Двір мороку і гніву

Розділ 54

Я дивилася на Різенда, він — на мене.

Його щоки палали, волосся було скуйовджене, він змерз, крила були згорнуті.

І я знала, що всього лиш одне моє слово, і він полетить назустріч морозній ночі. А якщо я зачиню перед ним двері, він піде й не тиснутиме на мене.

Його ніздрі надималися, вловлюючи запах фарби, але він не зводив з мене очей. Він чекав.

Суджений. Мій суджений.

Цей прекрасний, самовідданий, сильний чоловік — мій суджений. Він пожертвував собою, знищивши себе заради сім’ї, своїх людей, і вважав, що це все одно замало, щоб він був гідний когось… Азріель вважав, що він не заслуговує на таку, як Мор. І я подумала: а що, коли Різ… так само відчував щось подібне до мене? Я відійшла вбік, тримаючи перед ним відчинені навстіж двері.

Я ладна була заприсягтися, що відчула через наш зв’язок хвилю полегшення, від якої тремтіли коліна.

Але Різ окинув поглядом картину, що відкрилася перед ним, — яскраві фарби, які зараз наповнювали цей будинок життям, і сказав:

— Ти намалювала нас.

— Сподіваюся, ти не проти.

Чотири пари очей над дверима в коридорчик він упізнав одразу.

— Азріель, Мор, Амрен і Кассіан.

— Ти ж знаєш, одного дня хтось розлютиться й намалює вуса під очима того, хто його образить.

Я стулила губи, щоб не розсміятися.

— О, Мор уже пообіцяла, що так і зробить.

— А як же мої очі?

Я застигла. Так, більше ніяких натяків, усе щиро.

Моє серце калатало так, що він це чув.

— Мені стало страшно їх малювати.

— Чому?

Різ повернувся до мене й подивився у вічі. Без гри й глузування цього разу.

— Спершу тому, що ти не сказав мені, і я страшенно через це розлютилася. Потім… боялася, що зрозумію, як аж надто ти мені подобаєшся, а я тобі — ні. І ще — я б намалювала їх і побажала, щоб ти був тут… І дивилася б на них увесь день — жалюгідний спосіб гайнувати час, еге ж?

— Так і є.

Легка, ледь помітна усмішка викривила його губи. Я кинула погляд на зачинені двері.

— Ти летів сюди.

Він кивнув.

— Мор не сказала мені, куди ти пішла, але таких безпечних місць, як це, небагато. Позаяк я не хотів, щоб молодчики з Гайберну переслідували мене, змушений був вибрати цей старомодний спосіб. На це потрібен був час.

— Тобі краще?

— Я зцілився. Швидко, з огляду на «криваву смерть». Завдяки тобі.

Я ухилилася від його погляду, прямуючи в бік кухні.

— Ти голодний. Я щось підігрію, — запропонувала я йому.

Різ випростався.

— Ти… приготуєш мені їжу?

— Розігрію, — сказала я. — Я не вмію готувати.

Він не бачив різниці. Навіть не знаю, чому він так серйозно до цього поставився… Я перелила суп із банки в каструлю. За ці дні я встигла звикнути, що вогонь на плиті спалахував сам собою.

— Я не знаю ваших правил, — сказала я, стоячи до нього спиною. — Поясни мені, що до чого.

Він зупинився посеред котеджу, спостерігаючи за кожним моїм рухом. Потім сказав сиплим голосом:

— Ритуал з’явився в дуже давні часи, коли ми майже не відрізнялися від звірів, однак значення його збереглося. Важливо, коли це відбувається вперше. Деякі пари навіть влаштовують щось подібне до свята, щоб у жінки був привід запропонувати своєму судженому їжу. Так зазвичай вчиняють багаті. Але головне полягає в іншому. Пропонування їжі означає, що жінка приймає зв’язок зі своїм чоловіком-судженим.

Я втупилася в суп.

— Розкажи мені свою історію — розкажи все.

Він зрозумів моє прохання: розповісти мені, поки я грію суп, і тоді я вирішу, пропонувати йому їжу чи ні.

Різ сів за стіл. У будинку стало тихо, якщо не брати до уваги постукування дерев’яної ложки, якою я помішувала суп.

— Під час Війни я потрапив у полон, — сказав Різ. — Мене захопила армія Амаранти.

Я припинила перемішувати, на мить затамувавши дух.

— Кассіан і Азріель були в різних загонах, тож гадки не мали, що мене ув’язнено з моїм військом. І що командири Амаранти утримували нас у камерах тижнями, катуючи й безжально вбиваючи моїх воїнів. Вони встромили ясеневі стріли в мої крила, а потім прикували ланцюгами, які ти бачила в печері. Ці ланцюги були одним із найбільших надбань Гайберну — камінь, видобутий із надр їхньої землі, здатний звести нанівець магічні сили Вищих Фе. Навіть мої. Мене підвісили до двох дерев і били, коли їм хотілося розважитися. Вони намагалися змусити мене розповісти, де були сконцентровані війська Двору Ночі. У мене на очах катували і вбивали моїх солдатів, гадаючи, що це зламає мене і зробить більш говірким. Проте я не зламався. Посіпаки Амаранти були надто тупі й не знали, що все, що треба їм зробити, — це відрізати мені крила, і тоді я втрачу сили. Можливо, мені просто пощастило, але вони навіть не намагалися цього зробити. А Амаранта… Їй було байдуже до мене. Я був лише воїном на полі битви, сином Вищого Лорда, а Джуріан щойно вбив її сестру. Вона й гадки не мала, що я щосекунди, щомиті обмірковував її вбивство. Я мав намір дати останній бій: вбити її за всяку ціну, навіть якщо заради цього мені доведеться розлучитися з крилами. Я стежив за охоронцями. Дізнався, як вона проводить день і де буває. Я визначив для себе час. І був готовий покінчити з усім цим і чекати Кассіана, Азріеля й Мор. У моїй душі жила лише лють, а ще я тішився тим, що мої друзі не втрапили в пастку. Але за день до того, як я мав убити Амаранту і, може, загинути й самому, вони із Джуріаном зійшлися на полі бою.

Він зробив паузу.

— Билися вони недалеко від того місця, де я висів на ланцюгах. Мене змусили дивитися. Я думав, що Джуріан мене випередить і вб’є Амаранту. Але сталося навпаки — Амаранта завдала йому нищівного удару. Тим часом Амаранта вирвала в нього, ще живого, одне око, відірвала палець і потягла в табір… Потім я слухав, як вона знущається над ним. Його крики не припинялися, він волав без кінця. Вона так зосередилася на його катуванні, що не помітила, як підійшов зі своїм легіоном мій батько. Тоді вона вбила Джуріана, щоб, бува, його не звільнили й він не втік. Таким чином батько врятував мене. Але на цьому мої муки не скінчилися. Батько сказав, що я його зганьбив, потрапивши в полон, і наказав Азріелю та іншим своїм воїнам залишити у мене в крилах ясеневі кілки. Мої рани були серйозні. Лікарі попередили: якщо піду воювати, не вилікувавши крила, літати більше не зможу. Я був змушений повернутися додому й лікуватися. А тим часом Війна наближалася до завершення.

— І що було потім?

— Вони уклали угоду, і так була зведена Стіна. Ми вже давно звільнили рабів Двору Ночі, позаяк не довіряли наші секрети людям, які розмножувалися так швидко, що мої предки не могли керувати їхньою свідомістю водночас. Утім, наш світ змінився. Війна змінила нас усіх. Кассіан і Азріель повернулися іншими; я став іншим. Ми прийшли сюди — в цей будиночок. Я ще не одужав, тому вони принесли мене. Тут ми дізналися про остаточні умови мирного договору. Мене охопила лють. Я звертався до зірок, розповідаючи їм про жахливу несправедливість. Амаранта, вчинивши стільки злочинів, не прийняла ніякої кари. І правитель Гайберну — Сонного королівства теж вийшов сухим із води. Мені пояснили, що злодіяння чинили з обох боків і тому справедливіше буде не проливати нової крові. Навіть батько наказав мені забути про минуле і пристосовуватися до життя в нових умовах. Але я не простив Амаранті знущань над моїми воїнами. Я нічого не забув. Батько Темліна був її другом. Коли мій батько його вбив, я подумав: може, тепер вона зрозуміє, що відчував я, дивлячись, як убивають моїх солдатів.

У мене руки трусилися, коли я помішувала суп. Я не знала… ніколи б не подумала…

— Коли через кілька століть Амаранта повернулася на ці землі, я ще не полишав наміру вбити її. Найжахливішим було те, що вона не знала, ким я був. Вона навіть не пам’ятала, що я був сином Вищого Лорда, якого вона тримала в полоні. Для неї я був всього лише сином чоловіка, який убив її друга. Я був лише Вищим Лордом Двору Ночі. Інші Вищі Лорди були переконані, що вона хотіла миру і торговельних відносин між нами. І лише Темлін не довіряв їй. Я ненавидів його, але він знав особисто Амаранту — і якщо він не довіряв їй… Я знав, що вона анітрохи не змінилася. Тому я планував убити її. Я нікому не розповів про свої наміри, навіть Амрен. Дозволив Амаранті думати, що був зацікавлений у співпраці. Тож вирішив взяти участь у святкуванні в Підгір’ї, де мали бути всі Двори — адже відзначали нашу торговельну угоду з Гайберном. І якби вона сп’яніла, я проник би в її розум, змусив зізнатися в кожній брехні і злочині, які вона скоїла, а потім розплавив би її мозок ще до того, як хтось зреагував. За це я був готовий іти на війну.

Я повернулася, притулившись до кухонних шафок. Різ дивився на свої руки, немов ця історія була книжкою, яку він читав.

— Проте вона думала швидше й діяла швидше. Її тренували протистояти таким навичкам, як у мене. Вона мала потужні ментальні стіни. Я так відволікся, пробираючись крізь них, що й не подумав про напій у своїй руці. Мені не хотілося, щоб Кассіан, Азріель або хтось іще став свідком задуманої мною розправи над Амарантою, тому не було нікого, хто б перевірив, що налито в мій келих. Амаранта тоді переграла всіх, зокрема й мене. Вино, яке ми випили, містило сильне магічне закляття, яке позбавляло нас магічної сили. Сила витікала з мене, як вода з прорваного бурдюка. Я мерщій мав діяти. Передусім я стер зі свідомості всіх підданих Двору Ночі пам’ять про Веларіс. На цей бенкет я взяв лише його верхівку. Я створив щит навколо Веларіса, пов’язуючи його з моїми друзями так, щоб вони залишалися на місці, бо вони ризикували зруйнувати захист, і використав залишки сили для того, щоб розповісти їм про те, що сталося. Будь-які їхні спроби визволити мене могли накликати незліченні біди на мешканців Веларіса й коштувати свободи їм самим. Відтепер моя сила цілком належала Амаранті.

Він подивився на мене. Погляд у нього був сповнений жахіть минулого, похмурий.

— Вона вбила половину Двору Ночі там, на місці. Щоб довести мені, що може це зробити. Як помсту за смерть батька Темліна. І я знав… у той момент я знав, що немає нічого, чого б я не зробив, щоб не дати їй поглянути на мій Двір іще раз. Побачити, ким я був і що любив. Тому я сказав собі, що тепер це стане новою війною, іншою битвою. І тієї ночі, коли вона увесь час стежила за мною, я знав, чого вона хотіла. Знав, що здебільшого річ була не в тому, щоб спати зі мною, а, вірогідніше, в тому, щоб помститися пам’яті мого батька. Я вирішив: що ж, вона отримає бажане. Тієї ночі я довів її до шаленства, до нестями. Вона стогнала і кричала, корчилася в судомах пристрасті й вимагала ще, ще. Вона була невситима.

Я вхопилася за край стільниці, намагаючись втриматися на ногах.

— Потім вона прокляла Темліна. І ще один мій запеклий ворог міг допомогти нас звільнити. Кожної ночі, які я проводив з Амарантою, у неї в голові ворушилася думка: а чи не спробую я її вбити? Я не міг використовувати свої сили, щоб зашкодити їй. У неї був надійний захист проти тілесного ушкодження. Але протягом п’ятдесяти років — щоразу, коли входив у неї, я думав про те, як уб’ю її. Вона й гадки про те не мала. Не здогадувалася. Я так добре робив свою справу, що вона думала, ніби я насолоджувався цим, як і вона. З цієї причини вона почала довіряти мені — більше, ніж іншим. Особливо коли побачила, як я можу чинити розправу над її ворогами. Я був радий їх знищувати. Нехай більшість з них не була моїми ворогами, але за ними тягнувся шлейф усього найогиднішого. Розправляючись з ними, я вважав, що бодай частково звільняю Прифію від лайна… Так минуло десять років. Я вже не сподівався, що колись знову побачу своїх друзів, Веларіс. Я став забувати їхні обличчя. Утратив будь-яку надію.

Срібло заблищало в його очах, він тяжко зітхнув.

— Три роки тому, — тихо повів він далі, — я почав бачити ці… сни. Спочатку вони були миттєвими кадрами, ніби побаченими крізь чужі очі. Потріскує вогнище в похмурому будинку. Копиця сіна в сараї. Кролики в лісі. Зображення були нечіткі, немов я дивився крізь матове скло. Вони були короткі — рідкісні спалахи протягом кількох місяців. Я про них навіть не думав, поки одного разу не побачив серед зображень руку… Прекрасну людську руку. З пензлем у ній. Рука малювала квіти на столі.

Моє серце завмерло.

— І того разу я надіслав зворотну думку. Про нічне небо — про зображення, що тішило мене, коли я особливо його потребував. Відкрите нічне небо, зірки й місяць. Я не знав, чи адресат його отримав, але ж спробував.

Я затамувала подих.

— Ці сни — спалахи про цю людину, цю жінку… були для мене як свіже повітря. Це було нагадування, що десь там, на землі, панував мир, було світло. Що існувало місце й людина, яка була в достатній безпеці, щоб малювати квіти на столі. Вони тривали ще кілька років. До минулого року. Я спав поруч із Амарантою і раптом різко прокинувся від того сну… Цей сон був чіткіший і яскравіший. Так, ніби морок нарешті відступив. Вона — ти — спала. Я був у твоєму сні, спостерігаючи за твоїм кошмаром, у якому якась жінка перерізала твоє горло в той час, як тебе переслідував боге… Я не міг гукнути до тебе, поговорити з тобою. Але ти, здавалося, належала до нашого виду. І я зрозумів, що туман, напевно, був Стіною, а ти… зараз ти була у Прифії. Я бачив тебе крізь твої сни — і в таємниці зберігав ці зображення, знову і знову переглядаючи їх, намагаючись зрозуміти, де ти була й ким саме. Але тебе мучили кошмари, і ці істоти були у всіх Дворах. Я прокидався, відчувши твій запах, і він переслідував мене весь день. Але однієї ночі тобі наснилося, як ти стоїш серед зелених пагорбів, спостерігаючи феєрверки на честь Каланмаю.

З моєї голови вивітрилися всі думки.

— Я знав: є лише одне таке велике свято. Я дізнався, де розташовані ці пагорби, відчував, що ти там маєш бути. Я сказав Амаранті, що хочу вирушити до Двору Весни — начебто на свято, але насправді шпигувати за Темліном і спробувати дізнатися, чи не плете він змову проти неї й чи не з’явилися в нього спільники. Ми були близькі до зняття прокляття, і в неї почалася ледь не параноя. Вона сказала мені привести зрадників. Я пообіцяв їй зробити це.

Він звів на мене очі.

— Потрапивши туди, я зміг відчути тебе. Тому я пішов за цим запахом, і… там ти й була. Людина — всього лише людина, яку вели ті нікчеми, які хотіли… — Він похитав головою. — Мені хотілося вбити їх на місці, але це привернуло б зайву увагу. Тому я злегка попорпався в їхніх мізках, і вони дали тобі спокій. Я заговорив з тобою, не дуже розуміючи, що кажу. Я лише розумів: ти поруч, і я тримаю тебе за руку.

Він шумно видихнув.

Ось ти де. Я шукав тебе.

Його перші слова мені — ні краплі брехні, ніякої загрози тим фейрі триматися подалі.

Спасибі, що знайшли її для мене.

У мене було неясне відчуття того, що світ вислизає з-під моїх ніг, як прибережний пісок.

— Ти подивилася на мене, — сказав Різ, — і я зрозумів, що ти не знаєш, хто я такий. Що я міг бачити твої сни, але мої ти не бачила. І ти була лише… людиною. Ти була така юна і вразлива й зовсім не звертала на мене уваги, і я знав: якщо затримаюся надовго, хтось може побачити нас і повідомити про це їй, і тоді вона знайде тебе. Тому я пішов геть, розмірковуючи про те, що ти будеш рада спекатися мене. Але тоді ти покликала мене, ніби не могла відпустити, розуміла ти це чи ні. Я збагнув: ми ступили на небезпечну стежку. І ще зрозумів, що мені більше не можна бачитися й говорити з тобою. Навіть думати про тебе було небезпечно. Ти вигадала якусь неоковирну історію про неіснуючих подруг, які запросили тебе на свято. Це була відверта брехня, але я нічого не сказав. Як ти пам’ятаєш, я навіть не спитав, як тебе звати. Бачити тебе у снах — це одне, а перед очима… Напевно, десь дуже глибоко, у найпотаємніших глибинах своєї душі, я здогадувався, однак боявся зізнатися навіть собі. Якщо мої припущення були правильні і ти справді моя пара… Фейро, ти навіть не уявляєш, що зробили б тоді з тобою Амаранта і її посіпаки. З тієї ж причини я дозволив тобі піти. Коли ти пішла, я сказав собі, що, можливо… Котел був милостивий, а не жорстокий, що дозволив мені побачитися з тобою. Лише раз. Нагорода за те, чого я зазнав. І коли ти пішла, я знайшов тих трьох виродків. Я увірвався в їх свідомість, змінив їхнє життя, їхні історії й доправив до Амаранти. Змусив їх зізнатися в участі у змові про пошук інших заколотників тієї ночі. Там я змусив їх сказати, що вони ненавидять Амаранту і готували проти неї змову. На святі вони шукали собі можливих спільників. Вона різала їх живцем, під їхні відчайдушні волання і клятви в тому, що вони ні в чому не винні. У мене не було до них аніскільки жалості. Я знав, який вони мали намір щодо тебе. І ще знав: її знущання над ними здалися б дитячою забавкою порівняно з тим, як вона повелася б із тобою.

Я схопилася за горло. «У мене були свої причини бути там, — одного разу сказав він мені в Підгір’ї. — Не думай, Фейро, що мені це нічого не коштувало».

Різ, втупившись у стіл, повів далі:

— Я тоді й не знав, де ти живеш. Я й уявити не міг, що знайду тебе при Дворі Весни, поруч із Темліном. Наступного дня після Літнього Сонцестояння Амаранта відправила мене в маєток, тому що я їй догодив у день Каланмаю. Я приготувався поглузувати з нього, можливо, навіть затіяти бійку. Але коли зайшов до кімнати, запах у ній був мені знайомий, хоч і слабкий… А потім я побачив тарілку й відчув магію. Ти була там. Жила в будинку іншого мого заклятого ворога. Вечеряла з ним. На тобі його запах. Дивилася на нього так… немов любила його.

Кісточки на його пальцях побіліли.

— І тоді я вирішив: треба залякати Темліна. Налякати тебе й Люсьєна, але здебільшого Темліна. Адже я бачив, як він дивився на тебе. Те, що я зробив того дня… — Його губи зблідли, він їх підібгав. — Я увірвався у твою свідомість і пробув там доволі довго, щоб ти це відчула, щоб це налякало тебе, стало для тебе болючим. Я змусив Темліна благати — як Амаранта змусила благати мене, показавши йому, яким безпорадним він був, що не зміг врятувати тебе. І я молився, щоб моєї вистави було досить, щоб змусити його відправити тебе назад. Назад у людські землі, подалі від Амаранти, якій схочеться знайти тебе. Якби ти зруйнувала прокляття, вона знайшла б і вбила тебе. Але я був занадто егоїстичний — не міг піти, не дізнавшись твого імені. І ти дивилася на мене, немов я був монстром, тому я переконав себе, що це в жодному разі не мало значення. Але коли я запитав, ти збрехала. Я знав це. Твій розум був у моїх руках, і ти презирливо й передбачливо збрехала мені. Я розумів твої наміри: ти рятувала себе і своїх близьких. І я знову пішов, не заронивши в тобі жодного натяку, що я, можливо, не таке чудовисько, яким здаюся. Повинен зізнатися, щойно я покинув маєток Темліна, мене знудило, як то було і з тобою після кошмарних снів.

Губи в мене тремтіли, і я стиснула їх.

— Я знову перевірив будинок, щоб переконатися, що тебе вивезли з нього. Я пішов із ними того ж дня, коли вони пограбували маєток, щоб завершити свою виставу. Назвав Амаранті ім’я тієї дівчини, вирішивши, що ти його вигадала. Я не знав… Не знав, що вона відправила своїх посіпак за Клер. Але якби я зізнався у брехні… — Він важко зітхнув. — Коли вони привели її в Підгір’я, я пробрався в її голову. Я забрав її біль і сказав кричати тоді, коли вони чекатимуть, що закричить вона. Дівчину катували, а я як міг… намагався полегшити її страждання. Але через тиждень я зрозумів, що тортури і знущання можуть затягнутися. І тоді я знову проник у розум Клер і зробив її… байдужою лялькою. Вона тепер нічого не відчувала. Поки й не померла. Я досі бачу її обличчя. Обличчя моїх придворних. Обличчя тих, кого я вбивав за наказом Амаранти.

Дві сльози скотилися його щоками, стрімкі й холодні. Різ не став їх витирати.

— Я думав, що після всього із цим було покінчено — після смерті Клер Амаранта повірить, що тебе вже нема. А ти будеш далеко і в безпеці. І Веларіс буде недосяжним для Амаранти. Темлін програв. Але потім… Я був у кінці тронної зали того дня, коли Аттор привів тебе. Навіть на війні мене не охоплював такий жах, який охопив того дня. Занімівши, я спостерігав, як ти укладаєш з нею угоду. Я зовсім не знав тебе. Навіть імені твого не знав. Але я думав про твої руки, які малювали квіти, і уявляв, з якою насолодою Амаранта ламатиме твої пальці. Мені довелося дивитися на те, як тебе били Аттор і його підопічні. Пам’ятаю, з якою ненавистю й відразою ти поглянула на мене, коли я погрожував покопатися в мозку Люсьєна. А потім я дізнався, як тебе звати. Почув, як ти вимовляєш своє ім’я… Це було схоже на відповідь на запитання, яке я ставив невідомо кому протягом п’ятисот років. І тоді я вирішив, що битимуся. Битимуся жорстко, нечесно і затято, катуватиму, маніпулюватиму, але — битимуся. Якщо хтось здатен був звільнити нас від Амаранти, це була ти. Я думав, що Котел посилав мені ті сни, щоб сказати, що ти будеш тією, хто врятує нас. Врятує Прифію. Врятує моїх підданих, мій народ. Я спостерігав за виконанням твого першого завдання. Прикидаючись — завжди прикидаючись тією людиною, яку ти ненавиділа. Коли ти жахливо постраждала в сутичці із хробаком… я знайшов спосіб допомогти тобі. Шанс кинути виклик Амаранті, посіяти зерно надії для тих, хто знав, як прочитати послання, шанс підтримувати тебе живою, не викликаючи при цьому підозри. І шанс помститися Темліну… Використовувати його проти Амаранти, так, але й… помститися йому за мою матір і сестру… за тебе. Коли ми уклали ту угоду, ти так мене ненавиділа, що я знав: свою роботу я виконав добре. Отже, ми впоралися з цим. Я змусив тебе одягнутися так, щоб Амаранта нічого не запідозрила, і пити вино, щоб ти нічого не пам’ятала з нічних жахів, що коїлися в Підгір’ї. І за ніч до цього, коли я побачив вас двох у коридорі для слуг… Я приревнував. Я позаздрив йому й розлютився, що він використав ту єдину можливість залишитися непоміченими не для того, щоб витягнути тебе, а щоб бути з тобою. Амаранта відчула мої ревнощі. Вона бачила, як я тебе цілую, але цього разу я не зміг відвести її підозри. Вона вперше відчула, що тут не все так просто і ти для мене аж ніяка не іграшка, якою я бавлюся вечорами. Тієї ночі, після того як я покинув тебе, мені довелося обслуговувати її. Вона тримала мене довше, ніж зазвичай, намагаючись витягнути з мене відповіді. Але я сказав їй те, що вона хотіла почути: що ти була нічим, що ти була людським сміттям, що я використав тебе й викинув. Після всього цього… Я захотів побачити тебе. Востаннє. Наодинці. Я подумав, що розповім тобі все — але те, ким я став, те, що ти про мене думала… Я не наважився зруйнувати цю брехню. Потім настав час твого останнього завдання, яке ти повинна була виконати. І коли я побачив, як ти стікаєш кров’ю і кричиш, коли вона стала катувати тебе, щось у мені надірвалося. Коли я схопив кинджал і кинувся на неї, то вже розумів, хто ти для мене. Я розумів, що ти була моєю судженою, проте любиш іншого й заради його порятунку пожертвувала собою. Але тієї миті я не думав про те, з ким ти залишишся. Я відчував: якщо ти загинеш, я теж загину. «Моя, моя, моя суджена…» Ця думка поглинула всі інші… Потім вона зламала тобі шию.

Сльози покотилися його обличчям.

— І цей прекрасний дар, що з’явився в моєму житті завдяки Котлу, зник. Я відчайдушно вхопився за зв’язок. Не за угоду, ні — вона була нічим, просто павутинням. Але я вхопився за зв’язок між нами й смикнув справжню нитку, ту, що нас єднала. Я змусив тебе затриматися, залишитися зі мною, тому що якби ми звільнилися… Якби ми змогли звільнитися, тоді ми, всі семеро, були б там. Ми могли б повернути тебе. Я був ладен проникнути в розум кожного з них і продиктувати свою волю. Я б змусив їх врятувати тебе.

Руки в Різа тремтіли.

— Ти звільнила нас з останнім своїм подихом, а моя сила… Я вклав усю свою силу у зв’язок. Зв’язок суджених. Я відчував, що ти слабко дихала. Ти трималася.

Дім. Дім був у кінці зв’язку, як я й сказала Косторізу. Але не Темлін, не Двір Весни, а… Різенд.

— Амаранта померла, і я говорив з кожним Вищим Лордом через його свідомість, переконавши їх віддати частку, іскру своєї сили. Ніхто з них не став сперечатися. Гадаю, всі вони були занадто шоковані й не могли відмовити. І… я знову бачив, як Темлін обіймав тебе, цілував. Мені хотілося якнайшвидше потрапити додому, у Веларіс, але я затримався ще на кілька годин. Я повинен був переконатися, що з тобою все гаразд і ти звикаєш до нового тіла. Зачекав, давши тобі відпочити, потім знову смикнув за нашу нитку. І ти безпомилково мене знайшла. Я мало не сказав тобі тоді. Але ти була така засмучена… Стомлена. Тоді ти вперше подивилася на мене так, ніби я чогось вартий. Я пообіцяв собі: коли ми побачимося знову, я звільню тебе від домовленості. Тому що я був надто егоїстичний і знав: коли я зроблю все, щоб звільнити тебе просто там, він забере тебе, і ми вже ніколи не побачимося. Коли я майже пішов… гадаю, твоя трансформація у Фе зміцнила зв’язок, зробивши його постійним. Я знав, що зв’язок існує, і він накрив мене. Накрив так сильно, що мене охопила паніка. Я знав: якщо залишуся ще на мить, то заберу тебе із собою, і до біса наслідки. Тоді ти ненавиділа б мене решту життя. Я приземлився у Дворі Ночі. Мор саме чекала на мене. Я був таким безумцем, що все розповів їй. Я п’ятдесят років не бачив її, а сказав лише: «Вона моя суджена». І три місяці, три місяці я намагався переконати себе, що без мене тобі краще. Я намагався переконати себе, що через усе, що я вчинив, ти зненавиділа мене. Але я відчував тебе через зв’язок, через твої відкриті ментальні стіни. Я відчував твій біль, печаль і самотність. Відчував, як важко тобі було сховатися від темряви Амаранти, так само як і мені. Чув, що ти збиралася вийти за нього заміж, і сказав собі, що ти щаслива. Я мусив дозволити тобі бути щасливою, навіть якщо це вбивало мене. Навіть якщо ти й була моєю другою половинкою, ти заслуговувала на це щастя. У день твого весілля я планував напитися з Кассіаном, який гадки не мав, що зі мною коїться, але… знову відчув тебе. Я відчув твою паніку, відчай і почув, що ти благаєш когось — будь-кого — врятувати тебе. Тож одразу підхопився. Я розсіявся на весілля й ледве пам’ятав про те, ким я мав бути, яку роль мав зіграти. Усе, що я бачив, була лише ти і та твоя дурнувата весільна сукня. Ти, така худа. Дуже, дуже худа й бліда. І мені хотілося вбити його за це, але я повинен був витягнути тебе звідти. Повинен був вимагати виконання угоди лише цього разу. Щоб визволити тебе, побачити, що з тобою все гаразд. І тут наша угода була дуже доречна.

Різ глянув на мене. Я бачила, яким нещасним він почувався.

— Знала б ти, Фейро, як важко мені було відправляти тебе назад. Розуміти, що ти знову будеш там сумувати. Мучитися від того, що він ділить з тобою ложе. Мене це гнітило. Не лише тому, що ти моя суджена, але тому… — Він опустив очі, а потім знову подивився на мене. — Я знав… Я знав, що полюбив тебе тієї миті, коли підняв ніж, щоб убити Амаранту. Коли врешті-решт ти прийшла сюди… Я вирішив, що не розкажу тобі. Нічого з цього всього не розкажу. Я зберігав у тобі ілюзію нашої домовленості, позаяк твоя ненависть до мене була краща за два інші варіанти, які могли бути. Ти могла не мати до мене взагалі жодних почуттів або ж… відповісти взаємністю. А потім я б тебе навіки втратив. Так, як утратив своїх рідних і друзів. Тому я не розповів тобі. Я спостерігав за тим, як ти згасала. До того дня… того дня, коли він замкнув тебе. Я б убив його, якби він був там. Але я порушив кілька фундаментальних правил, забравши тебе. Амрен сказала, що, якби я змусив тебе визнати, що ми суджені, у нас не було б ніяких неприємностей, але… я не міг змусити тебе прийняти цей зв’язок. Я також не міг спробувати спокусити тебе цим зв’язком. Навіть якщо це й давало Темліну право розпочати війну проти мене. Ти стільки всього зазнала. Я не хотів, щоб ти думала, ніби все, що я зробив, було для того, щоб завоювати тебе і зберегти свої землі недоторканними. Але я не міг… не міг не бути поруч із тобою, кохати й хотіти тебе. І тепер не можу.

Він відкинувся назад і глибоко вдихнув. Я повільно повернулася до каструлі, що парувала, і насипала йому повну миску гарячого супу. Він стежив за кожним моїм кроком, поки я несла миску до столу.

— Ти кохаєш мене? — запитала я, зупиняючись біля столу.

Різ кивнув.

І я подумала, що слово «кохання» недостатньо відтворює його почуття до мене й мої почуття до нього, не кажучи вже про все, що він зробив для мене.

— Тоді їж.