Двір мороку і гніву

Розділ 33

Нас поселили в суміжних кімнатах, розташованих на великому просторому поверсі, з якого відкривався вид на море й місто під нами. Моя кімната була оздоблена в кольорах морської піни і світло-блакитного з цяточками золота, як позолочена мушля молюска на комоді зі світлого дерева, яку я, підійшовши, взяла до рук. Щойно поклала її знову на комод, як білі двері позаду мене клацнули, відкриваючись, і Різ прослизнув до кімнати.

Зачинивши двері, він притулився до одвірка. Його чорна туніка згори була розхристана, оголивши частину завитків татуювання, що вкривало його груди.

— Проблема, як я зрозумів, полягатиме в тому, що мені подобається Тарквен, — сказав він замість привітання. — Мені навіть подобається Крессида. Без Варіана я міг би прожити, але готовий посперечатися, що кілька тижнів, які він провів би з Кассіаном і Азріелем, — і вони стануть нерозлийвода, а тоді мені доведеться навчитися приймати і його. Або ж Амрен сукатиме з нього мотуззя, і я повинен буду залишити його в спокої або ж відчути на собі всю її лють.

— І? — Я стала біля комода, де на мене чекала складена сорочка, яка, звісно ж, була з Двору Ночі.

Простір кімнати — велике ліжко, вікна, сонячне світло — заповнив відстань між нами.

— І я хочу, щоб ти знайшла спосіб зробити те, що маєш, і при цьому не нажила собі ворогів з-поміж них.

— Так ти кажеш, щоб я була обережна, бо ж так легко попастися?

Я кивнула, а він сказав:

— Тобі подобається, що Тарквен не може відвести від тебе очей? Не можу зрозуміти: це тому, що він хоче тебе, чи тому, що знає, що ти володієш його силою і йому цікаво перевірити, як багато її в тебе?

— Хіба не може бути обох варіантів одразу?

— Звісно, може. Але грати з Вищим Лордом, який дивиться на тебе з пожадливістю, небезпечно.

— Спочатку ти підбиваєш мене Кассіаном, а тепер Тарквен? Ти що, не можеш знайти інший спосіб позлити мене?

Різ наблизився до мене, і його запах, його тепло, вплив його сили заспокоїли мене. Він зіперся руками на комод по обидва боки від мене. Я не відсторонилася.

— У тебе тут одне завдання, Фейро. Одне завдання, про яке ніхто не повинен дізнатися. Тому роби все що завгодно, щоб виконати його, — отримай цю Книгу. І вийди сухою з води.

Я не була якоюсь недолугою дурепою. Я розуміла ризик. І цей тон, ті погляди, що він весь час кидав на мене…

— Усе що завгодно?

Його брови злетіли догори.

— Що б ти зробив, якби я переспала з ним, щоб добути Книгу? — видихнула я.

Його зіниці розширилися, а погляд опустився на мої губи. Дерев’яний комод застогнав під його руками.

— Ти говориш такі огидні речі.

Я чекала, моє серце нерівно билося. Він нарешті знову зустрівся зі мною поглядом.

— Ти вільна робити все що забажаєш і з ким схочеш. Тому, якщо хочеш осідлати його, — нумо, вперед.

— Може, я так і зроблю, — проте частина мене хотіла заперечити. Брехуха.

— Чудово. — Його дихання пестило мої губи.

— Дуже добре, — сказала я, відчуваючи відстань між нами, яка ставала дедалі меншою.

Щомиті напруження між нами зростало.

— Не ризикуй цією місією, — м’яко сказав він, його очі були наче зірки.

— Я знаю ціну. — Міць його сили охопила мене, струшуючи і пробуджуючи.

Сіль, море і бриз заспівали до мене. І Різ немов теж їх почув — він нахилив голову в бік незапаленої свічки на комоді.

— Запали її. — Я хотіла заперечити, але все ж подивилася на свічку, закликаючи вогонь, закликаючи той палкий гнів, що він у мені розбудив.

Свічку змило з комода сильним потоком води, ніби хтось вихлюпнув на неї повне відро.

Я здивовано дивилася на воду, яка залила комод. Лиш краплі, що стікали на мармурову підлогу, були єдиним звуком.

Різ тихо засміявся, його руки досі були по обидва боки від мене.

— Ти можеш бодай колись просто виконати наказ?

Але хай би що це було… Отут, так близько до Тарквена і його сили… Я могла відчути, як вода відгукнулася в мені. Як вона покриває підлогу, як піниться і спокійне море в бухті, відчути смак солі на вітрі. Я зустрілася поглядом з Різом.

Ніхто не був моїм господарем, але я могла бути господинею всього, якби побажала. Якби насмілилася.

Немов дощ, вода піднялася з підлоги, і я побажала, щоб вона стала подобою тих зірок, що Різ закликав під покровом ночі. Я змусила крапельки води піднятися, і вони закрутилися довкола нас, мінячись у світлі й сяючи, як кристали на люстрі.

Різ подивився на них.

— Я раджу, — пробурмотів він, — не показувати Тарквену цей маленький трюк у спальні.

Я послала кожну із цих крапельок в обличчя Вищого Лорда. Занадто сильно, швидко для нього, щоб він встиг захиститися. Деякі з них окропили мене саму, відлетівши від нього рикошетом.

Зараз ми обидва були мокрі, Різ розкрив рот від подиву, а тоді усміхнувся.

— Прекрасна робота, — мовив він нарешті, відштовхуючись від комода. Він не став витирати воду, що поблискувала на його шкірі. — Продовжуй тренуватися.

Проте я спитала:

— Чи розпочне він війну? Через мене?

Він знав, кого я мала на увазі. Запал, що відбивався на обличчі Різа кілька секунд тому, змінив смертельний спокій.

— Не знаю.

— Я… повернуся. Якщо до цього дійде, Різенде. Я швидше повернуся, ніж змушу тебе битися.

Його мокра рука ковзнула в кишеню.

— Ти хотіла б повернутися? Чи змусить тебе війна знову полюбити його? Чи буде це способом завоювати тебе?

Я замислилася.

— Я втомилася від смерті. Не хочу більше бачити чиюсь смерть — і тим паче через мене.

— Це не відповідь на моє запитання.

— Ні. Я б не хотіла повертатися. Але повернусь. Біль і вбивства — не те, чого мені хочеться.

Різ дивився на мене ще мить, на його обличчі не можна було нічого прочитати, а потім попрямував до дверей. Його пальці застигли на ручці у формі морського їжака.

— Він замкнув тебе, тому що знав — цей виродок знав, який ти скарб. Що ти коштуєш більше, ніж уся земля, золото й коштовності. Він знав і хотів, щоб ти належала тільки йому.

Слова боляче вдарили мене й водночас заспокоїли щось у моїй душі.

— Він любив… Любить мене, Різенде.

— Проблема не в тому, що він любив тебе, а в тому, як сильно. Занадто сильно. Любов буває отрутою.

Він пішов.

Бухта була доволі спокійна, напевно, заколисана волею її Лорда й господаря — щоб прогулянкова яхта погойдувалася, доки ми обідали й пили на її борту.

Виконана з найдорожчого дерева й золота, величезна яхта була досить простора для ста чи більше Вищих Фе, які намагалися не стежити за кожним кроком Різа, Амрен і моїм.

Головна палуба була заставлена низькими столами й кріслами для обідів і відпочинку, а на верхньому рівні під навісом з плитки, прикрашеної перламутром, був розташований наш довгий стіл. Тарквен був втіленням літа у своєму бірюзовому із золотом вбранні, із сяйливими смарагдами на ґудзиках і пальцях. На його волоссі кольору морської піни лежала корона із сапфірів і білого золота. Її форма була подібна до гребенів хвиль — така вишукана, що я часто ловила себе на тому, що пильно розглядаю її.

Як і зараз, коли він повернувся до мене — я сиділа праворуч від нього — і помітив мій погляд.

— Майстерні ювеліри могли б створити корону й більш комфортну. Ця жахливо впивається в шкіру.

Досить приємна спроба почати бесіду, адже я мовчала вже протягом години, натомість спостерігаючи за острівним містом, водою, материком, щоб побачити, чи відповість мені що-небудь. Чи справді Книга схована десь там.

Нічого не відгукнулося на мій німий заклик. Тому я вирішила, що зараз, може, слушний час, щоб запитати:

— Як ти зміг перешкодити тому, щоб корона не опинилася в її руках?

Вимовити ім’я Амаранти тут, серед таких щасливих людей, які святкують подію, було б те саме, що запросити дощові хмари.

Ліворуч від нього сидів Різ, поглинутий розмовою з Крессидою. Він навіть не глянув у мій бік. Ба більше, він майже не розмовляв зі мною, навіть не звернув уваги на моє вбрання.

Незвично, враховуючи, що навіть я сама була задоволена тим, який вигляд мала, сама вибрала собі образ: розпущене волосся, обруч із рожевого золота, котрий тримав його, не даючи спадати на обличчя, шифонова сукня кольору рожевого заходу, без рукавів, яка облягала груди й талію — майже ідентичне тому фіолетовому вбранню, що я носила цього ранку. Жіночна, м’яка, прекрасна. Вже дуже давно я не почувалася гарною. Не хотіла цього.

Але тут можна було дозволити собі бути такою, і це не означало підписати згоду на життя, присвячене плануванню званих вечорів. Тут, на вечірній зорі, я могла бути ніжною й милою, а вранці прокинутися, щоб вбратися в іллірійську бойову шкуру.

— Коли наша земля занепала, ми встигли переправити велику частину наших скарбів. Нострус, мій попередник, був моїм кузеном. Я в той час жив як принц в іншому місті. Тому глупої ночі я дістав наказ заховати скарб, і то швидко, — відповів Тарквен.

Амаранта вбила Ноструса, коли він повстав проти неї, стратила всю його сім’ю на знак покарання. Якщо сила перейшла до нього, Тарквен має бути одним із небагатьох її членів, хто вижив.

— Не знала, що у Дворі Літа так високо цінують скарби, — сказала я.

Тарквен засміявся:

— Лиш найперші Вищі Лорди їх цінували. Здебільшого ми зараз робимо це за традицією.

— Що ж, тоді золото й коштовності — те, що ви цінуєте? — спитала я обережно.

— З-поміж інших речей.

Я пригубила вино, щоб виграти час на обдумування запитання: мусила поставити його, не викликаючи при цьому підозри. Але, можливо, відвертість була найкращим способом поводження.

— Чи дозволено стороннім бачити цю колекцію? Мій батько був торговцем, і я провела більшу частину дитинства в його крамниці, допомагаючи з товарами. Було б цікаво порівняти багатства смертних і створені руками Фе.

Різ продовжував розмовляти з Крессидою, і жодного натяку на схвалення чи подив не пройшло через наш із ним зв’язок.

Тарквен схилив голову, і коштовності на його короні зблиснули.

— Звісно. Може, завтра після обіду?

Він не був дурнем, і, можливо, йому було відомо про цю гру, але його запрошення було щире. Я злегка усміхнулася, кивнувши, і подивилася у бік натовпу, що тинявся внизу палубою, на воду навколо, освітлену світлом ліхтарів. І весь час відчувала на собі погляд Тарквена.

— Який він? Світ смертних? — спитав він.

Я колупала полуничний салат на своїй тарілці.

— Я бачила лише малу його частину. Мого батька поважали торговці, але я була надто юна, щоб подорожувати з ним в інші частини світу людей. Коли мені було одинадцять, він витратив наш статок на партії вантажів, що відправлялися в Бгарат. Ми провели наступні вісім років у злиднях, у глухому селі поряд зі Стіною. Саме тому я не можу сказати про весь світ смертних, але коли розповідаю, що бачила там… Це було складно. Жорстоко. Тут, здається, класові відмінності більш розмиті. А там усе визначають гроші. Вони в тебе або є й ти не ділишся ними, або ти покинутий напризволяще — голодувати й боротися за виживання. Мій батько… Він відновив своє багатство, щойно я опинилася в Прифії. — Моє серце стиснулося. — А ті самі люди, які залишили нас помирати з голоду, знову стали нашими друзями. Я радше зустрінуся віч-на-віч з кожним створінням у Прифії, аніж із тими монстрами по той бік Стіни. Без магії, без сили гроші стали єдиною річчю, яка щось важить.

Тарквен стиснув губи, але його погляд залишався задумливим.

— Якщо прийде війна, ти б пощадила їх?

Таке небезпечне, двозначне запитання. Я не розповім йому, що ми робили за Стіною, — поки Різ не дасть мені вказівок зробити це.

— Мої сестри живуть з батьком у маєтку. Заради них я битимуся. Але заради тих підлабузників і павичів… Я не проти побачити, як їхній спокій буде зруйновано. Включно з ненависною сім’єю нареченого Елейн.

Тарквен стиха сказав:

— Дехто у Прифії думає так само про інші Двори…

— Про що? Про те, щоб позбутися Вищих Лордів?

— Можливо. Але переважно усунути природжені привілеї Вищих Фе над нижчими фейрі. Навіть у самих назвах закладена нерівність. Це може бути більше схоже на людський світ, ніж ти собі уявляєш, і насправді наш світ не такий розмитий, яким може здаватися. У деяких дворах, у найнижчих слуг, за походженням Вищих Фе, більше прав, ніж у найзаможніших нижчих фейрі.

Я раптом усвідомила, що ми були не самі на цій яхті, за цим столом. І те, що нас оточували Вищі Фе, які мали гострий, як у тварин, слух.

— Ви згодні з ними? Це має змінитися?

— Я молодий Вищий Лорд, — сказав він. — Мені ледь виповнилося вісімдесят років від народження.

Отже, йому було тридцять, коли Амаранта прийшла до влади.

— Можливо, інші можуть назвати мене недосвідченим або дурнем, але я знаю про ці звірства не з чуток і знаю безліч нижчих фейрі, які страждали лише через те, що народилися по той бік влади. Навіть у межах моїх власних володінь традиції змушують мене дотримуватися правил моїх попередників: під час роботи нижчих фейрі їх не має бути ні чутно, ні видно. Одного разу я б хотів побачити Прифію, у якій у них буде право голосу, і в моєму Дворі, і поза його межами.

Я вивчала його, намагаючись помітити обман, хитрість. Але нічого не виявила.

Якщо треба було вкрасти у нього — то я вкраду. Але що, коли натомість я попросила б дати мені те, що шукала? Чи дав би він мені Книгу, чи традиції його предків пустили коріння занадто глибоко?

— Скажи мені, що означає цей погляд, — сказав Тарквен, кладучи м’язисті руки на золоту скатертину.

— Я думаю про те, що вас було б легко полюбити. І ще легше назвати своїм другом, — сказала я прямо.

Він усміхнувся мені — широко й нестримно.

— Я не проти будь-якого варіанту.

Легко — напрочуд легко закохатися в такого доброго серйозного чоловіка.

Але я кинула погляд на Крессиду, яка зараз майже сиділа на колінах Різенда. А Різенд усміхався, як кіт, одним пальцем виводячи кола на тильній стороні її долоні. Вона ж сиділа, прикусивши нижню губу, і просто сяяла. Я зустрілася поглядом з Тарквеном, і мої брови поповзли вгору в німому запитанні.

Він скривився й похитав головою.

Я сподівалася, що вони підуть у її кімнату. Тому що якщо я повинна буду слухати, як Різ бавиться з нею в ліжку… Я не дозволила собі закінчити цю думку.

— Минуло багато років відтоді, як я бачив її ось такою, — розмірковував уголос Тарквен.

Мої щоки обдало жаром — сором. За що мені має бути соромно? За бажання задушити її без вагомої причини? Різенд дражнив мене й насміхався наді мною, але він ніколи не спокушав мене такими довгими уважними поглядами, усмішкою з суто іллірійською пихою й зарозумілістю.

Я подумала, що одного разу мені вже був даний цей дар і я розтринькала його, боролася за нього і втратила. Тож вирішила, що за все, що Різенд зробив і чим пожертвував… Він заслужив це так само, як і Крессида.

Навіть якщо… Навіть якщо на якусь мить я хотіла цього.

Я хотіла відчути це знову.

І… Я була самотня.

Я усвідомила, що була самотня, вже дуже й дуже давно.

Різ нахилився, щоб почути те, що говорила Крессида. Її губи торкалися його вуха, її рука переплелася з його рукою.

І це не було сумом або відчаєм, або жахом, що вдарили по мені, це було… Нещастя. Таке похмуре, гостре нещастя, що я звелася на ноги.

Очі Різа метнулися до мене, нарешті він згадав про моє існування, але на його обличчі не відбилося ані натяку на те, що він відчув бодай щось із того, що я послала крізь наш зв’язок. Мені було все одно, чи були мої думки відкриті й чи прочитав він їх, мов книгу. Схоже, його це теж не хвилювало. Він повернувся, сміючись, до того, що говорила йому Крессида, притискаючись до нього ближче.

Тарквен звівся на ноги, вивчаючи мене й Різа.

Я була нещасною — не просто розбитою. А нещасною.

Емоція, усвідомила я. Це було емоцією, а не нескінченною порожнечею чи жахом, спровокованим інстинктом виживання.

— Мені треба на свіже повітря, — сказала я, попри те що ми були на відкритому просторі.

Але ці золоті вогні, люди вгорі і внизу столу… Мені потрібно було знайти місце на цій великій яхті, де я могла б трохи бути побути на самоті, не має значення, була в мене місія чи ні.

— Якщо хочеш, я можу піти з тобою.

Я поглянула на Вищого Лорда Двору Літа. Я не брехала. Було б легко закохатися в такого чоловіка, як він. Але я не була впевнена, що навіть з тими труднощами, з якими він зіткнувся в Підгір’ї, Тарквен міг зрозуміти темряву, яка, можливо, назавжди залишиться в мені. Не тільки через Амаранту, але й через роки, проведені в голоді й розпачі.

Що я, можливо, завжди буду трохи зломлена і неспокійна. Що я завжди прагнутиму миру, але ніколи — лишитися в затишній золотій клітці.

— Зі мною все гаразд, дякую, — сказала я й попрямувала до широких сходів, що вели вниз, до корми — яскраво освітленої, але більш тихої, ніж головна частина на носі корабля.

Різ навіть не подивився в мій бік, коли я йшла. Скатертю доріжка — хорошої подорожі.

Я була на півдорозі, спускаючись дерев’яними сходами, аж раптом помітила Амрен і Варіана — обидва притулилися до сусідніх колон, п’ючи вино і, здавалося, зовсім не помічали одне одного. Навіть якщо вони ні з ким іншим і не розмовляли.

Можливо, це було ще однією причиною, з якої вона прийшла: щоб відвернути сторожового пса Тарквена.

Я досягла головної палуби, виявивши місце близько дерев’яного поруччя, яке було затінене більше, ніж інші, і припала до нього. Магія вела корабель — жодного човнового весла, жодного вітрила. Таким чином ми тихо пливли в бухту, майже не залишаючи за собою пінного сліду.

Я провела увесь останній час на самоті й не усвідомлювала, що чекала його, доки судно не увійшло в док біля міста-острова.

Коли я спустилася на суходіл із рештою натовпу, Амрен, Варіан і Тарквен чекали мене біля причалу, і в усіх них був дещо напружений вигляд.

Різенда й Крессиди ніде не було видно.