Двір мороку і гніву

Розділ 11

— Що, в біса, з тобою сталося? — спитав Різенд, перш ніж ми опинилися у Дворі Ночі.

— Чому б тобі не прочитати відповідь у мене в голові? — спитала я своєю чергою, але слова здалися мені недостатньо ядучими.

Я не відштовхнула Різа, вивільняючись з його рук.

Він підморгнув мені:

— А де подівся гострий гумор?

Я не усміхнулася.

— Цього разу не жбурлятимеш у мене черевики? — Але в його очах я майже читала: «Пограймося?»

Я попрямувала сходами, що вели до моєї кімнати.

— Поснідай зі мною, — мовив він.

У його словах було щось таке, що змусило мене зупинитися. Присягаюся, мені вчувся в цих словах розпач. Принаймні занепокоєння.

Я обернулася й нараз відчула, що одяг висить на мені. Я й не помітила, що так схудла. Навіть попри те, що все поступово поверталося в нормальне русло.

— Хіба в тебе немає більш важливих справ? — спитала я.

— Звісно, є, — відповів він і примружився. — І їх так багато! До того ж усі їх треба вирішувати. Інколи я ладен піддатися спокусі й вивільнити всю свою силу, стерши геть усе на порох. Аби лише настав мир. — Він усміхнувся, вклонившись мені в пояс. Хоч він і любив щоразу хизуватися своєю силою, як оце й зараз, але я не боялася його, кров у мене не холола в жилах. — Та для тебе я завжди знайду час.

Я ще не встигла поїсти і була голодна. Але за цією нахабною і неймовірною усмішкою я справді бачила занепокоєння. Йому було жаль мене.

Я зробила жест у бік звичного для мене скляного столу для сніданків у кінці зали.

Ми йшли поруч, але на певній відстані одне від одного. Я втомилася. Так утомилася.

Коли ми майже наблизилися до стола, Різ запитав:

— Цього місяця я хвилювався через наш милий зв’язок. У нашому прекрасному Дворі Весни відбулося щось цікаве?

— Нічого такого, — відповіла я.

Адже так і було. І це його ніяк не обходило.

Я скоса зиркнула на нього. В його очах зблиснув… ні, не гнів — стурбованість промайнула в них.

Можу присягнутися, що сама гора здригнулася на підтвердження моїх думок.

— Якщо ти й так усе знаєш, — холодно мовила я, — навіщо тоді взагалі питаєш?

Я опустилася на стілець, і Різ сів навпроти мене й тихо відповів:

— Тому що останнім часом я нічого не чую, хоч ми й маємо зв’язок. Тиша. Навіть якщо твоя стіна переважно зведена, що справді вражає, я все одно повинен був відчувати тебе. Але я нічого не відчуваю. Іноді мені доводиться перевіряти, чи ти взагалі жива. — Навколо нього згустився морок. — І ось у мене важлива зустріч, аж раптом стається вибух. Мене охоплює жах. І все, що я бачу, — це миготіння твоїх і його зображень, а потім усе зникає. Знову тиша. Я хотів би знати, що спричинило сплеск твоїх емоцій.

Я накладала їжу, не дивлячись у тарілку.

— Сталася суперечка, а решта тебе не стосується.

— І тому в тебе такий вигляд, ніби печаль, провина і гнів роз’їдають тебе зсередини, клітина за клітиною?

Мені не хотілося це обговорювати.

— Іди геть із моєї голови!

— То, може, змусиш мене зробити це? Вижени мене. Цього ранку ти послабила свій захист — будь-хто міг пробратися тобі в голову.

Я не відвела очей. Ще один виклик. Але… мені було байдуже. Байдуже на силу, що вирувала в моєму тілі, на те, як легко я змогла прослизнути у свідомість Люсьєна, так само як Різ міг прослизнути в мою, зі стіною або без неї. Натомість я лише запитала:

— Де Мор?

Він застиг, і я приготувалася до того, що почне тиснути і провокувати мене, але натомість він відповів:

— Її тут немає. Є справи, які вимагають її участі.

Навколо нього знову згустився морок, а я взялася за їжу.

— То весілля відкладено? — поцікавився він.

Я припинила жувати, зробила досить тривалу паузу і пробурмотіла:

— Так.

— Я сподівався почути відповідь на кшталт: «Не став дурних запитань, ти й без того вже знаєш» або ж моє улюблене «Йди до біса».

Я потягнулася до тарілки з тарталетками. Його руки спокійно лежали на столі — ледь помітні завитки темряви кружляли навколо його пальців. Немов кігті.

— Ти подумала над моєю пропозицією? — запитав він.

Я не відповідала, поки моя тарілка не спорожніла і я не почала накладати собі нову порцію їжі.

— Я не працюватиму з тобою.

Я майже відчула, як його опанував жахливий спокій.

— І чому ж ти мені відмовляєш, Фейро?

Я жувала фрукти, відрізаючи їх на тарілці по шматочку.

— Я не хочу ставати частиною цієї війни, яка, на твою думку, настане. Ти сказав, що я мушу стати зброєю, а не заручницею, проте здається мені, що це одне й те саме. Єдина відмінність у тому, у чиїх руках ця влада.

— Мені потрібна твоя допомога, а не послух, — сказав він сердито.

Через цей напад гніву я підвела голову від тарілки.

— Ти потребуєш допомоги, бо знаєш, що це розлютить Темліна.

За його плечима танцювали тіні, немов крила, що набували форми.

— Добре, — видихнув він. — Я сам вирив собі могилу там, у Підгір’ї. Проте мені потрібна твоя допомога.

І знову в його словах учувалося те, чого він не вимовив уголос: «Спитай мене, натисни на мене».

І знову мені не хотілося цього знати. У мене не було для цього сил.

Різ тихо сказав:

— Останні п’ятдесят років я був в’язнем в її Дворі. Мене катували, били, і тільки щомиті повторюючи собі, хто я і що я зобов’язаний бути захисником, стримувало мене від самогубства. Будь ласка, допоможи мені, щоб цього не сталося знову. Заради Прифії.

Мені стало боляче, душа облилася кров’ю через те, що він поділився зі мною потаємним.

Але і Темлін пішов на поступки — охоронців стало менше, і я могла гуляти вільніше. Він намагався все виправити. Ми разом намагалися. І мені не хотілося ризикувати цим.

Тому я продовжила снідати.

Різ більше і словом не озвався до мене.

Я не приєдналася до нього за вечерею, не піднялася вчасно до сніданку.

Та коли я прийшла на обід, він уже чекав мене нагорі. На його устах грала усмішка. Він злегка підштовхнув мене до підготовленого ним столу з книжками, папером і чорнилом.

— Перепиши ці речення. — Він нахилився до мене, простягаючи аркуш паперу.

Я хутко пробігла очима рядок за рядком: «Різенд — прекрасна людина. Різенд — центр мого всесвіту. Різенд — найкращий коханець, про якого лиш може мріяти жінка».

Я відклала аркуш, переписала три речення і віддала їх йому.

За секунду мою свідомість здавило кігтями, які з легкістю відскочили від чорної мерехтливої стіни.

Він кліпнув очима:

— Ти тренувалася.

Я підвелася з-за столу й пішла геть.

— У мене не було кращого заняття.

Того вечора він залишив стосик книжок біля моїх дверей і записку: «У мене є справи деінде. Будинок до твоїх послуг. Напиши, якщо я знадоблюся тобі».

Минали дні. Я не писала.

Різ повернувся наприкінці тижня.

Я звикла бувати в одній із віталень з видом на гори і майже закінчила одну з книжок. Читала, сидячи в глибокому м’якому кріслі, читала повільно й запам’ятовувала нові слова. Книжка подарувала мені постійну компанію вигаданих персонажів. Їх ніколи не існувало й ніколи не існуватиме, але якимось чином вони допомагали мені не відчувати себе самотньою.

Дівчина, яка жбурнула кістку, немов спис, в Амаранту… Я більше не знала, де вона. Найімовірніше, вона зникла того ж таки дня, коли їй зламали шию, і безсмертя Фе заповнило її вени.

Я саме закінчувала найцікавіший розділ — передостанній. Промінчик м’якого полуденного сонця зігрівав мені ноги, коли Різенд прослизнув між двома величезними кріслами, несучи дві однакові тарілки з їжею, і поставив їх на книжковий столик переді мною.

— Якщо тобі так подобається сидіти тут, — сказав він, — то хоч поїж. Я вирішив принести тобі їжу сюди.

Мій шлунок уже скручувало від голоду, і я опустила книжку на коліна.

— Дякую.

Короткий смішок.

— Дякую? Не «Вищий Лорд — і прислужує мені»? або: «Якщо тобі щось треба, Різенде, можеш засунути це собі в дупу»? — Він клацнув язиком. — Я розчарований.

Я відклала книжку й потягнулася до їжі. Він може слухати себе весь день, якщо хоче, але мені хотілося їсти. Просто зараз.

Я майже торкнулася тарілки, проте вона миттєво вислизнула.

Я потягнулася знову. І знову темна тінь його сили смикнула тарілку назад.

— Скажи, що мені зробити, — сказав він. — Що мені зробити, щоб допомогти тобі?

Різ тримав тарілку поза межами моєї досяжності. Коли він говорив, кожне промовлене ним слово мовби змушувало його втрачати контроль над власною силою. Морок курився навколо його пальців, і величезна тінь крил з’явилася за його спиною.

— Місяць минає за місяцем, а ти досі примара. Невже там ніхто не питає, що з тобою, хай йому грець, діється? Чи, може, твоєму Вищому Лорду все одно?

Ні, не все одно. Темлін хвилювався. І, напевно, занадто сильно.

— Він дає мені можливість самій у всьому розібратися, — різко відповіла я, не впізнавши власного голосу.

— Дозволь мені допомогти тобі, — сказав Різ. — Ми через багато що пройшли в Підгір’ї.

Я здригнулася.

— Вона переможе, — зітхнув Різ. — Вона переможе, якщо ти дозволиш собі зламатися.

Мені стало цікаво, а чи не говорив він собі цього протягом усіх цих місяців, цікаво, чи не задихався він, як і я ночами, в полоні своєї пам’яті.

Але, піднявши книжку, перш ніж знову звести свою стіну, я послала йому всього лише два слова за допомогою нашого зв’язку.

«Розмову завершено».

— Справді завершено, — гарикнув він.

Відчуття сили пестило мої пальці, і я різким рухом згорнула книжку. Я вп’ялася нігтями в шкіру і сторінки книжки, але марно.

Виродок. Зарозумілий, самовпевнений виродок.

Я повільно звела на нього очі й зустрілася з ним поглядом. І відчула… не полум’я, а голки крижаної люті.

Я майже відчувала кригу на кінчиках своїх пальців, що зцілювала мої долоні. І ладна була присягатися, що бачила, як книжка вкрилася інеєм за мить до того, як я жбурнула її йому в голову.

Він встиг захиститися, і та, відскочивши, ковзнула мармуровою підлогою позаду нас.

— Добре, — сказав він. Його дихання було уривчасте. — Що ще ти вмієш, Фейро?

Полум’я розтопило лід, і руки стиснулися в кулаки.

І Вищий Лорд Двору Ночі зітхнув із полегшенням, завваживши мою лють, від якої мені хотілося трощити й палити все довкола.

Бодай якесь почуття. Краще, ніж холодна порожнеча й мовчання.

Але думка про повернення в маєток із охоронцями, патрулями й нескінченними секретами… Я відкинулася на спинку крісла, вчергове заціпенівши.

— Якщо тобі знадобиться хтось, із ким можна погратися, — сказав Різ, направляючи тарілку в мій бік за допомогою струменя вітру, на якому мерехтіли зірки, — чи то протягом нашого чудового тижня разом, чи то в інший час, — повідом мені.

Виснажена недавнім спалахом емоцій, я не знайшлася на відповідь.

І ще усвідомила, що переживаю нескінченне вільне падіння. Це почалося давно. Відтоді, як устромила кинджал у серце того молодого Фе.

Не глянувши на Різа, я взялася за їжу.

Наступного ранку Темлін чекав на мене в садку, у тіні дуба, кремезного, зі зашкарублою корою.

Хижий вираз обличчя, з яким він мене зустрів, був спрямований на Різа.

Однак у виразі Різа не було нічого насмішкуватого. Він дивився холодними лукавими очима хижака, стоячи в мене за спиною.

— Іди всередину, — грубо наказав мені Темлін.

Я дивилася на двох Вищих Лордів. І, побачивши Темліна таким скаженим, зрозуміла, що більше не буде поїздок і прогулянок на самоті.

Різ устиг сказати мені:

— Борись.

А потім зник.

— Зі мною все гаразд, — повідомила я Темліну.

Його плечі опустилися, він схилив голову.

— Я знайду спосіб покінчити із цим, — заприсягся він.

Мені хотілося вірити йому. Я знала, для цього він зробить усе що завгодно.

Він знову змусив мене повторити кожну деталь, яку я побачила в будинку Різа. Переказати йому всі розмови, навіть найкоротші. Я розповіла йому все, що сталося, і з кожним словом мій голос ставав тихішим.

Захистити, захистити, захистити — ці слова я читала в його погляді, відчувала в кожному рухові, коли він уходив у мене, кохаючись тієї ночі. Одного разу мене надовго забрали в нього, але він цього більше не дозволить.

Наступного ранку охорона з’явилася в повному складі.