Двір мороку і гніву

Розділ 53

Мор залишилася на ніч і навіть намалювала кілька простеньких фігур на стіні біля дверей, що вели в комору. Три жінки з довгим волоссям, кожна з яких нагадувала її саму; троє крилатих чоловіків, яких вона чомусь намалювала сповненими відчуття власної переваги. Я сміялася щоразу, як дивилась на них.

Вона пішла після сніданку, вимушена вийти за межі дії щита проти розсіювання, а я помахала їй — далекій тремтливій постаті, перш ніж вона розсіялася і зникла в нікуди.

Я подивилася на блискучу білу гладь, яка підтанула й трохи оголила траву, що простягнулася назустріч горам і небесній блакиті. Знайшовши вудки й риболовні снасті, які, певно, використовували погожої днини, я зрозуміла, що врешті літо наздожене й цю країну мрій, а сніг і лід невдовзі знову перетворяться на м’яку траву й польові квіти.

На мить, коротшу за сплеск водяних бризок, я побачила себе там: як я біжу через галявину під тонкою кіркою снігу, як купаюся в струмках, що вже затопили лісовий настил, як ласую великими літніми ягодами, а сонце ховається за горами…

А потім я повернуся додому у Веларіс, де нарешті вирушу на прогулянку кварталом художників, де побуваю у всіх тих лавках і галереях і багато про що дізнаюся. А можливо, одного дня я відкрию і власну крамницю. Але не для того, щоб продавати свої роботи, а щоб навчати інших.

Можливо, щоб навчити інших, як-от я: зламаних, тих, хто хоче боротися із цим, намагається зрозуміти, випірнувши із темряви й болю, хто вони є. А наприкінці кожного дня я б ішла додому втомлена, але задоволена… З відчуттям, що знайшла своє призначення. Щаслива.

Щодня я б ішла до міського будиночка своїх друзів, наповненого історіями про їхні минулі дні, і ми сиділи б за столом і вечеряли разом. А Різенд…

Різенд…

Він був би там. Він дав би мені грошей, щоб відкрити власну крамницю, а я б продавала свої картини, повертаючи йому борг, адже я не хочу бути комусь боржницею, навіть своєму судженому.

І він був би тут протягом літа, ширяючи над лугом, переслідуючи мене всюди, від невеликих струмків до верхівки гори з трав’янистим схилом. Він сидів би зі мною під зірками, годуючи мене великими соковитими ягодами, за тим самим столом у міському будиночку й сміявся б — і ніколи більше не був би байдужий, жорстокий і похмурий. Ніколи не був би чиїмось рабом або гірше — знову чиєюсь підстилкою.

А вночі… Уночі ми піднялися б нагору разом, і він нашіптував би мені свої історії, сповнені пригод, а я б ділилася розповідями про свій день, і…

Ось як це було б. Це майбутнє.

Я бачила для себе майбутнє, яскраве, немов схід сонця над Сидрою.

Бачила напрямок, мету і стимул до того, що ще могло запропонувати мені безсмертя. Це більше не здавалося мені таким безглуздим і нудним. І за нього я боролася б до останнього подиху, намагаючись здобути це й захистити.

Тому я знала, що мушу робити.

Минуло п’ять днів, і я розмалювала всі кімнати в котеджі. Мор наворожила додаткових фарб і їжі більше, ніж я могла б з’їсти. Потім знову зникла.

Але через п’ять днів я була сита донесхочу власними думками, що були моєю єдиною компанією — сита очікуванням, сита капіжем за вікном.

На щастя, Мор повернулася цієї ночі, барабанячи у двері гучно й нетерпляче.

За годину до цього я прийняла ванну, вимившись від фарби в тих місцях, у яких я навіть не припускала заляпатися, і, коли кинулася відчиняти двері, впускаючи холодне повітря, моє волосся ще було мокре.

Але на порозі стояла не Мор.