Двір мороку і гніву

Розділ 38

Амрен узяла Книгу із собою туди, де мешкала у Веларісі, залишивши за сніданком нас п’ятьох. Поки Різ розповідав про наш візит до Двору Літа, я швидко доїла свій сніданок, а потім, виснажена після безсонної ночі, знесилена від того, як намагалася відчинити важезні двері, знесилена від усвідомлення близькості смерті, упала на своє ліжко й незчулася, як сон зморив мене. Коли я прокинулася, дім був порожній, з вікон лилися золотаві промені передвечірнього сонця, і сам день був такий приємний і незвично теплий, що я вирішила піти в затишний палісадник за будинком і трохи почитати.

Поступово сонце стало сідати, в затінку знову похолоднішало, але мені не хотілося відпускати сонце, тож я піднялася на три поверхи вгору, щоб там, у дворику на даху, насолодитися його заходом.

Звісно — ну звісно ж — Різенд уже розташувався в одному з пофарбованих у біле залізних крісел. Одну руку він поклав під голову, у другій ліниво тримав келих із алкоголем, а на столику перед ним стояв наповнений кришталевий графин.

Крила Різенда звисали позад нього на підлогу, вимощену плиткою. Я подумала, що він, скориставшись цим надзвичайно теплим вечором, гріє їх на сонечку. Прочистила горло.

— Я знаю, що ти тут, — сказав Різ, не відриваючись від виду на Сидру й золотаве море за нею.

Я насупилася:

— Якщо ти хочеш побути на самоті, то я можу піти.

Він кивнув на порожнє місце за залізним столиком. Не таке вже ласкаве запрошення, проте… я сіла.

За графином стояла дерев’яна скринька. Я подумала, що всередині лежить щось до напою, але помітила на кришці кинджал, прикрашений перламутром.

Я могла б заприсягтися, що відчула запах моря, спеки, яка йшла від землі. Це був запах Тарквена.

— Що це? — запитала я про скриньку.

Різ осушив келих, підвів руку, і графин підлетів до нього на примарному вітрі. Знову наливши собі майже повен келих напою, Різенд сказав:

— Знаєш, про що я оце весь час думаю? Може, я повинен був просто попросити Тарквена віддати Книгу? Але я подумав, що він легко може відмовити мені й продати інформацію тому, хто більше заплатить. Якщо ж він погодиться, то людей, які знають про наші плани, стане ще більше, і можливість витоку інформації зросте. До кінця дня мені потрібно було знайти причину, щоб зберігати наш секрет якомога довше. — Він ще раз відпив із келиха, поставив його на стіл і провів рукою по синяво-чорним пасмам волосся. — Мені неприємно красти в нього. Шкода, що я не кращим чином усунув його сторожу. А ще гірше почуватися негідником, який мовчки зник, коли казав, що хотів укласти союз, навіть запропонувати дружбу. Жоден Вищий Лорд до нього не обтяжував себе прийомами — може, через те, що не був такий сміливий. Але мені здається, що Тарквен хотів бути моїм другом.

Я подивилася на нього, а по тому на скриньку і повторила:

— То що ж це?

— Відкрий її.

Я обережно відкинула кришку.

Усередині, на подушці з білого оксамиту, лежали три блискучі рубіни, кожен розміром з куряче яйце. Усі вони були такого чистого й багатого відтінку, що, здавалося, були зроблені…

— Криваві рубіни, — сказав Різ, перш ніж я про це подумала.

Я хотіла доторкнутися, проте стрималася.

— У Дворі Літа є звичай, згідно з яким, якщо Двору завдано смертельної образи, кривдникові посилають кривавий рубін. Це офіційна заява, що за його голову призначена ціна: на нього тепер полюють, і незабаром він попрощається з життям. Скринька прибула у Двір Жахіть годину тому.

Свята Мати.

— Гадаю, на одному з них є ім’я моє. І твоє. І Амрен.

Вітер закрив кришку.

— Я схибив, — сказав він.

Я розтулила рота, щоб відповісти, проте він продовжив:

— Я мав би стерти пам’ять сторожі та й годі. Проте я відімкнув їх, і, мабуть, ненадовго. Бо схибив. Адже минуло чимало часу відтоді, як я використав фізичну силу, тобто захист на кшталт цього. Я був так зосереджений на своїх іллірійських тренуваннях, що забув про інші варіанти у своєму арсеналі. Охоронці, напевно, прокинулися й одразу пішли до Тарквена.

— Він би все одно дуже скоро помітив зникнення Книги.

— Ми могли б відкинути всі підозри щодо нас, сказавши, що зникнення — то просто збіг. — Різ осушив келих. — Я серйозно схибив.

— Це аж ніяк не кінець світу, якщо ти й помилився.

— Тебе відтепер вважають ворогом номер один Двору Літа, а тобі все одно?

— Ні, не все одно й мені, утім я тебе не звинувачую.

Він зітхнув і подивився на місто: денне тепло відійшло, а натомість усе довкола огорнув щипкий зимовий холод. Складалося враження, що йому було байдуже — він не помічав змін.

— Ти ще зможеш повернути Книгу, коли ми знешкодимо Котел. І тоді вибачишся.

Різ хмикнув.

— Ні, Книга залишатиметься у Амрен стільки, скільки вона їй буде потрібна.

— То поясни Тарквену все як є. Очевидно ж, що ти хотів бути його другом так само сильно, як він хотів бути твоїм. Інакше б ти тепер так не засмучувався.

— Я не засмучений, а злий.

— Це подробиці.

Губ його торкнулася усмішка.

— Міжусобиці, як ця, можуть тривати віки. Тисячоліття навіть. Проте, якщо така ціна потрібна, щоб допомогти Амрен і зупинити війну, я її заплачу.

Я розуміла, що він готовий на все. Навіть поступитися сподіванням на власне щастя.

— Чи знає ще хтось про криваві рубіни?

— Цю скриньку приніс Азріель. Я зараз думаю над тим, як сказати про них Амрен. Це непросто.

— Чому?

Його приголомшливі очі сяйнули:

— Тому що, якщо я їй скажу, вона зітре Адріату в порох.

Я здригнулася.

— Саме так, — мовив Різ.

Я подивилася на Веларіс разом з Різом, дослухаючись до звуків дня, що минав, і ночі, яка наближалася. Порівняно з тим, що я споглядала, Адріата здавалася нікчемною.

— Я розумію, — озвалася я нарешті, потираючи руки, щоб зігрітися, — чому ти вчинив так: усе задля того, щоб захистити місто.

Від думки про такі самі руйнування у Веларісі, як то було скоєно в Адріаті, мене морозом обсипало. Його погляд звернувся до мене, сумний і насторожений. Я проковтнула клубок, що застряг у горлі.

— І я розумію, чому ти ладен зробити що завгодно, щоб зберегти місто в безпеці і в майбутньому.

— І що ти пропонуєш?

Поганий день, я зрозуміла, це поганий для нього день. Я не образилася на дратівливість, що прозвучала в його словах.

— Пройди через цю війну, Різенде, і тоді почни турбуватися про Тарквена та його криваві рубіни. Знешкодь Котел, не дай королю зруйнувати Стіну і знову поневолити людей. А вже по тому ми вирішимо всі інші проблеми.

— Звучить так, ніби ти збираєшся затриматися тут на якийсь час, — поставив Різ гостре питання.

— Я можу знайти собі житло, якщо це те, на що ти натякаєш. Може, я скористаюся твоєю щедрою платнею і куплю собі щось розкішне.

Ну ж бо. Підморгни мені. Пограйся зі мною. Що завгодно, тільки не дивися так.

Проте він лише сказав:

— Прибережи свої гроші. Твоє ім’я вже додано до списку тих, хто може витрачати гроші з мого рахунку. Купуй усе що заманеться. Купи собі хоч цілий будинок, якщо хочеш.

Я скреготнула зубами, а потім — можливо, це була паніка або безвихідь — солодко проспівала:

— Днями я побачила милу крамничку по той бік Сидри. Там продають багато різних чарівних мереживних дрібничок. Я можу і їх купити на твої гроші чи мені розплачуватися самій?

Погляд його фіалкових очей знову ковзнув по мені:

— Я не в гуморі.

Ні тіні пустощів у його словах. Я могла б піти в дім грітися біля каміна, але…

Він лишився. Він боровся за мене.

Тиждень за тижнем він боровся за мене, навіть коли у відповідь не отримував ніякої реакції, коли я ледве розмовляла й мені було все одно, жива я чи мертва, сита чи голодна. Я не могла залишити Різа наодинці з його темними думками, з почуттям провини. Він ніс їх сам уже досить довго.

Тож я витримала його погляд.

— Я не знала, що іллірійці такі похмурі, коли напиваються.

— Я не п’яний, я п’ю, — відповів він, і його зуби трохи зблиснули.

— Знову подробиці. — Я відкинулася в кріслі, жалкуючи, що не вдягла пальта. — Може, тобі таки слід було переспати з Крессидою — тоді ви обоє були б сумні й самотні.

— То в тебе можуть бути погані дні, а я навіть кілька поганих годин собі не можу дозволити, еге ж?

— О, можеш киснути скільки завгодно. Просто хотіла запропонувати шопінг разом. Але, якщо твоя воля, залишайся тут.

Він не відповів, тож я повела далі:

— Може, відішлю щось Тарквену. І запропоную вдягнути це для нього, якщо пробачить нас. Може, він ті бісові криваві камінці забере.

У Різа зовсім трохи, ледь помітно піднялися куточки губ.

— Він сприйме це як глузування.

— Я кілька разів усміхнулася йому, і він віддав мені сімейну реліквію. Можу посперечатися, що він віддасть мені ключі від своїх земель, якщо я з’явлюся перед ним у спідній білизні.

— Хтось забагато про себе думає.

— А чому ні? Здається, для тебе не проблема дивитися на мене вдень і вночі.

Зерно правди і запитання водночас.

— Я маю заперечувати, — спокійно відповів Різ, але щось зблиснуло в його очах, — що вважаю тебе привабливою?

— Ти ніколи не говорив цього.

— Я говорив тобі багато разів і досить часто про те, яка ти гарна.

Я здригнулася, згадавши всі ті рази, коли пропускала його коментарі повз вуха, вважаючи, що він мене просто дражнить.

— Що ж, можливо, тобі потрібно докладати більше зусиль.

Блиск у його очах став хижим. Мурашки пробігли по шкірі, коли він зіперся своїми сильними руками на стіл і промуркотів:

— Це виклик, Фейро?

Я витримала його хижий погляд — погляд наймогутнішого чоловіка у Прифії.

— Хіба?

Його зіниці розширилися. Тихий смуток і почуття провини зникли. Залишився тільки цей погляд, сконцентрований на мені. На моїх губах. На рухові моєї шиї, коли я намагалася не дихати занадто часто. Він сказав повільно і м’яко:

— Чому б нам, Фейро, просто зараз не піти до тієї крамниці, щоб ти поміряла мереживну білизну, а я допоміг тобі обрати, що саме відправити Тарквену?

Пальці моїх ніг самі собою зіщулилися у флісових капцях. Ми обоє підійшли до небезпечної межі. Поцілований кригою нічний вітер розвівав наше волосся.

Але погляд Різа перемістився на небо, де миттю пізніше крізь хмари на нас спікірував Азріель — стрімко, немов спис із темряви.

Я не знала, чи мені слід видихнути з полегшенням, проте я пішла з даху до того, як Азріель приземлився, щоб Вищий Лорд і його головний шпигун могли поговорити сам на сам.

Щойно увійшла в напівтемряву сходового прольоту, я трохи заспокоїлася.

Ми фліртували, а потім… Знову те саме.

Я любила Темліна. Любила так сильно, що без тіні сумніву зруйнувала себе заради цього… заради нього. Потім так багато всього сталося, і зараз я тут… І я могла б піти в ту милу крамничку разом із Різендом.

Я вже майже можу уявити, як це буде.

Продавчині в крамниці будуть ввічливими, але трохи нервуватимуть і залишать нас наодинці, тільки-но Різ присяде на невеликий диванчик у глибині крамниці, а я зайду в завішену кімнату, щоб приміряти червоний мереживний комплект білизни, на якому зупинила погляд уже тричі. А потім я хоробро вийду. Різ окине мене поглядом згори вниз. Двічі.

І він мірятиме мене поглядом, повідомляючи продавчиням, що крамниця вже зачинена, на роботу їм слід повернутися завтра, а чек ми залишимо на прилавку.

Я стоятиму там зовсім гола, за винятком кількох клаптиків червоного мережива, поки ми слухатимемо, як працівниці швидко й тихо збираються і йдуть собі геть. І він дивитиметься на мене весь цей час: на мої груди, що світяться крізь мереживо, на плаский живіт, що став нарешті підтягнутим, а не замореним голодом, на згини стегон, ніг. Потім знову зустріне мій погляд, покличе до себе, сказавши пошепки лише два слова:

— Ходи сюди.

І я підійду до нього, зважуючи кожен крок, поки не зупинюся напроти. У нього між ногами.

Його руки ковзнуть мені на талію, трохи дряпаючи шкіру мозолистими долонями. І потім він притягне мене ще ближче і схилиться, щоб поцілувати мій пупок, а його язик…

Я вилаялася, врізавшись у сходову клітку.

Кліпнула очима, намагаючись повернутися до реальності, і зрозуміла…

Я подивилася на витатуйоване на моїй долоні око й засичала і вголос, і через зв’язок:

— Дурень!

На задвірках моєї свідомості чоловічий голос тихо засміявся холодним сміхом.

Я вся пашіла. І проклинала Різа за те видіння, що послав мені крізь мої ментальні стіни. Я зміцнила їх і увійшла до своєї кімнати. А по тому прийняла дуже холодну ванну.

Ми вечеряли з Мор біля вогню в їдальні в міському будинку. Різ і всі решта десь поділися, і, коли Мор нарешті запитала, чому сердито суплюся щоразу, коли вона згадує Різенда, я розповіла їй про видіння, яке він мені послав. Вона реготала, аж поки вино не потекло у неї з носа. Коли я сердито подивилася тепер уже на неї, вона сказала, що я повинна собою пишатися: коли Різ занурюється в тяжкі роздуми, витягнути його звідти здатне лише справжнє диво.

Я намагалася не звертати уваги на легке відчуття тріумфу — навіть коли лягала в ліжко.

Кілька годин поспіль до пізньої ночі ми з Мор просиділи на дивані у вітальні, розмовляючи про ті чудові й жахливі місця, де вона побувала за своє життя. Приблизно після другої години ночі я вже майже спала у своєму ліжку, коли раптово будинок застогнав.

Я підхопилася й повернулася до відчиненого вікна. Небо було чисте. Нічого не відбувалося.

Нічого, крім темряви, що струменіла крізь вхідні двері.

Цю темряву я знала. Зерно її жило в мені.

Ця темрява струменіла з тріщин у дверях. Потім дім знову здригнувся.

Я зірвалася з ліжка, навстіж відчинила двері, і темрява огорнула мене примарним зоряним вітром, сповненим болю. Болю, відчаю, страху.

Я помчала в хол, нічого не розбираючи в непроглядній темряві.

Але між нами була нитка зв’язку, і я йшла за нею — туди, де, як я знала, була кімната Різа. Я ніяково намацала дверну ручку, а потім…

Темрява огортала мене дедалі щільніше. Волосся моє розлетілося і метлялося на вітрі, тож я підвела руку, прикривши обличчя, і увійшла до кімнати.

— Різенде! — Відповіді не було.

Проте я відчувала його присутність — цю рятівну нитку між нами.

Я йшла за нею, поки мої ноги не вдарилися об щось, що, напевно, було його ліжком.

— Різенде, — сказала я крізь шум вітру й темряви.

Будинок здригався, дошки підлоги гуркотіли під моїми ногами. Я провела руками по ліжку, намацуючи простирадла і ковдру, а потім…

Потім я торкнулась м’язистого чоловічого тіла.

Але ліжко було величезне, і я не могла схопити його.

— Різенде!

Темрява вихором кружляла навколо нас — початок і кінець світу.

Я залізла на ліжко, намацуючи його, навпомацки визначаючи, що ось його рука, ось живіт і плечі. Шкіра в нього була крижана, коли я схопила його за плечі і прокричала ім’я.

І знову ніякої відповіді. Я провела рукою по його шиї, губах — аби переконатися, що він іще дихає, що це все не означає, що сила полишає його тіло.

Крижаний подих обпік мою долоню. Опанувавши себе, я підвелася на колінах і, цілячись наосліп, дала йому ляпаса.

Моя долоня горіла від удару, але він не рухався. Я вдарила його знову, напружуючи наш зв’язок, викрикуючи його ім’я через цей зв’язок, ніби це був тунель, б’ючи по цій чорній адамантовій стіні, що оточувала його розум, і гарчала на неї.

Тріщина в пітьмі.

А потім його руки схопили мене, перевертаючи і втискаючи мене в матрац з убивчою швидкістю й точністю. Рука з кігтями була на моєму горлі.

Я не рухалася.

— Різенде, — видихнула я і сказала через наш зв’язок, кладучи руку на його внутрішній щит: — Різе.

Темрява затремтіла.

Я вивільнила власну силу — чорне до чорного, заспокоюючи його темряву, згладжуючи межу, щоб вона послабилася. Моя пітьма співала його пітьмі колискову — пісню, якої співала мені няня, коли мати спихала мене їй, щоб піти на чергову вечірку.

— Це був сон, — сказала я. — Просто сон.

Його руки були крижані.

Темрява знов застигла. Я послала їй назустріч власну, яка пестила її вкритими мерехтливими зірками-цяточками долонями.

І на мить чорнильна темрява розступилася досить, щоб я побачила обличчя Різа над собою: виснажене, губи безкровні, фіалкові очі широко розплющені.

— Фейра, — сказала я. — Я Фейра.

Він дихав нерівно, уривчасто. Я обхопила зап’ястя його руки, яка тримала мене за шию. Тримала, але не робила боляче.

— Ти спав і бачив сон.

Я побажала, щоб темрява всередині мене вторила моєму заспокійливому тону, усипляючи шалений переляк, пестячи адамантову стіну, зведену навколо його розуму.

І раптом, немов сніг, що впав із гілок дерева, його тьма розчинилася, забираючи із собою і мою. Місячне світло і звуки міста наповнили приміщення.

Його кімната була схожа на мою, з величезним ліжком — мабуть, для того, щоб було зручно розмістити іллірійські крила. Усе в кімнаті було комфортне й оформлене зі смаком. І він був голий наді мною. Зовсім голий. Я не наважилася дивитися нижче татуювань на його грудях.

— Фейро, — сказав він хрипким, мов від крику, голосом.

— Так, — відповіла я.

Різ придивився до мого обличчя — пазуриста рука досі лежала на моїй шиї — і тієї ж миті відпустив.

Я дивилася на ту частину ліжка, де він зараз зігнувся на колінах, потираючи руками обличчя. Мої зрадницькі очі все ж таки опустилися нижче його грудей, проте погляд затримався на двох однакових татуюваннях у нього на колінах: гора з короною з трьох зірок. Прекрасна, але водночас сувора.

— Тобі наснилося жахіття, — сказала я, сідаючи.

Цієї миті немов якась гребля розверзлася у мене в голові і я глянула на свою руку, побажавши, щоб та перетворилася на тінь. Так і сталося.

Ще одне бажання, і темрява знову розсіялася.

Руки Різа закінчувалися довгими чорними кігтями… Такі самі були й на його ногах. Крила випущені — опалі, вони лежали позаду нього. І мені стало цікаво, як близько Різ був до перетворення на чудовисько, яке, як одного разу мені зізнався, він ненавидів.

Різ опустив руки, і його пазури стали пальцями.

— Вибач.

— То ось чому ти залишаєшся тут, а не в Будинку Вітру. Не хочеш, щоб інші побачили.

— Зазвичай я намагаюся стримувати це в межах моєї кімнати. Вибач, що розбудив.

Я стиснула руки в кулаки на колінах, щоб не дати собі доторкнутися до нього.

— Як часто таке трапляється?

Його фіалкові очі зустрілися з моїми, і я знала відповідь, перш ніж він сказав:

— Так само часто, як і твої кошмари.

Я застигла.

— Що тобі снилося сьогодні?

Він похитав головою, дивлячись у вікно, туди, де сніг покривав прилеглі дахи.

— Є спогади про Підгір’я, Фейро, з якими краще ні з ким не ділитися. Навіть із тобою.

Він уже розповів мені досить жахливі речі, то що ж залишилося прихованим? Я взяла його за лікоть, адже він іще був голий.

— Якщо схочеш поговорити, скажи мені. Я не розповім нікому.

Я вже хотіла зісковзнути з ліжка, але він схопив мою руку, притискаючи до своєї.

— Дякую.

Я подивилася на його руку, на його спустошене обличчя. Стільки болю, і яке ж воно виснажене! Обличчя, яке він нікому ніколи не показує.

Я підвелася на колінах на ліжку й поцілувала його у щоку. Шкіра в нього була тепла і м’яка. Поцілунок закінчився раніше, ніж почався, але скільки ночей я марила, щоб хтось поцілував мене?

Його зіниці злегка розширилися, коли я відсунулася, але він не зупинив мене, коли я підвелася з ліжка. Я вже майже вийшла з кімнати, але біля дверей обернулася.

Різ досі стояв на колінах, його крила лежали на білих простирадлах, голова похилилася, татуювання вирізнялися на золотавій шкірі. Володар темряви, що занепав духом.

Ідея для картини промайнула у мене в голові. Затрималася на мить — і розчинилася.

Але вона залишилася в моїй душі. І рана в ній почала поступово затягуватися.