Двір мороку і гніву

Розділ 9

Я довго ходила кімнатою. Можливо, я помилилася щодо тих випалених відбитків — може, вони вже були там. Може, не я закликала вогонь і обпалила дерево. Можливо навіть, що і в мозку Люсьєна я не була, а лише уявила собі цю дивну «прогулянку».

Ейсіл, як завжди, прийшла, щоб допомогти мені переодягнутися перед сном.

Сівши біля туалетного столика так, щоб вона могла розчісувати моє волосся, я зіщулилася, побачивши власне відображення. Синці під очима, здавалося, були від народження — обличчя змарніло. Навіть губи зблідли, і я зітхнула, приплющивши очі.

— Ти віддала прикраси німфі, — розмірковувала Ейсіл.

Я розплющила очі й подивилася на її відображення в дзеркалі. Смагляве обличчя нагадувало мені пожмакану шкіряну подушку. Темні очі на мить зблиснули, перш ніж зосередитися на волоссі, і вона сказала:

— Вони слизькі істоти.

— Вона сказала, що вони голодують, що в них немає їжі, — прошепотіла я.

Ейсіл ніжно розплутувала скуйовджене волосся.

— Жодна Фе в тій черзі не дала б їй гроші. Жодна не насмілилася б зробити це. Багато хто втопився від голоду. Ненажерливість — то їхнє прокляття. Твоїх прикрас не вистачить їй і на тиждень.

Я тупнула ногою.

— Хай там як! — повела далі Ейсіл, відкладаючи гребінець, щоб заплести волосся в косу. Її довгі веретеноподібні пальці ледь дряпали, торкаючись шкіри голови. — Вона ніколи цього не забуде. Доки жива, хоч би що ти їй сказала, вона буде твоєю боржницею.

Ейсіл завершила плетіння коси і торкнулася мого плеча:

— За останні п’ятдесят років багато хто із Фе пізнав голод. Не думай, що про це ніхто не дізнається.

Слова Ейсіл чомусь викликали в мене не сплеск марнославства, а хвилю страху.

Я чекала, що Темлін все ж таки прийде до мене, але він не з’являвся. Коли було вже за північ, я вирушила на його пошуки. Поблукавши темними тихими коридорами, я знайшла його в кабінеті. Цього разу він був сам.

Дерев’яна скринька з товстим рожевим бантом лежала на столі, обабіч якого стояли два однакові крісла.

— Я вже хотів піднятися до тебе, — сказав він, підводячи голову, щоб пересвідчитися, що зі мною все гаразд. — Тобі треба виспатися.

Я зачинила за собою двері. Знала, що не зможу заснути, — слова, які ми прокричали одне одному, ще дзвеніли у мене в голові.

— Ти теж, — сказала я голосом таким непевним, як і мир між нами. — Ти забагато працюєш.

Я пройшла кімнатою і сперлася рукою на крісло, роззираючись довкола. Потім я звернула увагу на його подарунок. Темлін тим часом уважно розглядав мене.

— Як ти гадаєш, чому я не хотів бути Вищим Лордом? — спитав він, підвівшись із крісла й обходячи стіл. Він поцілував мене в брову, у кінчик носа, в губи й прошепотів у мої розкриті уста: — Забагато паперової роботи.

Я засміялася, а він поцілував мене між шиєю й плечем.

— Мені шкода, — мурмотів він, тим часом як відчутно напружувалася моя спина. Він знову поцілував мене в шию. — Мені шкода.

Я провела долонею по його руці:

— Темліне…

— Мені не слід було розповідати тобі ті жахливі речі.

Я відчувала його подих на своїй шкірі.

— Тобі і Люсьєну. Я нічого такого не мав на увазі.

— Знаю.

Він усім тілом притиснувся до мене.

— Вибач, що нагримала на тебе.

— Твоя правда, — сказав він, хоча насправді це було не так. — Я помилявся.

Правда була на його боці — якщо він робитиме винятки, тоді й інші Фе вимагатимуть того самого ставлення. І те, як я вчинила зі своїми прикрасами, могли розцінити, як підривання його влади.

— Може, я була…

— Ні. Я зрозумів. Я справді не знаю, як це — вмирати від голоду. Я нічого про це не знаю.

Я відсторонилася, злегка кивнувши в бік подарунка, що чекав мене на столі. Найбільше я тієї миті бажала, щоб цей подарунок був останній. Я глузливо посміхнулася.

— Це тобі? — спитала.

Він злегка прикусив мочку мого вуха, у відповідь прошепотівши:

— Тобі. Від мене. Вибачення.

Уперше відчувши себе набагато щасливішою, ніж була останніми днями, я потягнула за стрічку банта й розкрила скриньку зі світлого дерева. Вона була заввишки з пів метра, а завширшки майже метр, зверху була міцна залізна ручка — без вичинки чи тиснення, які могли б натякнути на те, що було всередині. Достоту не сукня, але…

Будь ласка, аби не корона.

Хоча корона або діадема не були б так примітивно упаковані. Я відсунула засувку і відкинула кришку. Правду кажучи, це було гірше, ніж корона.

У скрньці були відділення, кріплення, штатив. Усе було заповнено фарбами, олівцями, пензлями, вугіллям для малювання. Пересувний етюдник.

Червона фарба була така яскрава, а блакитна — як очі тієї Фе, яку я вбила.

— Я подумав, що тобі буде зручніше носити все своє приладдя в цій скриньці. Не носити ж усі ці валізки із собою, як ти це зазвичай робиш.

Пензлі були свіжі, вони сяяли. Щетина м’яка й чиста.

Роздивляючись те, що було всередині скриньки, я почувалася так, ніби дивилася на пошматований круками труп.

Я намагалася усміхнутися, надати виразу свого обличчя задоволення.

Він сказав:

— Тобі не подобається мій подарунок.

— Чому, — змогла заперечити я. — Чудовий подарунок.

Я не підігравала Темліну. Його подарунок справді був чудовий.

— Я подумав: якщо ти знову почнеш малювати…

Він не договорив.

Моє обличчя обдало жаром.

— А як щодо тебе? — тихо спитала я. — Ти гадаєш, що робота з паперами допоможе тобі?

Я набралася сміливості зустрітися з його поглядом. У його очах я побачила гнів.

— Ми говоримо не про мене, а про тебе.

Я знову вивчала скриньку та її вміст.

— Мені бодай буде дозволено самій знайти місце, де я схочу малювати? Чи там мене також супроводжуватиме ескорт?

Мовчання.

Я й без того знала відповіді. «Ні» — на перше запитання, і «так» — на друге.

Мене почало трясти, але заради себе, заради нас я змусила себе сказати:

— Темліне, Темліне, я не можу… не можу жити своїм життям, коли охоронці біля мене і вдень і вночі. Не можу жити — я задихаюся. Просто дозволь мені допомагати, працювати з тобою.

— Ти й так багато себе віддала роботі, Фейро.

— Я знаю. Але…

Я дивилася просто йому в обличчя. Зустрілася з його поглядом, сповненим мужності Вищого Лорда Двору Весни.

— Мене зараз важче вбити. Я стала прудкішою, сильнішою.

— Моя сім’я була прудкіша й сильніша за тебе. І їх було доволі легко вбити.

— Тоді одружися з тією, хто зможе миритися із цим.

Він закліпав очима. Потім сказав з жахливим спокоєм:

— Ти не хочеш виходити за мене заміж, так?

Я спробувала не дивитися на каблучку на пальці, на той смарагд.

— Звісно, я хочу. Хочу. — Голос у мене тремтів. — Але ти… Темліне…

Стіни тиснули на мене. Тиша, охоронці, сходи. Те, що я бачила сьогодні під час збирання податку.

— Я тону, — змогла я вичавити із себе. — Тону. І що більше ти так чиниш, то більше варти поряд зі мною… Це так, ніби ти тримаєш мою голову під водою.

Жоден м’яз на його обличчі не сіпнувся, погляд був кам’яний.

Але по тому…

Я закричала, інстинкт узяв гору, ця сила вибухнула на всю кімнату.

Шибки з вікон вилетіли.

Меблі розкололися на скіпки.

І та скринька з фарбами, пензлями, папером…

Вона вибухнула пилом, друзками скла й деревом.