Двір мороку і гніву

Розділ 58

Ми поквапилися повернутися до Веларіса. Розуміли: невдовзі королеви помітять зникнення Книги. Особливо з огляду на той факт, що шоста побіжно згадала про те, що інші вже давно грають нечесно.

Амрен отримала другу половину через кілька хвилин після нашого прибуття. Вона навіть не спитала, як минула наша зустріч. Відразу подалася до їдальні міського будинку й зачинила за собою двері. І нам нічого не лишалося, як чекати.

І ми чекали.

Минуло два дні.

Амрен досі не розгадала шифру.

Десь опівдні Різ і Мор вирушили у Двір Жахіть, щоб непомітно повернути Верітас Кейру й упевнитися в тому, що Намісник готує війська. Кассіану звітували, що легіони іллірійців стали табором. Хай би де відбулася перша битва, крилаті воїни негайно піднімуться в повітря і стануть до бою.

А бої будуть. Навіть якщо я нейтралізую магію Котла Книгою, навіть якщо зможу перешкодити королю зруйнувати Стіну і весь світ, король уже зібрав армії. Можливо, нам доведеться стати до бою з ним після того, як Котел буде нейтралізовано.

Від моїх сестер не було ані звісточки, солдати Азріеля також не надіслали нам повідомлення про те, що сестри передумали. А мій батько, як я згадала, досі торгує на континенті якимись товарами. Ще один невідомий фактор.

Від королев теж не було звісток. Саме про них я думала найчастіше. Зокрема, про одну з них — про лукаву королеву з бурштиновими очима й зовнішністю левиці… І левовим серцем у грудях.

Я сподівалася побачити її знову.

Коли Різ і Мор пішли, Кассіан та Азріель осіли в міському будинку й почали планувати наш неминучий візит до Гайберну. Після першої вечері, коли Кассіан відкоркував одну з дуже старих пляшок із вином із запасів Різенда, щоб як годиться відзначити наш із Різендом зв’язок суджених, я усвідомила, що вони прийшли, щоб скласти мені компанію, повечеряти зі мною — іллірійці вирішили самі за мною наглядати.

Різ підтвердив мій здогад. Увечері я написала йому листа й чекала, коли той зникне. Очевидно, він був не проти, щоб наші вороги дізналися, що зараз він у Дворі Жахіть. Якщо Гайберн спробує вистежити його там… Що ж, щасти їм.

Я написала Різу: «Як дати зрозуміти Азріелю й Кассіану, що мені не потрібен їх захист? Я не проти їхньої компанії, але проти охорони».

Він відповів: «Не треба їм нічого говорити. Прокресли кордон, якщо вони будуть занадто вперті, але ти їхній друг і моя суджена. Це інстинкт у них — захищати тебе. Тож навіть якщо ти викинеш їх з дому, вони вилізуть на дах».

Я надряпала: «Ви, іллірійські самці, просто нестерпні».

Різ відповів: «Добре, що розмах крил це компенсує».

Навіть із огляду на те, що він був далеко від мене, моя кров кипіла, а пальці на ногах підігнулися. Бажання пробило мене від маківки до пальців ніг. Перо тремтіло в руці, коли я писала:

«Як я сумую за розмахом крил і ще за дечим… у мені».

«Звісно, сумуєш», — відповів він.

Я засичала і квапливо написала відповідь: «Нестерпний».

Я майже відчула його сміх крізь наш зв’язок — зв’язок суджених. Він написав у відповідь: «Коли я повернуся, ми сходимо в ту крамницю на іншому березі Сидри, і там ти переміряєш всі ті чудові мереживні дрібнички для мене».

Я засинала, думаючи про це, уявляючи, що моя рука — це його рука. Молилася, щоб він скоріше закінчив свої справи у Дворі Жахіть і повернувся до мене. На пагорбах навколо Веларіса і навіть на вершинах гір уже панувала весна. Мені хотілося політати з Різом над жовтими й пурпуровими килимами квітів.

Опівдні наступного дня Різа досі не було. Амрен, як і раніше, була занурена в Книгу, Азріель полетів патрулювати місто й найближче узбережжя. А ми з Кассіаном вирушили на денний концерт, де виконували давню й дуже шановану фейську симфонію. Концерт давали просто неба, в амфітеатрі, який стояв на іншому березі Сидри. Кассіан пропонував дістатися туди повітрям, але мені хотілося пройтися пішки, хоча після наших ранкових і вельми нещадних занять у мене боліли всі м’язи.

Ця музика була чарівна. Дивна, але чарівна. Її написали в ті часи, як сказав Кассіан, коли люди ще не ходили по землі. Йому вона здавалася безладною, а мені сподобалася.

Поверталися після концерту мовчки, йдучи одним із головних мостів, перекинутих через річку. Ми завезли ще трохи крові для Амрен, яка подякувала й виставила нас геть, і тепер прямували до Палацу Ниток і Коштовностей, де я хотіла купити своїм сестрам подарунки на подяку за допомогу. Кассіан пообіцяв надіслати їх з наступним розвідником, посланим доставити свіжий звіт. Мені було цікаво, чи збирається він що-небудь передати Несті, коли прибуде посланець.

Я зупинилася в центрі мармурового моста, і Кассіан завмер позаду мене, поки я вдивлялася в синьо-зелену воду, що ліниво плинула. Я відчувала потік, що біг далеко внизу, де з’єднувалася солона і прісна вода, бачила водорості, що коливалися на вкритому мушлями дні, метушню маленьких і вертких істот на каменях і в мулі. Чи міг Тарквен відчувати таке? Чи він у своєму острівному палаці на березі моря плавав уві сні разом із рибами?

Кассіан сперся ліктями на широку кам’яну балюстраду, його червоні Сифони були схожі на живі озера вогню.

Я розуміла, що пхаю носа не у свої справи, але все ж таки сказала:

— Твої обіцянки моїм сестрам… для мене вони дуже важливі.

Кассіан знизав плечима, його крила зашелестіли.

— Я зробив би це для всіх, хто потребує захисту.

— І для Нести твоя обіцянка теж значила дуже багато.

Він ледь примружив карі очі. Але я й далі спокійно спостерігала за річкою.

— Неста відрізняється від більшості людей, — пояснила я. — Зовні вона здається жорсткою і в’їдливою, але це лише стіна. Загорода на кшталт тих, що Різ ставить у себе в голові.

— Загорода від чого? Або від кого?

— Від почуттів. Мені здається, Неста відчуває все, що бачить, — і бачить дуже багато. І часто розчаровується. Ця невидима стіна захищає її від потрясінь, від надмірного занепокоєння через будь-що.

— Мені здалося, що вона навряд чи піклується про когось, окрім Елейн.

Відчуваючи на собі погляд Кассіана, я підвела голову й подивилася на його гарне засмагле обличчя.

— Вона ніколи не стане схожою на Мор, — сказала я. — Вона ніколи не покохає відкрито і не даруватиме своє кохання кожному, хто зверне на неї увагу. Але за тих, хто їй дорогий… Мені здається, Неста стане горою. І себе не пожаліє. У нас із нею непрості стосунки. Але Елейн…

У мене затремтіли губи:

— Кассіане, вона ніколи не забуде, що ти пообіцяв захистити Елейн. Захистити її людей. Усе своє життя вона пам’ятатиме цю доброту.

Він випростався, постукуючи кісточками пальців по гладкому мармуру:

— Навіщо ти розповідаєш мені все це?

— Мені просто здалося, що ти повинен це знати. Не здивуюся, якщо під час вашої зустрічі вона буде колючою. Я навіть упевнена, що так воно й буде. Та в глибині душі Неста тобі дуже вдячна. Просто вона не вміє це висловити. Але її серце випромінює подяку.

Мені було цікаво, що відчуває до Нести сам Кассіан, однак тут я помітила щось дивне. Вода в річці змінилася.

Зовні вона залишилася такою, як і була. Утім… у потоках відчувалося незрозуміле тремтіння. І на дні, і в рухах маленьких істот. Здавалося, ніби у воду капнули чорнило.

Кассіан миттєво перейшов у стан бойової готовності, поки я оглядала річку і протилежний берег.

— Що це, в дідька? — пробурмотів він і постукав пальцями по Сифонах на своїх руках.

Усе тіло Кассіана вкрилося лускатими чорними обладунками, розповзаючись по руках, плечах, грудях. Я не знала, куди зникла його туніка. Обладунки обволікали його, як друга шкіра, нітрохи не обмежуючи рухів. З’явилося ще кілька Сифонів. Усі вразливі місця: шия, плечі, груди, поперек вкрилися додатковими шарами чорних лусочок. Я й оком не змигнула, як обладунки покрили його ноги та ступні.

Небо було безхмарне, а на вулицях вирувало життя.

Кассіан продовжував ретельний огляд, повільно обводячи поглядом Веларіс.

Річка піді мною залишалася спокійною, але я відчувала, як вона здіймається, немов намагаючись втекти від…

— Від моря, — видихнула я.

Погляд Кассіана був спрямований уперед, до річки перед нами, до скель, що підносилися вдалечині й зустрічали бурхливі хвилі, які йшли з океану.

А на обрії виразно було видно чорну пляму. Вона швидко рухалася в наш бік, збільшуючись ушир.

— Скажи мені, що це величезна зграя птахів, — попросила я.

А жилами вже розливалася магічна сила. Я стиснула пальці, наказуючи собі заспокоїтися.

— Тут не повинно бути іллірійських патрулів, вони не знають про це місце… — сказав він так, ніби це була відповідь.

Його погляд зупинився на мені:

— Ми негайно повертаємося додому.

Чорна пляма розділилася, перетворюючись на незліченні силуети. Занадто великі для птахів. Набагато більші, ніж птахи.

— Ти повинен зчинити бучу, — сказала я.

Але буча вже зчинилася. Містяни помітили крилаті постаті. Хтось показував на них пальцем. Хтось кричав.

Кассіан потягнувся до мене, але я відскочила. Кінчики моїх пальців похололи, кров закипіла. Я була готова зустріти непроханих гостей і перебити по одному.

— Приведи Азріеля й Амрен.

Силуети вже досягли скель поблизу моря. Незліченні істоти з довгими кінцівками, деякі несли у своїх лапах солдатів… Військо загарбників.

— Кассіане! — вигукнула я.

Але в руці Кассіана з’явився іллірійський клинок, достоту такий само, як той, що висів у нього за спиною. Бойовий ніж блиснув у другій його руці.

— Негайно повертайся в будинок, — звелів Кассіан, простягаючи мені зброю.

Я не мала наміру тікати й ховатися за стінами й шарами магічного захисту. Я володіла багатьма видами магічної сили, і всі вони могли стати в пригоді. Я могла заморозити їхні крила, спалити їх, ламати не лише крила — кістки й тіла.

Так швидко, ніби їх приніс лютий вітер, ворожі сили досягли зовнішніх кордонів міста. І почали стріляти в людей на вулицях, які одразу ж втекли в укриття. Я схопила запропоновану мені зброю. Її холодне металеве руків’я зашипіло під моїми розпеченими долонями.

Кассіан здійняв у повітря руку. Червоне світло вихопилося з його Сифону вгору й зусібіч, формуючи захисну стіну в небі над містом, на шляху армії, що прибувала.

Він зціпив зуби, крекчучи, поки крилатий легіон урізався в його щит. Так, ніби відчував кожен удар.

Напівпрозорий червоний щит поширювався далі, відкидаючи їх назад.

Ми обоє, заціпенівши від жаху, спостерігали за тим, як істоти атакують щит, викинувши вперед руки.

Вони не належали до жодного виду фейрі. Я дивилася на них, а магічна сила в мені шипіла і згасала.

Усі вони були схожі на Аттора. Усі довгорукі й довгоногі, із сірою шкірою, зміїними мордами і гострими як бритва зубами.

Легіон йому подібних прорвав щит Кассіана, як павутину. На їхніх тонких сірих руках виблискували блакитні кам’яні обладунки. З такого само каменю були ланцюги, на які Різа підвісили в печері.

Каміння, яке ламало і віддзеркалювало магію. Прямісінько з нечестивої скарбниці короля Гайберну.

Кассіан послав до них ще одну міцну стіну. Деяких істот викинуло з ладу, вони приземлилися за околицями міста, стали вразливими. Жар моїх долонь згаснув, змінившись липким потом.

Вулиці, на яких я звикла чути сміх і музику, наповнилися криками переляканих містян. Веранди чайних закладів спорожніли. Я бачила: щитам Кассіана не втримати цього натиску.

— БІЖИ! — закричав він.

Я розуміла, що заважаю йому, не даючи розвернутися. Зараз Кассіану була потрібна допомога Азріеля й Амрен.

Просто над нами троє істот врізалися в купол червоного щита, дряпаючи його, шар за шаром знищуючи своїми кам’яними нарукавниками.

То ось що затримало короля Гайберну на місяці — збір арсеналу. Пошук зброї, здатної боротися з магією і з Вищими Фе, які користуються нею.

У щиті утворилася діра, і Кассіан кинув мене на землю, штовхаючи до мармурової огорожі. Його крила широко розкинулися наді мною, тверді, мов вирізані з каменю.

На мосту пролунали крики, шипіння, сміх, а потім…

Вологий глухий стукіт.

— Дідько! — вилаявся Кассіан і повторив: — Дідько!

Він трохи відсунувся, і я визирнула, щоб подивитися, що це було, хто це був…

На білому мармурі мосту, немов рубіни на сонці, світилися бризки крові. А на одному з найкрасивіших ліхтарних стовпів обабіч мосту…

Її тіло зігнулося, немов у любовній пристрасті. Її золотаве волосся видерли, оголивши закривавлену шкіру голови. Замість бурштинових очей зяяли дві криваві діри. Загострений верх стовпа пробив її тіло й тепер стирчав з живота, слизький від крові. Вона билася в передсмертних судорогах.

Когось знудило на мосту від страшного видовища.

Я ж не могла відвести погляд від золотоволосої королеви. І від Аттора, який прослизнув крізь зроблену ним дірку в щиті і злетів на вершину вкритого кров’ю ліхтаря.

— З найкращими побажаннями, — засичав він, — від смертних королев. І Джуріана.

Він зістрибнув і полетів, швидко і плавно, у бік театрального кварталу. Невже ще зовсім недавно ми там слухали музику?

Кассіан зібрався злетіти і наздогнати Аттора. Потім згадав про мене.

— Лети.

— А ти біжи додому. Негайно.

Це був одночасно і його останній наказ, і прощання, коли він злетів у небо за Аттором, який уже зник серед вулиць, сповнених зойків.

Навколо мене у щиті утворювалися діри, одна по одній, крилаті істоти сипалися всередину, скидаючи солдатів Гайберну, яких вони несли через море.

Солдатів усіх форм і розмірів — нижчих фейрі.

Рот золотоволосої королеви відкривався й закривався, як у риби, викинутої на берег. Врятувати її, допомогти їй…

Моя кров. Я можу…

Я ступила крок уперед. Її тіло впало. І через силу, яка невідомо звідки взялася в мені, я відчула шепіт смерті, що забрала її.

Скрики, биття крил, свист стріл несподівано порушили тишу.

Я побігла на свій бік Сидри до міського будиночка. Я була не в змозі розсіятися: ледь могла мислити через паніку. Можливо, у мене залишалися лічені хвилини до того, як вони дістануться моєї вулиці. Хвилини на те, щоб опинитися там і привести із собою стільки підкріплення, скільки зможу. Будинок захищений. Ніхто не міг потрапити всередину, навіть ці істоти.

Фейрі проносились повз мене, шукаючи притулку друзям і сім’ям. Я досягла кінця мосту, де переді мною розкинулися круті пагорби…

Солдати Гайберну вже були на вершині пагорба, де було два ринки. Благання про пощаду викликали в них злорадний сміх, вони вривалися в будинки і витягали всіх, не розбираючи. Бруківкою вже текли струмочки крові.

Зрада смертних королев була така жахлива, що її важко осягнути. Невже вони розраховували купити світ для своїх володінь, віддавши це місто мистецтв, музики й добробуту на розтерзання чудовиськам Гайберну? Королю забракло б сили зламати захист Веларіса, якби… якби він не задіяв Котел.

Приголомшливий гуркіт пролунав з іншого боку міста, і я побігла в бік джерела звуку. Брязкіт клинків, шматки рук, що падали на бруківку. Я помчала до річки вгору, схопившись за зброю.

Кассіан і Азріель уже були в небі. І там, де вони пролітали, падали мертві тіла цих істот.

Небо креслили червоні і блакитні промені Сифонів. Іллірійці створили подвійний щит і відтісняли загарбників від міста. Ворогам відривали крила, розсікали тіла. Від жару променів у родичів Аттора плавилися кістки.

А потім униз посипалися руки. Руки в блакитних кам’яних обладунках. Вони вдарялися об черепицю дахів, тонули в річці. Куди поділася решта тіл, я не знала. Найімовірніше, випаровувалася під безжальними променями Сифонів.

Так два іллірійські воїни пробивали собі шлях.

Але незліченні істоти вже приземлилися. Я бачила розкидані дахи, зірвані з петель двері. Лунали пронизливі крики, які швидко стихали.

Армія Гайберну вторглася не для захоплення Веларіса. Вони мали намір знищити місто, вбивши всіх його мешканців.

І Веселка Веларіса, що була за кілька кварталів унизу, тонула в крові.

Колись я усміхалася, побачивши забризкану фарбами бруківку. У кварталі художників це було так природно. Зараз бруківкою текла кров.

Десь вирувало полум’я. У небо здіймався стовп чорного диму.

Туди квапилися Аттор і його кодло.

Так, ніби королеви сказали йому, куди завдати удар. Туди, де Веларіс буде найвразливіший. У його серце.

Вогонь розгорявся, чорний дим укрив небо…

Де ж Різ, де ж мій суджений…

З іншого боку річки знову пролунав гуркіт. І це були не Кассіан або Азріель, які вели бій по той бік. Це була Амрен. Її тонкі руки лише вказували на небо, і ворожі солдати падали. У них віднімалися крила. Вони падали, задихалися, дряпали себе й верещали. Їхні передсмертні крики зливалися з криками мешканців Веларіса.

А захистити Веселку було нікому.

Я опинилася на порожній вулиці — єдиній, що вела через це пекло.

Неподалік почувся жіночий крик — він і вказав мені напрямок. Вихопивши іллірійський меч, я розсіялася на залиті кров’ю вулиці Веселки й опинилася серед палаючих будинків.

Це був мій дім. Мій народ. І якщо мені судилося загинути, захищаючи їх, захищаючи маленький куточок, де століттями процвітало мистецтво, то нехай так і буде.

І я стала темрявою, тінню і вітром.

Я розсіялася на край Веселки саме в той момент, коли солдати Гайберну оточили, розсипавшись місциною біля річки, розтрощуючи кафе, у яких я відпочивала і сміялася. Вони не помічали мене, поки я не опинилася просто над ними. Поки мій іллірійський меч не почав відсікати їм голови — одну по одній.

Я поклала шістьох і зупинилася, дивлячись на пожежі, кров і смерть… Мене зрадила самовпевненість. Ворогів було забагато. Не хотілося навіть думати про те, скільки ж солдатів напало сьогодні на місто.

Але ж я ніколи не зможу перебити їх усіх…

Я побачила дівчину з тонкою зеленою шкірою, зі старим іржавим шматком труби на плечі. Вона захищала свою територію — крамницю-галерею. Напевно, навіть за кращих часів її галерея не бачила стількох відвідувачів, скільки їх набилося туди зараз у пошуках порятунку від крилатої смерті. Люди, що сховалися в її крамниці, плакали.

Перед ними, сміючись над юною фейрі, над її піднятим шматком металу, стояло п’ятеро крилатих воїнів Аттора. Перш ніж влаштувати бійню в галереї, вони вирішили розважитися і дражнили дівчину, відпускаючи брудні жарти.

Але вона все одно тримала оборону, не здавалася. Поряд із нею валялися уламки керамічних ваз. Були й картини, потоптані солдатськими чобітьми. Ворожих солдатів ставало дедалі більше. З навколишніх будинків були чутні крики, дзенькіт розбитого скла і хрускіт меблів, які трощили загарбники.

З іншого боку річки знову загуркотіло. Може, то Амрен. Або ж Азріель чи Кассіан.

Річка. Вода.

Троє солдатів помітили мене на пагорбі й кинулися до мене. Проте я бігла назад до річки, до берега бурхливої Сидри.

Коло причалу вода вже почервоніла від крові. Я зробила кілька кроків у воду і щосили тупнула ногою. І, немов у відповідь, Сидра піднялася. Я поступилася силі, що вирувала у моїх кістках, у крові й легенях. Я стала Сидрою, глибокою і древньою. І підпорядкувала її своїй волі. Я віддавала накази річці, супроводжуючи кожний помахом меча.

Коли я знову повернулася обличчям до вулиці, троє ворожих солдатів закам’яніли, передчуваючи швидку смерть. І вони не помилилися. У мене з-за спини вискочили водяні вовки.

Солдати кинулися навтьоки. Але мої вовки були прудкіші. Я була прудкіша і бігла з ними, мов ватажок зграї. Вовки один по одному вистрибували із Сидри, такі само велетенські, як і той, якого я колись убила. Вони заповнювали вулиці і мчали вперед.

Я встигла зробити сім кроків, перш ніж вовки повалили солдатів на землю, наповнюючи їхні глотки водою, від якої ті захлиналися… Я наздогнала солдатів і відсікла їм голови.

Власниця крамниці заплакала, впізнавши мене. Вона досі тримала в руках іржавий шматок металу. Дівчина кивнула мені. Я побігла далі, гублячись у своїй водяній зграї. Деякі солдати знову піднімалися в небо, відступаючи.

І тоді мої вовки відростили крила й кігті, перетворившись на соколів, яструбів і орлів.

Обладунки солдатів промокли до рубця, хоча й уважали, що врятувалися, — адже в повітрі вони не ризикували потонути. Деякі навіть посміхалися… Доки я не скинула руку й не стиснула пальці в кулак.

Уся вода, що була на їхніх обличчях, крилах, обладунках, миттєво перетворилася на кригу. Таку холодну, первісну, яка існувала ще до того, як сонце зігріло землю. Крига із земель вічної зими, крига з тих куточків моєї душі, які не мали співчуття до цих створінь, що насмілилися напасти на рідне місто, на мій народ.

Замерзаючи, десятки солдатів, які були вже не в змозі махати крилами, падали на землю й розбивалися об каміння. Тих, які б вижили, вже не було. А тих, що залишилися на землі, доганяли мої вовки й розривали. Так тривало, поки вулиці не вкрилися кригою, кров’ю, шматками крил і камінням.

Поступово крики мешканців міста змовкли, а крики солдатів стали для мене музикою. Я стояла посеред вулиці, міркуючи, де ще потрібна моя допомога. І раптом над дахами будинків з яскравими стінами промайнув знайомий сірий силует. Я відразу його впізнала.

Аттор вирішив втекти. Він гарячково махав крилами, його сіра шкіра й кам’яні обладунки були густо вкриті кров’ю невинних жертв. Я відправила в погоню за ним водяного орла, але він не зміг наздогнати Аттора. Він уникнув і мого орла, і яструба, і сокола, прокладаючи собі шлях високо в небі. Геть від мене і моєї сили — від Кассіана та Азріеля, які тримали оборону коло річки й захищали більшу частину міста, від Амрен, що використовувала свою темну магію і знищувала силу-силенну його вояків.

Ніхто з моїх друзів не бачив, як Аттор рятується втечею.

Якщо його не зупинити, він знову повернеться до Гайберну, до свого господаря. Він сам вирішив очолити військо — хотів помститися Азріелю. І я не сумніваюся, що золотоволоса королева-левиця постраждала від його рук. Так само, як і Клер.

«Де ти? — пролунав у мене в голові голос Різа, звідкілясь іздалеку крізь щілину в моїй ментальній стіні. — ДЕ ТИ?»

Аттор тікав. З кожним помахом крил він піднімався дедалі вище, летів далі й далі…

«ДЕ…»

Я засунула в піхви іллірійський клинок і бойовий ніж і нагнулася, щоб підняти стріли, які лежали на вулиці. Якими стріляли в моїх людей. Ясеневі стріли, змащені вже знайомою мені зеленуватою отрутою. Кривавою смертю.

«Я там, де й повинна бути», — відповіла я Різу.

І розчинилася в небі.

Розділ 59

Я розсіялася на сусідній дах, тримаючи в руках ясеневу стрілу й виглядаючи туди, де високо в небі був Аттор…

«ФЕЙРО!»

Я закрилася адамантовим щитом від голосу Різа, від нього самого.

Не зараз, не цієї миті. Таких міцних заслонів я ще не ставила. Зараз ніщо не повинно мене відволікати. Навіть він. Я смутно відчувала, як він бився об мій щит. Кричав у нього. Але навіть він не міг проникнути крізь нього.

Тому що Аттор — мій.

Удалині, рвучись уперед, до мене, до Веларіса, світ накривала суцільна темрява. Солдати, поглинуті нею, вже не зводилися на ноги.

Мій суджений. Втілена смерть. Торжество ночі.

Я знову помітила Аттора, що летів на захід, до Гайберну, над містом.

Я розсіялася, кидаючи свою свідомість на нього, як мережу, яка з’єднує наші розуми, використовуючи зв’язок, як нитку, яка вела мене крізь час, відстань і вітер.

Я зачепилася за пляму його злоби, концентруючи свою сутність, фокусуючись на самому його ядрі. Справжнє втілення збоченості й гидоти.

З’явившись з вітру й тіні, я опинилася просто над Аттором. Він скрикнув, а його крила зігнулися, коли я накинулася на нього. Коли всадила отруєні ясеневі стріли в кожне з його крил. У головний м’яз.

Аттор зіщулився від болю, його роздвоєний язик розрізав повітря між нами. З висоти місто внизу здавалося лише плямою, а Сидра — тонким струмочком.

За мить я обернулася навкруг Аттора. Я стала живим полум’ям, що спалювало геть усе, чого я торкалася; перетворилася на кам’яну брилу, яка не поступалася міцністю тій, що відгороджувала мій розум.

Аттор пронизливо кричав, але ясеневі стріли в крилах позбавили його можливості триматися в повітрі, він не міг робити ними помахи. Вільне падіння. У світ, залитий кров’ю і сповнений болю.

Вітер шматував нас. Аттор не міг звільнитися від вогню, що його насилала я на нього. Так само, як і від моїх отруєних стріл, що пронизали його крила. Скалічили їх.

Його обпечена шкіра жахливо смерділа.

Падаючи, я змогла дотягнутися рукою до кинджала. Темрява, що поглинала небокрай, наближалася. Здається, Різ помітив мене.

Ще не все.

Ще не все.

Я націлила кинджал на кістляві груди Аттора.

— Це за Різа, — прошипіла я в його загострене вухо.

Вібрація від дотику кісток і криці різко відгукнулася в моїй руці. Срібляста кров зігріла мої пальці. Аттор закричав.

Я висмикнула кинджал, і срібляста кров цівкою бризнула мені в обличчя:

— Це за Клер.

Я знову встромила лезо, провертаючи його.

Будинки почали набувати форми. Сидра була червона від крові, але солдатів у небі вже не було. І на вулицях теж.

Аттор кричав і сичав, проклинав і благав, поки я не висмикувала кинджал, трощачи йому кістки й розриваючи жили.

Я вже розрізняла обриси людей унизу. Земля розширилася, готова нас зустріти. Аттор пручався так люто, що все, що я могла зробити, — це тримати його у своєму вогні. Спалена шкіра відривалася і злітала з нього.

— А це… — сказала я, нахиляючись ближче до нього, щоб прошепотіти на вухо, просто в його зогнилу душу.

Я встромила в нього кинджал утретє, насолоджуючись хрускотом кісток і плоті, і чітко проказала:

— Це за мене.

Я вже могла полічити камені на бруківці. Бачила смерть, що розкривала обійми, щоб прийняти нас. Я притулилася ротом до його вуха близько, як коханка, у той момент, коли можна було розгледіти наше відображення в калюжі крові.

— Побачимося в пеклі, — прошепотіла я й залишила кинджал у його тілі.

Калюжі йшли брижами від вітру лише за якийсь метр від нас.

І я розсіялася, залишивши Аттора позаду.

Я почула удар і хлюпання, ще коли летіла крізь світ, через який мене несла магічна сила, що її встигло набрати моє тіло. Усе сталося миттєво. Моє тіло просто не встигало за розумом. Ноги зрадили мене, і я впала на великий рожевий будинок так жорстко, що штукатурка на ньому потріскалася й посипалася мені на спину і плечі.

Я задихалася і тремтіла. А за кілька кроків від мене лежало щось зламане й розмазане по камінню — те, що донедавна було злісним і підступним Аттором… Уламки крил нагадували покручені гілки. З ними упереміш виднілися шматки обладунків, уламки кісток. Ніяка магія більше не вдихне життя в цей виплодок зла.

Хвиля темряви, сила Різенда, врешті знайшла мене на цьому боці річки. Ніхто не скрикнув, коли сонце погаснуло і в небі засяяли зірки. Мені здалося, що я почула слабке кректання і дряпання, немов ця темрява вишукувала солдатів, які сховалися всередині Веселки. А потім…

Хвиля відкотилася, і повернулося сонце.

Я почула за спиною звук кроків і шелест могутніх крил. Знайомі пальці торкнулися мого обличчя. Тепер я дивилася не на розбризкані останки Аттора, а в знайомі фіалкові очі.

Різ. Різ був тут.

А я… Я…

Він нахилився до мене. Спітніле чоло, уривчастий подих. Він ніжно поцілував мене в уста. Це було нагадування нам обом. Хто ми, ким були. Моє серце розтануло, вогонь усередині мене стихнув від дотиків темряви, а вода цівкою витекла з моїх вен і повернулася в Сидру.

Різ відсторонився й погладив мене по щоці великим пальцем. Люди плакали, горлали довкола нас. Але більше не було переляканих криків. Ніде не лилася кров. Більше не падали стіни будинків.

Мій суджений пробурмотів:

— Тепер, Фейро, ти не тільки Руйнівниця Прокляття, а й Захисниця Веселки.

Я обняла його й заплакала.

І попри те, що місто Вищого Лорда Двору Ночі скорботно стогнало, мій суджений тримав мене в обіймах, поки я не втерла сльози, щоб поглянути на залитий кров’ю світ, який невпізнанно змінився.