Двір мороку і гніву

Розділ 44

Мовчання Різа, яке заплутало наші стосунки, хорошого настрою не додавало. І все ж коли через годину я подивилася в дзеркало, то не відразу повірила, що бачу в ньому себе.

За останні кілька тижнів я відчула полегшення від того, що стала спати, мені не снилися кошмари й мене не нудило, коли я сідала за обідній стіл.

До обличчя й тіла повернулися колишні обриси. Людському організму на таке відновлення знадобилися б довгі тижні, у мене ж усе відбулося значно швидше завдяки диву, створеному безсмертною кров’ю.

А сукня, в яку мене одягли…

Я ніколи в житті не носила нічого подібного й сумнівалася, що колись надягну таке знову.

Зшита з найдрібніших світло-блакитних коштовних каменів, які здавалися майже білими, сукня облягала моє тіло і шлейфом спадала донизу, немов водоспад зоряного світла. Довгі рукави також облягали руки й закінчувалися манжетами з діамантів. Неглибокий виріз на шиї оголював ключиці, але скромність крою компенсувалася тим, що сукня підкреслювала фігуру в місцях, які жінці хотілося б підкреслити. Волосся було зібране за допомогою двох гребінців зі срібла й діамантів. Вони перехоплювали пасма, прибираючи їх із чола, але даючи змогу вільно спадати на плечі. Стоячи одна перед дзеркалом у тиші своєї кімнати, я подумала, що цієї миті схожа на падучу зірку.

Присутності Різа в будинку не відчувалося. Тоді, набравшись сміливості, я піднялася на дах.

Моя сукня шелестіла й побрязкувала, поки я йшла темним приміщенням. Більшість світильників погасили, інші ледве жевріли.

Усе місто пригасило вогні.

На даху я побачила крилату мускулисту постать, і моє серце тьохнуло.

Але потім чоловік повернувся, і я відчула його запах.

— Мені слід було дозволити Нуалі й Керрідвен причепурити і мене, — тихо присвиснув Кассіан.

Я не знала, усміхнутися мені чи скорчити йому гримасу.

— У тебе й без того чудовий вигляд.

Сьогодні на ньому не було бойових обладунків — проста чорна туніка з глибоким вирізом, що вигідно підкреслювала його треноване тіло воїна. Чорне волосся зачесане й пригладжене, і навіть крила чистіші, ніж завжди.

Кассіан витягнув уперед руки. Його Сифони були на місці — металева, без пальців, рукавичка виглядала з-під рукавів його туніки.

— Готова?

Кассіан був мені компанією останні два дні, щоранку тренуючи мене. Поки він демонстрував особливості використання іллірійського клинка — переважно як ним когось випатрати, — ми теревенили про се, про те: наші однаково жалюгідні спогади з дитячого життя, полювання, їжу… Про що завгодно, лише не про Різенда.

Тільки раз Кассіан між іншим згадав, що Різ надовго засів у Будинку Вітру. Але він помітив, як змінився вираз мого обличчя, і не став розвивати цю тему.

Зараз він усміхався мені.

— Ти напевно дуже поважчала в усіх цих коштовностях та бісері. Сподіваюся, що ти тренувалася розсіюватися. Бо що, коли раптом я тебе впущу?

— Дуже смішно. — Я дозволила йому підхопити мене на руки, і ми злетіли в небо.

Розсіювання досі не давалося мені, але я раптом зрозуміла, що хотіла б, щоб у мене були крила. Величні, могутні крила — тоді я могла б літати, як вони, могла б побачити світ і все, що в ньому є.

Запізнілі мерехтливі вогники внизу під нами згасли. На небі не було місяця, не чутно було музики, яка наповнює вулиці. Тиша — мовчазне очікування чогось.

Кассіан високо летів в умиротвореній темряві туди, де вдалині нечітко вимальовувався Дім Вітру. Я змогла розрізнити групи людей, що зібралися на численних балконах і верандах, лише за слабким мерехтінням зоряного світла на їх волоссі, а потім за дзвоном склянок і тихою розмовою, коли ми наблизилися.

Кассіан опустив мене на багатолюдній веранді недалеко від обідньої зали, і лише кілька гуляк байдуже поглянули на нас. Чаші з фейським світлом, що слабко мерехтіли в Будинку Вітру, висвітлювали заставлені різноманітною їжею столи й нескінченні ряди зелених пляшок ігристого вина на ньому. Кассіан пішов і невдовзі повернувся з келихом вина для мене. Жодних ознак присутності Різенда.

Може, він уникатиме мене весь вечір?

Хтось прокричав ім’я Кассіана з нижньої веранди, і він поплескав мене по плечу й зістрибнув униз. Високий чоловік з обличчям, схованим у тіні, привітав Кассіана, стиснувши його передпліччя — білі зуби сяйнули в темряві. Азріель уже стояв поруч із незнайомцем, його крила були щільно притиснуті, щоб ніхто з гуляк їх випадково не зачепив. Він, Кассіан і Мор сьогодні весь день були тихі — із цілком зрозумілих причин. Я пошукала очима інших моїх…

Друзів.

Це слово прозвучало у мене в голові. Чи справді вони ними були?

Амрен я ніде не узріла, проте угледіла золоте волосся Мор тієї самої миті, коли й вона звернула на мене увагу. Крім того, Азріель безсоромно роздивлявся її пишні форми ззаду. Кассіан і незнайомець уже надто завзято спілкувалися й не помічали, з яким захопленням споглядає Мор головний шпигун. Через хижий вираз його обличчя у мене скрутило шлунок.

Я пригадала, як це було — піддатися йому. Як близько я була минулої ночі.

— Залишається не так багато, — сказала Мор.

— До чого?

Ніхто так і не розповів мені, що вони очікують, — не хотіли зіпсувати сюрприз від Зорепаду.

— До веселощів.

Я подивилася на свято, що вирувало довкола нас.

— Хіба це не весело?

Мор вигнула брову.

— Взагалі-то, всім байдуже щодо цієї частини свята. Тільки-но все почнеться — і ти все зрозумієш. — Вона пригубила ігристого вина. — Ось ця сукня! Тобі пощастило, що Амрен ховається на своєму маленькому горищі, інакше вона напевно зняла б із тебе. Марнолюбний дракон.

— Вона не зробить перерву у своїй розшифровці?

— І так, і ні. Вона стверджує, що Зорепад якимось чином непокоїть її, виводить із рівноваги. Хто знає? Вона могла це вигадувати, щоб вирізнитися з-поміж усіх.

Навіть коли вона вимовляла ці слова, її голос звучав напружено і немов звіддалік. Я тихо спитала:

— Ти готова до… завтра?

Завтра ми повинні були залишити Веларіс, і ніхто не мав знати маршруту нашого пересування в цьому районі. За скупою інформацією, яку я отримала від Азріеля вранці за сніданком, Мор поїде у Двір Жахіть, щоб дізнатися, як просувається одужання її батька.

Напевно, це не найкраще місце, щоб обговорювати наші плани, але Мор лише сумно усміхнулася.

— У мене немає вибору, крім як бути готовою. Я піду разом з вами в табір, а пізніше рушу далі.

— Кассіан буде щасливий, — сказала я.

Навіть попри те, що Азріель був єдиний, хто докладав усіх зусиль, щоб не витріщатися на неї.

— Можливо, — пирхнула Мор.

Я скинула бровою:

— Отже, ви двоє…

Мор знову сумно усміхнулася.

— Одного разу було. Навіть це не зовсім так. Мені було сімнадцять, йому не набагато більше.

Отоді все це і сталося.

Але коли вона зітхнула, на її обличчі не було смутку.

— Котел, це було так давно! Я гостювала в Різа протягом двох тижнів, а він тренувався у військовому таборі. Кассіан, Азріель і я потоваришували. Одного разу вночі Різ та його мама були змушені повернутися до Двору Ночі, і Азріель вирушив з ними, тож Кассіан і я залишилися вдвох. І тієї ночі, слово по слову… мені захотілося, щоб Кассіан став тим, хто зробить зі мною це. Мені хотілося мати право вибору.

Утретє вона знизала плечима. Я замислилася, чи мріяв Азріель колись бути на місці того, кого вона тоді вибрала. Чи зізнавався він колись у цьому Мор або Різу. Чи злився він, що був відсутній тієї ночі, коли Мор не подумала про нього.

— Різ повернувся наступного ранку, і, коли дізнався про те, що сталося… — Вона тихо розсміялася. — Ми намагаємося уникати розмов про той інцидент. Він і Кассіан… Ніколи більше не бачила, щоб вони так несамовито билися. Сподіваюся, і не побачу. Я знаю, що Різа дратувала не так моя втрата цнотливості, як небезпека, на яку я себе наразила. Азріель лютував іще більше, хоча він і поступився Різу правом дати Кассіанові прочухана. Вони знали, що зробить моя сім’я за принизливий для мене зв’язок із неправонародженим нижчим фейрі. І вони мали рацію.

Вона легко торкнулася свого живота, немов відчувши цвях, яким вони прокололи його.

— Тому ти й Касcіан, — сказала я, бажаючи облишити цю тему, уникнути темряви, — ви ніколи не були разом після цього?

— Ні, — сказала Мор і тихо засміялася. — Тієї ночі я була відчайдушна й нерозсудлива. Я обрала його не лише за його доброту, а ще й тому, що хотіла, щоб мій перший раз був з одним із легендарних іллірійських воїнів. Направду я хотіла лягти з найвидатнішим із іллірійських воїнів. І лише однісінький раз поглянувши на Кассіана, я твердо знала, що це він і є. Після того як я отримала що хотіла, після… всього мені не хотілося, щоб це стало причиною розбрату між ним і Різендом або навіть Езом, тому… більше ніколи.

— І після того ти ні з ким не була?

Навіть зі Співцем тіней, який намагався не дивитися на неї з тугою на обличчі…

— У мене були коханці, — сказала Мор. — Вони мені набридли. І в Кассіана були, тож не звертай уваги на цей тужливий вираз обличчя й відкинь стереотипи про невзаємне нещасливе кохання. Він просто хоче того, чого не матиме ніколи, і від початку віків його дратує те, що я так різко все забула й пішла, не обертаючись.

— О, ти навіть не уявляєш, як це його дратує, — сказав Різенд позаду мене.

Я підскочила, але він обійшов мене і став навпроти, склавши руки на грудях.

— Знову схожа на жінку.

— А ти знаєш, як підлещуватися до жінки, — сказала Мор і пішла привітатися зі знайомим, якого помітила в натовпі.

Я намагалася не дивитися на Різа. Він був одягнений у чорну туніку, недбало розстебнуту на кілька ґудзиків зверху так, що біла сорочка під низом — також розстебнута біля шиї — оголювала татуювання в нього на грудях. Намагалася не дивитися, але марно.

— Маєш намір ігнорувати мене й далі? — запитала я прохолодним тоном.

— Я зараз тут, адже так? Не хотілося б, щоб ти назвала мене противним боягузом знову.

Я розтулила рота, але відчула, що на язику крутяться лише всі непотрібні слова. Тому стулила його і стала шукати очима Азріеля, або Кассіана, або будь-кого іншого, хто міг би натомість поговорити зі мною. Підійти до незнайомця мені здалося вдалою ідеєю, але Різ сказав трохи хрипко:

— Я не карав тебе. Мені просто… потрібен був час.

Мені не хотілося вести цю розмову — тут, де навколо було повно слухачів, умисних чи ні. Тому я махнула рукою в бік гостей, які зібралися на свято, і запитала:

— Чи не міг би ти бути такий ласкавий і пояснити мені, на честь чого тут це… збіговисько?

Різенд відступив на крок, голосно втягнувши повітря, і прошепотів мені на вухо:

— Поглянь угору.

Коли я подивилася вгору, натовп замовкнув.

— Не скажеш промову для твоїх гостей? — пробурмотіла я.

Невимушено. Я так хотіла, щоб між нами знову все було невимушено.

— Сьогоднішній вечір не на мою честь, хоча мою присутність цінують і помічають, — сказав він. — Сьогоднішній вечір — заради цього.

І коли він сказав це…

Зірка обігнула небо, яскравіша і ближча, ніж будь-яка з тих, що я колись бачила. Натовп і містяни внизу вітально зааплодували, коли вона пролетіла просто над їхніми головами, і, щойно вона зникла за обрієм, одним духом вихилили свої келихи.

Я швидко підійшла до Різенда й так само хутко відійшла вбік, подалі від його жару, сили й запаху. У Дворі Жахіть усе почалося з такої самої невинної розваги.

Ще одна зірка перетнула небо, кружляючи і звиваючись навколо самої себе, немов тішилася своєю блискучою красою. За нею впала інша, і ще одна, а потім скупчення їх спалахнуло за обрієм, немов тисячі лучників випустили стріли зі своїх могутніх луків.

Це був зорепад, що заповнював усе білим і блакитним світлом. Зірки були немов живі феєрверки, і я заклякла, не в змозі дихати, спостерігаючи, як вони падають, падають, падають…

Я ніколи не бачила такого неймовірно прекрасного видовища.

І тієї миті, коли небо вщерть заповнилося зірками, вони стали швидко обертатися, танцювати й розтікатися по всьому світі, полилася музика.

Усі присутні на святі теж почали танцювати. В усіх куточках палацу відчувалося свято. Гості погойдувалися в танці, хтось тримався за руки, кружляючи, кружляючи, кружляючи під звуки барабанів, струн, блискучих арф. Вони не тупцювали ніяково на місці, не купчилися, як у Дворі Жахіть, а… танцювали радісно, спокійно. В ім’я любові до музики, руху й життя.

Я залишалася на певній відстані від Різенда, опинившись між танцівниками на веранді з піднесеними вгору руками і потоком зірок, який ставав дедалі ближче, поки не наблизився так, що я могла б доторкнутися до них, якби подалася вперед.

Там були Мор і Азріель… І Кассіан. Вони танцювали разом, голова Мор була скинута назустріч небу, руки піднесені вгору, зоряне світло мерехтіло на її невинно-білій сукні. Вона танцювала так, немов сьогодні її останній вечір, рухаючись між Азріелем і Кассіаном, немов вони троє були одним цілим, однією істотою.

Я обернулася — Різ спостерігав, його обличчя було спокійне. Сумне.

Розлучений з ними на п’ятдесят років і возз’єднаний — лише для того, щоб розлучитися знову так скоро для битви за їхню свободу.

Різ зловив мій погляд і сказав:

— Ходімо. Є місце, де зірки видно краще. І де тихіше.

Він простягнув мені руку.

Очі його повнилися сумом. Годі було уявити, який тягар ніс він на собі. Мені було боляче спостерігати за ним, так само як і за трійкою моїх друзів. Їхній стан передавався й мені. Ті троє танцювали так, немов іншого разу може й не статися.

Різ привів мене на невеликий балкончик, який виступав з верхнього поверху Дому Вітру. На верандах нижче досі грала музика, люди танцювали. А вгорі кружляли в беззвучному танці сотні, якщо не тисячі зірок.

Біля огорожі стояло кілька лавочок. Я сіла на одну з них і поглянула вниз. Мене налякав стрімкий гірський схил, що спускався в темряву. Я поквапилася встати й відійшла подалі.

— Ти ж знаєш: якщо впадеш, я встигну підхопити тебе раніше, ніж вдаришся об землю, — усміхнувся Різ.

— Але не раніше, ніж я опинюся на межі смерті?

— Можливо.

Я сперлася на огорожу. Зірки проносилися на відстані витягнутої руки.

— Це покарання за те, що я тобі сказала?

— Я теж наговорив досить жахливих речей, — прошепотів він.

— Я не хотіла тебе образити, — вихопилося в мене. — Я говорила більше про себе, а не про тебе.

Різ відповів не відразу:

— А втім, твоя правда. Через це я й ховався. Так, і це справедливо. Але я радий почути, що мою відсутність ти сприймала як покарання.

Мене завжди вражало в Різі його вміння жартувати.

— Що чути з приводу кулі й королев? — запитала я.

— Поки що нічого. Чекаємо, коли королеви дадуть відповідь.

Ми знову замовкли. Я вдивлялася в зірки і… раптом зрозуміла.

— Але ж це ніякі не зірки!

— Так, — сказав Різ, стаючи поруч. — Наші предки вважали їх зірками, тому й назвали свято Зорепадом. Але це душі, які вчиняють щорічну подорож із одних меж до інших. Чому вони обирають цей день і показують себе нам, ніхто досі не знає.

Я відчула його погляд, звернений на мене, і відвела очі від падучих зірок. Його обличчям промайнули їх тіні. Далеко внизу Веларіс святкував Зорепад, але звуки міста майже не долинали сюди — їх заглушала музика й голоси гостей Дому Вітру.

— Їх, певно, сотні, — сказала я, знову звертаючи свій погляд до падучих зірок.

— Тисячі, — виправив мене Різ. — Вони падатимуть до самого світанку. Сподіваюся, що падатимуть. Востаннє, коли я був свідком Зорепаду, їх ставало чимдалі менше.

А потім Амаранта замкнула його в Підгір’ї.

— Що з ними відбувається?

Він повів плечем.

Серце тьохнуло у мене в грудях.

— Хотів би знати. Але попри все вони з’являються.

— Чому?

— А чому щось чогось прагне? Можливо, вони так люблять місця, куди вирушають, що це варто їхніх зусиль. І, може, повертатимуться, поки не залишиться тільки одна зірка. І ця єдина зірка вперто здійснюватиме свої подорожі рік у рік. Мандрувати і сподіватися: якщо повертатися досить часто, колись їй зустрінеться й інша зірка.

Я подивилася на свій келих:

— Це… дуже сумно.

— Згоден.

Рука Різенда лежала на поруччі — близько, якби я набралася мужності торкнутися її.

Умиротворена, суцільна тиша накрила нас. У мене лишалося ще надто багато невисловленого.

Не знаю, скільки минуло часу, але, певне, достатньо, тому що, коли він заговорив знову, я сіпнулася.

— Щороку, коли я був у Підгір’ї й наставав Зорепад, Амаранта вимагала, щоб я… обслуговував її. Усю ніч. Зорепад не є таємницею навіть для сторонніх — і Двір Жахіть виповзає з Кам’яного міста, щоб помилуватися небом. Вона знала… Знала, як багато важить для мене це свято.

Нараз свято зникло.

— Мені шкода. — Це все, що я могла сказати.

— Я витримав усе, повсякчас нагадуючи самому собі, що мої друзі перебувають у безпеці, що Веларіс живе весело і щасливо. Поки в мене це було, ніщо інше не мало значення. Вона могла використовувати моє тіло скільки завгодно. Мені було байдуже.

— Тоді чому ж ти не там, унизу, з ними? — спитала я, намагаючись відсунути якнайдалі весь жах почутого.

— Вони не знають, що вона робила зі мною в Зорепад. І зараз я не хочу, щоб це зіпсувало їм ніч.

— Навряд чи твоя присутність зіпсувала б їм свято. Вони були б щасливі полегшити твій тягар.

— Ти ж так само розраховуєш, що інші тобі допоможуть з твоїми бідами.

Ми дивилися одне на одного, затамувавши дух.

І, напевно, всі ті слова, що я приховувала в собі… Напевно, зараз вони були мені зовсім не потрібні.

Мої пальці торкнулися його руки, теплої, сильної. Він немов чекав, як я поведуся далі. Можливо, на мене подіяло вино, але я погладила його руку.

І коли я до нього розвернулася, щось сліпуче із дзвоном врізалося мені в обличчя. Я відсахнулася, закричала, нахилившись уперед і закриваючи обличчя від світла, яке бачила навіть крізь заплющені очі.

Різ здивовано засміявся.

Сміх.

І коли переконалася, що мої очі на місці, не вивалилися з орбіт, я зашипіла на нього.

— Я могла осліпнути! — вигукнула я і відштовхнула його.

Різ глянув на мене і знову вибухнув сміхом. Справжній сміх, відкритий, радісний і прекрасний.

Я провела по обличчю руками, і, подивившись на них, мало не закричала знову. Блідо-зелене світло — немов крапельки фарби — сяяло, мерехтіло блискітками на моїй долоні.

Заляпана зоряним духом. Я не знала, жахатися мені чи ж то розсміятися. Чи те й те водночас.

Мені захотілося скинути ці цяточки з рук, але Різ піймав мої долоні.

— Не треба, — сказав він, продовжуючи сміятися. — У тебе веснянки сяють.

Мої ніздрі роздулися, і я знову штовхнула його, не подумавши про те, що моя нова сила могла скинути його з балкона. Він міг би скористатися крилами; із цим він впорався б.

Він обійшов мене, прямуючи в бік балконного поруччя, але недостатньо швидко, щоб уникнути зірки, яка влетіла йому в обличчя. Різ, лайнувшись, відскочив. Я засміялася. Звук був трохи різкий. Не смішок, не пирхання, а дзвінкий сміх.

Я сміялася і не могла зупинитися. Різ повільно опустив руки. Вся ліва частина його обличчя була позначена падучою зіркою. Це було схоже на бойове розмалювання. Тепер зрозуміло, чому він не хотів, щоб я витирала сліди зірки на собі.

Різ вивчав свої руки, вкриті зоряним пилом, і я ступила крок до нього назустріч, дивлячись на те сяяння і мінливість фарби.

Він застиг, коли я взяла його за руку й почала виводити зірку з тильного боку, граючи зі світлом і тінями, поки вона не стала схожа на одну з тих, що врізалися в нас.

Його пальці міцніше стиснули мої, і я звела на нього погляд. Він усміхався мені. І, стоячи переді мною з мерехтливим пилом на обличчі, геть не був схожий на Вищого Лорда. Я посміхнулася у відповідь на його рукостискання.

Я ніколи до нього не усміхалася. Ніде. І не сміялася. У Підгір’ї мені взагалі було не до сміху. А потім…

Цей чоловік переді мною… мій друг.

— Усміхнися ще раз, — прошепотів він.

За все, що він для мене зробив, я нічого не дала йому навзамін. Навіть щойно… коли намалювала зірку. Нехай вона буде для нього.

Я намалювала ще одну.

І знову усміхнулася, широко й відкрито.

— Ти неймовірна, — видихнув він.

Між нашими тілами, між нашими переплетеними руками відчувалося таке напруження, така близькість, проте я сказала:

— Ти заборгував мені дві думки — від того дня, коли я вперше прийшла сюди. Скажи мені, про що ти зараз думаєш.

Різ потер шию.

— Ти хочеш знати, чому я не розмовляв і не бачився з тобою? Тому що був упевнений, що ти проженеш мене стусанами. Я просто… — Він провів рукою по волоссю і засміявся: — Гадав, що сховатися — це саме те, що треба.

— Хто б міг подумати, що Вищий Лорд Двору Ночі може злякатися донедавна безграмотної дівчини? — кокетливо спитала я.

Він усміхнувся, злегка штовхнувши мене ліктем.

— Це одна, — підсумувала я. — Лишається ще одна.

Його погляд опустився на мої уста.

— Я хотів би забрати назад той наш поцілунок у Підгір’ї.

Я іноді забувала про той поцілунок — він зробив це, щоб приховати від Амаранти правду про те, що Темлін і я були разом у темному коридорі, в обіймах одне одного. Поцілунок Різенда був грубий, вимогливий, але ж…

— Навіщо?

Його погляд зупинився на моїй розмальованій руці.

— Тому що він не був приємний тобі. Я був злий і ревнував — знав, що ти зненавиділа мене.

Небезпечна територія, попередила себе я.

Ні. Це в мені озивалися колишні страхи. Це була правда. Правда й довіра. Ніколи ні з ким я не була до кінця правдива. І довірлива також.

Я не знала, що зараз бачив Різ у мене на обличчі. Напевно, на наших обличчях були голод, туга й подив.

Я зітхнула. Потім провела доріжку в зоряному пилу на його сильній руці. Здається, Різ перестав дихати.

— Хочеш… потанцювати зі мною? — прошепотіла я.

Він витримав досить довгу паузу, тож я звела до нього голову, вивчаючи його обличчя. Його очі сяяли.

— Ти хочеш танцювати? — хрипко спитав він.

Його пальці переплелися навколо моїх.

Я кивнула в бік нижнього дворика:

— Там, унизу, разом з ними.

Там, куди вабила музика, куди вабило життя. Де він провів би ніч із друзями і де я теж хотіла її провести. Навіть у компанії незнайомих людей.

Я була не проти вийти з тіні й навіть залишатися в ній, поки він був поруч зі мною. Мій друг, який зазнав такої небезпеки, який боровся за мене, коли ніхто не наважився цього зробити. Навіть я.

— Звісно, я потанцюю з тобою, — сказав Різ. Голос у нього був хрипкий від хвилювання. — Усю ніч, якщо хочеш.

— Навіть якщо наступлю тобі на ногу?

— Навіть тоді.

Він легко торкнувся губами моєї гарячої щоки. Я заплющила очі й відчула поцілунок, почуття, що його він викликав у мене, — голод, напевно здатний знищити всю Прифію. Мені здалося, що світ розколовся на частини, а зірки падали, падали й падали дощем.

Різ відсторонився. На губах у нього сяяв зоряний пил. Я дивилася на нього, не в змозі дихнути. Він усміхався. Таку усмішку навряд чи хтось бачив. Усмішку верховного правителя, готового пожертвувати всім заради своїх підданих, заради Двору Ночі.

— Фейро, я дуже радий, що зустрів тебе, — тихо сказав він.

У мене забриніли сльози на очах.