — я ні на мить у біса не повірю, що тебе влаштовує бути гарненьким трофеєм для когось, хто п’ятдесят років просидів, склавши свої дідькові руки. Просидів у той час, коли тебе рвали на шматки…

— Годі.

— Або ж, — провадив він, — маєш вибір. Ти можеш опанувати сили, які ми подарували тобі, і змусити зважати на тебе. Ти зможеш зіграти неабияку роль у цій війні. Бо так чи інак наближається війна, і не обманюй себе, що бодай один з бісових Фе поворухнеться, щоб зробити щось заради твоєї сім’ї за Стіною, коли всі наші землі перетворяться на склеп.

Я глянула на мапу — на Прифію й на смугу, яка відокремлювала її південну частину.

— Ти хочеш зберегти мир смертним? — запитав він. — Тоді стань тією, кого послухає Прифія. Стань важливою. Стань зброєю. Тому що може настати день, Фейро, коли тільки ти зможеш захистити свою смертну рідню від короля Гайберну. І тобі краще бути готовою до цього.

Я звела на нього погляд, у грудях щось стиснулося.

Різенд продовжував, ніби це не він щойно вибив ґрунт з-під моїх ніг:

— Подумай про це. Візьми тиждень на роздуми. Запитай Темліна, якщо тобі краще спатиметься з думкою про нього. Подивися, що на це скаже чарівна Аянта. Але вибір за тобою.

Решту тижня я не бачила Різенда. Не бачила я і Мор.

Я зустрічалася лише з Нуалою і Керрідвен, які приносили мені їжу й іноді запитували, як мені ведеться.

Єдине, що свідчило про перебування Різа в замку, — це копії алфавіту й кілька речень, які я повинна була переписувати з дня у день і кожне з яких було огидніше за попереднє:

Різенд — найгарніший Вищий Лорд.

Різенд — найчудовіший Вищий Лорд.

Різенд — наймиліший Вищий Лорд.

Щодень ті самі жалюгідні речення, у яких змінювалося лише одне слово, відображаючи різні відтінки пихи та марнославства. Щодень ті самі інструкції: звести стіну, опустити стіну, звести стіну, опустити стіну, і так тисячу разів.

Мені було байдуже, як він перевіряє, підкоряюся я наказам чи ні. Я просто занурювалася в заняття, встановлюючи та укріплюючи стіни, адже мені більше нічого не залишалося.

Я прокидалася спітніла й слабка від кошмарів — але кімната була така простора, а зоряне світло таке яскраве, що я не бігла у ванну, щойно прокинувшись. Жодних стін, які тиснули б на мене, чи чорнильно-густої темряви. Я знала, де я. Навіть якщо це мене обурювало.

За день до того, як наш навчальний тиждень нарешті мав закінчитися, я вмостилася за своїм маленьким столиком, до якого вже встигла звикнути. Я заздалегідь кривилась, уявляючи, які вишукані речення мені доведеться писати і яку ментальну акробатику виконувати, аж раптом почула голоси Різа і Мор.

Я була в загальному приміщенні, тож не стала приховувати свої кроки, наближаючись до вітальні, у якій вони сиділи. Різ кружляв перед видом на гірські схили, а Мор сиділа, відкинувшись у кріслі з оббивкою кремового кольору.

— Азріель хотів би знати, — говорила Мор.

— Азріель може йти під три чорти, — сердито проказав у відповідь Різ. — До того ж, найімовірніше, йому все вже відомо.

— Минулого разу ми грали в ігри, — сказала Мор так серйозно, що я зупинилася на пристойній відстані, — і програли. Це було жахливо. Ми не можемо допустити цього знову.

— Ти повинна працювати, — єдине, що сказав у відповідь Різ. — Я не знічев’я довірив тобі контроль над справами.

Мор підібгала губи, а потім звела очі, і ми нарешті зустрілися поглядами. Вона усміхнулася, хоча ця усмішка радше налякала мене.

Різ повернувся до мене, насупившись.

— Скажи те, що прийшла сказати, — жорстко мовив він і знову почав ходити кімнатою.

Мор закотила очі, і це розсмішило мене, але її обличчя відразу набуло серйозного виразу.

— Стався ще один напад. У храмі в Цесирі. Майже всі жриці вбиті, скарбниця розграбована.

Різ завмер. І я не знала, чого так злякалася вона: її новин чи того, з якою люттю він сказав єдине слово:

— Хто?

— Ми не знаємо, — сказав вона. — Ті самі сліди, що й минулого разу: купка злодіїв, на тілах рани від великих клинків і жодних ознак, звідки вони прийшли і куди поділися. Ніхто не вижив. Якби не паломники, котрі проходили повз це місце, тіл не знайшли б.

До речі, слава Котлу, я, напевне, видала якийсь тихий звук, від чого Мор напружено, але співчутливо подивилася на мене.

А от Різ… спочатку за його спиною з’явилися тіні — це виростали крила.

Потім лють немов трохи послабила звірячу хватку, якій він ненавидів піддаватися, як одного разу сам зізнався мені, і його крила знову стали плоттю.

Чудові, прекрасні, страхітливі крила, що складалися з мембран і пазурів, як крила кажана, темні як ніч і могутні, як пекло. Здавалося, змінилася навіть його постава — він став стійкішим і твердішим. Начебто частина його, якої бракувало, стала на місце. Але голос Різа звучав тихо:

— Як відреагував Азріель?

Мор знову подивилася так, немов сумнівалася, чи варто мені бути свідком такої розмови.

— Він страшенно злий. З Кассіаном ще гірше: він переконаний, що це мусило бути одне з угруповань іллірійських військових-самозванців, що мають намір захопити нову територію.

— У цьому є сенс, — розмірковував Різ. — Деякі іллірійські клани радо скорилися Амаранті за ці роки. Гадаю, намагаючись таким чином розширити свої кордони, вони хочуть натиснути на мене й перевірити, чи минеться це їм.

Мені було ненависне її ім’я, я думала про нього більше, ніж про інформацію, яку мені дозволяли чути.

— Кассіан і Ез чекають. — Вона замовкла й винувато глянула на мене. — Вони чекають твоїх вказівок там, де зазвичай.

Добре — це було добре. Я бачила порожню мапу на стіні. Я була нареченою ворога. Навіть згадувати, де розташовані його сили, могло бути небезпечно. Я не мала жодної уяви ані про те, де розташований Цесир, ані про те, що це було за місце взагалі.

Різ знову подивився в ясне небо, у якому вітер гнав темні тривожні хмари над далекими вершинами. Чудова погода для польоту, подумала я.

— Зараз краще розсіятися, — сказала Мор, стежачи за поглядом Вищого Лорда.

— Скажи цим дурням, що я буду за кілька годин, — мовив він.

Мор недовірливо усміхнулася мені і зникла.

Я подивилася на порожнє місце, де вона щойно стояла і з якого безслідно зникла.

— Як… це працює? — тихо спитала я.

Я кілька разів бачила, як хтось із Вищих Фе зникає, але ніхто не пояснював мені, як саме це роблять.

Різ не дивився на мене, коли відповів:

— Розсіювання? Уяви дві різні точки на одному полотні. Одна точка — це місце, у якому ти зараз перебуваєш. Друга пролягає через полотно, доходячи до місця, куди ти хочеш потрапити. Розсіювання — це як скласти полотно, щоб дві точки перетнулися. Це відбувається завдяки магії, і все, що нам потрібно зробити, — це лише переступити з одного місця в інше. Іноді це довгий крок, і ти можеш навіть відчути структуру світу, проходячи крізь нього. Короткий крок — це як крок з одного кутка кімнати в другий, навряд чи можна його відчути. Рідкісний дар, але дуже корисний. Хоча лише найсильнішим із Фе це до снаги. Що могутніший ти, то далі зможеш перестрибнути одним рухом.

Я знала, що він пояснював мені це лише тому, що хотів відволіктися. Але несподівано для самої себе сказала:

— Мені шкода храму… і жриць.

Гнів досі грав у нього в очах, коли він повернувся до мене.

— Усе одно скоро загине ще дуже багато людей.

Ось чому він дозволив мені підійти ближче й підслухати цю розмову. Нагадати мені, що може трапитися з Гайберном.

— Що це за… — почала я. — Що за іллірійські військові угруповання?

— Зарозумілі виродки, ось що, — пробурмотів він.

Я схрестила руки, чекаючи продовження.

Різ випростав крила, і слабке сонячне світло заграло на перетинках.

— Це войовнича раса, що мешкає в моїх володіннях. Простіше кажучи, скалка в дупі.

— Деякі з них примкнули до Амаранти?

Навколо танцювала темрява, немов буря насувалася, щоб поглинути сонце.

— Деякі. Але я і мої воїни полювали на них останніми місяцями. І чинили з ними розправу.

Повільно чинили її — ось чого він не сказав.

— Тому й не було тебе — ти долучився до цього?

— У мене багато справ.

Це не було схоже на вичерпну відповідь. Здавалося, що наша розмова закінчена, і хай би ким були Кассіан і Азріель, бесіда з ними була набагато важливіша.

Різ, не попрощавшись, стрибнув з краю веранди — і розчинився в повітрі.

Моє серце ледве не зупинилося, але, перш ніж я змогла закричати, він промайнув, немов скажений вітер між гірських вершин. Кілька помахів крил — і він зник у буремних хмарах.

— І тобі до побачення. — Я зробила непристойний жест і повернулася до своїх щоденних вправ під супровід шторму.

Тим часом сніговий шторм бився в захисний магічний кордон палацу, я працювала над реченнями (Різенд цікавий; Різенд чудовий; Різенд бездоганний) і зводила й опускала свою ментальну стіну аж до виснаження, а проте безперервно міркувала над тим, що почула, коли вони говорили між собою.

Мені було цікаво, що знала Аянта про ці вбивства, чи знала вона про жертви. Чи знала, що таке Цесир. Якщо хтось мав на меті знищити храми, їй мало бути це відомо. Як і Темліну.

Останньої ночі я ніяк не могла заснути — почасти від полегшення, а почасти від жаху, бо розуміла, що Різ справді помститься за все, що сталося. Але ніч і шторм закінчилися, і ще не зійшло сонце, як я вже була одягнена.

Зазвичай я їла у себе в кімнаті, але цього разу поквапилася на веранду, де стояв величезний стіл.

У кріслі сидів Різ у тому самому одязі, у якому я бачила його вчора. Комір чорної туніки був розстебнутий, сорочка пожмакана, волосся скуйовджене. Мені було цікаво, чи не повернувся він, бува, щойно звідти, де повинен був зустрітися з Мор та іншими. І що він дізнався.

— Тиждень минув, — сказала я замість привітання. — Поверни мене додому.

Різ відпив зі склянки. Те, що я побачила в ній, не було схоже на чай.

— Доброго ранку, Фейро.

— Поверни мене додому.

Він роздивлявся мою бірюзово-золотаву сукню, яка не була моїм щоденним вбранням. Правду кажучи, мені подобався мій новий гардероб.

— Тобі личить цей колір.

— Хочеш, щоб я благала тебе?

— Хочу, щоб говорила, як з людиною. Спробуй почати розмову з привітання. «Доброго ранку», наприклад.

— Доброго ранку.

Він ледь усміхнувся. Покидьок.

— Готова до наслідків своєї втечі?

Я випросталася. Геть забула про весілля. Протягом усього тижня я й не згадала про нього, але сьогодні мені захотілося побачити Темліна, обійняти його, запитати про все те, що казав Різ. За останній тиждень я не знайшла, не відчула в собі жодних ознак сили, про яку він говорив. Дяка Котлу.

— Це тебе не стосується.

— Справді. Ти в будь-якому разі проігноруєш те, що я міг би сказати. Відмахнешся, як відмахуєшся від усього іншого.

— Ніхто не питав твоєї думки, Різенде.

— Різенде? — засміявся він тихим глибоким сміхом. — Я подарував тобі тиждень розкішного життя, і ти звеш мене Різендом?

— Я не просила тебе забирати мене сюди.

— Ти лиш подивися на себе. Ти маєш здоровий вигляд, зникли кола під очима. Твоя ментальна стіна зміцнилася.

— Будь ласка, поверни мене додому.

Він виразно поглянув на мене й підвівся.

— Скажу Мор, щоб ти попрощалася з нею.

— Я майже не бачила її весь тиждень. Наша перша зустріч відбулася вчора під час тієї розмови. Ми навіть двох слів одна одній не сказали.

— Вона чекала запрошення — не хотіла докучати тобі. Хотів би, щоб і зі мною вона так чемно поводилася.

— Мені ніхто не говорив цього.

Мене це не дуже хвилювало. У будь-якому разі, їй, без сумніву, було на чому зосередитися.

— А ти й не питала. А чого хвилюватися? Ліпше бути нещасною і самотньою.

Він наблизився, кожен його крок був рівний, граційний. Його волосся мало такий вигляд, ніби він його навмисне скуйовдив. Або кілька годин летів у своє таємне місце.

— Ти подумала про мою пропозицію?

— Дам тобі знати про себе наступного місяця.

Він підійшов до мене й зупинився на відстані руки. Смагляве обличчя змарніло.

— Я повторюю: не ворог я тобі.

— І я теж повторюю. Ти ворог Темліна. І, гадаю, це робить тебе моїм ворогом.

— Невже?

— Звільни мене від угоди, і з’ясуймо наші стосунки.

— Я не можу цього зробити.

— Не можеш чи не будеш?

Він простягнув долоню:

— Ходімо?

Я мало не кинулася до нього. Його пальці були прохолодні й міцні — мозолясті від зброї, якої я ніколи не бачила при ньому.

Темрява поглинула нас, і я інстинктивно вхопилася за нього, коли земля зникла з-під ніг. Так, розсіювання. Вітер ударив мені в обличчя, а Різендові теплі руки обіймали мене за талію, коли ми перетинали Двір. Різ усміхався, дивлячись на мене, перелякану.

Але потім з’явилася тверда земля — кам’яні плити, сліпуче сонце вгорі, зелень, співи птахів…

Я відірвалася від нього, мружачись від яскравого світла, що проникало крізь віття величезного дуба, під яким ми опинилися. Дуб, що ріс на межі саду, — вдома.

Я кинулася вперед, до будинку, але Різ схопив мене за зап’ястя. Він сяйнув очима — і його погляд майнув від мене до маєтку.

— Хай щастить, — тихо сказав він.

— Прибери руки.

— Побачимося наступного місяця, — сказав він і зник, а я встигла лише плюнути йому вслід.

Темлін був у кабінеті з Люсьєном та кількома охоронцями, що стояли навколо столу, вивчаючи мапу.

Люсьєн перший повернувся до дверей, де стояла я, і замовкнув на півслові. Потім Темлін звів погляд — і за мить уже мчав через усю кімнату, так швидко опинившись поруч зі мною, що я ледве встигла віддихатися.

Вимовивши його ім’я, я відчула, як обпекло горло.

Тримаючись на відстані витягнутих рук, він оглядав мене з голови до ніг.

— З тобою все гаразд? Ти вціліла?

— Усе гаразд, — сказала я.

Тепер Темлін уп’явся очима в мій одяг Двору Ночі. Особливо його вразила смужка голого тіла біля пупка.

— Мене ніхто й пальцем не торкнув.

Проте Темлін і далі вдивлявся в моє обличчя, оглядав шию. Потім він повернув мене спиною до себе, немов міг бачити крізь одяг. Я вирвалася з його рук.

— Я ж тобі сказала, що мене ніхто й пальцем не торкнув.

Він важко дихав, його погляд був дикий.

— З тобою все гаразд, — нарешті погодився він. І повторював це знову і знову.

У мене здригнулося серце, і я потягнулася, щоб торкнутися його щоки.

— Темліне, — прошепотіла я.

Люсьєн та інші охоронці зрозуміли ситуацію й вирішили вийти із зали. Я зустрілася з Люсьєном поглядом, коли він виходив, і зрозуміла, що все гаразд, побачивши, як він з полегшенням усміхнувся.

— Він міг зашкодити тобі іншими способами, — сказав Темлін, примружуючи очі від мого дотику.

— Знаю, але все гаразд. Правда, — сказала я так ніжно, як могла.

Звернула увагу на стіни кабінету — сліди кігтів тяглися вниз. Сліди були скрізь. Навіть на столі, за яким вони збиралися. До цього він був новий.

— Ти розтрощив кабінет.

— Я розтрощив пів будинку, — сказав Темлін, нахиляючись уперед і притуляючись чолом до мого чола. — Він забрав тебе, викрав…

— І потім зник. Дозволив мені перебувати на самоті.

Темлін відсторонився:

— Найімовірніше, він зробив це задля того, щоб ти втратила пильність. Ти й гадки не маєш, у які ігри він грає, на що здатний…

— Я знаю, — сказала я, хоч як прикро мені було це чути. — Наступного разу буду обережною.

— Наступного разу не буде.

Я моргнула.

— Ти знайшов спосіб, як цьому запобігти? Або ж це знає Аянта?

— Я тебе не відпущу.

— Він сказав, що порушення магічної угоди матиме наслідки.

— До біса наслідки.

Але я відчула, що в його словах прозвучала сама лиш порожня погроза змученої людини. Він був тим, ким був, — захисником, покровителем. І він не міг залишатися байдужим до того, що зі мною діється.

Звівшись навшпиньки, я поцілувала його. Мені так багато всього хотілося йому сказати.

— Ходімо нагору, — мовила я, цілуючи його.

Він обійняв мене.

— Я скучив, — повторював він, перериваючись між поцілунками. — Мало не збожеволів.

Це все, що мені потрібно було від нього почути. Поки що все.

— Мені треба тебе про щось розпитати, — раптом сказав Темлін.

Я слабко проказала щось відповідне до ситуації, що мало свідчити про згоду, і притиснулася ближче до нього.

— Не зараз.

Я відчувала його пружне тіло, його запах. Усе це було таке знайоме.

Темлін притиснувся до мене, потім відсторонився:

— Ні, зараз. — Проте, коли мій язик сковзнув по його губах, він застогнав. Потім відхилився, відриваючись від моїх губ. — Поки це все… не вивітрилося з твоєї пам’яті.

Я завмерла, одна рука заплуталася у волоссі, а друга стискала тонку тканину туніки.

— Що?

Темлін ступив крок назад, хитаючи головою, ніби хотів позбутися бажання, що затьмарювало його розум. Ми не розлучалися так надовго від часів перемоги над Амарантою, та все, чого він зараз чекав від мене, так це розповіді про Двір Ночі.

— Темліне, це може…

Але він простягнув руку, зосереджено подивився на мене й покликав Люсьєна.

Я тим часом розправила на собі одяг — потягнула вниз блузку, щоб бодай якось прикрити пупок, спробувала пальцями розчесати волосся. Темлін підійшов до свого робочого столу й сів у крісло, кивнувши, щоб я сіла напроти нього.

— Вибач, — сказав він тихо, коли почулися кроки Люсьєна. — Це заради нашого блага. Заради нашої безпеки.

Я кинула погляд на потрощені стіни, на подряпані меблі з понівеченою оббивкою. Які ж жахіття мучили його уві сні та наяву, поки мене не було? Як він почувався, уявляючи мене в руках ворога, після того, що Амаранта зробила зі мною?

— Я знаю, — прошепотіла я нарешті. — Знаю, Темліне.

Можливо, я лише намагалася зрозуміти.

Я сіла в низьке крісло, коли зайшов Люсьєн, причиняючи за собою двері.

— Радий бачити, що з тобою все гаразд, люба Фейро, — сказав він, сідаючи поруч зі мною. — Утім, твоє вбрання Двору Ночі тут недоречне.

Темлін закивав на знак згоди з Люсьєном. Я змовчала. Хоч і розуміла, чому їх це так дратує.

Темлін і Люсьєн обмінялися мовчазними поглядами. Здавалося, вони розмовляють без слів, як люди, які жили пліч-о-пліч сто років. Люсьєн злегка кивнув і відкинувся у своєму кріслі — щоб слухати, спостерігати.

— Нам потрібно, щоб ти про все розповіла, — сказав Темлін. — Де розташований Двір Ночі, кого ти бачила, яку зброю і які сили вони застосовують, що робив Різ, з ким він розмовляв — згадай кожну деталь.

— Не знала, що я шпигунка.

Люсьєн засовався на стільці, але Темлін пояснив:

— Хай якою остогидлою є для мене ця угода, але тобі подарували доступ до Двору Ночі. Сторонні нечасто потрапляють туди, а якщо й бувають там, лише зрідка покидають замок неушкодженими. Найчастіше у них відбирає пам’ять… Хай би що Різ приховував, він не хоче, щоб нам будь-що стало відомо.

Спину мені обсипало морозом.

— Навіщо тобі це знати? Що ти збираєшся вчинити?

— Знати плани ворога, його спосіб життя завжди важливо. А от що ми збираємося зробити — тут ще треба визначитися. — Погляд його зелених очей був прикутий до мене. — Почнімо з плану розташування Двору. Він під горою?

— Це все до біса скидається на допит.

Люсьєн з шумом видихнув, але не сказав ані слова.

Темлін широко розставив руки на столі.

— Нам це треба знати, Фейро. Чи ти не можеш згадати? — На кісточках його пальців зблиснули кігті.

— Я все добре пам’ятаю, — сказала я. — Він не заподіяв шкоди моїй свідомості.

І, перш ніж він почав розпитувати, я стала розповідати про все, що бачила.

«Тому що я довіряю тобі», — сказав Різенд. І може… може, він справді пошкодив мій розум, що міг вчинити навіть під час занять із захисту і зведення стін. Бо, описуючи розташування будинку, Двору, гір та гірської місцевості, я почувалася так, наче пливла брудом та олією. Він був моїм ворогом, схилив мене укласти з ним ту угоду, адже бачив, що я в розпачі.

Я описувала кімнату у вежі. Темлін прискіпливо розпитував мене про цифри на мапі, змушуючи повторювати дослівно все те, що казав чи мурмотів про себе Різенд, поки я не сказала, яких випробувань зазнала цього тижня, а ще про сили, якими начебто володіла, на думку Різа… і про плани щодо Гайберну. Я розповіла йому про ту розмову з Мор — про пограбований та опоганений храм (Темлін пояснив, що Цесир був північним оборонним пунктом Двору Ночі й одним із місць, про яке було мало що відомо) і що Різенд згадував двох на ім’я Кассіан і Азріель. У обох у виразі обличчя з’явилося напруження, коли я це сказала, але вони не уточнювали, чи були їм ті люди знайомі. Тому я розповіла про іллірійців — і як Різ вистежив і вбив зрадників. Коли я закінчила, Темлін мовчав, а Люсьєн мало не розривався, стримуючи те, що йому так кортіло сказати.

— Гадаєш, у мене можуть бути ці здібності? — спитала я, змушуючи себе витримати його погляд.

— Це можливо, — сказав Темлін дуже тихо. — І якщо це так і є…

Нарешті Люсьєн не стримався:

— За таку силу дехто з Вищих Лордів ладен убити.

Я всіма силами намагалася не нервувати й не сіпатися, коли він сканував мене своїм металевим оком, немов відстежуючи ті сили, що вирували в мені.

— Мій батько, наприклад, не був би радий дізнатися, що втратив частину сили і що тепер нею володіє наречена Темліна. Він зробив би все що завгодно, щоб переконатися, що в тебе її немає — навіть пішов би на вбивство. Інші Вищі Лорди схвалили б це.

Я відчула, як напружилося моє тіло.

— Я ніколи не стала б використовувати її проти когось…

— Річ не в тім, чи використовувала б ти її, вся річ у перевазі, якою ти не маєш права володіти, — сказав Темлін. — Якщо про це хтось дізнається, на тебе полюватимуть.

— Ви знали? — наполягала я.

Люсьєн відвів погляд.

— Підозрював?

— Я сподівався, що це не так, — обережно сказав Темлін. — А зараз про це підозрює Різ, і невідомо, що він учинить із цією інформацією.

— Він хоче, щоб я тренувалася. — Я була не така дурна, щоб розповісти їм про свої тренування зі стінами. Принаймні зараз не варто було цього робити.

— Тренування привертатиме зайву увагу, — сказав Темлін. — Тобі не треба тренуватися. Я сам зможу захистити тебе від загрози, якщо вона виникне.

Але він не завжди був на це здатний. Інколи він був уразливий, як тоді, коли спостерігав, як мене замордували майже до смерті, і нічого не зробив для того, щоб перешкодити в цьому Амаранті.

Я не дозволю з’явитися другій Амаранті. Не дозволю королю Гайберну послати своїх чудовиськ і солдатів, щоб вони вбивали людей. Мене і моїх людей. Розтрощити Стіну, щоб скривдити тих, хто живе за нею.

— Я можу використати свої сили проти Гайберну.

— Це не варто навіть обговорювати, — сказав Темлін, — надто, коли ми дізнаємося, що не буде ніякої війни проти Гайберну.

— Різ сказав, що війна неминуча і ми сильно постраждаємо.

Люсьєн сухо сказав:

— А Різ усе знає?

— Ні, але… Він вважає, що може змінити події і йому не байдуже.

Темлін стиснув пальці, стримуючи кігті, що рвалися назовні.

— У тебе немає досвіду в битвах, і ти не вмієш поводитися зі зброєю. І навіть якби я почав тренувати тебе вже сьогодні, до того, як ти зможеш опинитися на полі бою серед безсмертних, минуть роки. — Він набрав повні груди повітря. — Тому попри те, на що, як він гадає, ти здатна, Фейро, я тебе й близько до поля бою не підпущу. Надто виставляючи перед нашими ворогами твої сили на позір. Ти битимешся за Гайберн на передовій, а за твоєю спиною будуть вороги з усміхненими обличчями.

— Мені байдуже.

— А мені — ні, — запротестував Темлін.

Люсьєн при цьому шумно видихнув.

— Я хвилююся, що ти можеш бути поранена, загинути або опинитися в небезпеці. Тож ніякого тренування не буде, все це залишиться між нами.

— Але ж Гайберн…

Люсьєн спокійно сказав:

— Мої довірені особи вже перевіряють інформацію.

Я благально поглянула на нього.

Люсьєн злегка зітхнув і звернувся до Темліна:

— А якщо ми таємно тренуватимемо її?

— Ризик завеликий, забагато невизначеності, — не погодився Темлін. — І не буде жодного конфлікту з Гайберном, ніякої війни.

Я цокнула язиком.

— Уже краще скажи, що тобі хочеться, щоб її не було! — огризнулася я.

Люсьєн тихо проказав щось, ніби звертався з благанням до Котла.

Темлін напружився.

— Опиши кімнату з мапою ще раз.

То була його єдина відповідь.

Кінець розмови, ніяких заперечень.

Ми деякий час дивилися одне на одного, а потім мій шлунок вивернуло.

Він був Вищим Лордом — моїм Вищим Лордом. Захисником своїх людей. Мене. І якщо мій захист означав, що його люди могли й далі сподіватися, будувати нове життя, що він теж міг… Я могла підкоритися йому.

Я могла це зробити.

«Ти не є чиєюсь підданою».

Може, Різенд справді змінив щось у моїй свідомості попри мої стіни.

І лише цієї думки було задосить, щоб я знову почала розповідати Темліну все в деталях.