Двір мороку і гніву

Розділ 67

Я втратила свідомість.

Коли я розплющила очі, минуло лише кілька секунд. Мор відтягувала Різа, який задихався на підлозі. Очі в нього були дикі, він то стискав, то розтискав руку.

Темлін зірвав рукавичку з моєї лівої руки. Чиста оголена шкіра. Ніякого татуювання.

Я ридала й ридала, а його руки обіймали мене. Усе це було так відразливо. Мене мало не нудило від його запаху.

Мор відпустила комір туніки Різенда, і він поповз у бік Азріеля й Кассіана, через калюжі їхньої крові, забруднюючи руки, шию. Він важко дихав, немов теж був поранений. Кожен його вдих і видих краяли мені серце…

Король просто махнув йому рукою.

— Ти вільний. Іди, Різенде. Я прибрав отруту з тіла твого дружка. А ось крила другого, здається, трохи постраждали.

«Не відповідай. Нічого не говори, — благала я Різа, коли він дістався своїх братів. — Забери моїх сестер. Захист знято».

У відповідь — тиша. Я подивилася ще раз, усього лише раз, на Різенда, Кассіана, Мор і Азріеля, на своїх друзів. Вони теж дивилися на мене. Їхні обличчя були холодні й злі Здавалося, вони дуже гнівалися на мене. Тяжко було мені бачити їхні закривавлені, перекошені від гніву обличчя. Але під цими страшними масками… я, втім, відчувала любов. Вони розуміли: сльози, що зараз котилися моїм обличчям, не були грою для Темліна й короля — я мовчазно прощалася з ними.

Потім Мор, швидка, немов гадюка, розсіялася до Люсьєна. До моїх сестер. Я здогадалася: вона показувала Різу мною пробитий тунель для їхньої втечі із замку.

Вона вдарила Люсьєна долонею в груди, і його крик струсонув зал, коли вона схопила моїх сестер за руки і зникла.

Крики Люсьєна ще лунали, коли Різ кинувся на землю, схопив Азріеля й Кассіана і розсіявся геть, навіть не озирнувшись на мене.

Король підхопився на ноги, виплескуючи свій гнів на варту й на Джуріана за те, що не вгледіли моїх сестер. Він вимагав дізнатися, що трапилося з охоронною магією замку. Як же ці нахаби зуміли так легко втекти?

Я його майже не чула. У мене в голові була гнітюча тиша. Така тиша там, де колись був сміх і веселощі. Простір, наповнений життям, перетворився на пустелю, що продувалася байдужим вітром.

Люсьєн похитав головою і, важко дихаючи, повернувся до нас із Темліном.

— Поверни її, — прогарчав він Темліну, перекриваючи просторікування короля.

Її. Елейн. Він суджений моєї сестри… Ледве знайшовши пару, Люсьєн одразу її втратив, через те оскаженів. Відчувалося, він ладен битися на смерть, щоб повернути Елейн. Свою пару. Чи… власність?

Темлін проігнорував його слова. Так само, як і я. Я ледь трималася на ногах, але стояла перед королем, коли той упав на трон, стискаючи руки на підлокітниках так сильно, що під його шкірою проявилися бліді суглоби.

— Дякую, — видихнула я, поклавши руку собі на серце. Шкіра на моїх руках була бліда. — Дякую.

Дотримуючись розумної дистанції, він сказав королевам, які стояли неподалік від нього:

— Починайте.

Королеви перезирнулися і тоді, обернувшись на охоронців, що стояли за ними з широко розплющеними очима, стали пробиратися до Котла. Вони переможно усміхалися, дедалі більш зухвало. Вовчиці, що оточують здобич. Одна з них вдарила другу по пиці за те, що та її штовхнула. Король пробурмотів щось їм усім, але що саме, я не розчула. Та, власне, мені було байдуже.

Джуріан підійшов до Люсьєна. Його не цікавила метушня королев біля Котла. Посміхнувшись, він спитав Люсьєна:

— А ти знаєш, що роблять іллірійські виродки з гарненькими жінками? Ти вже не побачиш своєї судженої. У всякому разі, в тому стані, який тебе влаштував би.

Люсьєну відібрало мову, він лише несамовито загарчав.

— А тобі, мерзенний виродку, я бажаю повернутися туди, звідки тебе витягнув король, — сказала я Джуріану, плюнувши йому під ноги.

Руки Темліна стиснулися на моїх плечах. Люсьєн повернувся до мене, і його металеве око звузилося. Століття знадобляться на те, щоб повернути наші добрі стосунки й розставити все на місця. Я не панікувала через те, що моїх сестер забрали.

Я тихо вимовила:

— Ми повернемо її.

Але Люсьєн насторожено дивився на мене. Занадто насторожено.

Я сказала Темліну:

— Забери мене додому.

— Куди вона поділася? Де вона? — раптом спитав король, перервавши суперечку королев.

У нього навіть голос змінився. І куди поділася владна жорстокість? Зараз він був схожий на чоловіка, якого пошили в дурні.

— Це ж ти повинна була принести сюди Книгу Дихання, — бурмотів він. — Я ж відчував її. Вона щойно була тут…

Весь замок здригнувся. Король зрозумів: Книги Дихання в мене немає.

— Ти помиляєшся, — відповіла я королю.

Його ніздрі роздулися. Навіть море далеко внизу здавалося наляканим від люті, яка біліла на його червоному обличчі. Він твердо сказав Темліну:

— Коли Книгу Дихання буде знайдено, я очікую тебе тут.

Сила, яка пахла бузком, кедром і першими паростками зелені, огорнула мене й приготувалася розсіяти нас крізь захист, який я знищила, про що вони ще не здогадувалися.

Тому я сказала королю, Джуріану і присутнім королевам, які вже були біля Котла й вирішували, хто піде першим:

— Я власноруч запалю ваші похоронні вогнища за те, що ви зробили з моїми сестрами.

І ми зникли.