Двір мороку і гніву

Розділ 42

Я не була налякана.

Ні через ту роль, яку Різ попросив мене виконати сьогодні. Ні через вітер, що вирував довкола нас, коли ми розсіялися на знайоме, вкрите шапками снігу гірське пасмо, куди ще не прийшла весна. Ні тоді, коли Різ, пролітаючи повз гірські піки й долини, точно і стрімко, проте різко спікірував. Кассіан і Азріель прикриють нас із флангів; Мор зустріне коло воріт, розташованих біля самого підніжжя гори.

Обличчя Різа застигло, його плечі в мене під руками були напружені. Я знала, чого чекати, проте після того, як він пояснив мені, що я повинна робити, навіть після того, як я погодилася, він був відсторонений. Стурбований.

Я зрозуміла, що він хвилюється через мене. І лише через це, лише для того, щоб стерти цей вираз із його обличчя бодай на кілька хвилин, що нам залишалися до того, як ми зіткнемося сам на сам із його страхітливим царством під цією горою, я сказала крізь свист вітру:

— Амрен і Мор розповіли мені, що розмах крил іллірійського воїна може багато розповісти про розмір… деяких інших частин його тіла.

Його погляд зметнувся на мене, а потім опустився на пагорби внизу, що поросли соснами.

— Он як.

Я притислася до нього, намагаючись не думати про сцену, коли побачила його голим тієї ночі. Втім, не так уже й багато я побачила.

— А ще вони сказали, що розмах крил у Азріеля найбільший.

Пустотливий вогник заграв у його прекрасних фіалкових очах, змиваючи геть холодну відстороненість, яка розділяла нас, стираючи напруження з його обличчя. Командир шпигунів зараз був лише темною цяточкою в ясному синьому небі.

— Коли повернемося додому, знайдемо мірну палицю і з’ясуємо це. Як тобі ця ідея?

Я ущипнула його за передпліччя — м’язи були тверді як граніт. Різ подарував мені підступну усмішку, перш ніж ми стали блискавично знижуватися.

Гори, і сніг, і дерева, і стрімке вільне падіння крізь скупчення хмар…

Придушений стогін вихопився в мене з грудей під час цього різкого падіння. Я інстинктивно оповила руками його шию. Його тихий сміх лоскотав мою потилицю.

— Ти готова зіткнутися з темрявою, що оточує мене, і викликати свою власну, готова ступити у смертельну підводну пастку і впритул зійтися з Ткалею, однак невелике вільне падіння — і ти вже кричиш?

— Наступного разу, коли тобі насниться кошмар, я залишу тебе задихатися в ньому, — прошипіла я.

Очі в мене були заплющені й усе тіло напружене, коли він випростав крила, щоб м’яко приземлитися.

— Не думаю, що ти так вчиниш, — проспівав він, — тобі надто подобається милуватися моїм оголеним тілом.

— Дурень.

Його сміх лунав біля мого вуха. Я міцніше стулила повіки, вітер ревів навколо нас, ніби дикий звір. Я влаштувалася зручніше й дужче притулилася до Різа. Пальці мої легенько торкнулися одного крила, м’якого і прохолодного, ніби шовк, але, коли воно туго натягнуте, твердого, мов камінь.

Зачаровує. Я знову потягнулася й наважилася провести кінчиком пальця з внутрішнього боку крила.

Різ здригнувся, і тихий стогін торкнувся моїх вух.

— Це, — сказав він глухо, — пробуджує в мені надто багато почуттів.

Я відсмикнула руку й відсторонилася, щоб поглянути йому в обличчя. Через пориви вітру мені довелося прискіпливіше вдивлятися, і волосся моє розліталося вусібіч. І що я побачила? Його погляд був зосереджений на горах навколо нас.

— Боїшся лоскоту?

Він ковзнув поглядом по мені, а потім знову перемкнувся на безмежний сніг і ялини вздовж пагорбів.

— Це схоже ось на що, — промуркотів Різ, схиляючись до мене так низько, що його губи торкнулися мочки мого вуха, а легкий подих — моєї шиї.

Спина в мене інстинктивно вигнулась, я скинула голову й слухняно підставила шию пестощам.

— О-о, — ледве видихнула я й відчула, як він усміхнувся — його губи були біля мого вуха — і відсторонився.

— Якщо хочеш привернути увагу іллірійця, краще вже схопи його за яйця. Ми натреновані за всяку ціну захищати свої крила. Якщо доторкнутися до крил іллірійця без дозволу, багато хто з них спочатку атакуватиме, а тоді вже розбиратиметься, що до чого.

— А під час сексу? — запитання вихопилося в мене геть несподівано.

Обличчя Різа виражало здивування й котячий захват, попри те що могло здатися, ніби він пильно вивчає гори довкола нас.

— Під час сексу іллірієць може досягти розрядки від одного лише дотику до його крил у потрібному місці.

Моя кров загула. Ми ступили на небезпечну територію, більш небезпечну, ніж падіння вниз.

— Ти переконався в цьому на власному досвіді?

Його очі роздягали мене.

— Я ніколи нікому не дозволяв побачити мої крила під час сексу. Це робить мене надто уразливим, що мені не надто подобається.

— Як прикро, — сказала я, занадто невимушено розглядаючи величну гору, що з’явилася на обрії й підносилася над іншими. І на самій її вершині я помітила палац із місячного каменю в сяйві променів.

— Чому це? — обережно, з підозрою спитав Різ.

Я скинула бровою і, ледве стримуючи усмішку, промуркотіла:

— Готова посперечатися, що ти можеш прийняти вельми цікаві позиції із цими крилами.

Різ розреготався й торкнувся кінчиком носа мого вуха. Я відчула, що він відкрив рот, щоб прошепотіти щось, аж раптом… Щось темне, швидке і прудке ледь не зачепило нас. Різ вилаявся і спікірував униз. Нас атакували знову і знову.

І я зрозуміла, що це були не звичайні стріли, коли Різ, ухилившись, зумів схопити одну з них. Інші стріли відскочили, не зачепивши нас, від невидимого щита, яким він миттєво нас оточив.

Різ оглянув стрілу у своїй руці і з шипінням відкинув її. Стріли з ясена. Ті, що вбивають безсмертних фейрі.

І позаяк тепер я теж була однією з них…

Прудкіше за вітер, прудкіше за саму смерть Різ метнувся до землі. Летів, а не розсіювався, щоб розгледіти, де ховаються наші вороги, не хотів втратити їх слід. Вітер бив мене по обличчю, оглушливо ревів у вухах і, ніби кігтями, рвав волосся.

Азріель і Кассіан уже мчали до нас. Навколо обох мерехтіли напівпрозорі щити, синій і червоний — стріли відскакували від них. Прекрасна робота їхніх Сифонів.

Потік стріл, що летіли в нас із соснового лісу, нараз припинився.

Різ із силою вдарився об твердь, приземлившись, і сніг широким віялом розлетівся навколо нас. Смертельний гнів спотворив його обличчя, такого гніву я не бачила від того останнього пам’ятного дня при дворі Амаранти. Я відчула цей гнів поруч із собою, відчула, що ним просякнуте саме повітря й та галявинка, на якій ми зараз стояли.

Азріель і Кассіан за мить приземлилися поруч із нами, кольорові щити стиснулися, знову перетворюючись на Сифони. Усі троє здавалися втіленням потужності самої природи, тут, серед стародавніх дерев. Різенд не глянув на мене, коли віддавав наказ Кассіану:

— Віднеси її до палацу й залишайся там, доки я не повернуся. Езе, ти зі мною.

Кассіан ступив крок до мене, проте я ухилилася.

— Ні.

— Що? — мало не загарчав Різ, слова застрягали йому в горлі.

— Візьми мене із собою, — відповіла я. — Не хочу в цей палац із місячного каменю, не хочу ходити в ньому з кутка в куток і заламувати руки в тривожному очікуванні.

Кассіан і Азріель мудро промовчали. І Різенд, благослови його Мати, лише склав крила і схрестив на грудях руки — чекав на мої аргументи.

— Я знаю, що таке стріли з ясена, — сказала я, задихаючись, — я зможу зрозуміти, де їх виготовлено. І розпізнаю, чи вони побували в руках когось із Вищих Лордів. — І чи їх послав Тарквен. — Я зможу розпізнати їх запах у повітрі й на землі не гірше за будь-кого з вас… За винятком Азріеля, напевно, тож ти й Кассіан ведіть пошук із повітря, а я полюватиму на землі з Азріелем.

Я чекала, що Різ урве мою промову й накаже мене замовкнути.

Лють, що витала в морозному повітрі галявини, змінилася на крижаний, занадто спокійний гнів. Але Різ наказав:

— Кассіане, треба організувати повітряні патрулі на морських кордонах, колами на відстані у дві милі, від самого Гайберну й до наших земель. Постав патрулі з піхотинців на всіх гірських перевалах уздовж південного кордону й переконайся, що сигнальні вогні на всіх гірських піках у повній бойовій готовності. Ми не можемо сподіватися на магію.

Він повернувся до Азріеля:

— Коли закінчиш, попередь своїх шпигунів, що, можливо, вони розкриті, й підготуй для них безпечний відхід. Відправ інших на їхнє місце. Ми триматимемо все в секреті. Нікому при цьому Дворі не розповідати про те, що тут щойно трапилося. Якщо спитають, скажи, що проводилося навчальне тренування.

Ми не могли показати слабкість нікому, навіть підданим.

Нарешті він подивився на мене:

— За годину нам треба бути при дворі. Зроби так, щоб ми не марнували часу.

Ми шукали скрізь, але стріли впали і зникли, нападники забрали їх — і ні тіні, ні вітер нічого не розповіли Азріелю, ніби наші вороги були приховані навіть від них.

Уже вдруге ворог знав достеменно, де перебуваємо я і Різ.

Мор знайшла мене й Азріеля через двадцять хвилин, і вона хотіла знати, що, в дідька, тут сталося. Ми коротко розповіли їй про подію, і вона зникла знову, щоб наплести у дворі якусь переконливу історію для своєї жахливої сім’ї, аби ні в кого не виникло підозр з приводу нашої затримки.

Однак за годину пошуків ми так і не натрапили на слід. І довше затримуватися нам було не можна. Двір Жахіть був розташований за масивними воротами, виточеними в товщі скель, і просто від входу гора здіймалася так високо, що я не могла розгледіти палац на її вершині. Лише сніг і камінь, а ще високо в небі кружляли птахи. Зовні нікого не було: жодних поселень, жодних ознак життя. Нічого, що вказувало б на те, що за цими воротами розкинулося ціле місто.

Утім, я не дозволила ані цікавості, ані хвилюванню позначитися на мені, коли входила всередину разом із Мор. Різенд, Кассіан і Азріель з’являться за хвилину.

Кам’яні ворота охороняли вартові, проте вони були одягнені не в чорне, як я могла припустити, а в сіре й біле — щоб обладунки зливалися з навколишнім ландшафтом. Мор навіть не глянула на них, мовчки ведучи мене вглиб гори-міста.

Усе моє тіло напружилося, коли мене огорнула темрява, запах каменю, вогню й м’яса, яке смажилося на відкритому полум’ї. Я була тут раніше… страждала тут…

Це не Підгір’я, не Підгір’я, не Підгір’я…

Справді, Двір Амаранти був лише забавкою, створеною дітьми. Двір Жахіть був творінням божественним.

Підгір’я Амаранти складалося лише з кількох коридорів, зал і кімнат, розташованих на кількох рівнях, але це було справжнім містом.

Шлях, яким Мор вела нас униз, був широкою вулицею, і обабіч нас у похмурих тінях височіли будівлі й спіральні сходи, будинки й мости.

Справжня столиця, висічена просто з темного каменю гори, і все було скрізь вкрито різьбленням, прекрасним і жахливим водночас. Фігури, що рухалися в танці і перелюбстві, благали й бенкетували. Колони були наче повиті кучерявими стеблами нічних квітів, вирізаних із каменю. У невеликих струмках і річках, що брали початок у самому серці гори, дзюркотіла вода.

Кам’яне місто. Розташоване у красивому місці, утім, таке жахливе, що я насилу стримувала захоплення і страх водночас, та ще й намагалася зберегти на обличчі спокійний вираз. Десь уже звучала музика, але наші господарі ще не з’являлися, щоб привітати нас. Повз нас проходили лише багато одягнені Вищі Фе зі смертельно блідими холодними обличчями. Ніхто не зупинив нас, ніхто не усміхнувся, не вклонився нам.

Мор проігнорувала всіх. Ми з нею не обмінялися жодним словом. Різ попередив мене не робити цього, сказав, що в цьому місці навіть у стін є вуха.

Мор вела мене вулицею вниз, до іншої кам’яної брами. Розкрита, вона вела в замок, витесаний всередині гори. Офіційна резиденція Вищого Лорда Двору Ночі.

На цих воротах були вирізані величезні лускаті чорні істоти, сплетені у клубок із кігтів та ікл. Істоти ці спали або билися, деякі зчепилися в замкнуте коло, пожираючи одна одну. Між ними вилися стебла жасмину й місячних квітів. Я могла поклястися, що істоти звиваються в сріблястому світлі фейських вогнів, які гойдалися над містом-горою. Брама Вічності — так би я назвала картину, що промайнула в мене в голові.

Мор увійшла крізь браму, мов спалах кольору й життя в цьому дивному холодному місці.

Її вбрання було глибокого червоного кольору, газ і серпанок сукні без рукавів підкреслювали її груди і стегна, а вміло продумані вирізи оголювали спину й живіт. Її волосся спадало вільними локонами, золоті обручі обхоплювали зап’ястя. Королева… королева, яка нікому не вклонятиметься, королева, яка кинула виклик усім — і перемогла. Королева й господиня свого тіла, свого життя, своєї долі, та, що ніколи не вибачатиметься за це.

Моє вбрання — Мор обрала момент у лісі, щоб убрати мене, — було таким самим, мабуть, майже ідентичним тому, що я носила, коли жила в Підгір’ї. Дві смужки тканини, які ледь прикривали мої груди, переходили далі до пупка, де пояс на стегнах з’єднував їх в одну довгу смужку, яка вільно спадала вниз, між моїми ногами, і ледве прикривала мою дупку.

Однак, на відміну від легких тканин і яскравих убрань, цю сукню було зроблено з чорної блискучої тканини, яка мерехтіла під час кожного руху моїх стегон.

Мор зробила мені зачіску у вигляді корони. Якраз позаду тієї чорної діадеми, прикрашеної діамантами, що сяяла в мене на голові, немов зоряне небо. Вона підмалювала мені вії, зробивши їх темнішими й довшими, і підвела очі, провівши тонку смужку сурмою із зовнішнього куточка очей. Губи вона мені теж підфарбувала, зробивши їх криваво-червоними.

Отже, ми йшли далі в замок під горою. Тут було ще більше Фе, які тинялися в незліченних залах, пильно стежачи за кожним нашим рухом. Деякі були схожі на Мор, золотоволосі і вродливі. Вони навіть шипіли їй услід.

Мор щирилася їм у відповідь. У глибині душі я хотіла, щоб вона роздерла їм горлянки.

Нарешті ми увійшли до тронної зали з відшліфованого до блиску чорного дерева. Ще більше змій, таких само, як і на парадних воротах, було вирізано тут — вони обвивали незліченні колони, що підтримували стелю з оніксу. Її купол був такий високий, що пітьма ховала найтонші деталі, проте я знала, що там, нагорі, все теж було прикрашено різьбою. Велетенські істоти, які спостерігали за всіма підступами й інтригами, що відбуваються в цьому залі. За троном було вирізано ще кілька таких фігур, їхні голови звивалися позаду нього з двох боків — здавалося, що вони охороняють Вищого Лорда.

Тут зібрався цілий натовп, і на мить промайнуло в голові, що це я знову опинилася в тронній залі Амаранти, — такою схожою була атмосфера: звідусіль соталися злоба і порочність. Такий само вигляд мав і поміст навпроти.

Золотоволосий гарний чоловік перегородив нам дорогу до цього чорного як смола трону, і Мор м’яко зупинилася. Без слів мені стало розуміло, що це був її батько.

Він був одягнений у чорне, голову вінчав срібний обруч, у карих очах — байдужість. Він лише кинув їй:

— Де він?

Жодних вітань, навіть формальних. Мене він просто проігнорував.

Мор ледь ворухнула плечима:

— Прийде, коли схоче. — І пішла далі.

Тоді її батько подивився на мене. А я вдала, що нудьгую, що мені байдуже — та сама маска, яку носила й Мор.

Він став роздивлятися мене. Обличчя, тіло. І він робив це з безсердечною байдужістю: ані хтивої гримаси, ані смішків. Жодних емоцій.

Я хутко рушила за Мор, щоб не дати йому помітити, як відраза викривляла моє обличчя.

Уздовж чорних стін були розташовані бенкетні столи, заставлені м’ясистими соковитими фруктами, золотавими округлими хлібами упереміж із м’ясом, смаженим на відкритому вогні, глечиками із сидром та елем, пирогами й тортами, випічкою всіляких розмірів і видів.

Можливо, у мене з’явився б апетит від споглядання всього цього, якби не ці Вищі Фе у вишуканому вбранні. Якби не той факт, що ніхто з них не торкнувся їжі, яка просто демонструвала владу й багатство і була тут лише на позір, щоб потім зогнити.

Мор прямувала до обсидіанового помосту, і я залишилася стояти біля підніжжя його сходів, поки вона посідала своє місце біля трону, а потім сповістила натовп гучним, жорстоким і лукавим голосом:

— Ваш Вищий Лорд наближається. І він у поганому настрої, тож ось вам порада: поводьтеся дуже ґречно, якщо, звісно, не хочете стати його вечірньою розвагою.

І, перш ніж рядами присутніх прошелестів шепіт, я відчула це. Відчула… Його.

Навіть кам’яна підлога, здавалося, затремтіла під моїми ногами — пульсація рівних ударів.

Його руки. Ніби сама гора здригалася під час кожного його кроку.

Усе в залі вмить стихло, запала тиша. Усіх ніби паралізувало страхом — навіть легкий подих, найменший рух міг привернути увагу хижака, який неквапом наближався до нас.

Мор розправила плечі, скинула голову — майже тваринна, звіряча гордість через появу свого господаря.

Згадавши свою роль, я схилила голову, спостерігаючи з-під опущених вій.

Кассіан і Азріель з’явилися перші. Генерал і Співець тіней Вищого Лорда — два наймогутніші іллірійці в історії.

Вони були не тими чоловіками, яких я знала.

У чорних бойових обладунках, що підкреслювали міць їхніх м’язів, у лускатій хитромудрій броні. Плечі чоловіків здавалися наче ще ширшими, а обличчя були байдужо жорстокими. Чимось іллірійці нагадали мені чудовиськ, виточених на колонах, повз які вони зараз проходили.

Я помітила, що, окрім звичайних мерехтливих Сифонів, вони додали ще кілька. По одному Сифону в центрі грудей, по одному на кожному плечі. І також на колінах.

На мить мої ноги затремтіли, і я зрозуміла, чому лорди так їх жахалися. Якщо один Сифон — це все, що більшості іллірійців потрібно, щоб приборкати й скерувати свою бойову міць… У Кассіана та Азріеля їх було по сім у кожного. Сім.

Придворні мудро відступили на крок, звільняючи Кассіану та Азріелю дорогу до трону. Їхні крила блищали, а кігті на них були такі гострі, що, здавалося, розтинали повітря, ніби вони навмисно їх відточили.

Увага Кассіана переметнулася на Мор, Азріель кинув на неї лише короткий погляд, а потім став вивчати присутніх. Більшість із них уникала погляду головного шпигуна. Вони тремтіли від вигляду Того-що-говорить-правду на його стегні та іллірійського меча, що був перекинутий через плече.

Азріель із маскою прекрасної смерті на обличчі мовчазно обіцяв їм нескінченні нестерпні муки пекла, і навіть тіні здригнулися, почувши його кроки. Я знала чому, знала, через кого він із величезним задоволенням виконав би цю обіцянку.

Вони спробували продати сімнадцятилітню дівчину, видати її заміж за садиста, а потім піддали її такому насильству, що я навіть не могла й не хотіла таке уявляти. І тепер ці люди жили в страху і тремтіли перед трьома моїми супутниками, що стояли на узвишші.

Добре. Вони мусять боятися.

Мене — також.

І ось з’явився Різенд.

Спочатку він стримував свою міць, свою сутність. А тут він дав їм волю — щоб вони заповнили саму тронну залу, гору, все місто. Без кінця і краю. Без крил і зброї. Без жодних ознак воїна. Він був тим елегантним і жорстоким Вищим Лордом, яким його знав світ. Руки в кишенях, убраний в туніку, яка, здавалося, відбивала світло. А голову вінчала корона із зірок.

Жодних ознак того, хто пив на даху, або володаря, що стояв на колінах у власній спальні. Його міць була загрозлива, могла стерти мене на пил.

Переді мною був наймогутніший із Вищих Лордів, що будь-коли народжувалися.

Втілення снів і жахів.

Різ кинув на мене побіжний погляд з іншого кінця зали, поки йшов між колонами до трону, який був його по крові, і жертві, і волі. Моя власна кров співала перед силою, що її він випромінював, перед його досконалою, абсолютною красою.

Мор спустилася з помосту і граційно опустилася на одне коліно. Кассіан і Азріель зробили те саме.

Як і всі присутні в залі.

І я.

Чорна як смола підлога була така відполірована, що я побачила у відображенні свої губи, пофарбовані в яскраво-червоний колір, і свій байдужий вираз обличчя. У залі панувала така тиша, що чутно було кожен крок Різа, який наближався до нас.

— Так, так, — сказав він, ні до кого не звертаючись, — схоже, бодай цього разу всі з’явилися вчасно.

Підвівши голову, уклінний, Кассіан адресував Різу напівусмішку — головнокомандувач Вищого Лорда, готовий пролити за нього кров.

Чоботи Різа зупинилися просто перед моїми очима.

Крижаними пальцями він узяв мене за підборіддя.

Усі в залі не зводили з мене очей, досі уклінні. Але така була моя роль сьогодні. Відволікати увагу й бути новою забавкою. Губи Різа вигнулися в слабкій усмішці.

— Ласкаво прошу в мій дім, Фейро, Руйнівнице Прокляття.

Я опустила очі долу, і важкі від туші вії залоскотали щоки. Він клацнув язиком і сильніше стиснув моє підборіддя. Всі помітили, як сильно він натиснув пальцями і як хижо схилив голову, наказавши:

— Слідуй за мною.

Він потягнув мене за підборіддя, і я підвелася з колін. Різ неквапом оглянув мене, і я подумала, чи справді блиск у його очах був лише частиною спектаклю.

Він повів мене сходами на поміст, до трону. Потім сів, дивлячись з легкою посмішкою на свій монструозний двір. Тут він був цілковитим володарем — цього трону і всіх підданих.

Підхопивши за талію, він посадив мене до себе на коліна.

Підстилка Вищого Лорда. Та, ким я стала в Підгір’ї. Та, ким мене вважав весь світ. Небезпечна нова іграшка, яку батько Мор схоче помацати.

Різ ковзнув однією рукою навколо моєї голої талії, друга його рука рухалася вниз уздовж мого оголеного стегна. Холодні, які ж холодні були його руки, такі, що я ледве стримала зойк.

Різ напевно відчув, як я мовчки здригнулася. За мить його руки потеплішали. Великий палець, що кружляв близько внутрішньої частини мого стегна, окреслив неспішну довгу лінію, ніби мовчазне «прости».

Різ справді нахилився і наблизив губи до мого вуха, прекрасно усвідомлюючи, що його піддані досі стояли уклінні. Начебто одного разу в минулому вони вже піднялися без дозволу і відтоді змушені були пам’ятати про наслідки своєї необачності. Різенд прошепотів мені, тепер другою рукою пестячи оголену шкіру моїх ребер, виводячи на ній повільні ледачі кола:

— Намагайся не брати в голову.

Я знала, що всі його чують. І він теж знав.

Я подивилася на схилені голови підданих. Моє серце прискорено билося, але я запитала м’яким, оксамитовим шепотом:

— Що саме?

Дихання Різа торкнулося мого вуха, ніжна ласка, як та, що він подарував мені менше години тому в небі.

— Що кожен чоловік тут роздумує над тим, що б він віддав, щоб відчути на своєму тілі твій чарівний червоний ротик.

Я очікувала, що зараз мої щоки спалахнуть і мене охопить сором.

Але я була гарна. І сильна. Я вижила й перемогла. Як і Мор вижила в цьому страшному отруйному місці.

Тож я лише злегка посміхнулася — перша посмішка на моєму новому обличчі-масці. Хай усі роздивляться мій чарівний червоний ротик і рівні білі зуби.

Його рука ковзнула вище по моєму стегну — власницький жест чоловіка, який знає, що є господарем чийогось тіла й душі. Різ заздалегідь попросив у мене вибачення за це — за цю нашу гру, наші ролі, які ми мали зіграти.

Однак я дозволила собі піддатися цьому доторку, притиснутися до його сильного теплого тіла. Я була так близько до нього, що відчула тілом, як глибоко пророкотав його голос, коли він нарешті кинув підданим:

— Підведіться.

Усі як один підвелися. Я посміхнулася декому з них, наче це нескінченна забава.

Різ провів кісточками пальців з внутрішнього боку мого коліна, і кожен нерв тіла напружився, а весь світ звузився лише до цього дотику.

— Ідіть розважайтеся, — промовив він присутнім.

Усі слухняно розсіялися залою, а в дальньому кутку зазвучала музика.

— Кейре, — покликав Різ, і його голос розітнув залу, ніби блискавка темну ніч.

Одне це слово, і батько Мор заквапився до підніжжя трону. Кейр знову схилив коліно, хоча його обличчя виражало холодну неприязнь, коли він подивився на Різа, потім на мене і кинув швидкий погляд на Мор та обох іллірійців. Кассіан повільно кивнув йому, ніби нагадував, що пам’ятає й ніколи не забуде, що зробив зі своєю власною дочкою намісник Кам’яного міста.

Це перед Азріелем Кейр зіщулився в страху. Побачивши Того, хто говорить правду.

Я раптом усвідомила, що одного разу Азріель використає цей клинок проти батька Мор. І розділятиме того на шматочки дуже, дуже повільно.

— Звітуй, — сказав Різ, кісточками пальців пестячи мої ребра.

Кассіана, Мор і Азріеля він відпустив, і ті розсіялися в натовпі. За одну мить Азріель розчинився в тінях і зник. Кейр навіть не озирнувся.

Поруч із Різом у Кейра був вигляд похмурого хлопчика. Але я знала, що батько Мор уже далеко не юнак. І, судячи з усього, Намісник прагнув влади.

А Різ був втіленням влади.

— Ласкаво просимо, мілорде, — промовив Кейр глибоким м’яким голосом. — Раді вітати і вашу… гостю.

Рука Різа завмерла на моєму стегні, коли він повернув голову, щоб подивитися на мене.

— Вона просто чарівна, чи не так?

— Справді чарівна, — погодився Кейр, опускаючи очі. — У нас небагато новин, мілорде. Все тихо від вашого останнього візиту.

— І що, навіть карати нікого? — Кіт, який грається з мишею.

— Ні. Хіба що ви бажаєте, щоб я когось із присутніх… мілорде.

Різ клацнув язиком.

— Прикро. — Він знову оглянув мене, потім схилився і прикусив мочку мого вуха.

І будь я неладна, але я ще сильніше вигнула спину, відчуваючи, як він стиснув зуби й водночас довгим рухом свого великого пальця провів по ніжній, чутливій шкірі мого стегна, що дало мені відчуття неймовірної насолоди.

Моє тіло ослабло, напружилося, а дихання… Котел мене забирай ще раз! Запах Різенда, цитрус і море, міць, яку він випромінює… Моє дихання збилося…

Я знала, що він помітив, відчув цю зміну в мені.

Його пальці завмерли на моєму стегні.

Кейр почав перелічувати імена придворних, яких я не знала, нудні повідомлення про шлюби й союзи, криваві чвари. Різ дозволив йому говорити.

Його великий палець знову торкнувся мене, цього разу вкупі із вказівним.

Приглушене гудіння наповнювало мої вуха, і в цьому звукові тонуло все, крім дотику до мого стегна з внутрішнього боку. Музика в залі пульсувала, древня і дика, і люди притискалися одне до одного, танцюючи під неї.

Не відводячи очей від намісника, Різ невизначено кивав йому час від часу. Його пальці й далі пестили мої стегна, повільно, впевнено, поступово піднімаючись дедалі вище.

Усі дивилися на нас. Вони їли й пили, танцювали по колу, але не відводили від нас очей. Я сиділа в нього на колінах — особиста іграшка, — і кожен його рух, кожен прояв ласки всі вони бачили… А я почувалася так, ніби ми тут одні.

Кейр показав витрати й рахунки на управління Двором, і Різ знову кивнув йому. Цього разу я відчула, як його ніс зачепив чутливу шкіру між шиєю і плечем, і ось ту саму легку ласку повторили його губи.

Мої груди напружилися, обважніли, налилися бажанням — бажанням, яке зараз розлилося в самому центрі мого тіла. Жар залив мені обличчя, запалав у крові.

І нарешті, ніби його самоконтроль раптово зірвався з повідця, Кейр сказав:

— Я чув розмови і не міг повірити. — Він уперся поглядом у мої груди, що проглядали крізь смужки сукні, потім перевів на мої ноги, розставлені вже трохи ширше, ніж кілька хвилин тому, і руку Різа, що лежала на небезпечній території мого тіла. — Але, схоже, це правда: у любаски Темліна тепер новий господар.

— Ти б бачив, як вона хоче мене, — пробурмотів Різ, носом торкнувшись моєї шиї.

— Гадаю, ви привели її, щоб зробити заяву, — сказав Кейр, склавши руки за спиною.

— Хай би що я робив — це вже заява, — сказав Різ.

— Ну звісно. Ось цю заяву, судячи з усього, тобі подобається обряджати в павутиння й корону.

Рука Різа завмерла, і я випросталася через огиду в тоні Кейра. Голосом, зовсім не схожим на мій, я сказала:

— Мабуть, я посаджу тебе на повідець.

Схвалення Різа торкнулося моєї ментальної стіни, рука на моїх ребрах знову виписувала ледачі кола.

— Вона любить погратися, — мрійливо сказав він, губами торкнувшись мого плеча. А потім повернув голову до Намісника: — Принеси їй вина.

Наказ без тіні ввічливості.

Кейр напружився, проте пішов його виконувати.

Різ не міг вийти з образу і зняти маску, але невагомий поцілунок під моїм вушком сказав мені досить. Вибачення і подяка… і ще одне вибачення. Ситуація подобалася йому не більше, ніж мені. Однак для досягнення нашої мети, щоб виграти час для Азріеля, він був готовий продовжувати. І я теж.

Відчуваючи його руки під своїми грудьми й поміж моїх ніг, я замислювалася, чи є така частина себе, яку Різ не віддав би. Замислювалася, чи… чи не були зарозумілість і хвастощі просто маскою чоловіка, який вважає, що насправді він нічого не вартий.

У залі зазвучала інша пісня, що лилася, мов мед, а по тому — ніби стрімкий вітер, і уривчастий, нестримний ритм барабанів створював її гармонію.

Я повернулася, вдивляючись в обличчя Різа. Не було тепла в цих очах, нічого від того друга, яким він мені став. Я відкрила уявний щит, щоб впустити його.

— Що? — прозвучав його голос у мене в голові.

Я перейшла крізь наш зв’язок на інший бік, ласкаво торкнулася стіни з чорного адаманту. Утворилася крихітна щілинка… лише для мене. І я сказала крізь неї:

— Ти хороший, Різе. Ти добрий. Ця маска не лякає мене. Я бачу тебе під нею.

Він міцніше стиснув мене в обіймах, утримуючи мій погляд, а потім нахилився й поцілував мене в щоку. Це було достатньою відповіддю, і це дозволило мені забути про правила і стриманість.

Я притулилася до нього ще трохи ближче, розвівши коліна ширше.

— Чому ти зупинився? — запитала я його подумки.

Я відчула вібрацію його ледь чутного гарчання. Його руки знову пестили мене, підкоряючись ритму музики, піднімаючись дедалі вище, його великий палець ось-ось торкнеться нижньої частини моїх грудей.

Я закинула голову на його плече і відпустила ту частину мене, що чула, як усі навколо шепотіли: хвойда, хвойда, хвойда…

Ту частину мене, що вторила їм: зрадниця, брехуха, хвойда…

І — я просто була.

Була цією музикою, барабанами й чимось диким, темним у руках Вищого Лорда.

Очі його затуманилися, проте не силою, не люттю. Чимось розпеченим упереміш із блискучою темрявою, що вибухала і у мене в голові.

Я провела рукою по його стегну, відчуваючи там приховану силу воїна. Провела ще раз, повільно, плавно торкаючись, щоб відчути його.

Я відчула нестерпний жар, ніби ось-ось спалахну, як факел. Я була готова спалахнути просто тут, перед усіма.

— Спокійно, — сказав він із диявольським захопленням крізь отвір у моїй ментальній стіні. — Якщо ти перетворишся на живий палаючий факел, у бідолахи Кейра станеться напад. І ти зіпсуєш усім веселощі.

Вогонь міг показати їм усім, що я не була нормальна, як усі… І Кейр, без сумніву, про це розповість своїм без-п’яти-хвилин-союзникам у Дворі Осені. Або це зробить будь-хто інший із цих монстрів.

Різ пересунув стегна і на мить притиснув до себе так міцно, що для мене втратили значення і Кейр, і Двір Осені, і Азріель, який зараз намагався розшукати й викрасти кулю.

Мені було так холодно, так самотньо вже дуже давно, і моє тіло благало цієї близькості, тремтіло від радості дотиків і обіймів, від радості відчувати себе живою.

Рука Різа, що лежала на моїй талії, ковзнула по моєму животу, чіпляючись за пояс на моїх стегнах. Я опустила голову на його плече, біля його шиї, і глянула на натовп, що дивився на нас, на всі ті точки, де Різ і я торкалися одне одного, жадібно ловлячи кожен наш жест, і жадаючи ще, ще, ще.

Зрештою, коли моя кров почала закипати, а кісточки пальців Різа ковзали по нижній частині моїх грудей, я подивилася туди, де — я знала це напевне — стояв Кейр, розглядаючи нас з келихом вина в руках, про який він геть забув.

Ми обоє подивилися на нього.

Намісник розглядав нас без тіні збентеження, спершись на стіну. Не знаючи, чи можна перервати нас. Наполовину переляканий, не наважуючись це зробити. Це ми його відволікали. Ми були фокусом, що відвертав увагу, поки Азріель шукав кулю.

Я знала, що Різ досі утримує погляд Кейра, проводячи кінчиком язика по моїй шиї.

Я вигнула спину, очі млосно прикриті, а дихання збилося. Я горіла, просто палала…

— Гадаю, він відчуває таку відразу, що віддав би мені кулю зі своєї волі, тільки б ми звідси забралися, — сказав голос Різа у мене в голові, а друга його рука рушила в небезпечному напрямку до мого центру. Але в мені наростало таке нестерпне бажання, і під сукнею на мені більше нічого не було, тож ніщо не могло б приховати доказ мого бажання і рух його руки, якщо він перемістить її бодай трохи вище…

— Ти і я влаштували тут прекрасне шоу, — відповіла я.

І вимовила ці слова таким хрипким і пристрасним голосом, якого ніколи раніше від самої себе не чула. Навіть подумки.

Його рука сковзнула вище по внутрішній частині мого стегна, пальці звивалися.

Я вигнулася на ньому, щоб не дати йому доказів того, наскільки я збуджена. І раптом відчула його кам’яну твердість під собою.

Усі думки розвіялися у мене в голові, залишився лише трепет перед цією силою, яку я відчула, звиваючись уздовж цієї приголомшливої випуклості. Різ низько і грубувато засміявся.

Кейр дивився, дивився і дивився на нас. Заціпенілий. Нажаханий. Вимушений стояти тут, поки Різ не дозволить йому піти… Не запитуючи, навіщо він його відпускає. Не замислюючись, куди зник командир шпигунів.

Я знову повернулася, зустрілася поглядом з палахкотливими очима Різа і провела язиком по його шиї. Вітер, і море, і цитрус, і піт. Я майже розлетілася на друзки.

Знову розвернулася вперед, а губи Різа ковзнули по моїй шиї уздовж хребта, і я знову відчула твердість, що впиналася в мене наполегливо, владно. Саме в той момент, коли його рука ковзнула по моєму внутрішньому стегну занадто високо.

Я відчула, як його увага хижо перемкнулася на вологу, яку він там відчув. Незаперечний доказ того, що моє тіло мене зрадило. Його руки стиснулися навколо мене, і моє обличчя спалахнуло. Можливо, я трохи засоромилася, але…

Різ відчув моє напруження й вогонь. Усе нормально, сказав він. Проте його голос звучав збентежено і плутано. Нічого страшного. Просто твоє тіло реагує.

— Тому що ти такий чарівний? — Це була спроба відвернути його увагу, і прозвучала вона вимушено, я й сама це відчула.

Він засміявся — напевно, щоб заспокоїти мене.

Ми танцювали одне навколо одного, жартували, провокували одне одного. І, можливо, це була реакція мого тіла, а може, реакція його тіла, але його смак погрожував знищити, поглинути мене.

Інший чоловік. Руки іншого чоловіка торкалися мого тіла, коли я й Темлін мало не…

Борючись з хвилею нудоти, що підступила, я вдала млосну, пристрасну посмішку. Саме цієї миті в залі з’явився Азріель і злегка кивнув Різу. Куля була в нього.

Мор ледь чутно, граційно наблизилася до головного шпигуна, обійнявши його за плечі, провела рукою по грудях жестом власниці і повернулася, щоб зазирнути йому в обличчя. Вкрита шрамами рука Азріеля обвила її талію, торкаючись оголеної шкіри, і злегка стиснула. Підтвердження, якого вона також чекала.

Мор усміхнулася йому так, що це, безсумнівно, спричинить плітки, і знову розчинилася в натовпі. Сліпуча, чарівна, вона змушувала всіх повірити, що командир шпигунів був там весь цей час і що тепер, можливо, вона запросила його у своє ліжко.

Азріель лише дивився вслід Мор, відсторонено, з нудьгою. Я замислилася, чи справді він був так само розбалансований, як я.

Різ поманив пальцем Кейра, і той, зашпортуючись, наблизився, при цьому насупився вслід своїй дочці. Ледве Кейр наблизився до помосту, магія Різа підхопила вино, і келих підлетів до нас. Різ поставив його на підлогу поряд із троном — це було дурне, непотрібне завдання, яке він дав наміснику, щоб нагадати тому про його місце. У нього немає влади, і цей трон не його.

— Чи повинен я перевірити, що вино не отруєне? — повільно вимовив Різ, одночасно просигналізувавши мені крізь наш ментальний зв’язок: — Кассіан чекає. Йди.

На обличчі Різа ще був слід згаслої пристрасті. Проте його очі… Я не могла прочитати, що означали тіні, які блукали в його очах.

Може, попри всі наші підбивання, після Амаранти він більше не хотів, щоб будь-яка жінка торкалася його так. Може, він не діставав задоволення від того, що його хтось хоче.

Мене катували й мучили, але жахи, пережиті ним, були зовсім іншого рівня.

— Ні, мілорде, — пробурчав Кейр. — Я ніколи не насмілився б заподіяти вам шкоду.

Ця розмова також була лише маневром, який мав відволікати. Я скористалася цим моментом, підвелася й попрямувала до Кассіана, який стояв біля колони й хижо посміхався всім, хто опинявся надто близько.

Я відчувала погляди всіх придворних на мені, відчувала, як вони нишком принюхуються до того, що було написано на моєму тілі. І коли я пройшла повз Кейра, навіть попри те, що за моєю спиною був Вищий Лорд, Намісник ледь чутно прошепотів:

— Ти ще отримаєш те, на що заслуговуєш, повіє.

Ніч вибухнула в тронній залі.

Люди закричали. І коли темрява розсіялася, Кейр стояв на колінах.

Різ залишався на троні. На його обличчі застигла маска крижаної люті.

Музика замовкла. З натовпу вийшла Мор, риси її обличчя спотворила вдоволена усмішка. І ось поруч неї з’явився Азріель, який стояв надто близько, щоб це могло бути просто випадковістю.

— Ти повинен вибачитися, — наказав Різ.

Моє серце тріпотіло від влади цього голосу, що віддає прямий наказ, від цієї чистої люті. М’язи напружилися на шиї Кейра, над губою виступив піт.

— Я сказав, — промовив Різ з жахливим спокоєм, — ти повинен вибачитися.

Намісник застогнав. І за мить…

Пролунав хрускіт — тріснула кістка. Кейр закричав.

Я дивилася… Дивилася, як його рука переламалася не в двох, не в трьох, а відразу в чотирьох місцях, шкіра в цих місцях натяглася й обвисла…

Знову хрускіт. Роздроблений лікоть. Мій шлунок стиснувся.

Кейр заридав, його обличчям потекли сльози — від злості й від болю водночас, судячи з ненависті, що блищала в його очах, коли він подивився на мене, потім на Різа. Але його губи промовили:

— Мені шкода.

Кістки на другій руці затріщали, ламаючись. Потрібні були чималі зусилля, щоб не здригнутися від цих звуків.

Різ посміхнувся, коли Кейр знову закричав, і звернувся до присутніх:

— Убити його за те, що він скоїв?

Тиша.

Різ посміхнувся. Потім звернувся до намісника:

— Коли прокинешся, не смій звертатися до лікаря. Якщо я дізнаюся, що ти не послухався…

Знову хрускіт. Мізинець Кейра різко вигнувся неприродним чином. Чоловік завив. Жар, що пульсував у моїй крові, обернувся на лід.

— Якщо дізнаюся, що ти мене не послухався… розірву тебе на шматки й закопаю в різних місцях, щоб ніхто ніколи не зібрав тебе знову докупи.

Очі Кейра розширилися від жаху. І ніби невидима рука обірвала його свідомість, він упав на підлогу.

Не звертаючись ні до кого особисто, Різ віддав наказ:

— Киньте тіло в його покої.

Двоє чоловіків, які з вигляду могли бути кузенами або братами Мор, метнулися вперед, піднімаючи Намісника. Мор дивилася на них, трохи глузливо посміхаючись, проте її обличчя зблідло. Він отямиться.

Різ сказав, що він прийде до тями.

Я змусила себе піти, поки Різ розпитував іншого придворного про якісь дрібниці.

Але вся моя увага залишалася прикутою до трону за моєю спиною, навіть коли я зупинилася поруч із Кассіаном, немов даючи можливість придворним наважитися підійти до мене, погратися зі мною. Але ніхто не насмілився цього зробити.

Ще довго після того, що сталося, я думала про Вищого Лорда, чиї руки, губи й тіло раптово змусили мене почуватися такою збудженою… Змусили мене палати. Це не допомогло мені забути, загоїти рани, не втамувало болю, просто я відчула себе живою. Ніби я цілий рік спала в кришталевій труні, а він щойно розбив її, струснув мене і змусив прокинутися.

Вищий Лорд, чия сила не лякала мене. Чия лють не розбивала мене на друзки.

І тепер я не знала, що мені з усім цим робити. Подумала: я по вуха в проблемах — який чудовий початок.