Двір мороку і гніву

Розділ 52

У підлогу будинку була вбудована глибока ванна, досить велика, щоб вмістити іллірійські крила. Я наповнила її майже окропом, не дбаючи про те, яким магічним чином вона туди текла. Забралася всередину, мружачись, і зашипіла від високої температури води.

Провівши три дні без ванни, я мало не плакала від приємного тепла й чистоти.

Колись я тижнями була позбавлена цієї розкоші. Я й моя сім’я не могли собі цього дозволити. Постачання гарячої води в будинок завдавало більше клопоту, ніж користі: в нашому будиночку навіть ванни не було, а для того, щоб помитись, треба було принести силу-силенну відер з водою.

Я помилася темним милом, від якого пахло димом і соснами, а коли закінчила, сіла у воді, дивлячись на пару, що піднімалася між кількома свічками.

Суджений.

Це слово я згадала одразу після того, як вийшла з ванної. Одягнувшись у те, що знайшла в шафі у спальні — темні легінси, величезний кремовий светр до стегон і теплі шкарпетки, — я відчувала, що слово не йде з голови. У животі в мене забурчало, і я згадала, що не їла з учорашнього дня, тому що…

Тому що він був поранений і я геть з’їхала з глузду, коли його забрали в мене, збили в небі, немов птаха. Я діяла інстинктивно, у мене було єдине бажання — захистити його, і це бажання було глибоке…

Приховане в глибині мого єства…

Я знайшла миску із супом на дерев’яній стільниці, яку, напевно, залишила Мор, і вилила його в залізну каструлю, щоб підігріти. Свіжий хрусткий хліб лежав біля пічки, і я з’їла половину, чекаючи, поки суп нагріється.

Різ думав про це ще до того, як я звільнила нас від Амаранти.

Моє весілля… Він втрутився, щоб утримати мене від найбільшої помилки в моєму житті чи заради власної вигоди? Тому що я його суджена й дозволити мені зв’язати себе з кимось іншим було б помилкою?

Я вечеряла в тиші, слухаючи лише тріск вогню. І під тягарем думок раптом відчула надію на полегшення.

Мої стосунки з Темліном були приречені на поразку від самого початку. Я пішла, щоб знайти свого судженого. Прийти до мого судженого.

Якби я шукала способу уникнути незручності й чуток, єдиним виходом було б знайти справжнього судженого.

Я не була брехливою зрадницею. Ні. Навіть якщо… Навіть якщо Різ знав про те, що я його суджена, від самого початку.

Коли я ділила ліжко з Темліном ці довгі місяці, Різ знав, що я з ним, і не сказав нічого. Або ж йому було байдуже.

Може, не хотів цього зв’язку, може, сподівався на те, що він зникне.

Тоді я нічого не була винна Різу, мені не було за що вибачатися. Але він знав, що я погано відреагую, що це зашкодить мені більше, ніж допоможе.

А що, якби я знала? Якби знала, що я суджена Різенда, поки любила Темліна? Це не виправдовувало його за те, що він не сказав мені. Не виправдовувало його за ті тижні, коли я звинувачувала й ненавиділа себе за те, що так сильно його хотіла, коли він повинен був сказати мені. Але тепер я зрозуміла його.

Я вимила посуд, прибрала крихти з невеликого обіднього столу між кухнею і простором, що правив за вітальню, і вмостилася в ліжку.

Ще минулої ночі я лежала, скрутившись поруч із ним, і лічила його вдихи й видихи, щоб переконатися, що вони раптом не урвуться. Позаминулої ночі я була з ним, і його пальці були між моїх ніг, відчувала його язик у роті. А зараз… Попри те що в будинку було тепло, простирадла залишалися холодними. Ліжко було величезне — і порожнє.

Через невелике вікно я дивилася, як вкрита снігом земля світиться під голубуватим місячним сяйвом. Вітер загрозливо стогнав, піднімаючи прекрасні блискучі сніжинки.

Я думала, чи сказала йому Мор, де я.

Суджений. Мій суджений.

Я прокинулася від сліпучого сонячного світла, що відбивалося від снігу, і, мружачись, проклинала себе за те, що не закрила фіранки звечора. Мені треба було якусь мить подумати, щоб згадати, де я й чому перебуваю в цьому ізольованому будиночку глибоко в горах… Насправді я не знала, що це за гори.

Різ згадував своє улюблене усамітнене місце, яке Мор і Амрен якось спалили вщент у запалі бою. Я замислилася, чи це те саме місце, відбудоване заново. Усе тут було комфортне і стареньке, але у відносно доброму стані.

Мор і Амрен знали. Не знаю, чи я ненавиділа їх за це.

Звісно, Різ наказав їм мовчати, і вони поважають його бажання, але…

Я застелила ліжко, приготувала сніданок, помила посуд, а потім задумливо стала в центрі вітальні.

Я втекла. Саме цього й очікував Різ, як одного разу я сама йому сказала, що будь-хто при здоровому глузді втік би від нього. Як боягузка, як дурепа, я залишила його пораненого в холодній багнюці.

Втекла від нього, хоча за день до цього сказала, що не полишу його.

Я просила чесності, але щойно зустріла найперше випробування, навіть не дозволила йому проявити її. Я навіть не вислухала його.

Ти бачиш мене.

Я відмовлялася бачити його. Можливо, я відмовлялася бачити те, що було просто мене.

Я пішла. І, напевно… не мусила чинити так.

Того ж таки дня мене спіткала нудьга.

Жахлива, невблаганна нудьга. Спасибі, що я у приміщенні, доки сніг повільно тане під теплими променями м’якого весняного дня. Залишалося тільки слухати нескінченний капіж.

Знічев’я в мене пробудилася цікавість. І, коли я обстежила всі шафи й полиці обох спалень (де знайшла одяг, старі шматки стрічок, ножі та зброю, заховані й перемішані з іншими речами, ніби хтось поклав їх усередину й забув там), усі кухонні шухлядки (там знайшла їжу, каструлі та пательні, забруднену книгу рецептів) і вітальню (знайшлися ковдри, кілька книжок і ще більше зброї — всюди), зайшла до комори.

Як для місця відпочинку Вищого Лорда цей будинок був… незвичним, занадто простим. Він був облаштований турботливо, але речі були повсякденні, ніякої розкоші. Ніби це було місце для душі, куди Різ та його близькі могли прийти, упасти на ліжко або диван і не вдавати із себе когось іще, а лише сперечатися через те, чия черга готувати, полювати або наводити в будинку лад…

Родина.

Весь цей будинок наповнював мене внутрішнім теплом сім’ї, якої, власне, у мене ніколи й не було, на яку я і сподіватися не могла. Перестала сподіватися, змирившись із етикетом і формальностями життя в маєтку Темліна. З роллю символу для зломленого народу, з роллю золотого ідола й маріонетки Вищої Жриці.

Я відчинила двері, і на мене війнуло холодом, але свічки майже миттєво спалахнули й зігріли простір навколо завдяки магії, що робила будинок таким гостинним. На полицях не було пилу (напевно, завдяки тій самій магії), вдосталь було їжі, книжок, спортивного обладнання, згортків, мотузок і, на диво, зброї. Я навела лад у цих артефактах пригод минулого й майбутнього. І так занурилася в це, що майже пройшла повз…

Пів дюжини банок із фарбою.

Папір і кілька полотен. Старі, забруднені фарбою пензлі. Достоту хтось полінувався їх почистити.

Там було багато іншого художнього приладдя: пастель, акварелі, щось схоже на вугілля для начерків, але… Я глянула на фарбу, пензлі.

Хто з них міг користуватися всім цим, стирчати тут, як і я, або, навпаки, насолоджуватись вихідними разом з іншими?

Я переконала себе в тому, що мої руки тремтять від холоду, а не через те, що вперше за тривалий час я відкриваю кришку банки з фарбою.

Іще свіжа. Можливо, завдяки магії.

Я глянула на темну рідину, що виблискувала в банці: синя.

І почала збирати інше приладдя.

Я малювала весь день. А потім, коли сіло сонце, і всю ніч.

Коли вимила обличчя, руки, шию, місяць уже зник, і я кинулася в ліжко, навіть не перевдягнувшись. За мить я вже спала.

Прокинулася з пензлем у руці, коли весняне сонце ще не встало й не змусило сніг на горах танути.

Я зупинялася, тільки щоб поїсти. Сонце знову сіло, щоб відпочити від своєї роботи, коли я почула стукіт у передні двері.

Мій кремовий светр, вимазаний у фарбі, був геть зіпсований. Я застигла.

Знову стукіт, легкий, але наполегливий.

— Будь ласка, ти там жива? — почулося за дверима.

Я не знаю, було це полегшення чи розчарування, що я відчула, відчинивши двері й побачивши Мор, яка видихала хмаринки пари у свої змерзлі руки.

Вона подивилася на фарбу на моїх руках, у волоссі, а тоді на пензель у мене в руці.

А потім на те, що я зробила.

Мор увійшла в дім з морозної весняної ночі й тихо присвиснула, зачинивши двері.

— Тобі було що робити.

Я розфарбувала ледь не всі поверхні у вітальні.

Не просто широкі мазки, а прикраси — маленькі зображення. Деякі з них були дуже прості: низка бурульок, що звисали в проході.

Спочатку вони танули під першими променями весни, потім вибухали, ставали літніми квітами, а тоді трансформувалися в осіннє листя. Я намалювала коло з квітів навколо кавового столика біля вікна, листя і язики полум’я навколо обіднього столу.

Але між усіма цими хитромудрими малюнками я намалювала їх. Частинки портретів Мор, і Кассіана, і Азріеля, і Амрен… і Різа.

Мор підійшла до величезного вогнища, де я розмалювала камінну полицю чорним із золотими й червоними прожилками. Зблизька здавалося, що це просто красива фарба, але якщо дивитися з дивана…

— Іллірійські крила, — сказала вона. — О, вони ніколи не припинять тішитися й захоплюватися цим.

Вона підійшла до вікна, яке я прикрасила пасмами золота, латуні і бронзи. Мор помацала своє волосся й нахилила голову.

— Симпатично, — сказала вона і знову оглянула кімнату.

Її погляд упав на відкритий прохід у коридор спальні. І вона скривилася.

— Чому, — запитала вона, — чому там очі Амрен?

Просто над аркою я намалювала сяйливі срібні очі.

— Тому що вона завжди спостерігає.

Мор форкнула.

— Це неправильно. Намалюй поряд мої очі. Чоловіки в цій сім’ї повинні знати, що ми обидві дивимося. Тож коли вони наступного разу приїдуть сюди пиячити…

— Вони таке можуть?

— Бувало. — До Амаранти. — Щоосені всі троє з них закривалися тут днів на п’ять, а потім пили й пили, полювали й полювали, а по тому поверталися до Веларіса ледь живі, проте усміхнені. Те, що вони знатимуть, що тепер їм доведеться робити це під нашими пильними поглядами, зігріває моє серце.

Я щиро усміхнулася.

— Кому належала ця фарба?

— Амрен, — сказала Мор, закочуючи очі. — Одного разу влітку, коли ми були тут, вона вчилася малювати. За два дні їй набридло й натомість вона вирушила полювати.

Я стиха розсміялася. Підійшла до столу, на якому змішувала фарби. Можливо, це було боягузтво повернутися спиною до Мор, щоб спитати:

— Чи є новини про моїх сестер?

Мор оцінювала, чи в шухлядах достатньо запасів для мене — їжі та приладдя.

— Ні, ще ні, — сказала вона, обернувшись через плече.

— Він… одужує? Я лишила його лежати й мерзнути в багнюці, отруєного, ще слабкого. Я намагалася позбутися цих думок, коли працювала.

— Одужує поступово, усе гаразд. Злиться на мене. Звісно. Та то нічого.

Я змішала золотий колір для волосся Мор і червоний для іллірійських крил, щоб дістати яскраво-помаранчевий.

— Спасибі, що не сказала йому, що я тут.

Мор нічого не відповіла. На стільниці почала з’являтися їжа: свіжий хліб, фрукти, миски з чимось, що приємним ароматом заповнювало всю кімнату. Я ледь не загарчала від голоду.

— Але ти все одно повинна з ним поговорити. Спочатку, звісно, складно буде, але… ти маєш вислухати його. — Вона не дивилася на мене, поки говорила. — У Різа завжди на все свої причини, і він може бути з біса зарозумілим, але він зазвичай має рацію у своїх інстинктах. Він припускається помилок, але… Просто вислухай його.

Я вже вирішила, що так і зроблю, але натомість спитала:

— Як минув твій візит до Двору Жахіть?

Вона не відповідала якийсь час, її обличчя зблідло.

— Нормально. Батьків бачити завжди приємно, ти ж розумієш.

— Батько одужує? — Я додала кобальтовий колір Сифонів Азріеля до помаранчевого і змішувала, поки не дістала багатий відтінок коричневого.

Лукава усмішка.

— Повільно. Я, певне, випадково зламала йому ще кілька кісток під час свого візиту. Моя мати після цього прогнала мене. Яка ганьба.

Якась тваринна частина мене була в жорстокому захваті від цього.

— Прикро, справді, — сказала я.

Я додала трохи сніжно-білого, щоб освітлити коричневий, звірила відтінок з кольором її очей, взяла стілець, встала на нього й почала розфарбовувати прохід.

— Різ змушує тебе робити це так часто? Терпіти візити до них?

Мор сперлася на стільницю.

— Різ дозволив мені вбити їх, коли я побажаю, того ж дня, коли став Вищим Лордом. Я дбаю про ці візити, ходжу у Двір Жахіть, щоб… нагадувати їм про це час від часу й підтримувати зв’язок між двома Дворами, хай би який прикрий він був. Якби я пішла туди завтра й випатрала своїх батьків, він би навіть оком не змигнув. Можливо, у нього виникли б деякі незручності через це, але… він був би радий.

Я зосередилася на карамельно-коричневому начерку, який намалювала поряд із очима Амрен.

— Мені шкода, що тобі довелося стільки всього витримати.

— Дякую, — сказала вона, підходячи подивитися на мою роботу. — Візити до них завжди вибивають мене з колії.

— Кассіан здавався стурбованим.

Ще одне цікаве запитання.

Вона повела плечем.

— Кассіан, гадаю, теж насолодився б можливістю перерізати весь Двір Жахіть, почавши з моїх батьків. Можливо, одного разу я дозволю йому це зробити. Йому й Азріелю. Обом. Це стало б чудовим подарунком до дня Сонцестояння.

Я запитала, можливо, занадто буденним тоном:

— Ти розповіла мені про ваші стосунки з Кассіаном, але ви з Азріелем ніколи не…?

Різкий сміх.

— Азріель?! Ні! Після того випадку з Кассіаном я зареклася бути у стосунках із кимось із друзів Різа. Однак Азріелю не бракувало коханок, тож не турбуйся про нього. Він, звісно, приховує свої зв’язки краще за нас, але вони в нього є.

— Отже, якби він був зацікавлений, ти…

— Річ узагалі-то не в мені. Річ у ньому. Я могла б здерти із себе одяг просто в нього перед очима, він би не ворухнувся. Може, він і кинув виклик і довів свою силу всім цим іллірійським дурням, але яка різниця. Навіть якщо Різ зробить його принцом Веларіса, то Ез усе одно не вважатиме себе неправонародженим, недостатньо хорошим для кого-небудь. Особливо для мене.

— Але… ти — ти зацікавлена?

— Чому ти питаєш? — Її голос став жорстким і різким, більш настороженим, ніж завжди.

— Я досі намагаюся зрозуміти, як ви ладнаєте.

Вона форкнула, а це означало, що підозри зникли. Я намагалася не демонструвати свого полегшення так явно.

— Наша заплутана історія налічує п’ятсот років, тож у тебе є час розібратися. Хай щастить.

Я закінчила малювати її очі — медово-карі, поряд зі срібними очима Амрен. Мор запропонувала, так, немов це було відповіддю:

— Намалюй очі Азріеля. Поряд із моїми. І очі Кассіана поряд із очима Амрен.

Я скинула бровою.

Мор подарувала мені невинну усмішку:

— Так ми всі зможемо наглядати за тобою.

Я лише потрусила головою й зістрибнула зі стільця, щоб подумати над тим, як намалювати карі очі.

— Це так жахливо, — тихо спитала Мор, — бути його судженою? Бути частиною нашого Двору, нашої родини, нашої заплутаній історії і всього іншого?

Я змішала фарби в маленькій мисці, і вони були схожі на вир зі сплетених життів.

— Ні, — видихнула я. — Ні, це не погано.

І в мене з’явилася відповідь.