Двір мороку і гніву

Розділ 47

Якщо тікати, то доведеться або долати бурхливий потік, або наразитися на них. Але ж Люсьєн…

Його руде волосся було зібране на потилиці, і навіть натяку не було на розкішні обладунки — шкіра, мечі, ножі… Він був блідий, його металеве око дивилося на мене.

— Ми полювали на тебе два місяці, — видихнув він, оглядаючи ліс, струмок, небо.

Різ… Котел мене рятуй. Різ був надто далеко позаду.

— Як ти мене знайшов?

Мій упевнений холодний голос був мені не знайомий. Але… вони полювали на мене. Наче я насправді була здобиччю.

Якщо Темлін був тут… У мене похолола кров у жилах, стала холодніша за крижаний дощ, що струменів по моєму обличчю і стікав під одяг.

— Дехто підказав нам, що ти тут, але це була просто удача, що ми зловили твій запах на вітрі. — Люсьєн ступив крок до мене.

Я подалася назад. Між мною й потоком води залишався якийсь метр відстані.

Око Люсьєна злегка розширилося.

— Нам треба мерщій тікати звідси. Темлін… він геть утратив розум. Я відведу тебе просто до…

— Ні! — видихнула я.

Слово прорізало дощ, шум потоку, вітер у соснах.

Четверо охоронців перезирнулися, а тоді подивилися на стрілу, яку я досі тримала націленою на них.

Люсьєн знову окинув мене поглядом.

Тепер він здивовано дивився на мої іллірійські бойові обладунки. На мене, змужнілу, зі здоровим кольором обличчя. І на крицю в моїх очах.

— Фейро, — сказав він, простягаючи руку, — ходімо додому.

Я не зрушила з місця.

— Те місце перестало бути моїм домом того дня, коли ти дозволив йому замкнути мене там.

Люсьєн стиснув губи.

— Це була помилка. Ми припустилися помилки. Він кається в тому, шкодує, що скоїв таке. І я так само.

Він ступив крок до мене, я позадкувала. Зовсім невелика відстань залишилася між мною й водою, що вирувала внизу.

Переді мною постали тренування з Кассіаном, ніби уроки, що він втовкмачував мені в голову щоранку, стали рятівною мережею, що підхопила мене й не дала провалитися в прірву паніки, що зростала. Досить буде Люсьєну торкнутися мене, і він розсіє нас геть. Не далеко — він не надто сильний, але швидкий. Ми будемо далеко, за кілометри звідси, а тоді далі й далі, поки Різ зможе досягти мене. Він знав, що Різ тут.

— Фейро, — благав Люсьєн, зважившись ступити до мене ще крок. Руку він тримав простягнутою.

Моя стріла змінила нахил і націлилася в нього, натягнута тятива лука застогнала.

Я ніколи не усвідомлювала, що, тоді як Люсьєн був навчений як воїн, Кассіан, Азріель, Мор і Різ були Воїнами. Кассіан міг знищити Люсьєна одним ударом.

— Опусти стрілу, — прошепотів Люсьєн, ніби заспокоював дику тварину.

За його спиною четверо охоронців зрушили з місця, заганяючи мене в кут.

Домашня тварина Вищого Лорда, його власність.

— Ні, — видихнула я, — не торкайся мене.

— Ти не розумієш, як ми заплуталися, Фейро. Нам… мені потрібно, щоб ти повернулася додому. Зараз.

Я не хотіла чути цього. Дивлячись на потік внизу, я зважувала свої шанси.

Цей погляд убік дався мені взнаки. Люсьєн кинувся вперед, простягнувши руку. Один дотик — це все, що було потрібно…

Я більше не була домашньою твариною Вищого Лорда.

І, може, час було світу дізнатися, що в мене є ікла.

Палець Люсьєна торкнувся рукава моєї шкіряної куртки. І я стала димом, попелом, ніччю. Світ завмер і зігнувся, і там був Люсьєн, який так повільно прямував туди, де тепер мене не було, бо я обігнула його й помчала до дерев позаду стражників.

Я зупинилася, і час повернувся до своєї природної швидкості. Люсьєн похитнувся над потоком, зумівши утриматися. Він широко розплющив очі і, розвернувшись, побачив, що я тепер стою позаду його варти. Брон і Гарт здригнулися й відступили від мене.

Тепер біля мене стояв Різенд.

Люсьєн завмер. Я перетворила своє обличчя на крижане дзеркало, таке саме, що й у Різенда — бездушне, — наче була його близнюком.

На Різенді був темний елегантний одяг — без шкіряних обладунків. Випрасуваний красивий одяг… Ще одна зброя. Щоб приховати, який він тренований і сильний, звідки він походить і що любить. Коштовна зброя, варта того, щоб використовувати магію, — навіть якщо це наразить нас на небезпеку бути викритими. Крила він сховав.

— Малюку Люсьєне, — промуркотів Різ. — Хіба Леді Двору Осені ніколи не розповідала тобі, що, коли жінка говорить ні, то вона саме це має на увазі?

— Дурень! — загарчав Люсьєн, пронісшись повз охоронців, але не наважуючись доторкнутися до зброї. — Ти брудний дурень, хвойда!

Я загарчала.

Очі Люсьєна ковзнули по мені, і він запитав з тихим жахом:

— Що ти зробила, Фейро?

— Більше не намагайся шукати мене, — сказала я м’яко.

— Він ніколи не припинить шукати тебе. Не припинить чекати твого повернення додому.

Слова боляче вдарили мене, на що й розраховував Люсьєн. Це, певне, було написано на моєму обличчі, тому що він натиснув:

— Що він з тобою зробив? Він захопив твій розум.

— Досить, — урвав Різ, трохи нахиливши голову зі звичайною м’якістю. — У нас із Фейрою багато роботи. Повертайтеся у свої землі, бо я надішлю ваші голови як нагадування моєму старому другові про те, що відбувається, коли лакеї Двору Весни ступають на мою територію.

Крижаний дощ затікав за комір, стікав по спині.

Люсьєн був блідий.

— Твій верх, як ти й хотіла, Фейро, — а тепер ходімо додому, — наполегливо мовив він.

— Я не дитина, що грає в ігри, — процідила я крізь зуби.

Вони бачили мене такою, яка потребує няньок, пояснень, захисту.

— Обережніше, Люсьєне, — мовив Різенд. — Або люба тобі Фейра відішле тебе назад пошматованим.

— Ми не вороги тобі, Фейро, — благав Люсьєн. — Аянта геть відбігла рук, але це не означає, що ти повинна здатися.

— Це ти здався, — видихнула я.

Я відчула, що навіть Різ завмер від моїх слів.

— Це ти відмовився від мене, — сказала я трохи голосніше. — Ти був моїм другом. І ти вибрав його — вибрав коритися йому. А ти ж бачив, що коїться зі мною від його наказів і правил. Ти ж бачив, як мені від усього того зле.

— Ти навіть не уявляєш, які хиткі були ті перші кілька місяців! — гаркнув Люсьєн. — Нам потрібно було представити єдиний, слухняний наказам фронт, і я мав бути прикладом, якому наслідують усі інші в нашому Дворі.

— Ти бачив, що зі мною коїться. Але надто боявся його, тому не хотів нічим мені зарадити.

Це був страх. Люсьєн суперечив Темліну, але лише до певного моменту. І зрештою завжди поступався.

— Я благала тебе, — мовила я, і слова мої були гострі. Я задихалася, мені бракувало повітря. — Скільки разів я просила тебе допомогти мені, витягнути мене з дому бодай на годину. А ти або кидав мене на самоті, або заштовхував до кімнати з Аянтою, або наказував терпіти!

Люсьєн тихо спитав:

— Напевно, Двір Ночі став для тебе кращим за наш?

Я згадала, що мала відчувати у Дворі Ночі. Те, про що Люсьєн та інші не повинні були ніколи дізнатися, навіть якби на кону було моє життя.

І я б віддала це, щоб убезпечити Веларіс, щоб Мор, і Амрен, і Кассіан, і Азріель, і… Різ були в безпеці.

Я відповіла Люсьєну низьким і спокійним голосом, страшним, як довгі кігті, що видобулися з кінчиків моїх пальців, страхітливим, як важкі клинки, що висіли в мене за спиною:

— Люсьєне, коли ти стільки часу замкнений у темряві, темрява поглинає тебе.

Своєю ментальною стіною я відчула подив і диявольське захоплення, побачивши темні перетинчасті крила, які, я знала, розкрилися за моїми плечима. Кожен крижаний поцілунок дощу обсипав мене морозом. Чутливі, вони такі чутливі, ці іллірійські крила.

Люсьєн позадкував.

— Що ти з собою зробила?

Я злегка посміхнулася.

— Смертна дівчина, яку ти знав, померла в Підгір’ї. У своєму безсмерті я не стану домашньою тваринкою Вищого Лорда.

Люсьєн похитав головою.

— Фейро…

— Скажи Темліну, — ледь промовила я, згадавши його ім’я й те, що він зробив із Різом та його родиною, — що в разі, якщо він пошле ще кого-небудь у ці землі, я вистежу кожного з вас. І продемонструю, чого саме мене навчила темрява.

На його обличчі, здалося мені, відбився щирий біль.

Мене це не турбувало. Я просто спостерігала за ним, непохитна, холодна, темна. Істота, якою я могла б стати, якби залишилася у Дворі Весни зламаною протягом десятиліть, століть, поки не навчилася б скеровувати цей біль назовні, навчилася смакувати чужий біль.

Люсьєн кивнув охоронцям. Брон і Гарт, з широко розплющеними очима, тремтливі, зникли разом із двома іншими чоловіками.

Люсьєн на мить затримався, між нами не було нічого, крім повітря й дощу. Він тихо кинув Різенду:

— Ти покійник. Ти й весь твій клятий Двір.

Потім він зник. Я дивилася на порожнє місце, де він був, і чекала, чекала, чекала, не стираючи цього виразу зі свого обличчя, поки теплий сильний палець не накреслив лінію по краю мого правого крила.

Це було… немов подих, що пестив моє вухо.

Я здригнулася, вигинаючись. З грудей вихопилося зітхання.

А потім Різ був уже переді мною, вивчаючи моє обличчя, крила за моєю спиною.

— Як?

— Зміна форми тіла, — процідила я, дивлячись на краплі дощу, що текли його засмаглим обличчям.

Це відвернуло мої думки досить для того, щоб кігті, крила й темрява розчинилися і я залишилася світлою і змерзлою у власному тілі.

Зміна форми тіла… Я згадала чоловіка, якого не дозволяла собі згадувати. Зміна форми тіла — дар від Темліна, якого я не хотіла, не потребувала… Досі.

Погляд Різа пом’якшився.

— Це було дуже переконливо.

— Я показала йому те, що він хотів побачити, — прошепотіла я. — Нам треба знайти інше місце.

Він кивнув, його туніка і штани зникли, змінившись на знайому бойову шкіру, крила, меч. Мій воїн…

Мій ніхто. Він не мій.

— З тобою все гаразд? — запитав він і взяв мене на руки, щоб перенестися в інше місце.

Тіло його було тепле й затишне, я насолоджувалася ним.

— Те, що це було так легко і що я відчула так мало, засмучує мене більше, ніж сама зустріч.

Можливо, в цьому й була вся моя проблема. Тому я не наважилася зробити той останній крок у Зорепад. Я завинила через те, що не почувалася жахливо, не почувалася ніяково. Через те, що хотіла його.

Кілька могутніх помахів, і ми злетіли крізь дерева й низько попливли над лісом. Дощ заливав мені обличчя.

— Я знав, що все було погано тоді, — сказав Різенд із тихою люттю, але я почула попри вітер і дощ. — Я гадав, що принаймні Люсьєн втрутиться.

— Я від нього цього чекала, — сказала я, і мій голос прозвучав тихіше, ніж я того хотіла.

Він ніжно стиснув мене в обіймах, і я подивилася на нього крізь дощ. Цього разу його очі були прикуті до мене, а не до ландшафту внизу.

— Тобі пасують крила, — сказав він і поцілував мене в чоло.

Навіть дощ уже не був такий холодний.