Двір мороку і гніву

Розділ 27

Ми лежали в снігу. Я важко дихала, розтягнувшись на Різі, а він хрипко сміявся.

— Ніколи, — загарчала я йому в обличчя й стиснула його тверді як скеля плечі, і мої кігті вже проривалися на кінчиках пальців, — не смій використовувати мене знову як приманку!

Він уже не сміявся.

Я натиснула сильніше, кігті вп’ялися в його шкіряний обладунок.

— Ти сказав, що я можу стати зброєю, — то навчи мене. Не роби з мене пішака! І якщо це частина моєї роботи, тоді із цим покінчено. Покінчено.

Попри сніг його тіло було тепле піді мною, і я не була впевнена, що розуміла, наскільки він більший за мене, поки не опинилася притиснута впритул до нього. Так близько. Зовсім, зовсім близько.

Різ нахилив голову, струснувши грудку снігу, що прилипла до волосся.

— Досить справедливо.

Відштовхнула його, і сніг заскрипів, коли я відсторонилася. Мої кігті зникли.

Він підвівся на ліктях.

— Зроби це знову. Покажи мені, як ти це зробила.

— Ні.

Свічка, яку він приніс, зараз лежала подрібнена на шматочки, наполовину поховані під снігом.

— Я хочу повернутися в замок.

Мені було холодно, і я втомилася, і він…

Його обличчя стало похмурим.

— Мені шкода.

Цікаво, як часто він промовляв ці два слова. Утім, мені це було байдуже.

Я чекала, поки він зведеться на ноги, струсить із себе сніг, а по тому простягне мені руку.

Це не було просто запрошенням.

— Ти, — сказав він, — забула.

І це була правда.

— Чому король Гайберну хоче мене здобути? Тому що йому відомо, що я можу знищити силу Котла за допомогою Книги?

Темрява замерехтіла — єдина ознака того, що Різенд знову стримує гнів.

— Це те, що я саме збираюся з’ясувати.

«Ти перестала боротися».

— Мені шкода, — повторив він, простягаючи мені руку. — Поснідаймо, а потім повернемося додому.

— Веларіс не мій дім.

Я могла закластися, що в його очах промайнув біль, перш ніж він переніс нас до будинку моєї сім’ї.