Двір мороку і гніву

Розділ 39

— Як гадаєш, зможеш розшифрувати її, щойно ми дістанемо другу половину? — запитала я Амрен, наступного дня, затримавшись біля вхідних дверей в її апартаменти.

Їй належав верхній поверх триповерхової будівлі, де похилі стелі з двох боків завершувалися масивними вікнами. Одне з них виходило на Сидру, а друге — на дерева на міській площі. Апартаменти складалися з однієї величезної кімнати: вицвіла дубова підлога була покрита зношеними килимами, меблі стояли врозкид тут і там, ніби Амрен постійно їх пересувала з тієї чи тієї причини.

Лише її ліжко — просторе, з чотирма стовпчиками і величезним балдахіном з легкої шовкової тканини, здавалося, весь час було на своєму місці біля стіни. Тут не було кухні — тільки довгий стіл і камін, що пашів жаром, від чого в кімнаті було майже душно. Паморозь, що з’явилася минулої ночі, зникла під сухим зимовим сонцем уже на ранок, температура на вулиці була низька, але досить м’яка, щоб прогулянка сюди збадьорила мене.

Сидячи на підлозі перед низьким столом, заваленим паперами, Амрен відірвалася від блискучого металу Книги. Обличчя в неї було блідіше, ніж зазвичай, губи знекровлені.

— Минуло багато часу відтоді, як я користувалася цією мовою, тож хочу знов опанувати її, перш ніж братися за Книгу. Будемо сподіватися, що ті зверхні королеви віддадуть нам половину до того часу.

— Скільки часу тобі потрібно, щоб опанувати цю мову?

— Хіба його Темна величність не розповів? — Вона знову повернулася до Книги.

Я підійшла до довгого дерев’яного столу й поклала на подряпану поверхню згорток. Кілька пінт крові — щойно від м’ясника. Я ледь не бігла сюди, щоб вона не охолола.

— Ні, не розказав.

На час сніданку Різ уже пішов, проте залишив записку на столі: «Спасибі за минулу ніч». Ручки для відповіді він не залишив.

Проте ручку я все ж здобула, щоб написати відповідь: «Що означають татуювання — зірки й гора на колінах?»

Папір зник за мить. Відповіді не було, і я одяглася й спустилася до сніданку. Я саме їла яєчню й тости, коли акуратно складений папір з’явився біля моєї тарілки: «Я не схилюся ані перед ким і ні перед чим, окрім моєї корони».

Цього разу і ручка з’явилася. «Як драматично», — глузливо відповіла я. І, присягаюся, по той бік зв’язку я чула, як він засміявся.

Усміхаючись своєму спогаду, я відкрутила кришку першої банки, і різкий запах крові заповнив мої ніздрі. Амрен глибоко зітхнула, а потім кивнула в бік скляної посудини.

— Ти… О, ти мені подобаєшся.

— Кров ягняти, якщо це має якесь значення. Тобі підігріти її?

Вона відірвалася від Книги, і я спостерігала, як вона стиснула банку обома руками й осушила, немов усередині була вода.

Що ж, принаймні, мені не довелося шукати чайник. Амрен одним духом вихилила половину. Цівка крові побігла її підборіддям, і вона дозволила їй впасти на свою сіру сорочку. Мені ще ніколи не доводилося бачити такої зім’ятої сорочки на ній. Прицмокнувши губами, вона поставила банку на стіл із глибоким зітханням. Кров сяяла на її зубах.

— Дякую.

— Тобі якась подобається більше?

Вона скинула голову, а потім, коли зрозуміла, що забруднилася, витерла підборіддя серветкою.

— З ягняти завжди була моя улюблена. Хай як це жахливо звучить.

— Не людська?

Вона скривилася.

— Вона водяниста, і часто її смак нагадує те, що вони останнього разу їли, а позаяк в людей мерзотний смак, тут забагато ризиків. Але ягня… Непогана вона і в козлів. Їхня кров чистіша. Насиченіша. Нагадує про інші часи… і місця…

— Цікаво, — сказала я серйозно.

Мені цікаво було, про які часи вона згадувала.

Вона вихилила решту, і її обличчя знову зарум’янилося. По тому поставила банку в маленьку мийку біля стіни.

— Я думала, ти живеш у кращому приміщенні, — сказала я.

І справді, її вишуканий одяг висів на вішаках поряд із ліжком, а її прикраси були розсипані на кількох столах і в секретерах. Тут було стільки коштовностей, що стало б на викуп імператора.

Вона повела плечем, знову сідаючи поряд із Книгою Дихання.

— Я колись намагалася. Але мені це набридло. І мені не подобається тримати слуг. Занадто шумно. Я жила в палацах, хатинах, у горах і на пляжі, але чомусь мені найбільше подобаються ці апартаменти поблизу річки. — Вона примружилася назустріч сонячним променям, що залили стелю. — І це також означає, що мені ніколи не доведеться влаштовувати вечори або приймати гостей. Адже все це я ненавиджу.

Я усміхнулася.

— Тоді я не затримаюся надовго.

Вона вдала, ніби образилася, схрестивши ноги під собою:

— Чому ти тут?

— Кассіан сказав, ти днюєш і ночуєш тут відтоді, як ми повернулися, і я подумала, що ти можеш бути голодна. До того ж у мене не було ніякої роботи.

— Кассіан любить пхати носа в чужі справи.

— Він турбується про тебе. Про всіх вас. Ви єдина його родина. — Усі вони були єдиною сім’єю одне в одного.

— Ах, — сказала вона, вивчаючи аркуш паперу.

Але, втім, здавалося, що це їй лестило. Мою увагу привернув кольоровий блиск на підлозі поряд із нею. Вона використовувала кривавий рубін як прес-пап’є для паперів.

— Різ умовив тебе не знищувати Адріату через кривавий рубін?

Очі Амрен метнулися вгору, сповнені гніву.

— Він цього не робив. Це, — вказала вона на свій комод, — переконало мене не знищувати Адріату.

Зверху, звившись змієм, лежало знайоме кольє з діамантів і рубінів. Я бачила його раніше в скарбниці Тарквена.

— Як? Звідки?

Амрен усміхнулася сама до себе.

— Його дав мені Варіан. Щоб пом’якшити заяву Тарквена про нашу криваву ворожнечу.

У мене промайнула думка, що ці рубіни може носити лише могутня жінка, і не могла подумати ні про яку іншу, крім тієї, що сиділа переді мною.

— Ти й Варіан?

— Спокусливо, проте ні. Цей дурень ніяк не визначиться, хоче він мене чи ненавидить.

— Чому не може бути відразу два варіанти?

Низький грудний сміх.

— Справді.

Потягнулися тижні очікування, коли Амрен заново опанує мову, якою не говорить ніхто інший у нашому світі, очікування відповіді смертних королев на наше прохання зустрітися.

Азріель продовжував спроби проникнути в їхні двори — проте безрезультатно. Я чула про це від Мор, яка завжди знала, коли він повертався з Будинку Вітру, і вважала своїм обов’язком бути присутньою в момент, коли він приземлявся.

Вона розповіла мені небагато деталей — і ще менше про те, що неможливість його проникнення або проникнення його шпигунів у ті двори важко позначалася на Азріелі. Ті стандарти, які він встановив для себе, зізналася вона мені, межували із садизмом.

Азріель не робив майже нічого, окрім як весь час тренувався або працював. Коли ж я сказала Мор, що він ходив з нею до кафе «У Рити», вона відповіла, що вмовляла його чотири століття. Іноді мені було цікаво, що відбувалося в Домі Вітру, коли ми з Різом були в міському будинку.

У Дім Вітру я навідувалася лише вранці, тренуючись із Кассіаном, який так само, як і Мор, вказував, яку їжу мені їсти, щоб набрати втрачену вагу й знову стати сильною і спритною. І з часом від фізичної оборони я перейшла до тренувань з іллірійським клинком — зброєю такою досконалою, що я мало не відрубала Кассіанові руку.

Але я вчилася володіти нею — повільно, болісно. У мене була перерва від виснажливих тренувань із Кассіаном лише раз — одного-єдиного ранку, коли він полетів у землі людей. Я повинна була дізнатися, чи не отримували мої сестри якихось звісток від королев, і доставити їм ще один лист від Різа.

Я припустила, що зустріч із Нестою минула жахливо, бо наступного дня мій урок був довший і важчий, ніж останніми кількома днями. Я запитала, що саме сказала йому Неста, адже бачила, як це його зачепило. Але Кассіан лише сердито загарчав і сказав мені не пхати носа не в свої справи, а також що моя сім’я складається із самих лише владних і впертих жінок, які вважають, що знають все краще за всіх.

Я подумала, що Кассіанові й Варіанові, можливо, не завадило б обмінятися враженнями.

Після обіду, якщо Різ був поблизу, я тренувалася з ним. Свідомість до свідомості, сила до сили. Ми повільно відпрацьовували ті здібності, що були мені даровані, — полум’я й вода, лід і темрява. Ми знали, що були й інші здібності, які залишалися не розкритими, не знайденими. Розсіювання досі не було опановане. Я не могла виконати його від того дня, коли одного снігового світанку зустрілася з Аттором.

— Це потребуватиме певного часу, — казав мені щоранку Різ, коли я вчергове зривалася на цій вправі, — часу, необхідного для того, щоб вивчити й відшліфувати всі мої здібності.

Кожен урок він супроводжував інформацією про Вищого Лорда, силу якого я вкрала: про Берона, жорстокого й марнославного Вищого Лорда Двору Осені; про Калліасеа, спокійного й хитрого Вищого Лорда Двору Зими; про Геліона — Того, що Руйнує Чари, Вищого Лорда Двору Дня, тисячу бібліотек якого розграбувала сама Амаранта й талановиті люди якого досягли успіху в магії чар і зберегли знання Прифії.

Різ казав, що знати, від кого саме походить моя сила, так само необхідно, як і вивчити саму її природу. Але ми ніколи не розмовляли про зміну форми тіла — про довгі кігті, які мені іноді вдавалося випускати. Переплетення ниток, що пов’язують нас із цим даром, було надто складне, а нерозказана історія — занадто жорстока і кривава.

Так я вивчала політику інших дворів та їх історію, вигострювала сили їхніх господарів, поки не стала відчувати полум’я в роті та іній між пальцями уві сні та наяву. І щоночі, стомлена денними тренуваннями тіла й напруженням, я провалювалася в глибокий сон, оточена темрявою із запахом жасмину.

Навіть жахіття втомилися переслідувати мене.

У ті дні, коли Різ кудись їхав, щоб розібратися з внутрішніми справами свого Двору, щоб нагадати, хто править ними і здійснює правосуддя, або щоб підготуватися до нашого неминучого візиту в Гайберн, я зазвичай читала або сиділа разом із Амрен, поки та працювала над Книгою, або ж гуляла по Веларісу з Мор. Останнє, напевно, було моїм улюбленим дозвіллям, і ця жінка майстерно знаходила способи витратити гроші. Я лише одного разу одним оком глянула на той банківський рахунок, що його Різ створив для мене, — і зрозуміла, що він надто, надто переплачував мені.

Я намагалася не сумувати тими вечорами, коли його не було поруч, намагалася не усвідомлювати, що з нетерпінням чекала, коли ми знову працюватимемо над відточуванням моїх сил. І знову лаятимемося з ним. Але навіть коли його не було поруч, він усе одно спілкувався зі мною — записками, які стали нашою спільною дивною таємницею.

Одного разу він написав мені із Цесіра, маленького містечка на північному сході, де зустрічався з кількома жрицями, що вижили, аби обговорити відновлення їхнього храму, знищеного військами Гайберну. Він запевнив мене, що жодна з них не була схожа на Аянту.

«Розкажи мені про живопис».

Я написала відповідь, сидячи в садку у своєму кріслі. Фонтан у садку ожив, коли знову стало тепло.

«Нема про що розказувати».

«Усе одно розкажи».

На відповідь мені знадобився час. Поміркувати про ту маленьку порожнечу в мені, і чим вона раніше була, і як це було — відчувати її. Але потім я написала: «Був час, коли все, чого я хотіла, — це досить грошей, щоб я й моя сім’я були ситі, а я могла проводити дні за малюванням. Ось і все, що мені було потрібно. Завжди тільки це».

Пауза.

«А зараз?»

«Зараз, — відповіла я, — я не знаю, чого хочу. Я більше не можу малювати».

«Чому?»

«Тому що ця частина мене порожня».

Хоча, можливо, тієї ночі, коли я побачила його на колінах на ліжку, це трохи змінилося. Я роздумувала над тим реченням, а потім написала: «Ти завжди хотів бути Вищим Лордом?»

Занадто довга пауза.

«І так, і ні. Я бачив, як володарював мій батько, і від самого дитинства знав, що не хочу бути таким, як він. Тому я вирішив, що буду іншим Вищим Лордом; я хотів захищати моїх людей, змінити погляди на іллірійців і позбутися корупції, що руйнувала ці землі».

На якийсь момент я не могла зупинити себе від порівнянь: Темлін не хотів бути Вищим Лордом. Він ненавидів бути Вищим Лордом — і може… може, це було однією з причин, чому його Двір став таким, яким він був зараз. Але Різенд, з його поглядами, з його волею і бажанням, і пристрастю до того, що робить… Він побудував щось інше. А потім уплутався у війну, щоб відстояти побудоване ним. Це було те, що він бачив у Тарквені, тому ті криваві рубіни й зачепили його так. Ще один Вищий Лорд із тими самими поглядами — радикальними поглядами про майбутнє Прифії.

Тому я написала у відповідь: «Принаймні ти компенсуєш свій безсоромний флірт, адже ти до біса приголомшливий Вищий Лорд».

Цього вечора він повернувся, самовдоволено усміхаючись, як кіт, і замість привітання сказав:

— До біса приголомшливий Вищий Лорд?

Я направила воду, якої вистачило б мало не на повне відро, просто йому в обличчя.

Різ не ухилився. Він потрусив мокрим волоссям, як собака, оббризкуючи мене, поки я не заверещала й не кинулася геть. Його сміх досяг мене на сходах.

Зима повільно послаблювала свою міць, і, прокинувшись одного ранку, я знайшла лист від Різа поряд із моїм ліжком: «Цього ранку ніяких тренувань із твоїм другим улюбленим іллірійцем. Королеви нарешті відповіли нам. Завтра вони прибудуть до твого родинного маєтку».

У мене не було часу для переживань. Ми вирушили відразу ж після вечері, ширяючи над відталими людськими землями під покровом темряви. Ревів вітер, і Різ міцно притискав мене до себе.

Наступного ранку мої сестри були готові, обидві вдягнені в розкішні вбрання, гідні зустрічі з будь-якою королевою, Фе або смертною.

Я припускала, що і я так само.

Я вдягла білу сукню із шифону та шовку, типову для Двору Ночі. Крізь сукню було видно мою шкіру, золоте оздоблення мінилося в ранковому світлі, що хвилястими променями вливалося через вікна вітальні. На щастя, мій батько залишився на континенті ще на два місяці — через якусь надзвичайно важливу угоду, яку він прагнув укласти у всіх Дворах.

Я стояла біля каміна поруч із Різендом, який був одягнений у звичну чорну туніку, крила були складені, а обличчя приховане під спокійною маскою. Лише чорна корона поверх його голови була інша — метал мав форму воронячого пір’я. Корона пасувала до моєї золотої діадеми.

Кассіан і Азріель стежили за всім коло дальньої стіни, зброї на них не було.

Але їхні Сифони виблискували так яскраво, що мені стало цікаво, яку саме зброю вони могли відтворити за допомогою неї в разі потреби. Однією з вимог, що встановили королеви для цієї зустрічі, було не мати при собі зброї. Попри те, що іллірійські воїни самі були зброєю.

Мор у червоній сукні, схожій на мою, супилася, дивлячись на годинник над білою камінної аркою й совала ногою по вишуканому килиму. Я хотіла познайомити її зі своїми сестрами, але Неста й Елейн були такі напружені й бліді, коли ми прибули, що я вирішила: час знайомства ще не настав.

Одного разу — колись — я познайомлю їх. Якщо тільки ми не помремо в цій війні першими. Якщо королеви вирішать допомогти нам.

Годинник пробив одинадцяту.

У них було ще дві вимоги. Зустріч мала відбутися об одинадцятій. Не раніше, не пізніше. І вони хотіли знати точне розташування будинку, схему й розмір кожної кімнати, де стояли меблі, де були вікна і двері, у якій кімнаті ми вітатимемо їх.

Азріель влаштував усе це за допомогою моїх сестер.

Бій годинника над камінною аркою був єдиним звуком у кімнаті. І коли пролунав останній удар, я зрозуміла, що третя вимога була висловлена не тільки заради безпеки.

Ні, це не було просто заради безпеки: коли вітер пронісся кімнатою і в ній виникло п’ять фігур, кожна в супроводі двох гвардійців, я зрозуміла, що це все тому, що королеви могли розсіюватися.