Двір мороку і гніву

Розділ 17. Джуріан

Ім’я звучало в голові, навіть коли ми закінчили вечерю, після того як Мор, Кассіан, Азріель і Амрен урвали суперечку й уже не гарчали, з’ясовуючи, хто, де і що робитиме, тоді як ми з Різом — хай би там як — завтра підемо до В’язниці.

Різ відніс мене назад у місто, пірнаючи то в темряву, то у світло вогнів. Я швидко зрозуміла, що підйом краще за спуск, і не могла змусити себе надто довго дивитися навколо себе — виникало відчуття, що я ось-ось попрощаюся зі своєю вечерею. Але то було просто відчуття.

Ми летіли мовчки, єдиний звук — свист зимового вітру, проте мене захищав кокон Різа, не даючи геть замерзнути. Лише коли музика залунала на вулицях, я поглянула в його обличчя, але нічого не могла прочитати на ньому. Він зосередився на польоті.

— Сьогодні я знову відчула тебе. Я пройшла крізь твої стіни?

— Ні, — відповів він, роздивляючись вимощені вулиці внизу. — Цей зв’язок живий. Відкритий канал між нами, створений моїми силами для того, щоб ти могла ним скористатися за потреби, коли ми укладали угоду.

— Мені потрібно було не померти, коли я погоджувалася.

— Ти не повинна була залишатися на самоті.

Наші очі зустрілися. Було дуже темно, надто темно, щоб прочитати все, що чаїлося в його очах. Я перша відвела погляд.

— Я досі вчуся, як і чому ми іноді можемо відчувати те, чого інший не хоче, щоб ми знали, — зізнався він. — Тому в мене немає пояснення тому, що ти відчула сьогодні.

«Ти не повинна була залишатися на самоті»…

Але як же він? П’ятдесят років він був відділений від своїх друзів, від сім’ї…

Я сказала:

— Ти дозволив Амаранті й усьому світові думати, що ти володарюєш у Дворі Жахіть і насолоджуєшся цим. Але це все прикриття — щоб зберегти найважливіше для тебе в безпеці.

Міські вогні золотили його обличчя.

— Я люблю свій народ і свою сім’ю. Не думай, що я не став би чудовиськом, щоб їх захистити.

— Ти вже став ним у Підгір’ї. — Слова вихопилися зненацька, перш ніж я змогла їх зупинити.

Вітер шелестів у його волоссі.

— І я підозрюю, що мені скоро доведеться знову стати ним.

— Яка ціна за те, — наважилася запитати я, — щоб зберегти це місце в таємниці і зберегти його свободу?

Він кинувся просто вниз — крила тримали пряму траєкторію — і ми приземлилися на даху його міського будинку. Я хотіла зробити крок назад, але він схопив мене за підборіддя.

— Ти вже знаєш ціну.

Підстилка Амаранти.

Він кивнув, і я подумала, що, напевне, сказала ці мерзотні слова вголос.

— Коли вона обманом позбавила мене сил, залишивши тільки жалюгідні рештки, все одно їх було більше, ніж у інших. І я вирішив використати їх для того, щоб проникнути у свідомість кожного мешканця Двору Ночі, який став її бранцем, будь-чию, хто дізнався б правду. Я створив мережу для того, щоб поєднувати всіх, контролюючи їх розум щосекунди, щодня, щодесятиліття, аби вони забули про Веларіс, про Мор, і Амрен, і Кассіана, і Азріеля. Амаранта хотіла довідатися, хто був близький до мене — щоб знати, кого вбивати й катувати. Але моє справжнє оточення, наближені до мене були тут, керували цим містом і всім іншим. І я використав решту моїх сил, щоб сховати їх усіх, зробити невидимими й нечутними. Мене стало б тільки на одне місто — одне місце з-поміж усіх. Я вибрав Веларіс, і тепер повинен жити з наслідками, знаючи, що за його межами залишалися страдники. Проте ті, хто пролітав або проходив побіля Веларіса, не побачили б нічого, крім голого каміння, і, навіть якби хтось спробував пройти через нього, раптово змінив би своє рішення. Морські подорожі й торговельні обміни були припинені: моряки перетворилися на фермерів і стали працювати на землі навколо Веларіса. І мені не було чого протиставити Амаранті, Фейро, адже всі мої сили були спрямовані на захист. Тому я вирішив: щоб вона не ставила запитань про людей, які мали для мене значення, я ладен був стати її заручником.

Він зробив усе це, скоїв жахливі речі… задля свого народу, своїх друзів. І тільки одну-єдину частинку себе він зумів сховати, зберегти від знищення, навіть якщо це означало п’ятдесят років в пастці, у кам’яній клітці…

Крила тепер були широко розпростерті. Скільки людей знало про їх існування за межами Веларіса або іллірійських військових таборів? Чи він, може, стер усі спогади про них із Прифії задовго до Амаранти?

Різ прибрав руку з мого підборіддя. Але, коли він опустив її, я стиснула його зап’ястя, відчуваючи тверду силу в ньому.

— Прикро, — сказала я, і звуки музики міста майже поглинули мої слова, — що інші в Прифії про це не знають. Прикро, що ти дозволяєш їм думати про тебе зле.

Він відступив на крок, його крила били повітря, мов могутні барабани.

— Поки люди, які для мене важливі, знають правду, мені немає діла до інших. Тобі треба поквапитися.

Потім він злетів у небо і розчинився в темряві серед зірок.

Я провалилася у важкий сон. Мої сновидіння, немов відплив, потягли мене вниз, вниз, вниз, аж поки я не опинилася в їх пастці.

Я лежала гола, ниць на знайомій підлозі з червоного мармуру; Амаранта лоскотала мої голі ребра ножем, сталь ніжно дряпала мою шкіру.

— Брехлива, зрадлива жінка, — промуркотіла вона. — З брехливим підступним серцем.

Прохолодне лезо ножа пестило мене. Я хотіла підвестися, проте тіло не слухалося.

Вона поцілувала мене в ямочку на шиї.

— Ти такий самий монстр, як і я. — Вона занесла ніж над моїми грудями, нахилила вбік пружного соска, ніби хотіла побачити серце, що билося в мені.

Я заридала.

— Не витрачай сльози марно.

Хтось далеко кричав, звав мене на ім’я, про щось благав.

— Я перетворю твою вічність на пекло, — пообіцяла вона.

Кінчик кинджала колов чутливу плоть під моїми грудьми, її губи видихали повітря поряд із моїми, а потім вона вдарила…

Руки… руки на моїх плечах, які трясли мене, стискали мене. Я боролася з ними, кричала, кричала, кричала…

— ФЕЙРО.

Голос був одночасно сутінками і світанком, був землею й зірками, і кожна клітинка мого тіла заспокоїлася і скорилася його первісній силі.

— Розплющ очі! — наказав голос.

Я скорилася.

У горлі стояла грудка, у роті було повно попелу, обличчя — мокре, липке, і Різенд… Різенд, який нахилився наді мною, широко розплющивши очі.

— Це був сон, — сказав він.

Як і я, Різенд уривчасто дихав.

Місячне сяйво, що струменіло крізь вікна, освітлювало темні лінії татуювань, які вихрилися на його руці, плечах, виразних, досконало окреслених грудях. Вони були схожі на татуювання на моїй руці. Він вдивлявся в моє обличчя.

— Сон, — знову повторив він.

Веларіс. Я була у Веларісі, в його будинку. І я… мій сон…

Простирадла, ковдри були розірвані. Пошматовані. Але не ножем. І цей смак попелу, диму в роті…

Рука анітрохи не тремтіла, коли я підвела її й подивилася на пальці, на кінчиках яких мерехтіли жаринки догорілого вугілля. Живі кігті полум’я, які пройшли крізь мою білизну, немов випалюючи на ньому рани…

Я різко відштовхнула Різа плечем, упала з ліжка і, вдарившись об комод, метнулася у ванну кімнату, впала на коліна перед унітазом — мене вивернуло. Удруге. Ще і ще. Пальці зашипіли від дотику до холодного фарфору.

За мить великі теплі руки відкинули моє волосся назад.

— Дихай, — наказав Різ. — Уяви, що вони гаснуть одна за одною, мов свічки.

Я знову нахилилася над унітазом, здригаючись, коли світло й жар, скупчившись, виходили з мене, а по тому насолоджувалася порожньою холодною темрявою, яка посіла їх місце.

— Ну, можна й так, — сказав він.

Коли я наважилася глянути на руки, якими вчепилася в порцеляну, обпалені вуглини згасли. І навіть ця сила, що струменіла в моїх жилах, у моїх кістках, знову заснула.

— Мені сниться один і той самий сон, — сказав Різ, притримуючи моє волосся, коли мене знову почало нудити. — Що це не я під нею, а Кассіан або Азріель. Що вона приколола їх крила до ліжка шипами і я нічого не можу вдіяти, щоб зупинити це. Вона наказує мені дивитися, і я дивлюся, усвідомлюючи, що зрадив їх.

Я вчепилася в унітаз, сплюнула й натиснула на змив. Спостерігала, як зникав вир води, а потім повернулася й поглянула на нього. Його пальці, якими він тримав рукою моє волосся, були ніжні, але сильні.

— Ти не зрадив їх, — прохрипіла я.

— Я вчинив жахливі речі задля того, щоб це було саме так.

Його фіалкові очі майже світилися в напівтемряві.

— Я кров тих двох убитих мною фейрі.

Піт на обличчі був липкий, ніби кров…

Я ледь поворухнулася — і мене знову знудило. Другою рукою він гладив, малював довгі м’які лінії по моїй зігнутій спині, доки я знову позбавлялася своєї вечері. Коли останні спазми минули, я видихнула:

— Полум’я?

— Двір Осені.

Я не знайшлася на відповідь. У якийсь момент я притулилася до прохолодної ванної й заплющила очі.

Коли я прокинулася, кімнату вже заповнили сонячні промені, а я лежала на свіжих, чистих простирадлах.

Я дивилася на крутий трав’янистий схил невеликої гори, що тремтів за туманною завісою. Позаду нас пейзажі мінялися: гострі скелі й жорстоке темне море. Попереду — нічого, крім широкої, з плоскою вершиною гори із сірого каменю й моху.

Різ стояв поруч із двосічним мечем у піхвах за спиною, до ніг були прив’язані кинджали. Одягнений він був у те, що, як вирішила я, було бойовим обладунком іллірійців. (Так само були одягнені напередодні Кассіан і Азріель.) Темні вузькі штани, лускоподібні шкіряні пластини зі слідами потертостей і шрамів, що повторюють форму досконало виточених ніг, які — я раніше не помічала цього — були досить мускулистими. Його коротка куртка мала прорізи навколо крил, які зараз були розправлені; темні подряпані обладунки захищали плечі й передпліччя.

Якщо ні його одяг, ні мій, подібний до його, навіть не натякнули на те, що на нас сьогодні чекає, то досить було лиш раз поглянути на скелю, що височіла перед нами, щоб зрозуміти, що на розвагу це не схоже. У кабінеті годину тому я була так поглинута читанням записки Різа, у якій він висловив ввічливе прохання відвідати Двір Літа, що навіть не спитала, на що мені очікувати тут. Різ не став пояснювати, що спонукало його до відвідин Двору Літа, окрім як поліпшення дипломатичних відносин.

— Де ми?

Це були мої перші слова відтоді, як ми опинилися тут хвилину тому за допомогою розсіювання. У Веларісі було жваво й сонячно. А це місце було пустельне, безплідне і скуте кригою. Самі лише камінь і трава, туман і море.

— На острові, в самому серці Західних островів, — відповів Різенд, дивлячись на велетенську гору, й додав, махнувши в бік гори: — А ось там В’язниця.

Не було нічого й нікого навколо.

— Я нічого не бачу.

— Скеля — це В’язниця. І всередині неї перебувають найгірші, найнебезпечніші тварини і злочинці, яких лиш можна собі уявити.

Увійти всередину — всередину каменю, під іншу гору…

— Це місце, — сказав він, — було створено ще до появи Вищих Лордів. До того, як Прифія стала Прифією. Дехто з ув’язнених тут досі пам’ятає ті дні. Пам’ятає часи, коли сім’я Мор, а не моя правила на північних землях.

— Чому Амрен не схотіла йти сюди?

— Бо колись вона сама була ув’язненою.

— Гадаю, не в цьому тілі.

Жорстка посмішка.

— Ні. Зовсім ні.

Я здригнулася.

— Підйом розігріє твою кров, — попередив Різ. — Ми не можемо розсіятися всередину або прилетіти — варта вимагає, щоб відвідувачі йшли пішки. Це неблизька дорога.

Я не зрушила з місця.

— Я… — Слова застрягли в горлі. Знову опинитися в Підгір’ї…

— Під час паніки мені допомагає, — мовив він тихо, — нагадувати собі, що я вибрався звідти. Що всі ми…

— Навряд. — Я намагалася дихати. Проте не могла, не могла…

— Ми вибралися. Але все може знову повернутися, якщо ми не зайдемо всередину.

Холод туману бив мені в обличчя. І я спробувала зробити крок до гори. Моє тіло відмовлялося виконувати наказ.

Я знову спробувала — спробувала заради Елейн, і Нести, і світу, який може бути зруйнований, але не змогла.

— Будь ласка, — прошепотіла я, не переймаючись тим, що насправді провалилася у свій найперший робочий день.

Різенд, як і обіцяв, не ставив жодних запитань, узяв мене за руку й повернув нас знову в зимове сонце і буйні кольори Веларіса.

Решту дня я не вставала з ліжка.