Двір мороку і гніву

Розділ 22

Наступного ранку з Двору Літа ще не було звісток, тому Різенд намислив вирушити на терени смертних.

— У що вдягаються в землях людей? — спитала Мор, розлігшись на моєму ліжку.

Вона стверджувала, що ходила розважитись і навіть не знає, до котрої там танцювала, але при цьому була напрочуд бадьора, тоді як Кассіан і Азріель, які бурчали за сніданком, мали такий вигляд, наче їх переїхали возом. Кількома возами. Мені стало цікаво: як це — піти гуляти з ними — і побачити на власні очі нічні спокуси Веларіса.

Я перебирала одяг у своєму гардеробі.

— Багатошаровість — вони… вони все приховують, — відповіла я. — Зона декольте може бути дещо відвертою, залежно від урочистостей, проте все інше мусить бути приховано під спідницями, нижніми спідницями та всілякою такою дурнею.

— Бо жінки, певне, не звикли бігати або битися. Не пригадаю, щоб отак було п’ять сотень років тому.

Я зупинила вибір на туалеті бірюзового кольору із золотими вставками — багате, яскраве, величне вбрання.

— Навіть попри Стіну загроза з боку фейрі досі існує, тому практичний одяг необхідний, щоб так само бігати й битися з тими, хто зміг прослизнути крізь стіну. Цікаво, що ж змінилося. — Я дістала топ і шаровари, чекаючи її схвалення.

Мор лише кивнула — без коментарів, які мені миттєво надала б Аянта без свого божественного втручання.

Я відігнала цю думку від себе, як і враження від того, що вона намагалася зробити з Різом, і повела далі:

— У наші дні більшість жінок виходить заміж, народжує дітей і планує їхнє весілля. Ті, хто бідніший, можливо, працюють на полях, і рідкісні одиниці стають найманцями або солдатами, але що багатші вони, то більше обмежена їхня свобода й роль у суспільстві. Хоча можна подумати, що за гроші можна купити можливість робити все, що їм заманеться.

— Дехто з Вищих Фе, — сказала Мор, тягнучи вишиту нитку з моєї ковдри, — геть такі самі.

Я ковзнула за ширму, щоб розв’язати халат, який одягла, перш ніж увійшла Мор, щоб скласти мені компанію, поки я готувалася до нашої сьогоднішньої мандрівки.

— У Дворі Жахіть, — повела вона розповідь, і її голос знову став тихим і трохи холодним, — жінок високо цінують. Нашу невинність охороняють, а потім продають за найвищу ціну — будь-кому з чоловіків, який може бути корисним нашим сім’ям і становитиме вигідну партію.

Я одягалася, аби лише щось робити, відволікатися від того жаху, який уже заповнив мої кістки й жили.

— Я народилася сильнішою за будь-кого в моїй родині. Навіть сильнішою за чоловіків. І я не могла цього приховати, тому що вони відчували, так само як ти можеш відчути запах Спадкоємця Вищого Лорда до того, як він набере сили. Сила залишає слід, відгомін. Коли мені виповнилося дванадцять і в мене досі не було кровотечі, я молилася, щоб це означало, що жоден чоловік не візьме мене за дружину, і тоді я зможу уникнути того, що пережили мої старші кузини: шлюбів, сповнених нелюбові й дуже часто — жорстокості.

Я натягнула блузку через голову і, перш ніж поправити легкі бірюзові рукави, застебнула оксамитові манжети на зап’ястях.

— Але за кілька днів після мого сімнадцятиліття в мене почалася перша кровотеча. І щойно це сталося, мої здібності прокинулися на повну силу, і навіть та треклята, проклята богами гора здригнулася навколо нас. Але замість злякатися, кожна керівна родина в Кам’яному місті побачила в мені трофейну кобилу. Завваживши в мені цю силу, вони захотіли, щоб вона належала їхньому роду й передавалася по крові через покоління знов і знов.

— А як щодо твоїх батьків? — спитала я, ковзнувши ступнями в темно-сині черевики.

У землях смертних буде вже кінець зими, тож загалом від черевиків не буде жодної користі. Правду кажучи, увесь мій теперішній туалет буде вже ні до чого, коли я опинюся там, ззовні, закутана з голови до ніг.

— Моя сім’я раділа. Вони могли породичатися з будь-ким зі знатних родин. Мої благання про право вибору не були почуті.

Вона втекла, нагадала я собі. Мор втекла і зараз жила з людьми, які дбали про неї, любили її.

— Інша частина історії, — сказала Мор, коли я вийшла з-за ширми, — довга й жахлива, і я розповім її тобі колись іншим разом. Я прийшла сюди, щоб сказати, що не йду з вами у світ смертних.

— Через те, як вони поводяться з жінками?

Її глибокі карі очі сяяли, проте спокійним сяйвом.

— Коли з’являться королеви, я буду там. Хочу побачити, чи зможу в тих обличчях упізнати когось зі своїх давно померлих друзів. Але… Я не думаю, що зможу поводитись пристойно в присутності інших.

— Різ заборонив тобі йти? — суворо спитала я.

— Ні, — пирхнула вона. — Насправді він намагався переконати мене піти з вами. Сказав, що я смішна. Але Кассіан… Він розуміє. Ми двоє взяли його змором минулої ночі.

Я звела брову. Щодо причини, з якої вони напилися, у мене не було сумнівів. Аякже! Щоб накачати свого Вищого Лорда алкоголем.

Мор здивувалася невимовленому запитанню, що було в моїх очах.

— Кассіан допоміг Різу витягти мене звідти. Ще до того, як вони обидва досягли досить високого військового становища, яке давало їм змогу безкарно зробити це. Якби спіймали Різа, він відбувся б м’яким покаранням, можливо, коротким бойкотом. Але Кассіан… Той ризикував усім, щоб переконатися, що я не повернуся в той Двір. І він сміється над цим, вважаючи, що він, бастард низького походження, не гідний свого звання й навіть жити тут. Він зеленого поняття не має, що вартість його більша за будь-якого іншого чоловіка, котрий мені траплявся в тому Дворі й поза його межами. Він і Азріель.

Так, Азріель, який завжди тримався на крок позаду і якого переслідувала його власна тінь, що наче знічувалася в присутності Мор. Я хотіла запитати про його долю, але годинник пробив десяту. Час іти.

Ще до сніданку моє волосся заплели у вінок, викладений навколо голови. А голову прикрасила невелика золота діадема з вкрапленнями лазуриту. Сережки в тон звисали так низько, що торкалися шиї, і я прикрасила зап’ястя вишуканими золотими браслетами, які лежали на туалетному столику.

Мор не зробила мені зауважень. Я знала, що навіть якби не вдягла на себе нічого, крім нижньої білизни, вона порадила б мені до кінця відстоювати свою точку зору.

Я повернулася до неї:

— Я хотіла б, щоб мої сестри познайомилися з тобою. Може, не сьогодні. Але якщо раптом тобі заманеться…

Вона підвела голову.

Я потерла шию.

— Я хочу, щоб вони почули твою історію. І знали, що є особлива сила… — Поки говорила, я зрозуміла, що мені теж необхідно було почути й усвідомити це. — Особлива сила полягає в тому, щоб витримати такі жахливі випробування й біди. І залишитися добрим, світлим. Здатним довіряти й мати друзів.

Мор стиснула губи, кілька разів кліпнувши очима.

Я підійшла до дверей, але завмерла, простягнувши до них руку.

— Мені шкода, що, коли я прибула у Двір Ночі, не була така привітна до тебе, як ти до мене. Я була… Я намагаюся адаптуватися, навчитися жити.

Який жалюгідний, некрасномовний спосіб пояснити, якою зломленою я стала.

Але Мор зістрибнула з ліжка, відчинила мені двері й сказала:

— У мене бувають хороші й погані дні — навіть зараз. Не дозволяй поганим дням перемогти.

Сьогодні, здавалося, буде ще один важкий день.

Різ, Кассіан та Азріель були готові вирушати — Амрен і Мор залишалися у Веларісі спостерігати за містом і планувати нашу неминучу подорож у Гайберн, Сонне королівство. Переді мною стояв лише один вибір: з ким летіти.

Різ із берега розсіє нас просто до невидимої межі, де Стіна розділяє наш світ навпіл. У Стіні був пролом приблизно за пів кілометра від берега — через нього ми й пролетимо.

Але, стоячи в тому коридорі, де стояли всі вони, одягнені в бойову шкуру, і я, загорнута у важке хутряне пальто, кинувши погляд на Різа, знову відчула його руки на своїх стегнах. Відчула, як це було — зазирнути в його розум, збагнути його крижану лють, знати, як він захищав себе, своїх людей, друзів, використовуючи силу й маски з-поміж свого арсеналу. Він бачив і витерпів такі… такі невимовні речі, але досі… Його руки на моїх стегнах були ніжні, його дотик був, немов…

Я відігнала від себе цю думку і сказала:

— Я полечу з Азріелем.

Різ і Кассіан подивилися на мене так, немов я оголосила, що пройду по всьому Веларісу голяка. Але Співець тіней лише кивнув і сказав:

— Звісно.

І, на щастя, то було все.

Спершу Різ розсіявся разом із Кассіаном, потім за мить повернувся до мене та Азріеля.

Головний шпигун чекав мовчки. Я намагалася не ніяковіти, коли він узяв мене в обійми; ці тіні, що нашіптували йому погладжувати мою шию, щоки. Різ трохи насупився, а я послала йому колючий погляд і сказала:

— Не дозволяй вітрові зіпсувати мені зачіску.

Він хмикнув, узяв Азріеля за руку, і ми всі розчинилися в темному вітрі.

Зірки й чорнота, вкриті шрамами руки Азріеля, які міцно мене тримають, мої руки, обплетені навколо його шиї, — я чекала, рахувала, збиралася на силі.

Потім — сліпуче сонячне світло, у вухах реве вітер, круте падіння вниз, униз…

А тоді ми нахилилися й кинулися вперед. Тіло Азріеля було тепле і тверде, його грубі руки були дбайливі, коли він стиснув мене. Ніяких тіней, які переслідують нас, ніби він залишив їх у Веларісі.

Знизу, попереду, позаду розкинулося величезне блакитне море. Вище пливла фортеця з хмар, а ліворуч від мене — темна пляма на обрії. Суходіл.

Земля Двору Весни.

Я замислилася про те, чи був зараз Темлін на західному морському кордоні. Він одного разу згадував про небезпечну ситуацію там. Чи міг він зараз відчути мене, відчути нас?

Я не дозволила собі думати про це. Ні, не тоді, коли я відчула стіну.

Для людини вона була лише невидимим щитом.

Але для фейрі… Я не могла побачити її, але чула потріскування її сили — цей присмак грузнув на зубах.

— Це огидно, чи не так? — запитав Азріель, і його низький голос майже поглинув вітер.

— Розумію, чому ви… ми були так залякані всі ці століття, — зізналася я.

Щомиті, з кожним серцебиттям ми наближалися до велетенського, нудотного джерела сили.

— Ти звикнеш до цього — до формулювання, — сказав він.

Я притискалася до нього так міцно, що не могла бачити його обличчя. Натомість я спостерігала за переливчастим світлом усередині сапфіру у вигляді Сифону, немов він був великим оком якогось заснулого чудовиська з крижаної пустелі.

— Я більше не знаю, де моє місце, — зізналася я, напевно, лише тому, що вітер ревів навколо нас, а Різ уже розсіявся туди, де попереду пливла темна постать Кассіана, — за Стіною.

— Я живу майже п’ять з половиною століть, але теж не впевнений, що знаю, — відповів Азріель.

Я спробувала відсторонитися, щоб прочитати емоції на його прекрасному незворушному обличчі, але він ухопився міцніше — мовчазне попередження мені набратися духу.

Я й гадки не мала, як Азріель дізнався, де була ущелина. Як на мене, тут усе було однакове: саме лиш невидиме відкрите небо навколо.

Але я відчула Стіну, щойно ми пронеслися крізь неї. Відчула, як вона накинулася на мене, немов розлютившись через те, що ми прослизнули крізь неї, відчула спалах сили, яка спробувала закрити цей отвір, але зазнала поразки.

Ми вже були по той бік.

Вітер обпікав, було так холодно, що в мене перехоплювало дух. Різкий вітер здавався неживим порівняно з весняним вітром, який ми залишили позаду.

Азріель зробив віраж, повертаючи в бік узбережжя, де Різ і Кассіан уже мчали над землею. Я зіщулилася у своєму хутряному пальті, чіпляючись за тепло Азріеля.

Ми минули піщаний пляж біля білих скель, і плаский засніжений суходіл, усіяний спустошеними взимку лісами, розкинувся за ним.

Землі людей.

Моя домівка.