Двір мороку і гніву

Розділ 37

— Ні! — закричала Амрен, миттєво опинившись біля дверей, її кулак, заіскрвшись, ударив у оливо, як у ковадло, — один раз, другий.

А згори — приплив і булькання води, що падає вниз, заповнює кімнату.

Ні, ні, ні…

Я дісталася дверей, засовуючи скриньку в широку внутрішню кишеню шкіряної куртки, поки Амрен своєю сяйливою долонею гатила у двері, розжарюючи метал; вихори, в’юнячись, проходили крізь нього, а тоді…

Двері розчинилися.

Тільки для того, щоб впустити водоспад.

Я схопилася за поріг, але не змогла втриматися, коли вода відкинула мене, тягнучи під темну крижану поверхню. Від холоду мені перехопило дух. Відчути під собою підлогу, відчути під собою підлогу…

Мої ноги торкнулися її, і я відштовхнулася вгору, жадібно ковтаючи повітря й шукаючи в темряві Амрен. Вона трималася за поріг, подаючи руку, яка яскраво світилася.

Вода вже піднялася до моїх грудей — я кинулася до Амрен, борючись із потоком, що заповнював кімнату, і закликаючи цю нову силу собі в тіло, в руки.

Вода вщухла, немов ядро сили в мені заспокоїло її міць, її лють, і Амрен уже піднімалася на поріг.

— Вона в тебе? — закричала вона крізь ревіння води.

Я кивнула й раптом усвідомила, що рука її була простягнута не для мене — нею вона тримала двері, які щосили вдавлювала назад у стіну, і тримала їх, поки я не дістануся до них.

Я проштовхнулася крізь отвір, і Амрен ковзнула через поріг — саме тоді, коли двері з гуркотом знову зачинилися. Гуркіт був такий потужний, що я мимохіть подумала: яку ж бо силу треба мати, щоб утримувати їх. І таку силу Амрен мала.

Єдиним недоліком було те, що тепер залишилося набагато менше місця, яке могла б заповнити вода.

— Іди, — сказала Амрен, але я, не чекаючи її схвалення, схопила її, заводячи її ноги довкола свого живота, а по тому закинула собі на спину.

— Просто роби що мусиш, — прохрипіла я, витягуючи шию над водою.

До сходів було не так далеко — сходів, що зараз перетворилися на водоспад. Де ж, у дідька, Різенд?

Амрен простягнула кисть перед нами, і вода спінилася й затремтіла. Не геть чистий шлях, але бодай розрив у течії. Я скерувала частку сили Тарквена — тепер моєї сили — у напрямку до неї. Вода ще дужче присмирніла, стискаючись і скоряючись моїм наказам.

Я бігла, тримаючи Амрен за стегна, можливо, надто міцно, аж так, що від моїх рук у неї на дупі залишаться синці. Крок за кроком вода підступала: до мого підборіддя, потім до рота… Але я все ж таки дісталася сходів, мало не послизнувшись на нижній сходинці. Амрен із силою видихнула, я зупинилася, і все в мені похололо.

Видихнула вона не через шок, а щоб ковтнути повітря за мить до того, як стіна з води хлине вниз сходами. От-от могутня хвиля накриє весь майданчик. І я тоді не матиму влади над стихією, уже нічого не зможу вдіяти.

У мене був час, щоб жадібно ковтнути повітря, стиснути ноги Амрен і приготуватися. Дивитися, як двері нагорі сходів, ковзнувши, зачинилися, запечатуючи нас у водяній гробниці.

Мені кінець. Я не мала сумніву, що це моя погибель. Я знала, що гину, що звідси немає виходу.

Я вдихнула востаннє, усвідомлюючи, що з кожною секундою наближається смерть, аж поки легені й тіло не зрадили мене і я не зробила згубного для мене ковтка води, яка враз заповнила мій рот.

Амрен била мене по руках, поки я не відпустила її. Я попливла за нею, намагаючись вгамувати биття серця, змусити легені дихати. За якісь секунди Амрен допливла до дверей і вдарила по них долонею. Як я вже те спостерігала раніше, з них посипалися іскри. Символи загорілися. Знову і знову вона била долонями по дверях. Але вони трималися.

Я дісталася її, штовхаючи тілом у двері, залишаючи вм’ятини в оливі на рівні своїх плечей. Нараз у мене з’явилися довжелезні кігті, і я розсікала та пробивала ними отвори в металі.

Мої легені горіли, стискалися.

Амрен била по дверях, і фейські промені струменіли від неї, немов відраховували удари її серця…

Мені конче треба було вдихнути, розтулити рота і зробити вдих, я повинна була полегшити це горіння.

Потім двері зірвалися.

Полинуло сяйво, досить яскраве, щоб побачити трьох неземних створінь, які щось шипіли до нас крізь риб’ячі зуби. Нараз їхні довгі тонкі перетинчасті пальці підхопили нас зі сходів, узявши в обійми лапами, покритими жаб’ячої шкірою.

Водні примари.

На той час я вже не володіла собою. Щойно ці руки схопили мої, як я не втрималася й розтулила рота. Вода одразу наповнила його, урвавши думки, звуки й дихання. Моє тіло не рухалося, довгі кігті зникли. Обрізки заліза, водорості, вода неслися повз мене. Виникло відчуття, що й мене несе крізь воду, і так швидко, що вона обпікає повіки. І по тому — гаряче повітря. Повітря, повітря, повітря. Але мої легені, наповнені водою, не могли його увібрати.

Я відчула удар кулака в живіт, і мене викинуло водою на хвилю. Я жадібно ковтала ротом повітря, мружачись на фіолетово-рожеве ранкове небо. Чула чиїсь спазми й утруднене дихання неподалік себе. І я відштовхнулася у воді, повернулася обличчям до бухти й побачила Амрен, яка вивертала шлунок. Жива!

І на хвилях між нами, з прилиплим, немов шоломи до їхніх дивних голів, волоссям кольору онікса, пливли водні примари, пильно вдивляючись у нас великими темними очима.

Сонце піднімалося позаду них — місто оживало.

Одна з примар сказала:

— Борг нашої сестри сплачено.

І потім усі троє зникли.

Амрен уже пливла до віддаленого великого острова. Аби примари, раптом повернувшись, не поснідали нами, я зібралася на силі й попливла за нею, намагаючись не видавати себе рухами, щоб нас, бува, не викрили. Обидві ми досягли тихої піщаної мілини біля скель і впали ледь притомні.

Тінь затулила сонце, і носок чобота торкнувся ікри моєї ноги.

— Що ви там накоїли? — скрушно мовив Різенд, одягнений у чорний бойовий костюм.

Я розплющила очі й побачила, що Амрен звелася на лікоть.

— Де, в дідька, тебе носило? — вимогливо спитала вона.

— Ви удвох привели там у дію кожен сигнальний механізм. Я мусив ловити всіх охоронців, котрі вирушали на звук тривоги.

У горлі в мене немилосердно пекло, пісок лоскотав щоки й голі руки.

— За цим ти повинна була стежити, — сказав він їй.

Амрен прошипіла:

— Це місце або ця бісова Книга майже нейтралізували мою силу. Ми ледве не потонули.

Його погляд переметнувся на мене.

— Я не відчув цього через зв’язок…

— Можливо, його також нейтралізувало, ти, ідіоте, — різко відповіла йому Амрен.

Очі Різенда спалахнули.

— Де вона? — Жодних ознак занепокоєння з приводу того, що ми наражалися на небезпеку, мало не потонули, врешті, могли загинути.

Я доторкнулася до куртки: всередині неї був важкий брусок металу.

— Добре, — сказав Різ, і раптова наполегливість у його тоні змусила мене подивитися йому за спину.

Звісно ж, у замку на тому боці бухти шастали люди.

— Я не помітив кількох стражників. — Проскреготавши зубами, він схопив нас обох за руки, і ми розсіялись.

Вітер був холодний, я чула його виття, і в мене ледь вистачало сил триматися за Різа.

Коли ми опинились у холі міського будинку, я була вкрай виснажена, так само як і Амрен. Ми впали на дерев’яну підлогу, застелену килимом, розсипаючи по ньому пісок і розхлюпуючи воду.

Кассіан, виходячи з їдальні, двері якої виходили у хол, скрикнув:

— Якого біса!

Я люто подивилася на Різенда, який прямував собі у їдальню до столу, накритого для сніданку.

— Я теж чекаю пояснень, — просто сказав він Кассіану, Азріелю і Мор, які дивилися на нього, широко розплющивши очі.

Але я повернулася до Амрен, яка шипіла на підлозі. Її почервонілі очі звузилися:

— Як?

— Під час збирання десятини емісарка водних примар сказала, що в неї немає ні золота, ні їжі, щоб заплатити. Вони із сестрами голодували. — Кожне слово було боляче вимовляти, до горла підступала нудота. Так йому і треба, якщо я виблюю просто на килим. Хоча, можливо, він вирахує його вартість із моєї платні. — Тому я дала їй кілька своїх прикрас, щоб вона сплатила свої борги. І ця водна істота заприсяглася, що ні вона, ні її сестри ніколи не забудуть цього, будуть моїми боржниками.

— Це хтось може пояснити? — подала голос Мор зі своєї кімнати.

Ми ще лежали на килимі, коли Амрен так зареготала, що її тендітне тіло затрусилося.

— Що з тобою? — спитала я.

— Тільки безсмертний із серцем смертного дав би одній із цих жахливих істот коштовні прикраси. — Амрен знову засміялася, її темне волосся було вкрите піском і водоростями. На мить вона навіть стала схожа на людину. — Хай би який успіх вів тебе по життю, дівчино, дякуй за нього Котлу.

Решта дивилася на нас, але я відчула, як із мене вихопився несміливий смішок. А за ним — сміх, різкий і сирий, так само як і мої легені. Але справжній, байдуже, що, можливо, межував з істерикою. Та він дав мені полегшення. Ми подивилися одна на одну і знову засміялися.

— Леді, — озвався Різенд, і це звертання прозвучало, як своєрідний наказ. Я застогнала, зводячись на ноги (з мене при цьому звідусіль сипався пісок), і запропонувала Амрен руку, щоб допомогти їй підвестися. Хватка її руки була тверда, але погляд очей кольору ртуті здався мені несподівано м’яким, коли вона, перш ніж клацнути пальцями, стиснула мою руку. Ми обидві миттєво зігрілися, стали чистими, а наш одяг висох. Він залишався вогким тільки навколо клаптика на моїх грудях, де була схована олив’яна скринька.

На обличчях моїх співрозмовників відбилася урочистість, коли я сунула руку в кишеню. Метал вгризався в мої пальці — такий холодний він був. Я впустила скриньку на стіл. Вона впала з глухим стукотом, і всі відскочили, лаючись. Різ поманив мене пальцем:

— Останнє завдання, Фейро. Відкрий її, будь ласка.

Коліна в мене підгиналися, голова йшла обертом, в роті пересохло, і від солі й піску в ньому важко було володати язиком. Але… Мені хотілося якнайшвидше здихатися всього цього. Тому я ковзнула в крісло, із зусиллям підсовуючи до себе ненависну скриньку, а підсунувши, поклала руку на кришку.

— Привіт, брехухо, — промуркотіла раптом вона.

— Привіт, — м’яко відповіла я.

— Ти читатимеш мене?

— Ні.

Інші не вимовили ані слова, проте я відчувала їхнє здивування. Тільки Різ та Амрен пильно спостерігали за мною.

— Відкрийся, — сказала я майже беззвучно.

— Скажи «будь ласка».

— Будь ласка, — попросила я.

Скринька — Книга — мовчала. Потім вона сказала:

— Подібне притягує подібне.

— Відкрийся, — проскреготала я зубами.

— Нестворене і Створене; Створене і Нестворене — це коло. Подібне притягує подібне.

Я дужче натиснула рукою, але була така втомлена, що мене не хвилювали ні мої думки, ні частинки, що вискакували з мене й були й водночас не були мною — жар, вода, лід, світло і темрява.

— Руйнівниця проклята, — сказала мені скринька і клацнула.

Вона відкрилася. Я згорбилася в кріслі й тішилася з того, що неподалік у каміні тріщав вогонь.

Горіхові очі Кассіана потемніли:

— Я ніколи більше не хочу знову чути цей голос.

— Ну, доведеться, — лагідно сказав Різенд, відкриваючи кришку, — тому що ти підеш з нами на зустріч зі смертними королевами, щойно вони зглянуться на нас.

Я була надто стомлена, щоб про це думати. Про те, що нам ще треба було щось робити. Я вдивлялася у скриньку. Це була не книжка — не з паперу та шкіри. Вона була вироблена з темних металевих пластин, з’єднаних трьома кільцями, одне із золота, друге — зі срібла, третє — з бронзи. Кожне слово було вирізано з копіткою точністю літерами алфавіту, якого я не знала. Так, це справді робило мої уроки читання непотрібними.

Різ залишив її всередині скриньки, тоді як ми всі уважно в неї вдивлялися, а потім відскочили. Тільки Амрен уважно дивилася на неї. Кров відступила від її обличчя.

— Що це за мова? — спитала Мор.

Я подумала, що руки Амрен, певне, дрижать, проте вона засунула їх у кишені.

— Це мова не із цього світу.

Тільки Різ залишився незворушним. Немов він здогадувався, що за мова це могла бути. Ось чому він вибрав її частиною цього полювання.

— Що це тоді? — запитав Азріель.

Амрен пильно дивилася на Книгу, немов та була якимось дивом, і сказала:

— Це Лашон Хакодеш. Свята мова.

Вона звела очі кольору ртуті на Різенда, і я усвідомила, що вона теж зрозуміла, чому була з нами.

Різенд сказав:

— Я чув легенду, що вона була написана мовою могутніх істот, які боялися влади Котла і створили Книгу для того, щоб протистояти йому. Могутніх істот, які були тут, а потім зникли. Ти єдина, хто може розшифрувати її.

Мор застерегла його:

— Не грайся в такі ігри, Різенде.

Проте він похитав головою:

— Це не ігри. Це була лише ставка на те, що Амрен може прочитати її. Щаслива ставка.

Ніздрі Амрен розширилися, і на мить мені стало цікаво, чи вона задушить його за те, що він не сказав їй про свої підозри, що Книга може бути чимось більшим, ніж просто ключем до нашого спасіння.

Різ усміхнувся їй. Ніби казав, що хоче подивитися на її старання. Навіть Кассіан сковзнув рукою до піхов за ножем.

Потім Різ сказав:

— Я також думав, що Книга може містити заклинання, яке може звільнити й відправити додому. Звісно, якщо ті, хто написав її…

Шия Амрен сіпнулася.

Кассіан вилаявся:

— Дідько.

Різ продовжував:

— Я не казав тобі про мої підозри, тому що не хотів даремно давати надію. Але якщо легенди про цю мову все ж таки правда… Можливо, ти зможеш знайти те, що шукаєш, Амрен.

— Мені потрібна інша частина, перш ніж я зможу почати розшифрування. — Її голос тремтів.

— Сподіваюся, невдовзі ми дістанемо відповідь на своє прохання до смертних королев, — сказав він, хмурячись на пісок і воду, що забруднили підлогу. — І, сподіваюся, наступна зустріч мине краще, ніж ця.

Її губи стиснулися, але очі горіли яскраво:

— Дякую.

Десять тисяч років у вигнанні — сама.

Мор зітхнула — гучний драматичний звук, який, безумовно, був покликаний порушити тяжке мовчання, — й висловила невдоволення з приводу того, що хотіла б почути розлогу історію того, що сталося.

Однак Азріель сказав:

— Навіть якщо Книга здатна знешкодити Котел… Ми повинні будемо битися з Джуріаном.

Ми всі подивилися на нього.

— Це шматочок, який не вписується в мозаїку, — пояснив він, торкнувшись покритим шрамами пальцем столу. — Чому його воскресіння було таке важливе? І як король буде тримати його під контролем? Що у короля є на Джуріана, щоб змусити його зберігати вірність?

— Я думав над цим, — сказав Різ, сідаючи за стіл навпроти мене, між двома своїми братами. Ну звісно, він обдумував це.

Різ знизав плечима.

— Джуріан був… одержимий у своєму прагненні до деяких речей. Він помер, проте багато зі своїх цілей так і не зміг досягнути.

Обличчя Мор трохи зблідло:

— Якщо він підозрює, що Міріам жива…

— Цілком може бути, що Джуріан вважає, ніби Міріам померла, — сказав Різенд, — і хто, крім короля з Котлом, здатний воскресити з мертвих його колишню кохану?

— Тож виходить так, що Джуріан буде союзником Гайберну тільки через те, що вважає Міріам мертвою й хоче її повернути? — спитав Кассіан, поклавши руки на стіл.

— Він зробить це заради того, щоб помститися Дрейкону за те, що він завоював її серце. Обговорімо це за іншої нагоди, — попросив Різ.

Я подумки зробила собі замітку запитати в нього про те, хто були ці люди і яка їхня історія — розпитати в Різа, чому в Підгір’ї він ніколи навіть не натякав на те, що знає чоловіка, замкненого в персні Амаранти. Після того, як я прийму ванну. І вип’ю води. І трохи подрімаю.

Але всі вони знов подивилися на мене та Амрен, чекаючи почути розлогу історію подій. Струсивши кілька зернинок піску, я дозволила Амрен почати розповідь, кожне слово якої було ще менш імовірним, ніж попереднє.

Я відвела погляд від свого одягу й побачила, що Різ на мене дивиться. Я злегка нахилила голову й ненадовго опустила стіну, тільки щоб сказати крізь зв’язок: «За бажання, які здійснюються».

Миттю пізніше чуттєвий ласкавий дотик до мого щита — ввічливе прохання. Я дозволила йому опуститися, дозволила Різу ввійти, і його голос заповнив мою голову. «За мисливиць, які пам’ятають і допомагають тим, кому пощастило менше. І водних примар, які плавають дуже, дуже швидко».