Двір мороку і гніву

Розділ 16

Різ неквапливо попрямував до двох чоловіків, які стояли у дверях, що вели до обідньої зали, даючи мені вибір: залишитися чи приєднатися.

Одне моє слово, як він обіцяв, — і ми підемо звідси.

Вони обидва були високі, їхні крила щільно прилягали до кремезних м’язистих тіл, укритих панциром; темна шкіра нагадувала мені потерту луску якогось плазуна. За спинами висіли однакові довгі мечі — клинки були прекрасні у своїй простоті. Напевно, мені не варто було так перейматися з приводу того, у що вбратися для цієї зустрічі.

Другий чоловік був трохи більший, його обличчя ховалося в тіні. Він усміхнувся і сказав:

— Ну ж бо, Фейро. Ми не кусаємося. Якщо, звісно, ти не попросиш.

У мені спалахнув подив, і я попрямувала до них.

Різ повільно засунув руки в кишені.

— Як мені відомо, Кассіане, ніхто ще не пристав на твою пропозицію.

Другий чоловік форкнув, проте, коли вони нарешті повернулися до обідньої зали, у якій їхня шкіра засяяла в золотавих променях світла, мені стало по-справжньому цікаво, чому це Різенд сказав, що ніхто не скористався пропозицією. Адже мати Різенда теж була іллірійкою, тож і його люди були благословенні мати винятково привабливу зовнішність.

Як і їх Вищий Лорд, воїни були чорняві й смагляві. Оце й уся схожість, яку я завважила між ними. Очі в них були, на відміну від очей Різа, не фіалкові, а карі. Коли я підійшла ближче до них, вони подивилися на нас.

Кассіан зміряв Різа поглядом з ніг до голови. Його волосся, що сягало плечей, розвівав вітер.

— У тебе сьогодні, братику, прекрасний вигляд. Навіть бідну Фейру змусив вбратися елегантно. — Він підморгнув мені. У його рисах було щось нестримне, немов він був витканий із вітру, землі й полум’я, тож у цьому цивілізованому вбранні йому було геть незручно.

Чоловік, що був із Кассіаном, вирізнявся класичною вродою. Навіть промені світла, здавалося, ніяковіли від витонченості рис його обличчя. Воно було прекрасне, але на ньому не можна було прочитати жодної емоції. Саме його треба було остерігатися. Як мені уявлялося, він міг з’явитися несподівано, виникнути нізвідки, із самої темряви, з ножем. І справді, мисливський ніж з обсидіановим руків’ям з вирізаними на ньому невідомими мені срібними рунами лежав у нього на стегні в піхвах.

— Це Азріель — мій головний шпигун, — сказав Різ.

Не дивно. Інстинктивно я перевірила, чи були мої щити цілі. Про всяк випадок.

— Ласкаво прошу.

Це все, що сказав Азріель, простягаючи руку з жахливим шрамом. Його голос був низький, майже безбарвний. Форма руки звичайна, але шкіра… Шкіра мала такий вигляд, немов її вивернули, вимазали сажею й розпорошили. Опіки. Вони, напевно, були жахливі, якщо навіть безсмертна кров не змогла зцілити їх.

Більшу частину руки вкривали шкіряні пластини на легкій броні, які трималися на петлі навколо його середнього пальця. Не для того, щоб приховати, — це я зрозуміла, коли його рука розірвала прохолодне нічне повітря між нами. Пластини утримували на місці великий кобальтовий камінь, який прикрашав задню частину його рукавички. Поверх лівої рукавички викрашався такий самий камінь; ідентичні червоні камені прикрашали рукавички Кассіана, їх колір був схожий на застиглий спалах полум’я.

Я взяла руку Азріеля у свою, і його грубі пальці стиснули мою долоню. Його шкіра була так само крижана, як і вираз його обличчя.

Але слово, що хвилину тому сказав Кассіан, привернуло мою увагу. Я вивільнила руку і спробувала приховати бажання стати поруч із Різом.

— Ви брати?

Іллірійці були схожі, як бувають схожими люди, що походять з однієї місцевості.

— У тому розумінні, що певною мірою всі бастарди брати одне одному, — пояснив Різенд.

Я ніколи не думала про це.

— А ти? — запитала я Кассіана.

— Я командувач армії Різа, — сказав він, підібгавши вище крила.

Ніби від цієї посади він хотів відкараскатися. І — армія. У Різа була армія. Я переступила з ноги на ногу. Карі очі Кассіана простежили за моїм рухом, куточки його губ поповзли вгору, і мені здалося, що він хоче професійно попередити мене щодо того, якою нестійкою я можу бути перед своїм супротивником.

— Кассіан іще добре вправляється в тому, що всіх дражнить. Особливо своїх друзів. Отож тобі, як другові Різенда… хай щастить, — уточнив Азріель.

Друг Різенда — не рятівниця їхніх земель, не вбивця, не щось проміжне між людиною і фейрі. Може, вони не знали…

Проте Кассіан відштовхнув свого брата-бастарда, його могутні крила ледь помітно сіпнулися врізнобіч. Він намагався втримати рівновагу.

— Як, у дідька, ти спромоглася виробити сходи з кісток у лігві Міденгардського хробака, коли в тебе такий вигляд, що здається, твої власні кістки от-от зламаються?

Так, із цим розібралися. Проте цікаво, чи був він у Підгір’ї. Це питання досі залишалося відкритим. Але де ж він, крім як там, міг перебувати? Ще одна загадка. Напевно, тут, із цими людьми. Тут, у безпеці й затишку.

Я зустрілася поглядом з Кассіаном лише тому, що, коли Різенд знову спробує захистити мене, це зламає мене ще дужче. І, напевно, я стала отруйною як змія, а може, й однією з них, але сказала:

— Як, у дідька, сталося, що тебе досі ніхто не вбив?

Кассіан закинув голову й розреготався. Криваво-червоними стінами будинку прокотилася луна. Брови Азріеля схвально злетіли вгору, а тіні ще густіше огорнули його.

Я намагалася не тремтіти й поглянула на Різа, сподіваючись почути пояснення про темні дари його шпигуна.

Обличчя Різа було позбавлене емоцій, а очі — сторожкі. Погляд — вимогливий. Я вже розтулила рота, щоб запитати, на що він дивився, коли раптом на балкон влетіла Мор. Перше, що вона сказала, було:

— Якщо це завиває Кассіан, я сподіваюся, це означає, що Фейра сказала йому заткнутися.

Обидва іллірійці повернулися на її слова. Кассіан трохи розставив ноги, стаючи в бойову стійку, яка мені вже була надто добре знайома.

Цього було майже досить, щоб відволікти мене від ледь помітно сяйливих тіней навколо Азріеля, від його погляду, що сковзнув по Мор: червоній сукні з шифону, прикрашеній золотими манжетами, що облягала її стан, гребенях з позолоченим листям, які тримали її довге хвилясте волосся.

Цівка тіні вилася навколо вуха Азріеля, але його погляд метнувся на мене. Моє обличчя набуло безневинного виразу.

— Не знаю, чому я завжди забуваю, що ви родичі, — озвався Кассіан до Мор, киваючи в бік Різа, який, почувши його, закотив очі. — І цей ваш одяг…

Мор зобразила уклін Кассіану. А мені стало набагато легше, коли я завважила її ошатний одяг. Принаймні я більше не здаватимусь аж такою елегантною.

— Я хотіла вразити Фейру. А ви могли б бодай зачесатися.

— На відміну від декого, — сказав Кассіан, підтверджуючи мої побоювання — його бойова стійка не була грою моєї уяви, — мені є що робити, замість того щоб годинами сидіти перед люстром.

— Так, — сказала Мор, перекидаючи своє довге волосся через плече, — ходити вулицями Веларіса з поважним виглядом.

— Ми не самі, у нас компанія, — м’яко попередив Азріель.

Його крила злегка піднялися, а потім простягнулися в бік відчинених балконних дверей, що вели в обідню залу. Присягаюся, я на власні очі бачила, як закружляли завитки темряви.

Мор поплескала Азріеля по плечу, ухилившись від крил, що почали розкриватися.

— Розслабся, Азріелю: сьогодні бійки не буде. Ми обіцяли Різу.

Морок, що згущувався навколо нього, геть зник, коли Азріель злегка нахилив голову — пасма його темного як ніч волосся впали на прекрасне обличчя, немов умисно ховали його від такої чарівної й водночас нищівної посмішки.

Мор зробила вигляд, що помітила це, і пальцем поманила мене.

— Посидь зі мною, поки вони вип’ють.

Мені не забракло гідності, щоб не подивитися на Різа, шукаючи підтвердження того, що це безпечно. Тому я скорилася й пішла поруч із Мор. Двоє іллірійців відійшли на кілька кроків до Вищого Лорда.

— Якщо тільки ти не хочеш випити, — запропонувала Мор, коли ми увійшли до теплої обідньої зали з червоного каменю. — Але мені хочеться, щоб ти побула поруч зі мною, перш ніж потрапиш у полон до Амрен.

Раптом двері їдальні розчинилися від леготу, відкриваючи темно-малинові зали всередині гори.

І, може, частина мене ще залишалася смертною, адже, попри те що переді мною з’явилася витончена, невисока на зріст жінка, яка була схожа на Вищу Фе… як і попереджав мене Різ, мій інстинкт казав: бігти, сховатися.

Вона була на кілька дюймів нижча за мене, її коротке, до підборіддя, волосся було рівне і блискуче, шкіра — смаглява і гладка, обличчя — привабливе, вираз — на межі нудьги й роздратування, але очі, очі Амрен…

Її срібні очі були надзвичайні, таких я ніколи в житті не бачила. В них був блиск істоти, не народженої Вищою Фе. Я знала це.

Срібло в очах Амрен нагадувало вихор диму під склом.

На ній були штани й топ, схожі на ті, що я носила в іншому гірському палаці, одяг — із відтінком сплаву олива і штормових хмар, а сережки і браслети з перлами — білі, сірі й чорні — прикрашали її вуха, пальці й зап’ястя. Навіть сила Вищого Лорда нагадувала радше цівку тіні порівняно з тією силою, що гула в ній.

Мор застогнала, падаючи в крісло ближче до кінця столу, і налила собі келих вина. Кассіан сів навпроти неї, теж простягаючи руку до пляшки вина.

Але Різенд і Азріель продовжували стояти, можливо, спостерігаючи за жінкою, яка, наблизившись, зупинилася за метр від мене.

— Ваш смак так само неперевершений, Вищий Лорде. Дякую.

Її голос був м’який, але гостріший за будь-який клинок, що траплявся мені на очі. Тонкі маленькі пальці торкнулися витонченої сріблясто-перлової брошки, що була пришпилена в неї на грудях праворуч.

Ось для кого він купував прикрасу. Прикраси дракониці, на які нікому й ніколи не можна зазіхати.

Я вивчала Різа та Амрен, немов намагаючись побачити, який зв’язок існував між ними, але Різенд махнув рукою і схилив голову.

— Тобі пасує, Амрен.

— Мені все пасує, — відповіла вона.

І ці жахливі, ці чарівливі очі знову зустрілися з моїми.

Немов удар божевільної блискавки.

Вона підійшла ближче, принюхуючись, і, попри те що я була на пів голови її вище, ніколи ще не почувалася більш покірною. Однак я скинула підборіддя. Не знаю, чому зробила це.

— Що ж, тепер нас двоє, — сказала Амрен.

Мої брови зсунулися.

Червоні губи Амрен були тонко окреслені.

— Ми з тобою обидві народилися іншими, а потім опинилися замкненими в нових, дивних тілах.

Я вирішила, що мені справді не хочеться знати, ким вона була раніше.

Амрен вказала мені порухом голови на порожнє крісло, що стояло поряд із Мор. Її волосся зливалося з мороком. Вона сіла напроти мене, Азріель — збоку від неї, а Різ напроти Азріеля — праворуч від мене.

Місце на чолі столу лишилося незайнятим.

— Є ще третя, — сказала Амрен, дивлячись на Різенда. — Гадаю, ти не чув про Міріам… Минули вже століття. Цікаво…

Кассіан закотив очі.

— Будь ласка, перейдімо ближче до справи, Амрен. Я голодний.

Мор поперхнулася вином. Увага Амрен перемкнулася на воїна, що сидів праворуч від неї. Азріель, з другого боку від неї, спостерігав за ними двома дуже уважно.

— Нікому сьогодні зігріти твоє ліжко, Кассіане? Це, мабуть, дуже важко — бути іллірійцем і не думати ні про що, окрім того, що ти так любиш.

— Знаєш, Амрен, я завжди готовий побавитися в ліжечку з тобою, — сказав Кассіан, не піддавшись шарму срібних очей і залишаючись геть незворушним перед силою, якою сочилася кожна пора її шкіри. — Знаю, як тобі подобаються іллірійці.

Посмішка Амрени стала зміїною.

— Я чув, що Міріам і Драконій живуть цілком щасливо і благополучно, — сказав Різенд. — А що саме тебе цікавить?

Амрен злегка нахилила голову в мій бік, вивчаючи. Я намагалася залишатися спокійною під її поглядом.

— Лише одного разу людину перетворили на безсмертну. Цікаво, що це сталося тоді, коли всі давні гравці знову повернулися. Але Міріам подарували довге життя — не нове тіло. А ти, дівчино…

Вона знову принюхалася, і я відчула себе голою і вразливою. Подив освітив очі Амрен. Різ кивнув. Хай би що це означало. Я вже почувалася втомленою. Втомилася від того, що мене постійно оцінюють.

— Твоя кров, твої вени й кістки були створені заново. Смертна душа в безсмертному тілі.

— Я голодна, — сказала Мор, злегка штовхнувши мене стегном.

Вона клацнула пальцями, і перед нами з’явилися тарілки зі смаженою куркою, овочами та хлібом. Просто, але водночас так елегантно. Без зайвих формальностей. Напевно, светр і штани не були б геть недоречні для такої вечері.

— Амрен і Різ можуть розмовляти всю ніч безперервно і смертельно нам набриднуть, тож не треба чекати, поки вони почнуть їсти. — Вона піднесла виделку до рота, злегка клацнувши язиком. — Я питала Різа, чи можна мені запросити тебе на вечерю, щоб ми з тобою були лише вдвох, але він сказав, що ти не схочеш. Але — тільки чесно — тобі ліпше було провести час із цими двома нудними древніми чи зі мною?

— Як для моєї однолітки, — розтягуючи слова, вимовив Різ, — ти, здається, втрачаєш міру.

— Усі хочуть говорити, говорити й говорити, — проказала Мор, кидаючи застережливий погляд на Кассіана, який справді розтулив рота. — Хіба ми не можемо поїсти, а потім уже поговорити?

Цікавий баланс між Другою заступницею Різа, яка справді відлякувала, і його приголомшливо життєрадісною Третьою помічницею. Якщо статус Мор був вищий, ніж у двох воїнів за столом, то мусила бути ще якась причина, що ховалася за цією зухвалою чарівністю. Якась сила, що дасть їй змогу зайти в сутичку з Амрен, про яку згадував Різ, і вийти при цьому сухою з води.

Азріель тихо хмикнув у бік Мор, але взяв виделку. Я зробила те саме, вичікуючи, поки він з’їсть шматочок, перш ніж сама взялася за їжу. Про всяк випадок.

Смачно. Так смачно. А вино…

Я навіть не зрозуміла, що Мор наповнила мій келих вином до того, як зробила перший ковток, і ми з нею цокнулися келихами.

— Не дозволяй цим зарозумілим особам диктувати щось тобі.

— Чиє нявчало б, а твоє мовчало б, — видав Кассіан. Потім він похмуро глянув на Амрен, яка ледь торкнулася своєї тарілки. — Я завжди забуваю, як же все це дивно.

Він безцеремонно взяв її тарілку, виваливши половину того, що на ній лежало, на свою, а решту передав Азріелю.

— Весь час повторюю йому, що, перш ніж так вчинити, треба спитати дозволу, — сказав Азріель Амрен, накладаючи їжу на свою тарілку.

Амрен клацнула пальцями, і порожня тарілка зникла з покритих шрамами рук Азріеля.

— Якщо ти, хлопчику, не зміг його навчити цього за кілька століть, сумніваюся, що в тебе взагалі це вийде.

Вона поклала срібло на вільне місце перед собою.

— Ти не їси? — спитала я.

Це було перше, що я сказала відтоді, як сіла за стіл.

Зуби Амрен сліпучо сяйнули.

— Таку їжу — ні.

— Котел мене забери, — сказала Мор, відпивши вина. — Ми можемо не починати всього цього?

Я вирішила, що мені також не хочеться знати, що за їжу їла Амрен.

Різ, який сидів поруч, пирснув зо сміху.

— Нагадай мені, щоб ми влаштовували сімейні посиденьки частіше.

Сімейні посиденьки, а не офіційні збори мешканців Двору. І сьогоднішній вечір… Може, вони не знали, що я опинилася тут тільки тому, що мала вирішити, чи хочу працювати з Різом. Чи просто не бажали прикидатися тими, ким вони не були. Вони, безсумнівно, вдяглися в те, що їм подобалося. У мене виникло відчуття, що навіть якби я вдяглася в нічну сорочку, їм було б байдуже. Унікальна компанія. А щодо Гайберну… Ким вони будуть — союзниками чи супротивниками, що зможуть зробити?

Здавалося, Азріель, який сидів напроти мене, був оточений коконом цілковитої тиші, що пульсувала навколо нього навіть тоді, коли інші взялися за їжу. Коли він відпив вина, я знову кинула погляд на блакитний камінь овальної форми на його рукавичці. Азріель швидко, як і завжди, зауважив мій погляд — у мене було таке відчуття, ніби він помічав і запам’ятовував усі мої рухи, слова і кожен вдих. Він підвів руки, показуючи мені задні частини рукавичок, — обидва камені опинилися в полі мого зору.

— Це Сифони. Вони концентрують і скеровують нашу силу в битві.

Лише він і Кассіан носили їх.

Різ відклав виделку й пояснив мені:

— Сила наймогутніших іллірійців діє за принципом: спочатку спали, а потім подумай. Крім цієї, у них не так багато магічних сил — лише сила вбивати.

— Жорстокий дар — розпалювати війни, — додала Амрен.

Азріель кивнув, тіні кільцями зануртували навколо його шиї та зап’ясть. Кассіан уважно подивився на нього, його обличчя напружилося, але Азріель не зважав на нього.

Попри те, що я знала: Різ помічав кожен погляд, якими обмінювалися головний шпигун і командувач його армією, — він повів далі:

— Іллірійці накопичують силу, щоб мати перевагу в битвах. Сифони збирають чисту енергію й дають Кассіану і Азріелю змогу перетворювати її на дещо більш тонке й різноманітне: на щити і зброю, стріли і списи. Є різниця — вилити на стіну відро фарби чи користуватися пензлем. Сифони роблять магію більш спритною, точною на полі бою, тоді як їхня природна сила прагне чогось більш брудного, неприборканого, потенційно небезпечного, особливо коли ви воюєте в обмеженому просторі.

Мені стало цікаво, як часто цим користувалися. І чи ці шрами на руках Азріеля — результат такої магії.

Кассіан розім’яв пальці, милуючись яскраво-червоними каменями, що прикрашали тильний бік його широких рук.

— А ще в них крутий вигляд.

— Іллірійці, — пробурмотіла Амрен.

Кассіан оголив зуби у звірячій задоволеній посмішці і відпив вина.

Познайомитися з ними ближче, уявити, як це — працювати з ними, покладатися на них, якщо конфлікт з Гайберном все ж таки вибухне… Я зібралася на силі, щоб поставити запитання, але запитала лише тоді, коли тіні навколо Азріеля знову зникли:

— Як ти… Я маю на увазі, як ти і Лорд Кассіан…

Кассіан пирснув вином через весь стіл, через що Мор схопилася й обрушила на нього прокльони. Вона дістала серветку, щоб промокнути свою сукню.

Але Кассіан голосно реготав, а на обличчі Азріеля з’явилася слабка, обережна посмішка, коли Мор змахнула рукою над своєю сукнею і плями від вина з’явилися на військовому обладунку Кассіана, чи, як я зрозуміла, шкіряному спорядженні для польотів. Мої щоки спалахнули. Якийсь протокол Двору, що його я несвідомо порушила і…

— Кассіан, — розтягуючи слова, сказав Різ, — не лорд. Хоча я впевнений, що він оцінив, якої ти про нього думки. — Він вивчав своє Внутрішнє Коло. — Позаяк ми зачепили цю тему, ані Азріель, ні Амрен не лорди. Вони не лорди й не леді. Лише Мор, віриш ти мені чи ні, єдина чистокровна титулована особа з присутніх у цій кімнаті.

Не він? Різ, мабуть, прочитав запитання у мене на обличчі, тому що сказав:

— Я іллірієць лише наполовину. Усе одно що бастард для тих, хто належить до чистокровних Вищих Фе.

— То ви троє не Вищі Фе? — запитала я його і двох інших чоловіків.

Кассіан припинив сміятися.

— Іллірійці, безумовно, не Вищі Фе. І я цим тішусь. — Він заправив чорний локон за вухо — заокруглене; раніше і моє було таке. — Але ми й не нижчі фейрі, хоча деякі звуть нас так. Ми просто іллірійці. Одноразова повітряна кавалерія Двору Ночі в кращі часи, безмозкі солдати, гарматне м’ясо — в часи гірші.

— І це здебільшого так, — уточнив Азріель.

Я не насмілилась запитати, чи ці тіні теж були частиною життя іллірійців.

— Я не бачила вас у Підгір’ї, — натомість сказала я.

Я повинна була знати, без найменшого сумніву, чи були вони там, чи бачили мене, чи це впливатиме на нашу з ними роботу.

Запала тиша. Ніхто з них, навіть Амрен, не глянув на Різенда.

— Тому що нікого з нас там не було, — сказала Мор.

Обличчя Різенда стало холодною маскою.

— Амаранта не знала про їх існування. І якщо хтось намагався розповісти їй, вони були не в змозі зробити це, тому що відразу впадали в божевілля.

Спину обсипало морозом. Не холоднокровний вбивця, але — але…

— Ти справді ховав це місто і цих людей від неї всі п’ятдесят років?

Кассіан тупо дивився у свою тарілку, але, здавалося, ось-ось був ладен вибухнути.

— І ми охоронятимемо це місто й ховатимемо людей від наших ворогів і надалі, — сказала Амрен.

Це аж ніяк не відповідь.

Коли Різ був в’язнем у Підгір’ї, він не сподівався знову їх побачити. Проте якимось чином убезпечував їх.

І це вбивало їх усіх — чотирьох людей за столом. Їх убивало все, що він зробив, проте цього вже було не змінити. Навіть Амрен це не до снаги.

Напевно, не лише через те, що Різ терпів Амаранту тоді, як вони були тут. Напевно, також через усіх тих, кого покинули за межами міста. Напевно, вибрати одне місто, щоб захистити, було краще, ніж нічого. Напевно… напевно, це заспокоювало його, адже в Прифії було місце, яке залишилося недоторканим. Цнотливим.

Коли Мор говорила зі мною, її голос був різкуватий, а на голові виблискували золоті гребені.

— Немає жодної людини в цьому місті, яка не знала б, що відбувалося зовні, за його межами. І яку ціну заплатили за це.

Я не хотіла питати, яку ціну. Зрозуміла з важкого мовчання, просоченого болем.

Якщо вони досі могли жити попри свій біль, досі могли сміятися… Я прочистила горло, виструнчуючись, і звернулася до Азріеля, чиї тіні здавалися не такими загрозливими, але навряд чи вони справді були такі.

— Як ви познайомилися? — невинне запитання, щоб відчути їх, дізнатися, ким вони були. Чи не так?

Азріель просто повернувся до Кассіана, який дивився на Різа із сумішшю почуттів провини, любові й відчаю, таких глибоких, що дещиця колишнього інстинкту, що ледь жевріла в мені, майже змусила мене нахилитися через стіл і взяти його за руку.

Але Кассіан, здавалося, досі перетравлював моє запитання й мовчазне прохання його друзів розповісти цю історію самому. На його обличчі з’явилася усмішка.

— Спочатку ми всі ненавиділи одне одного.

В очах Різа, який сидів поруч зі мною, світло пригаснуло. Те, що я запитала про Амаранту, які жахи я змусила його згадати…

Визнання за визнання — я гадала, що він зробив це заради мене. Може, йому просто хотілося, щоб його вислухали, але він не міг розповісти цим людям, не заподіявши їм при цьому ще більшої шкоди й не викликавши почуття провини.

Кассіан і далі відволікав мою увагу від Вищого Лорда, що примовк праворуч від мене.

— Ми бастарди, як ти вже знаєш. Ез і я. Іллірійці… Ми любимо наших людей і наші традиції, але вони живуть у кланах і в таборах глибоко в горах на півночі, і вони не люблять чужинців. Особливо Вищих Фе, які намагаються диктувати, що їм робити. Та водночас вони схиблені на походженні, а також мають власних принців і лордів. Ез, — сказав він, вказуючи великим пальцем на нього, аж Сифон на його рукавичці сяйнув у світлі, — був бастардом одного з місцевих лордів. І якщо ти думаєш, що всю ненависть скеровують на бастарда Лорда, то й уявити не можеш, як ненавидять бастарда прачки з військового табору і його батька-воїна, якого та не змогла запам’ятати або не хотіла пригадати.

Він невимушено повів плечем, але ця невимушеність була вдаваною, бо з погляду його вихлюпувалася ненависть.

— Коли батько й мати Еза зрозуміли, що її син — Співець тіней, вони відправили його тренуватися в табір.

Співець тіней. Хай би що означало прізвисько, воно було влучне.

— Як і дематі, — сказав мені Різ, — Співці тіней — це рідкість, і вони бажані гості у всьому світі, у всіх Дворах через їхню потаємність і схильність чути й відчувати речі, яких інші не можуть.

Напевно, ці тіні справді шепотіли йому щось. Обличчя Азріеля нічого не виражало.

— Лорд у таборі мало не наклав у штани від радощів, коли Еза залишили з нами. Але я… коли мати відняла мене від грудей і я навчився ходити, мене віднесли в далекий табір і жбурнули в болото, щоб побачити, залишуся я живим чи помру.

— З їхнього боку було б розумніше скинути тебе у прірву, — хмикнувши, сказала Мор.

— О, безсумнівно, — відповів Кассіан, і його усмішка стала гострою як лезо. — Особливо коли я став дорослим і досить сильним, щоб повернутися в табір, у якому народився, і дізнатися, що ці виродки змушували мою матір працювати до самої смерті.

Знову тиша — цього разу інша. Напруження та лють команди, що витерпіла і пережила стільки всього… й гостро відчувала біль одне одного.

— Іллірійці, — м’яко втрутився Різ, і в його погляді нарешті знову засяяло світло, — незрівнянні воїни, багаті на історію і традиції. Але також вони жорстокі й нецивілізовані, особливо з погляду на те, як вони поводяться зі своїми жінками.

Очі Азріеля погаснули, він дивився на стіну з вікон позаду мене.

— Вони варвари, — сказала Амрен, і жоден іллірієць їй не заперечив.

Мор кивнула, підтверджуючи сказане Амрен. Помітивши стан Азріеля, вона прикусила губу.

— Вони калічать своїх жінок, щоб утримати їх для народження ще більш бездоганних воїнів.

Різ скривився.

— Моя мати була низького походження, — сказав він мені, — і працювала швачкою в одному з численних іллірійських військових таборів у горах. Коли жінки в таборах досягають шлюбного віку — коли в них починається перша кровотеча — їхні крила… обрізають. Просто роблять надріз у потрібному місці, а процес загоювання кидають напризволяще. Таким чином можна стати калікою назавжди. А моя мама — вона була дика, чуттєва й обожнювала літати. Вона робила все, що могла, щоб затримати своє дозрівання. Морила себе голодом, збирала заборонені трави — все, щоб зупинити природний розвиток тіла. Їй виповнилося вісімнадцять, проте кровотечі досі не було, і це дуже лякало її батьків. Аж ось у неї почалася перша кровотеча, хоч, на свою біду, вона опинилася в неправильному місці і в неправильний час — один із чоловіків почув її запах і доповів начальнику табору. Вона намагалася втекти — злетіти в небо. Але мама була ще молода, а воїни були меткіші за неї, тож вони притягли її назад. Вони вже збиралися прив’язати її до стовпів у центрі табору, коли з’явився, розсіявшись, мій батько — прибув на зустріч із начальником табору, щоб обговорити підготовку до Війни. Він побачив мою матір, яка, немов дика кішка, трощила все навколо і відбивалася, і… — він зупинився, — між ними виник особистий зв’язок. Один погляд на неї — і він зрозумів, хто вона. Він розсіяв варту, яка утримувала її.

— Розсіяв? — насупилася я.

Кассіан зло посміхнувся, коли Різ змусив лимонну скибку, яка прикрашала курку, злетіти над столом. Просто клацнув пальцями, і скибка перетворилася на цитрусовий порох.

— Крізь кривавий дощ, — повів далі свою розповідь Різ, а я відігнала думки про те, що сталося з тілами, що він здатний із ними зробити, — мама подивилася на нього. І зв’язок відчула й вона. Того вечора мій батько забрав її у Двір Ночі і зробив своєю нареченою. Вона любила свій народ і сумувала за ним, але не змогла забути, що вони намагалися з нею скоїти — що коїли вони зі своїми жінками. Вона намагалася протягом багатьох десятиліть домогтися, щоб мій батько заборонив це, але вибухнула Війна, і він не ризикнув втратити іллірійців саме тоді, коли вони повинні були очолити його армію. І померти за нього.

— Твій батько — справжній подарунок, — пробурчала Мор.

— Принаймні він любив тебе, — парирував Різ, а потім пояснив мені: — Мій батько і мати попри особистий зв’язок були поганою парою. Мій батько був холодний і розважливий, іноді жорстокий — таким його навчили бути з народження. А мама була м’яка й палка, її любили всі, хто її знав. Вона зненавиділа його через деякий час — але не перестала бути вдячною за те, що він врятував її крила, що дозволив їй літати, хай би куди чи коли вона забажала. І коли народився я і зміг закликати іллірійські крила за своїм бажанням… Вона хотіла, щоб я вивчав культуру свого народу.

— Вона хотіла сховати тебе подалі від кігтів твого батька, — уточнила Мор, підносячи келих з вином.

Її плечі розслабилися, коли Азріель нарешті кліпнув очима і, здавалося, прогнав те, що змусило його застигнути.

— І це теж, — додав Різ сухо. — Коли мені виповнилося вісім років, мама привела мене в один з іллірійських військових таборів. Щоб мене навчали, як навчають усіх іллірійських чоловіків. І, як усі іллірійські матері, вона виштовхнула мене на тренувальний ринг першого ж дня й пішла, не озираючись.

— Вона покинула тебе? — спитала я, а тоді усвідомила, що сказала.

— Ні, це не так, — мовив Різ люто. Так гнівався він лише кілька разів. — Вона теж залишилася жити в таборі. Але вважають ганьбою для матері няньчитися із сином, коли він іде тренуватися.

Я насупила брови, і Кассіан засміявся.

— Нецивілізовані, одне слово, — відказав воїн.

— Мені було з біса страшно, — зізнався Різ без тіні сорому. — Я вчився володіти своєю силою, але іллірійська магія була лише малою її частиною. І це дуже рідкісний серед них випадок — спокійні Сифони на руках воїнів.

— У ті роки я намагався використовувати Сифони, — сказав Різ. — І знищив із десяток до того, як зрозумів, що вони не для мене — камені не могли втримати її. Моя сила тече й міцніє в інший спосіб.

— Як важко бути таким могутнім Вищим Лордом, — під’юдила брата Мор.

Різ закотив очі.

— Лорд табору заборонив мені користуватися магією. Заради всіх нас. Проте, коли ступив на той тренувальний ринг у той день, я не мав жодного уявлення про те, як битися. Решта хлопців мого віку відразу це зрозуміла. Особливо один. Він глянув на мене й відразу побив мало не до смерті.

— Ти був такий охайненький, — сказав Кассіан, похитуючи головою. — Солоденький полукровка, син Вищого Лорда. Яким же розкішним ти був у своєму новому тренувальному костюмі!

— Кассіан, — сказав мені Азріель таким голосом, ніби сама темрява могла говорити, — протягом багатьох років здобував собі новий одяг, втручаючись у бійки з іншими хлопцями, винагородою за які був одяг з їхнього плеча.

У його голосі не було гордості — за жорсткість його людей. Я не звинувачувала Співця тіней. Але таке ставлення…

Кассіан, однак, посміхнувся. Але зараз я дивилася на його широкі сильні плечі, дивилася в його світлі очі.

Я ніколи не бачила нікого в Прифії, хто був би голодний — так, як колись я.

Кассіан кліпнув очима, і погляд, яким він дивився на мене, змінився — став більш оцінювальним, більш… щирим. Я могла присягнутися, що поглядом він казав: ти знаєш, як це. Ти знаєш, який це лишає слід.

— У селі я двічі побив кожного хлопчика нашого віку, — продовжив свою розповідь Кассіан. — Але потім з’явився Різ, у його чистому одязі, і він пахнув… інакше. Як справжній суперник. Тому я атакував його. За нашу бійку ми обидва отримали по три удари батогом.

Я здригнулася. Бити дітей…

— У цих таборах, дівчино, — втрутилася Амрен, — вони чинять і гірше. Три удари батогом у них те саме, що підбурювання затіяти бійку знову. Коли діти скоять щось лихе, їм ламають кістки. Постійно. Багато тижнів поспіль.

— Твоя мати добровільно відправила тебе туди? — спитала я. «Справді, добра та чуйна», — подумала, але вголос не сказала.

— Моя мати не хотіла, щоб я покладався лише на свою силу. Відтоді, як завагітніла, вона знала, що на мене полюватимуть решту моїх днів. Хотіла, щоб мене врятували мої інші сильні навички. Освіченість була ще одним видом зброї — ось чому вона пішла зі мною: щоб навчати мене грамоти після того, як закінчувалися заняття. І коли в першу ніч вона забрала мене до нашого нового будинку на околиці табору, то змусила читати біля вікна. Саме там я й побачив Кассіана. Він плентався брудною стежкою в бік кількох старих наметів за межами табору. Я запитав його, куди він іде, і він сказав мені, що бастардам нічого не дають: вони самі шукають собі дах і їжу. Якщо виживають і проходять відбір у військові угрупування, то довіку обіймають найнижчі посади, але отримують свої власні намети і їжу. Але до тієї пори вони кинуті напризволяще.

— Ті гори, — додав Азріель, і обличчя в нього було тверде як лід, — вони набагато суворіші, ніж ти можеш собі уявити.

Я провела досить часу в морозному лісі, щоб зрозуміти це.

— Після моїх уроків, — вів далі Різ, — мати промивала мої рани, і коли вона це робила, я вперше усвідомив, що означає бути в теплі, безпеці й оточеним турботою. І це в мене викликало супротив.

— Звісно, — сказав Кассіан. — Бо одного разу цей маленький виродок серед ночі розбудив мене, пробравшись до мого скромного намету, і сказав мовчати й рушити за ним. Можливо, холод змусив мене послухати його, але ж я підкорився. Його мати була дуже бліда. Та я ніколи не забуду виразу її прекрасного обличчя, коли вона подивилася на мене й мовила: «Тут є ванна з гарячою водою. Лізь у неї. А не хочеш, то можеш повертатися на холод». Я був кмітливий хлопець, тож підкорився. Коли я вийшов, вона дала мені чисту піжаму й звеліла лягати спати. Я все своє життя спав на землі, тож, коли відмовився, вона сказала, що розуміє мене, і розповіла, що їй теж довелося зазнати всіляких випробувань, а коли одного разу вона лягла в ліжко, то довго їй потім здавалося, що воно ковтає її. Вона сказала, що і я якийсь час почуватимуся так само, але ліжко моє, допоки я буду з ними.

— І після цього ви стали друзями?

— Ні, заради Котла, ні, — сказав Різенд. — Ми ненавиділи одне одного, але поводилися добре, бо якщо один із нас устрявав у бійку або провокував іншого, ми обидва залишалися без вечері. Незабаром моя мама почала навчати й Кассіана, але ми вирішили стати союзниками лише після того, як з’явився Азріель.

Усмішка Кассіана стала ширшою, коли він потягнувся через Амрен, щоб поплескати свого друга по плечу. Зітхання Азріеля було сповнене страждання. Найтепліший вираз на його обличчі за весь час.

— Новенький бастард у таборі — Співець тіней, якому ще тренуватися і тренуватися, — ідеальна мішень для стусанів. Не кажучи вже про те, що він не міг навіть літати через…

— Не відхиляйся від теми, Кассіане, — ліниво втрутилася Мор.

Справді, вираз обличчя Азріеля змінився. Але я переступила через свою цікавість, і Кассіан знову повів плечем попри тишу, яка, здавалося, лилася від Співця тіней. Однак Мор побачила це, хоч Азріель робив вигляд, що не помічає її стурбованого погляду. Вона дивилася на його руку, немов збираючись торкнутися її, але передумала.

Кассіан повів далі:

— Різ і я перетворили його життя на справжнє пекло, був він Співцем тіней чи ні. Але мати Різа була знайома з матір’ю Еза, тому вона забрала і його до себе. Коли ми підросли, то зрозуміли, що всі навколо ненавиділи нас і що в нас буде більше шансів на виживання, якщо ми триматимемося разом.

— У тебе є якісь здібності? — запитала я його й кивнула в бік Азріеля і Різа. — Як у них, приміром?

— Хіба що вибуховий характер, — втрутилася Мор, щойно Кассіан розтулив рота.

Він посміхнувся їй так, що я зрозуміла: біда на порозі. Проте він відповів мені:

— Ні. У мене їх немає, окрім убивчої сили. У тому вся сутність бастарда, народженого ніким.

Різ подався вперед, хотів заперечити, проте Кассіан урвав його:

— Нехай так, чоловіки знали, що ми відрізнялися від них. І не лише тому, що ми були два бастарди й один полукровка. Ми були сильніші, швидші, і один лише Котел знав чому, але ми були розділені і згідно з його волею знайшли одне одного. Мати Різа теж бачила це. Особливо коли ми досягли повноліття і зрозуміли, що все, чого нам хотілося, — це страхатися й битися.

— Чоловіки жахливі істоти, еге ж? — спитала Амрен.

— Огидні, — сказала Мор, цокнувши язиком.

Мені захотілося щиро розсміятися.

Кассіан спроквола усміхнувся й повів далі:

— Сила Різа зростала щодня, і всі, включно з лордами табору, знали, що він може розсіяти їх усіх, якщо схоче. А ми двоє… не відставали. — Він постукав по малиновому Сифону пальцем. — Іллірієць-бастард ніколи не отримував жодного з них. Ніколи. Але їх вручили мені й Езу, хоч і неохоче, і кожен воїн у кожному таборі по той бік гір оцінював нас. Лише чистокровні дурні отримували Сифони — народжені й вигодувані заради однієї мети — вбивати. Вони досі не сплять ночами: сушать голову, звідки в дідька ми їх узяли.

— Потім прийшла Війна, — продовжив Азріель. Він говорив так, що я навіть виструнчилася. Напружила слух.

— І батько Різенда відвідав наш табір, щоб подивитися, як почувається його син через двадцять років.

— Мій батько, — сказав Різ, збовтуючи вино в келиху, — побачив, що його син не тільки почав змагатися з ним за владу, а й об’єднався з, можливо, двома найнебезпечнішими іллірійцями в історії. Він забрав собі в голову: якщо нам дати легіон у цій війні, то ми легко зможемо розвернути його проти нього самого, коли повернемося.

Кассіан хмикнув, але продовжив свою розповідь:

— Тому цей виродок розділив нас. Він віддав Різу під командування легіон іллірійців, які ненавиділи його за те, що він був напівкровкою, а мене закинули в інший легіон як звичайного піхотинця, попри те що силою я перевершував будь-кого з військових лідерів. Еза він тримав у себе як Співця тіней, здебільшого для шпигунства і брудної роботи. Ми всі зустрічалися лише на полях битв протягом усіх семи років, коли вирувала Війна. Розсилали списки поранених і вбитих серед іллірійців, і я читав кожен, боячись побачити їхні імена. Але потім Різа схопили.

— Ось ця історія для іншої нагоди, — сказав Різ так чітко, що навіть Кассіан скинув угору брови, проте потім кивнув. Фіалкові очі Різа зустрілися з моїми, і я замислилася, чи справжнє зіркове світло в них сяяло, коли він говорив. — Коли став Вищим Лордом, я обрав цих чотирьох як своє Внутрішнє Коло і сказав старій знаті мого батька: якщо вони мають якісь проблеми з моїми друзями, то можуть паняти геть. Усі так і зробили. Отже, найгірше, що міг зробити Вищий Лорд-напівкровка, — це призначити двох жінок і двох іллірійських бастардів на посади.

Певною мірою це так само погано, як призначити смертних.

— Що… що сталося з ними потім?

Різ замислився, його неперевершені крила сколихнулися від поруху плечей.

— Знать Двору Ночі розділилася на три категорії: ті, хто ненавидів мене так сильно, що коли Амаранта прийшла до влади, то вони вступили до лав підданих її Двору й невдовзі померли; ті, хто ненавидів мене досить, щоб спробувати повалити, але й вони дістали свої наслідки; і ті, хто ненавидів мене, але не був дурнем і відтоді терпить правління напівкровки, особливо зважаючи на те, що воно лише зрідка зачіпає їхнє жалюгідне життя.

— Вони… це вони живуть у Підгір’ї?

Різ кивнув.

— Так, у Кам’яному місті. Я віддав їм його, тому що вони вчинили мудро. Вони щасливі залишатися там, зрідка покидають місто і, маючи самоврядування, можуть скільки їм заманеться робити огидні речі, хоч цілу вічність.

Певне, це й був той Двір, який він показав Амаранті, коли вона вперше з’явилася тут, — і аморальність їхнього життя їй так сподобалася, що власний Двір вона створила за зразком Кам’яного міста.

— Двір Жахіть, — сказала Мор, цокнувши язиком.

— І що воно таке, цей Двір? — запитала я, махнувши рукою навколо себе. Найважливіше запитання.

Коли Кассіан відповів, його очі просвітліли, яскраво засяявши, так само як і Сифони.

— Тут — Двір Мрій.

Двір Мрій — мрій Вищого Лорда-напівкровки, двох воїнів-бастардів і… двох жінок.

— А ви двоє? — звернулася я до Мор і Амрен.

— Різ запропонував мені стати його Другою заступницею, — просто сказала Амрен. — Ніхто ніколи не пропонував мені такого раніше, тому я зголосилася, щоб зрозуміти, як воно. Мені це сподобалося.

Мор відкинулася у своєму кріслі. Азріель спостерігав за кожним її рухом з ледь помітною, але неослабною увагою.

— Я була мрійницею, народженою у Дворі Жахіть, — сказала Мор. Вона намотувала кучері на палець, і я подумала, що її історія може бути найжахливішою з усіх, що я чула. Але вона просто сказала: — Тому я втекла.

— А яка в тебе історія? — запитав Кассіан, кивнувши в мій бік.

Я вважала, що Різенд їм усе розповів. Але він лише повів плечем. Тому я виструнчилася.

— Я народилася в багатій сім’ї торговців. У мене було двоє старших сестер та батьки, яких не хвилювало нічого, окрім грошей та соціального становища. Мати померла, коли мені було вісім років; батько втратив усе своє майно через три роки. Він продав те, що залишилося, щоб віддати борги, ми переїхали в хатину за містом. Він не спромігся знайти роботу, і ми були приречені на голодне існування, яке тривало багато років. Мені було чотирнадцять, коли геть не стало ні грошей, ні їжі. Він не працював — не міг, тому що з’явилися кредитори і на наших очах розтрощили йому ногу. Тому я пішла в ліс і навчилася полювати. Я не дозволила нам усім померти, навіть коли голодна смерть стояла на нашому порозі всі п’ять років. До того, як усе це сталося.

Вони знову примовкли. Погляд Азріеля став задумливим. Він не розказав свою історію. Чи розповідав колись? Чи бодай раз вони говорили про ті опiки на його руках? І що тіні шепочуть йому — і якою мовою, чи взагалі мовою?

— Ти навчилася полювати. А як щодо вміння битися? — спитав мене Кассіан.

Я похитала головою. Кассіан сперся руками на стіл.

— Тобі пощастило, ти щойно знайшла собі вчителя.

Я розтулила рота, щоб заперечити, але… Мати Різенда подарувала йому цілий арсенал зброї, яким він міг скористатися в тому разі, якщо інші сили його зрадять. А що було в мене, крім уміння вправно стріляти з лука, та ще моєї впертості? І якщо в мене є ця нова сила — ці нові сили…

Я більше не буду слабкою. Я ні від кого тепер не залежатиму. Ніколи більше не терпітиму торкань Аттора, як тоді, коли він тягнув мене, тільки тому, що я була беззахисна й не знала, куди і як бити. Більше ніколи…

Але те, що сказали Аянта й Темлін…

— Ти ж не думаєш, що це буде чимось надто недоречним, коли люди побачать, як я вчуся битися й користуватися зброєю?

Тієї миті, коли ці слова прозвучали, я зрозуміла всю їхню недолугість. І дурість усього того, за допомогою чого мені замилювали очі протягом останніх місяців.

Тиша. Потім Мор сказала мені з легкої злобою, яка дала мені зрозуміти, що Третя заступниця Вищого Лорда пройшла підготовку у Дворі Жахіть.

— Дозволь мені порадити тобі дві речі. Я й сама колись була в подібній ситуації.

І знову поєднання злості й болю: злість була спільна для них усіх, біль пульсував між усіма ними, крім Амрен, яка неприязно подивилася на мене.

— По-перше, — сказала Мор, — ти полишила Двір Весни.

Я намагалася не дати цим словам стати моїм тягарем, приплюснути мене своєю вагою.

— Якщо це вже не знак сам собою, лихий чи добрий, тоді й твої тренування нічого не змінять. По-друге, — вела вона далі, поклавши долоні на стіл, — колись я жила в такому місці, де думка інших була дуже важлива. Це пригнічувало мене і майже знищило. Тому я розумію, Фейро, що ти відчуваєш, я знаю, що вони намагалися зробити з тобою, і, ставши достатньо хороброю, ти можеш послати їх усіх під три чорти й начхати на свою репутацію.

Її голос пом’якшав, і напруження між ними всіма зникло.

— Роби те, що ти любиш, те, що потрібно тобі.

Мор не стала б говорити мені, що вдягати, а що — ні. Вона не дозволила б мені залишатися осторонь в той час, як вона каже замість мене. Вона не зробила б жодної з тих речей, що я так охоче й відчайдушно дозволяла робити Аянті.

У мене раніше ніколи не було подруги. Аянта… вона не була подругою. Не в тому значенні, яке ми вкладаємо в ці слова. А Неста й Елейн у ті тижні, що я була вдома ще до Амаранти, почали грати цю роль, та зараз, дивлячись на Мор, я не могла пояснити, не могла зрозуміти, але відчувала. Наче я повинна була піти на цю вечерю заради того, щоб побачити її. Поговорити з нею.

Я могла багато взяти від неї, але майже нічого не могла дати їй натомість.

Але те, що вона сказала… що сказали всі вони… так, Різ зробив мудрий крок, привівши мене сюди. Дозволив мені вирішити самій, чи зможу я з ними жити — з їх під’юджуванням, енергією, міццю. Чи схочу бути частиною цієї групи, яка, ймовірно, тиснутиме на мене, чимось приголомшуватиме і, можливо, налякає. Утім, якщо у всіх них є прагнення повстати проти Гайберну, після того як уже билися з ним п’ять століть назад…

Я зустрілася поглядом з Кассіаном. І хоч його очі блищали, в них не було й тіні веселощів.

— Я поміркую над цим.

Через зв’язок на моїй руці я могла покластися, що відчула проблиск приємного подиву. Я перевірила свої ментальні стіни — вони були незаймані. І спокійне обличчя Різенда нічого не виражало.

Тому я чітко і впевнено сказала йому:

— Я приймаю твою пропозицію — працювати з тобою. Щоб заробити собі на життя. І допомогти з Гайберном усім, чим зможу.

— Гаразд, — коротко відповів Різ.

Решта від подиву здійняла брови. Так, судячи з усього, вони не знали, що це було чимось на кшталт інтерв’ю.

— Тож ми починаємо завтра.

— Де? І що? — ледь пробурмотіла я.

Різ схрестив пальці й поклав руки на стіл, і я зрозуміла, що, крім мого рішення, у цієї вечері була ще одна мета.

— Тому що король Гайберну ладен ось-ось розв’язати війну і для цього хоче воскресити Джуріана, — виголосив він.

Джуріан — стародавній воїн, чию душу Амаранта уклала в той огидний перстень як покарання за вбивство її сестри. Всередині персня було і його око…

— Дурня! — вигукнув Кассіан. — Це неможливо!

Амрен завмерла, і саме за нею оцінюючи спостерігав Азріель. «Амаранта була лише початком», — якось сказав мені Різ. Чи знав він це вже тоді? Чи були всі ті місяці в Підгір’ї лише прелюдією пекла, що насувалося на нас? Воскресити мерця. Що за страшна сила…

— Але навіщо королю воскрешати Джуріана? Він був такий мерзенний. Усе, що йому подобалося найбільше, — це говорити про себе, — простогнала Мор.

Вік цих людей приголомшив мене, наче в мене вдарили каменем, хоча все це вони розповідали мені раніше. Та Війна… вони всі… вони билися в тій Війні п’ятсот років тому.

— Це я й хочу з’ясувати, — сказав Різенд. — І як король планує це зробити.

— До нього дійдуть чутки про перетворення Фейри. Він знає, що це можливо — воскресити мертвого, — нарешті мовила Амрен.

Я засовалася на місці. Я очікувала жорстоких армій, кровопролитних битв. Але це…

— Усі сім Вищих Лордів повинні дійти згоди й погодитися, — парирувала Мор. — Немає жодного шансу, що це станеться. Він піде іншим шляхом.

Її очі звузилися до щілинок, коли вона подивилася на Різа, сказавши:

— Та бійня — ті масові вбивства в храмах… Гадаєш, вони пов’язані?

— Ти знаєш, що одне випливає з другого. Я не хотів говорити тобі, бо не був у цьому впевнений. Проте Азріель підтвердив, що вони напали на меморіал у Санграві три дні тому. Вони шукають щось… або вже знайшли.

Азріель кивнув на знак підтвердження, навіть коли Мор кинула на нього здивований погляд. У відповідь Азріель винувато хитнув головою.

Я видихнула:

— Ось… ось чому перстень із оком і фаланга пальця зникли після того, як Амаранта померла. Через це. Але хто… Адже вони так і не спіймали Аттора, чи не так?

У роті стало сухо.

— Ні. Ні, вони не спіймали його, — занадто тихо сказав Різ.

Мені стало зле.

— Як можна взяти очі й палець і знову зробити із цього людину? І як нам це зупинити? — запитав він Амрен.

Амрен насупилася, дивлячись на своє вино, якого не торкнулася.

— Ти вже знаєш, як знайти відповідь. Іди до В’язниці. Поговори з Косторізом.

— Лайно, — одночасно сказали Мор і Кассіан.

— Тобі не варто туди йти, Амрен, — тихо сказав Різ.

Я була рада, що мене відділяв від неї стіл.

— Ноги моєї не буде у В’язниці, Різенде, ти знаєш чому! Тож іди сам або пошли кого-небудь зі своїх псів, — прошипіла Амрен.

Кассіан посміхнувся, оголюючи білі рівні зуби — ідеально гострі для укусу. Амрен клацнула зубами у відповідь.

Азріель лише похитав головою.

— Я піду. Варта у В’язниці знає мене. Знають, який я.

Мені стало цікаво, чи було звичайною справою для Співця тіней першим кидатися назустріч небезпеці. Пальці Мор завмерли на ніжці келиха, її очі звузилися, вона подивилася на Амрен. Коштовності, червона сукня — напевно, все для того, щоб притлумити якусь темну силу, що тече в ній.

— Якщо хто й піде у В’язницю, — озвався Різ, перш ніж Мор розтулила рота, — то це я. І Фейра.

— Що? — перепитала Мор, поклавши руки на стіл.

— Він не говоритиме з Різом, — пояснила Амрен іншим, — з Азріелем — також. І будь із ким з нас. У нас немає нічого, що ми могли б йому запропонувати. Але безсмертна зі смертною душею…

Вона подивилася на мої груди, немов могла бачити серце, що б’ється всередині… І я знову подумала про те, що вона їсть.

— Косторіз може, хоч і неохоче, поговорити з нею.

Вони поглянули на мене. Немов чекали, що я благатиму не посилати мене туди, згорнуся в клубочок і знічуся. Швидка, жорстока перевірка, щоб побачити, чи хотіли вони самі працювати зі мною, спало мені на думку.

Але Косторіз, наги, Аттор, суріель, боге й Міденгардський хробак. Може, вони зламали в мені те, через що я була здатна боятися. Або, можливо, страх був єдиним, що я могла відчувати уві сні.

— Твій вибір, Фейро, — недбало сказав Різ.

Ухилитися й краяти собі серце або зустрітися віч-на-віч — простий вибір.

— Наскільки погано це може бути? — спитала я.

— Дуже погано, — сказав Кассіан.

Ніхто не заперечив.