Двір мороку і гніву

Розділ 10

Усе відбулося навдивовижу швидко.

Щойно кімната була ціла.

І раптом… перетворилася на уламки.

Але жоден з уламків не торкнувся ані мене, ані того місця на підлозі, куди я впала, обхопивши руками голову.

Темлін задихався, схоже було, що він схлипує.

Мене трясло — трясло так сильно, що я думала, мої кістки розсиплються, як щойно розсипалися меблі. Але я змусила себе опустити руки й поглянути на нього.

На обличчі — вираз відчаю. І болю. І страху. І скорботи.

Навколо мене — жодного уламка, так, немов Темлін і в гніві прикрив мене невидимою парасолькою.

Він ступив до мене і раптом відсахнувся, наткнувшись на невидиму перешкоду.

— Фейро, — хрипко вимовив він.

Ще крок — щось не давало йому йти.

— Фейро, будь ласка, — видихнув він.

І я зрозуміла: перешкода і парасолька не його захист. Це захист від нього, створений мною.

Стіна. Але не ментальна, а фізична.

Я не знала, хто з Вищих Лордів контролює повітря, чи стихію вітру, чи ще щось подібне до цього. І від кого в мене ця сила. Можливо, від когось із Сонячного Двору. Мені було до того байдуже.

— Фейро, — простогнав Темлін утретє, простягаючи руки до мене, упираючись у невидиму стіну ущільненого повітря, — будь ласка, будь ласка.

Ці слова зламали щось у мені. Відкрили мене навстіж.

Можливо, вони зламали і мою стіну — рука Темліна з легкістю пройшла крізь неї.

Потім він переступив цю межу між хаосом і порядком, небезпекою і безпекою й опустився на коліна, взявши моє обличчя в долоні.

— Мені шкода, шкода.

Я не могла вгамувати тремтіння.

— Я спробую, — голосно видихнув він. — Намагатимуся стати кращим. Я не… Іноді я не можу цього контролювати. Цю злість. Сьогодні просто… просто був жахливий день. Через десятину, через усе це. Сьогодні — забудьмо все. Залишмо це в минулому. Будь ласка.

Я не пручалася, коли його руки обвилися навколо мене, міцно притискаючи до себе, досить сильно, щоб його тепло проникло в кожну клітинку мого тіла. Він занурився обличчям у мою шию і бурмотів вибачення так, ніби моє тіло могло увібрати його слова, ніби він міг спілкуватися тільки так — притискаючись своїм тілом до мого.

— Я не зміг урятувати тебе тоді. Не зміг захистити від них. І ось, ти сказала, що… що я… топлю тебе… Чим же тоді я кращий за них?

Мені слід було сказати йому, що це неправда, але… я говорила це щиро. Як могла.

— Я намагатимуся стати кращим, — знову сказав він. — Будь ласка, дай мені більше часу. Дай мені… впоратися з усім цим. Будь ласка.

«Впоратися — з чим?» — хотіла я спитати, але не змогла вимовити ані слова. Я усвідомила, що досі мовчала.

Зрозуміла, що він чекав відповіді, якої в мене для нього не було.

Тому обняла його, бо і я могла говорити лише так — притискаючись тілом до тіла.

Це було достатньою відповіддю.

— Мені шкода, — знову сказав він. Він весь час стиха повторював ті самі слова.

«Ти й так уже багато віддала, Фейро».

Напевно, він мав рацію. І, можливо, тепер у мене вже нічого не залишилося, що я могла б віддати йому.

Я дивилася йому через плече, коли обіймала.

Червона фарба розтеклася по всій стіні навпроти нас. І, коли вона стікала дерев’яними панельними стінами, я подумала, що вона схожа на кров.

Протягом усіх наступних днів Темлін не втомлювався вибачатися. Він кохався зі мною вдень і вночі. Він виявляв захват моїм тілом, усім, чим міг, — руками, язиком, зубами. І це завжди було для нас напрочуд приємно. Усе інше було доволі складно.

Але він був вірний своєму слову.

Гуляючи садами, я помітила, що охоронців стало менше. Дехто наглядав за мною, але тепер ніхто з них не ходив слідом. Я навіть могла прогулятися лісом без супроводу.

Проте я знала, що конюхи негайно повідомляли Темліну, коли я виїздила і коли поверталася.

Темлін же ніколи не згадував про ту міцну повітряну стіну, що її я використала проти нього. Усе вляглося, тому мені не хотілося повертатися до тієї теми.

Дні минали, як у тумані. Темлін лише зрідка залишався вдома і, повертаючись, нічого не розповідав мені. Я не чіпала його, не дозоляла розпитуваннями. Захисник — ось ким він був і ким завжди буде. Саме цього я хотіла, коли мені було холодно, важко і безрадісно; саме це було мені найпотрібніше, щоб розтопити лід гірких років голодного існування.

Мені бракувало сміливості запитати в себе, чого б я хотіла або що мені потрібно зараз. Ким я стала.

Неробство було моїм єдиним заняттям, тому всі дні я просиджувала в бібліотеці — читала, писала. Зміцнювала ментальну стіну, цеглинка за цеглинкою, шар за шаром. Іноді я перевіряла, чи могла збудувати стіну зі щільного повітря. Я насолоджувалася тишею, хоч нею вже були сповнені мій кровоток і свідомість.

Були дні, коли я зовсім ні з ким не розмовляла. Навіть з Ейсіл.

Я прокидалася щоночі, тремтіла, задихалася. І я була рада, що Темлін не був свідком цього. Адже я теж не бачила, як він підхоплювався, заскочений нічними жахіттями, весь у холодному поту. Або перетворювався на чудовисько і не спав до світанку, перевіряючи, чи немає якоїсь загрози, чи все спокійно в маєтку. Чим я могла заспокоїти його, розігнати страхи, коли я й була джерелом більшості з них?

Приблизно за два тижні після збору десятини він повернувся додому на тривалий час, і я вирішила спробувати поговорити з ним, вплинути на нього. Я була зобов’язана йому, зобов’язана перед собою.

Здавалося, він думав так само. І вперше за тривалий час… усе було нормально. Або принаймні так нормально, як могло бути.

Одного ранку мене розбудили низькі глибокі голоси, які лунали з коридору. Я заплющила очі, втиснулася в подушку й натягнула ковдру вище. Через наші з ним ранкові вправи в ліжку я дуже пізно прокидалася — іноді не переймаючись тим, щоб встати раніше обіду.

Від ревіння здригнулися стіни, і я розплющила очі.

— Геть звідси, — попередив Темлін.

Почулася тиха відповідь — надто тиха, щоб я могла розібрати щось, крім бурмотіння.

— Кажу востаннє.

Коли той голос урвав його, мене обсипало морозом. Я роздивлялася тату на долоні, подумки проводячи підрахунки. О ні, сьогодні не могло настати так швидко.

Відкинувши ковдру, метнулася до дверей, на півдорозі усвідомивши, що я гола. Одяг, що його роздер Темлін у пориві пристрасті, був закинутий у дальній куток кімнати, а халат узагалі не трапився мені на очі. Перш ніж відчинити двері, я схопила ковдру з найближчого крісла й загорнулася в неї.

Як я вже здогадалася, у коридорі стояли Темлін і Різенд. Почувши звук відчинених дверей, Різенд повернувся до мене. На його обличчі застигла невпевнена усмішка.

— Фейро. — Його погляд затримався на мені, вивчаючи кожну деталь. — Тебе тут не годують?

— Що? — спитав Темлін.

Фіалкові очі Різенда знову стали крижаними. Він простягнув мені руку:

— Ходімо.

За мить Темлін став просто перед Різендом. І я здригнулася.

— Геть звідси. — Він показав на сходи. — Вона прийде, коли буде готова.

Різенд змахнув невидиму пилинку з рукава Темліна. Частина мене була в захваті від його сміливості й зухвальства. Якби зуби Темліна майже впритул наблизилися до мого горла, я, нажахана цим видовищем, щосили заволала б.

Різ глипнув у мій бік.

— Ні, ти цього не зробила б. Якщо мені не зраджує твоя пам’ять, останнього разу, коли зуби Темліна опинилися біля твого горла, ти дала йому ляпаса.

Я насупилася й звела щит, про який геть забула.

— Стули пельку, — сказав Темлін, стаючи між нами. — І забирайся геть.

Вищий Лорд ступив крок у напрямку сходів і поклав руки в кишені.

— Тобі треба перевірити своїх охоронців. Один лише Котел знає, хто може пробратися сюди так само легко, як це зробив я. — Різ знову уважно подивився на мене, оцінюючи: — Одягнися.

Я вищирилася на нього й відступила назад, зайшовши до кімнати. Темлін пішов за мною, грюкнувши дверима так, що люстра загойдалася й зайчики від неї застрибали по стінах.

Я скинула ковдру й підійшла до гардероба. За моєю спиною матрац застогнав під вагою Темліна, коли той опустився на ліжко.

— Як він сюди потрапив? — запитала я, відчиняючи двері шафи й перебираючи одяг, доки не знайшла бірюзового вбрання Двору Ночі, який попросила Ейсіл зберегти. Знала, що вона хотіла спалити його, але я сказала, що наступного разу все одно вдягну нове вбрання.

— Не знаю, — сказав Темлін.

Я надягла штани й повернулася до нього. Він провів рукою по голові. Я відчувала, що він намагається приховати брехню.

— Він просто є частиною якоїсь гри.

Я вдягнула короткий топ.

— Якщо наближається війна, може, нам було б варто перейти до якихось дій. Від нас було б більше користі, якби ми за щось уже взялися.

Ми не говорили з Темліном на цю тему від мого першого повернення. Я порпалася в нижній частині шафи в пошуках шовкових черевичків, які б пасували до одягу, а по тому, взувши їх, повернулася до Темліна.

Він сказав:

— Я почну щось робити, щойно він розірве вашу з ним угоду.

— Може, він не розриває її, сподіваючись, що ти саме завдяки їй дослухаєшся до нього? — Я підійшла до ліжка, на якому він сидів. Мої штани стали завеликі мені в талії.

— Фейро, — сказав він, простягаючи мені руку, але я відсахнулася. — Навіщо тобі знати всі ці речі? Хіба тобі не краще відновлюватися в спокійній обстановці? Ти заслуговуєш на це. Заслуговуєш. Я скоротив охоронців; я намагаюся… намагаюся бути кращим. Тому облишмо це. Зараз не час для цієї розмови.

Він глибоко зітхнув, щоб заспокоїтися.

Для цієї або для тієї розмови ніколи не було часу. Але я нічого не сказала. Я вже була не в змозі говорити про будь-що, всі слова вичерпалися. У пам’яті моїй закарбувалися риси обличчя Темліна, і я не пручалася, коли він притягнув мене до грудей і міцно обійняв.

Хтось кашлянув у залі, і Темлін напружився.

Мені набридла ця безглузда суперечка, тому можливість повернутися у відкритий простір, безтурботне місце в горах, здавалася мені кращим варіантом. Принаймні це було б приємніше, ніж день у день сидіти в бібліотеці…

Я відсторонилася й повернулася до зали, а Темлін залишився в кімнаті.

Різ насупився, глянувши на мене. Я вже подумала, чи не нагрубіянити йому, але це вимагало більше енергії, ніж у мене було. І означало б, що мені не все одно, що він подумав.

Обличчя Різа нічого не виражало, коли він простягнув мені руку.

Тієї ж миті позаду мене з’явився Темлін і відштовхнув її.

— Ти розриваєш з нею угоду просто зараз, і я даю тобі все, чого ти прагнеш. Усе.

Моє серце спинилося.

— Ти з глузду з’їхав?

Темлін навіть не подивився в мій бік.

Різенд лише скинув бровою:

— У мене вже є все, чого я найбільше хотів.

Він обійшов Темліна, наче той був частиною меблів, і взяв мене за руку. Не встигла я попрощатися, як чорний вітер уже огорнув нас і ми зникли.