Двір мороку і гніву

Розділ 36

Наступний день уподібнився тортурам. Повільним, невпинним, пекучим.

Удавати цікавість до маєтку й території під час прогулянки з Тарквеном, зустрічатися з його підданими, посміхатися їм стало іще складніше, коли сонце обігнуло небо й нарешті повільно поповзло вниз, до моря. Брехуха, крадійка і зрадниця — зовсім скоро вони називатимуть мене саме так.

Я сподіваюся, що вони дізнаються — Тарквен дізнається, — що ми зробили це в ім’я їхнього порятунку.

Думати так, звісно ж, було за межами зарозумілості, але… Це була правда. З огляду на те, як швидко Тарквен і Крессида перезирнулися, відводячи мене геть від цього храму… Присягаюся, що вони не віддали б цю Книгу. З якихось лише їм зрозумілих причин Книга була їм потрібна.

Можливо, цей новий світ Тарквена міг бути побудований на самій лише довірі… Але якщо армія короля Гайберну зітре його з лиця землі, у Тарквена не буде шансів виконати свій намір.

Я повторювала собі це знов і знов, гуляючи містом, вимушена приймати вітання від його підданих. Можливо, не таких радісних, як у Веларісі, але… Несміливе й вистраждане тепло від людей, які витримали найгірше й тепер намагаються йти далі.

Так само, як і я, котра повинна йти далі всупереч власній пітьмі.

Коли нарешті сонце сіло за обрій, я зізналася Тарквену, що втомилася і зголодніла. Він, як добрий і привітний господар, відвів мене додому і купив дорогою рибний пиріг. Цього вечора він навіть їв смажену рибу в доках.

За вечерею мені велося ще гірше.

Ми мали піти ще до сніданку, але вони цього не знали. Різ казав щось про повернення до Двору Ночі завтра після обіду, тож, можливо, таке раннє відбування не викличе надто великих підозр. Він мав залишити записку з повідомленням про невідкладні справи й подякою Тарквену за гостинність, а потім ми, за планом, мали зникнути, розсіятися додому, до Веларіса.

Ми вивчили розміщення охоронців і графіки їх змін, а також розміщення постів на материку.

Коли Тарквен поцілував мене в щоку на ніч і сказав, що хотів би, щоб цей вечір не був для мене останнім… І що, можливо, він подумає про візит до Двору Ночі найближчим часом… Я мало не впала на коліна, благаючи його про прощення.

Різенд, поклавши руку мені на спину, ніби радив зберігати спокій, попри те що його обличчя не виражало нічого, крім прохолодної зацікавленості.

Я пішла до своєї кімнати. І знайшла там звичні для мене іллірійські бойові обладунки з ременем, увішаним іллірійськими ножами.

Отже, я знову одяглася для битви.

Різ переніс нас у повітрі якомога ближче до мілини і скинув на землю, а по тому піднявся в небо. Поки ми шукатимемо Книгу, Різ стежитиме за вартою на острові й на материку, кружляючи в небі.

Бруд смердів, хлюпав і гальмував кожен наш крок вузькою дорогою до руїн невеличкого храму. Мушлі, водорості й морські равлики обліпили темно-сіре каміння, і з кожним кроком углиб відокремленого храму щось відгукувалося й шепотіло в моїх грудях: «Де ти, де ти, де ти?»

Різ і Амрен перевірили це місце на наявність охорони й нікого не виявили. Дивно, але нам щастило. Входячи до храму, ми не ризикнули запалити світло, але було досить і місячного освітлення, що лилося згори зі щілин у камені.

По коліно в багнюці і припливній воді, що, просочуючись, накривала стіни, ми з Амрен вивчили приміщення. Воно було не більше ніж сорок футів завширшки.

— Вона тут, — видихнула я, відчувши її, — так, ніби пазуриста рука ковзнула по моєму хребту вниз.

Шкіру поколювало, а волоски під теплою бронею стали дибки.

— Вона спить.

— Не дивно, що її сховали під камінням, мулом і морем, — пробурмотіла Амрен, і, коли вона повернулася на місці, на неї хлюпнуло баговиння.

Я тремтіла. Від іллірійських ножів, що були на мені зараз, користі було, як від зубочистки. Я крутнулася:

— Нічого не відчуваю в стінах, але вона тут.

Ми одночасно подивилися вниз і скривилися.

— Треба було взяти лопату, — сказала вона.

— Немає часу, щоб іти за нею, — відповіла я.

Починався приплив. Не можна гаяти ані хвилини. Не лише через воду, що прибуває, а й через те, що ось-ось зійде сонце.

З кожною спробою пробитися крізь грузький бруд це відчуття, цей поклик посилювався. Я зупинилася в центрі кімнати — точнісінько в центрі. «Тут, тут, тут», — прошепотіла вона.

Я нахилилася, здригаючись від холодного бруду й уламків мушель та всілякого сміття, що дряпало голу шкіру рук, і почала відкидати їх убік.

— Квапся.

Амрен засичала, але зсутулилася й почала розгрібати кігтями важкий в’язкий мул. Краби і щось слизьке лоскотало мої пальці. Я заборонила собі думати про те, що це могло бути.

Ми копали й копали, поки не вкрилися з ніг до голови солоним брудом, через який наші незліченні дрібні порізи пекло вогнем, а самі ми задихалися на кам’яній підлозі. Перед олив’яними дверима.

Амрен вилаялася:

— Оливо потрібно, щоб утримати і зберегти всередині всю силу. Вони вкривали ним саркофаги своїх найвидатніших правителів, вважаючи, що одного разу ті прокинуться.

— Так вони і зроблять, якщо короля Гайберну не зупинити з Котлом.

Амрен здригнулася й зазначила:

— Двері запечатані.

Я витерла руку об шию — єдину чисту частину свого тіла, а другою прибрала геть рештки бруду з круглих дверей. Кожен легкий дотик до олива відгукувався уколами холоду. Але ось з’явилося різьблене кільце в центрі дверей.

— Ця штука пролежала тут тривалий час, — пробурмотіла я.

Амрен кивнула.

— Я не здивуюся, якщо всупереч відбитку сили Вищого Лорда тут ніколи не ступала нога Тарквена та його попередників і якщо охоронне родове закляття передається їм з прийняттям влади.

— Тоді навіщо ховати Книгу?

— А ти не хотіла б замкнути річ, що має таку страхітливу силу? Так, щоб ніхто інший не зміг її використовувати в ім’я зла або заради своїх корисливих цілей? Або, можливо, вони замкнули її на випадок крайньої необхідності як головний козир у рукаві. Я не маю гадки, чому спочатку саме вони серед усіх інших Дворів отримали половину Книги.

Я кивнула й поклала руку просто на кільце всередині олива. Мене пройняв удар, немов блискавка, і я загарчала, налягаючи на двері. Мої пальці примерзли до них, ніби ця сила висмоктувала мою сутність, пила мене, як Амрен п’є кров. Я відчула її сумнів, запитання, що виникло в ній.

«Я — Тарквен. Я — літо. Я — тепло. Я — море, небо й засіяне поле».

Я перетворилася на усмішку, що її він подарував мені, стала кришталевою синявою його очей і його бронзовою шкірою. Я відчула, як моя шкіра змінюється, як кістки витягуються й набувають іншої форми. Поки я не стала ним і поки на двері не стали тиснути мої тепер чоловічі руки. Поки моя сутність не перетворилася на те, що я відчула за внутрішньою ментальною стіною Тарквена, — море, сонце й морську воду. Я не дозволила собі навіть подумати про те, яку силу я щойно використала. Не дозволила жодній частині мене, що була Тарквеном, проявитися бодай на мить.

«Я твій господар, і ти дозволиш мені пройти».

Замок тягнув дедалі сильніше, я майже не могла дихати. Потім почулося клацання й важкий скрип.

Я повернулася у власну шкіру й видерлася на купу бруду саме в той момент, коли двері провалилися й відсунулися вбік. Вони зникли під камінням, відкриваючи кручені сходи, де зяяла первісна похмурість. Вологий солоний бриз знизу приніс вихори сили.

Амрен була бліда більше, ніж зазвичай, але коли помітила сходи, її сріблясті очі яскраво засяяли.

— Я ніколи не бачила Котла, — промовила вона, — але якщо бодай піщинка його сили відчувається саме так, він має бути страхітливим.

Справді, ця сила заповнила залу, мою голову й легені — задушлива, вона затоплювала й була спокуслива.

— Хутчіше, — сказала я, і невелика куля фейського променя освітила поворот сходів і сірі стерті сходинки, вкриті слизом.

Я витягла мисливський ніж і стала спускатися, впираючись рукою в замерзлу кам’яну стіну, щоб не посковзнутися. Я спустилася на один проліт, Амрен ішла слідом, поки фейська палахка куля не затанцювала над гнилою водою заввишки до поясу. Я оглянула прохід біля сходів.

— Попереду хол, а за ним — іще приміщення. Усе чисто.

— Тоді рухаймося хутчіше, — мовила Амрен.

Я ступила крок у темну воду і прикусила губу, щоб не закричати, опинившись у в’язкій крижаній воді. Амрен стулила рота. Вода доходила їй майже до грудей.

— Це місце швидко заповниться водою, коли буде приплив, — зауважила вона, запримітивши, поки ми пересувалися у воді, безліч дренажних отворів у стінах.

Ми рухалися повільно. Амрен же тим часом прислухалася, чи нема десь поблизу бодай натяку на охорону чи пастку. Але нічого не запідозрила. Взагалі нічого. Хоча хто схоче спускатися сюди, в таке місце?

Хіба що дурні, відчайдушні дурні — ось хто.

Довгий кам’яний хол закінчився ще одними дверима з олива. За ними вирувала сила, затьмарюючи відбиток Тарквена.

— Вона тут.

— Очевидно.

Я сердито подивилася на неї. Ми обидві тремтіли. Холод був такий убивчий, що я подумала: якби була людиною, вже померла б. Та й у своєму теперішньому стані я вже була близька до цього.

Я поклала долоню на двері. Цього разу відчувати, як тебе випивають, виснажують і допитують, було ще складніше. Набагато складніше. Настільки гірше, що мені довелося зіпертися на двері рукою з татуюванням, щоб не впасти на коліна й не закричати, поки вони мучили й обшукували мене.

«Я — літо, я — літо, я — літо».

Цього разу я не перетворилася на Тарквена — це було не потрібно. Клацання, скрип — і олив’яні двері посунулися до стіни. Вода лилася й розбризкувалася — я відсахнулася й потрапила до рук Амрен.

— Бридкий замок, — зашипіла вона, здригаючись не лише через воду.

У мене паморочилося в голові. Ще один замок, і я знепритомнію.

Проте фейські промені застрибнули до камери, і ми обидві зупинилися перед нею.

Вода не ринула до приміщення, а завмерла біля невидимого порога. Посеред камери на круглому подіумі поверх п’єдесталу стояла невелика олив’яна скринька.

Амрен обережно провела рукою в повітрі, в тому напрямку, де застигла вода. Потім, переконавшись, що ніяких засідок немає, вона ступила крок у камеру. Вода в ній капала на сірі камені. Злегка кривлячись, Амрен помахала мені.

Мало не падаючи на підлогу, я пішла за нею. Обернулася — вода стояла чорною стіною, ніби на місці її утримувала скляна гребля.

— Покінчімо із цим, — з нетерпінням мовила Амрен.

Я теж цього хотіла.

Ми обережно оглянули камеру: підлогу, стіни і стелі. Ніяк ознак прихованих механізмів або важелів. Олив’яна скринька, завбільшки зі звичайну книгу, здавалося, поглинула фейські промені, а зсередини долинав шепіт… Відбиток сили Тарквена і Книги.

І зараз я почула її так само ясно, як почула б шепіт Амрен:

— Хто ти? Що ти? Підійди ближче — дай відчути тебе, дай мені побачити тебе…

Ми зупинилися, ставши з обох боків п’єдесталу. Фейське світло застигло над кришкою.

— Жодної охорони, — сказала Амрен голосом, не набагато голоснішим за шерех її чобіт об каміння. — Ніяких заклинань. Ти повинна зняти її й перенести.

Думка про те, що до цієї скриньки треба доторкнутися, наблизитися до цієї штуки всередині…

— Приплив повертається, — додала Амрен, вивчаючи стелю.

— Так швидко?

— Може, море знає про нас. Може, воно служить Вищому Лордові.

Якщо ми залишатимемося тут, коли підніметься вода…

Навряд чи мої маленькі водяні звірятка допоможуть. Мене накрила паніка, але я впоралася з нею. Я перетворилася на крицю.

Скринька, певне, буде важка й холодна.

— Хто ти, хто ти, хто ти?

Я розім’яла пальці і хруснула шиєю.

«Я — літо. Я — море, сонце і зелень».

— Ну ж бо, ну ж, — пробурмотіла Амрен.

Над нами вода стікала по камінню.

— Хто ти, хто ти, хто ти?

— Я — Тарквен. Я — Вищий Лорд. Я — твій хазяїн.

Скринька замовкла. Ніби цієї відповіді було достатньо.

Я зірвала скриньку з п’єдесталу. Метал обпік мої руки, а сила, як масляниста смола, поповзла моїми жилами.

Древній безжальний голос зашипів:

— Брехуха.

І двері з гуркотом зачинилися.