Двір мороку і гніву

Розділ 5

Я не повинна була дивуватися — Різенд з усього полюбляв робити видовище і вважав, що розлютити Темліна — це окремий вид мистецтва.

І ось він з’явився власною персоною.

Різенд, Вищий Лорд Двору Ночі, стояв поруч зі мною, і з нього, немов чорнило у воді, сочилася темрява.

Він повернув голову. Його чорне волосся, що відливало синявою, колихнулося від вітру, фіалкові очі сяяли в золотому світлі Фе. Він зупинив погляд на Темліні, простягнувши руку в тому напрямку, де стояли Темлін і Люсьєн, і їх стражники наполовину оголили мечі, розмірковуючи, як обійти мене та як схопити його…

Але із жестом його руки вони завмерли.

Бліда мов крейда Аянта повільно відступила.

— Яке миле весілля, — мовив Різенд, засовуючи руки в кишені.

Охоронці не виймали мечів із піхов. Частина натовпу, що залишилася, відступала назад, дехто перелазив через сидіння, щоб хутчіше втекти звідси.

Різ оглянув мене й цокнув язиком, дивлячись на мої шовкові рукавички. Хай там що було в мене під шкірою — все воно завмерло і застигло.

— Забирайся до дідька, — прогарчав Темлін, наближаючись до нас і випускаючи кігті.

Різ знову клацнув язиком.

— Е ні. Треба отримати те, що мені належить, — ми з любою Фейрою уклали угоду.

У мене в животі немов утворилася діра. Ні… Ні, тільки не зараз.

— Ти порушуєш угоду. Ти ж знаєш, що в разі непослуху трапляється, — правив своєї Різ, посміхаючись, поки натовп розбігався в нього за спиною. Він кивнув у мій бік. — Я дав тобі три місяці волі. Могла б бодай удати, що рада мене бачити.

Я так тремтіла, що була не в змозі щось йому відказати. Очі Різа блиснули неприязню.

Вираз його обличчя змінився, коли він знову подивився на Темліна.

— Я забираю її.

— Ти не посмієш, — прохрипів Темлін.

Позаду нього поміст спорожнів. Аянта разом з більшістю присутніх зникла.

— Хіба я завадив? Я був упевнений, що все вже скінчилося.

Різ посміхнувся мені, і його посмішка сочилася отрутою. Він знав, — через цей зв’язок, через магію, яка була між нами, — знав, що я збиралася сказати ні.

— Принаймні мені здалося, що Фейра так вважає.

Темлін повторив:

— Дай нам завершити церемонію…

— Та й ваша Вища Жриця, гадаю, поділяє мою думку, — вів далі Різенд.

Темлін скам’янів, подивившись через плече й побачивши, що вівтар порожній. Коли він знову обернувся до нас, його кігті наполовину сховалися.

— Різенде…

— Я не в гуморі, щоб торгуватися, — урвав його Різ. — Хоч упевнений, що міг би повернути це на свою користь.

Я сіпнулася, відчувши доторк його руки на своєму лікті.

— Ходімо.

Я не зрушила з місця.

— Темліне, — видихнула я.

Темлін ступив мені назустріч, його золотава засмагла шкіра посвітлішала, але він не спускав очей з Різа.

— Назви свою ціну.

— Не переймайся, — промуркотів Різ, беручи мене під руку. Кожен дотик був огидний і нестерпний.

Він забере мене до Двору Ночі, подібно до якого, як гадали, Амаранта створила Підгір’я — місце тортур і смерті.

— Темліне, будь ласка…

— Як драматично, — оскалився Різенд, притискаючи мене до себе.

Але Темлін не ворухнувся, а його кігті геть сховалися під гладкою шкірою. Він спрямував свій погляд на Різа, вищирившись:

— Якщо заподієш їй кривду…

— Знаю, знаю, — промовив Різенд, розтягуючи слова. — Я поверну її за тиждень.

Ні… Ні, Темлін не міг так говорити, адже це означало, що він відпускає мене. Навіть Люсьєн звів здивований погляд на Темліна. Обличчя його зблідло із люті.

Різ випустив мій лікоть, натомість обійняв мене за талію, притиснув до себе і прошепотів на вухо:

— Тримайся.

Темрява загуркотіла, вітер жбурляв мене навсібіч, земля зникла з-під моїх ніг, усе навколо зникло. Залишився сам Різ, якого я ненавиділа, притискаючись до нього. Ненавиділа всім серцем…

Потім темрява зникла.

Перше, що я відчула, — це запах жасмину. Потім побачила зірки. Океан зірок мерехтів над сяйливими колонами з місячного каменю, які оточували карколомну панораму нескінченних, увінчаних сніговими шапками гір.

— Ласкаво прошу до Двору Ночі, — промовив Різ.

То було найпрекрасніше місце, що я колись бачила.

Будівля, де ми перебували, була розташована на вершині гори із сірого каменю. Простір довкола нас був відкритий усім стихіям. Тут не було вікон, лише підносилися колони та погойдувалися від леготу, що пахтів жасмином, завіси з тонкої павутинистої тканини.

Тут мала діяти якась магія, що серед зими зберігала повітря теплим. А водночас на верхів’ях гір лежав сніг, і з них вітри змітали снігову вуаль, розсіюючи її навкруги туманом.

Невелика вітальня, обідня й робоча зони були розташовані тут же, відокремлені завісами, або пишними рослинами, або товстими килимами, розстеленими повсюди на підлозі з місячного каменю. Кілька кольорових куль похитувалися під подихом вітру, а з арок під стелею звисали ліхтарики з кольорового скла.

Ні тобі криків, ні стогонів.

За моєю спиною височіла стіна з білого мармуру, у якій де-не-де були зроблені дверні отвори, що вели до сходів, освітлених притлумленим світлом. Решта Двору Ночі мала міститися там. Не дивно, що я не чула криків: вони могли не долинати звідти.

— Це моя особиста резиденція, — невимушено повідомив Різ.

Раніше його шкіра була бліда. За час, що ми не бачилися, вона злегка позолотилася.

Я розуміла, звідки взялася блідість. Після п’ятдесяти років майже безвилазного перебування в Підгір’ї його шкіра й не могла бути іншою.

Я вивчала його, відшукуючи бодай якусь ознаку масивних перетинчастих крил, за допомогою яких, за його зізнанням, він любив літати. Проте нічого того не було. Переді мною був чоловік, який із глузливою посмішкою дивився на мене.

І такий звичний мій вираз обличчя…

— Як ти насмілився…

Різ пирхнув.

— Я сумував за цим виразом твого обличчя. — Він підійшов ближче, рухаючись із котячою грацією, підкоряючи мене убивчим поглядом фіалкових очей. — Ласкаво прошу…

— Ласкаво просиш — про що?

Різ завмер зовсім поруч. Руки він тримав у кишенях.

Його тут не огортала темрява, і він попри свою досконалість здавався майже звичайним.

— Ласкаво прошу, якщо потрібно тебе врятувати.

Я напружилася.

— Я ні про що не просила.

Його погляд опустився на мою ліву руку.

Різ раптово схопив її, тихо загарчав і зірвав рукавичку. Його дотик був наче тавро, і я здригнулася, хотіла відступити, але він міцно тримав мене, поки не стягнув обидві рукавички.

— Я чув твої благання врятувати тебе, ти хотіла, щоб хтось вирятував тебе звідти. Я чув, як ти сказала «ні».

— Я нічого не казала.

Він повернув мою оголену руку долонею догори, вивчаючи татуювання, нанесене на ній. Тоді провів пальцем по зіниці на руці. Один раз. Двічі.

— Я чув, як ти сказала це голосно й чітко.

Я вихопила руку.

— Поверни мене назад. Негайно. Я не хочу бути викраденою.

Він повів плечем:

— Невже це не найкраща нагода забрати тебе сюди? Певно, Темлін і не помітив, що ти мала намір відмовити йому перед усім Двором. Тож тепер ти можеш перекласти всю провину на мене.

— Ти покидьок. Ти всім дав зрозуміти, що я… вагаюся.

— Ти дуже вдячна, як то було завжди.

Я насилу спромоглася вдихнути, щоб спитати:

— Чого ти від мене хочеш?

— Чого хочу? Передусім я хочу дістати від тебе подяку. По тому я хочу, щоб ти зняла це огидне вбрання. У тебе в ньому вигляд… — Він скривився. — Вигляд наївної дівчинки, саме такий, якою він і та манірна жриця хотіли б тебе бачити.

— Ти нічогісінько не знаєш ані про мене, ані про когось із нас.

Різ подивився на мене так, ніби усе про всіх знає.

— А Темлін знає? Він питав колись, чому ти щоночі блюєш, чому не можеш перебувати в деяких кімнатах або дивитися на деякі кольори.

Я завмерла. Це було те саме, якби він споглядав мене роздягненою.

— Геть із моєї голови.

Темліну було задосить і своїх кошмарів.

— Навзаєм. — Він відсахнувся на кілька кроків. — Ти гадаєш, що мені приємно щоночі милуватися кошмарами, через які тебе нудить? Ти все посилаєш через цей канал зв’язку, і мені геть не подобається бути глядачем у першому ряду, коли я намагаюся заснути.

— Негідник.

Знову кривий осміх. Я не перепитала, що він мав на увазі, коли казав про наш зв’язок. Не хотіла дарувати йому задоволення бачити свою зацікавленість.

— Отже, іще я хочу від тебе… — мовив він, показуючи на будинок позаду нас. — Це я тобі скажу завтра за сніданком. А зараз пропоную прийняти душ і відпочити.

Він окинув мене поглядом, і знову я вловила в його очах гнів через мою дурнувату сукню і таку саму зачіску.

— Сходи праворуч, твоя кімната за першими дверима, поверхом нижче.

— Не у в’язничній камері? — Напевно, не годилося показувати йому свій острах.

Різ обернувся, скинувши бровою.

— Ти не полонянка, Фейро. Ми уклали угоду, і я дотримуюсь своєї частини. Ти тут моя гостя, яка має привілеї члена моєї сім’ї. Ніхто з моїх підданих не посміє торкнутися тебе, скривдити чи навіть погано подумати про тебе.

Мій язик став важким. Я запитала:

— А де ці піддані?

— Дехто живе тут — у горі, під нами. — Він схилив голову. — Їм заборонено з’являтися тут. За це їх карають на смерть.

Його очі зустрілися з моїми, застиглими й порожніми. Він ніби відчув мої паніку і страх.

— Амаранта була не дуже винахідлива, — сказав він з тихою люттю. — Мій Двір під цією горою завжди навіював страх, і вона вирішила створити його копію, зруйнувавши священну гору в Прифії. Тому справді, це так, під горою є Двір — Двір, куди, як гадає твій Темлін, я віддам тебе. Час від часу я керую ним, але переважно він існує самостійно.

— Коли… Коли ти мене туди запроториш? — Якщо я повинна буду спуститися під землю, знову побачити ті жахіття… Я благатиму його — благатиму не робити цього зі мною. Мені було геть байдуже, якою жалюгідною я буду. Я готова була до будь-яких принижень, аби лиш вижити.

— Ніколи. — Він розправив плечі. — Тут мій дім, а Двір під ним — це моя… робота, саме так ви, смертні, це називаєте. Мені не подобається змішувати одне з одним.

Я перепитала:

— Ви, смертні?

Місячне сяйво танцювало на його обличчі, коли він висловив подив:

— А ти хіба чимось відрізняєшся від них?

Провокація. Я придушила роздратування, завваживши цей його удаваний подив, через що куточки його губ знову смикнулися, і сказала:

— А інші мешканці твого Двору?

— Територія Двору Ночі була дуже велика, значно більша за будь-який інший Двір у Прифії. А навколо нас були лише вкриті снігом гори. Ніяких ознак поселень чи міст.

— Вони розсіяні по всій території й живуть як хочуть. Так само, як і ти тепер вільна гуляти де хочеш.

— Я хочу гуляти вдома.

Різ засміявся й нарешті пішов у інший бік коридору, який вів до веранди під зірковим небом.

— Щоб ти знала, я готовий прийняти твою подяку в будь-який час, — сказав він мені, не озираючись.

В очах почервоніло, і я не могла дихати, не могла думати, в голові шуміло. Мить я дивилася йому вслід, ще мить — і мій черевик був уже у мене в руці.

Я з усієї сили пожбурила його в Різа.

З усієї своєї потужної безсмертної сили.

Я ледь встигла побачити шовковий черевик, що, просвистівши в повітрі, як комета, наблизився до Вищого Лорда з такою швидкістю, що він не встиг за ним простежити.

І врізався йому в голову.

Різ здивовано обернувся, потерши рукою потилицю.

У мене в руці вже був другий черевик.

Різ вищирився.

— Ну ж бо, спробуй. — Певне, він сьогодні був в особливому настрої, що в такий спосіб показував свою лють.

Ну от і добре. Тепер нас таких двоє.

Другий шовковий черевичок полетів у тому самому напрямку. Цього він зумів перехопити, і черевик не торкнувся його.

Різ засичав і опустив руку з черевиком, не спускаючи з мене очей, а черевик тим часом танув у нього в руці, перетворюючись на мерехтливий чорний пил. Поглядаючи на мене, він розтиснув пальці, і останні шматочки сяйливого попелу полетіли в нікуди.

— Цікаво, — пробурчав він, пішовши далі коридором.

Мені хотілося схопити його й натовкти пику як слід, але, звісно, мені не забракло розуму і я цього не вчинила. В його володіннях, на вершині гори, невідомо де я не могла розраховувати бодай на якусь допомогу. Ніхто навіть не почув би моїх криків, якби я покликала.

Тож я пішла в напрямку дверей, на які він показав, узявши курс на тьмяно освітлені сходи.

Уже майже дійшовши до них, я почула веселий, бадьорий жіночий голос з віддаленого коридору, в якому зник Різ:

— Ну, здається, все минуло доволі мирно.

Його гарчання у відповідь змусило мене наддати ходу.

Моя кімната була казкова.

Дослідивши її, щоб побачити, чи не причаїлася десь небезпека, вивчивши кожен вихід, вхід та схованку, я завмерла посередині, щоб роздивитися покій, у якому мала жити протягом усього наступного тижня.

Як і у вітальні поверхом вище, вікна моєї кімнати були розчинені в жорстокий світ — без скла чи віконниць, на прозорі аметистові штори подмухував неприродний легіт. Велике ліжко було вишуканим поєднанням сніжно-білого кольору та кольору слонової кістки, вкрите подушками, ковдрами та купою покривал, а подвійні лампи обабіч ліжка робили його ще більш привабливим. Гардероб і туалетний столик розташувалися коло стіни, у якій були вікна без скла. За дерев’яними дверима в наступній кімнаті містилися порцеляновий умивальник і туалет, а ванна…

Ця ванна…

Моя ванна займала іншу половину кімнати й більше нагадувала басейн на вершині гори. Басейн, у якому можна було геть розслабитися й потішити себе водними процедурами. Його дальня стіна, здавалося, ішла в нікуди, а вода з ванни просто нечутно лилася в ніч, яка панувала за межами покою. Вузький виступ стіни, що доєднувалася до ванної, був завішаний товстими свічками, на яких опливав віск. Їх сяйво золотило темну блискучу поверхню й підсвічувало тонкі завитки пару, що здіймалися над водою.

Відкрита, простора, оксамитова і… заспокійлива.

Дизайн кімнати був такий, ніби все в ній призначалося для королеви. Лише королева могла дозволити собі всю цю розкіш: мармурову підлогу, шовк, оксамит і різні вишукані речі. Я не стала фантазувати щодо того, який вигляд має кімната Різа, якщо так він приймає гостей.

Гість — не полонянка.

Саме про це свідчила кімната.

Я не стала загороджувати вхід до неї. Все одно Різ міг би прилетіти сюди, якби цього захотів. Він міг, і оком не змигнувши, позбавити розуму Фе. Навряд чи шматок дерева стримає його страшну силу.

Я знову роззирнулася по кімнаті. Мої спідниці досі шелестіли під час кожного моєго поруху, зараз — мармуровою підлогою.

Подивилася на себе.

У тебе вигляд дуркуватий.

Шия та щоки спалахнули жаром.

Це не виправдовувало його вчинку. Навіть якщо він урятував мене від (я мало не подумала «від відмови Темліну»)… від необхідності щось пояснювати.

Я повільно витягла шпильки та прикраси із завитого волосся і склала на туалетний столик. Подивилася на них, зціпивши зуби, і змела у порожню шухляду в столі, так гучно її закривши, що люстро над столом задзвеніло. Я потерла голову, яка боліла від ваги завитого волосся та важких прикрас. Вранці я уявляла, що Темлін обережно вийматиме кожну шпильку з мого волосся, поцілувавши її, але тепер…

У горлі пекло, я важко ковтнула.

Менше за всіх мене турбував Різ. Темлін бачив, що я вагаюся, але чи зрозумів він, що я хотіла відмовити? Чи Аянта — вона розуміла? Я повинна була сказати йому. Пояснити, що весілля не могло відбутися зараз. Можливо, я мала дочекатися, доки зв’язок між нами відновиться, доки я зрозумію, що не припустилася помилки і що… що гідна його.

Можливо, слід було перечекати, доки він не подолає кошмари, що переслідують його ночами. Щоб він трохи відпустив контроль над собою й так не напружувався. Через мене. Навіть якщо я й розуміла його бажання захистити мене, страх втратити… Напевно, мені варто все йому пояснити, коли повернуся.

Але… Так багато хто бачив це, бачили, власне, всі, що я вагалася.

Моя нижня губа затремтіла, і я почала розстібати сукню, а потім стягнула її.

Сукня впала, і шовк, тюль та перлини немов зітхнули, як суфле розтікаючись на мармуровій підлозі, і я широким кроком переступила через своє вбрання. Навіть моя нижня білизна була тут недоречна — піна мережива, призначенням якої було розважити Темліна, а потім бути розірваною на шматочки його пальцями.

Я підхопила сукню, підбігла до шафи й запхала її всередину. Потім стягнула білизну і сховала туди ж.

Татуювання дуже вирізнялося на тлі білого шовку й мережива. Моє дихання почастішало. Я не розуміла, що плачу, поки не схопила першу одежину, яка трапилася під руку. Це була бірюзова піжама. Я одяглася в шаровари, які були мені по коліна, а потім знайшла таку саму сорочку з короткими рукавами, що не прикривала й пупка, за модою Двору Ночі, але мені було все одно. Попри те що піжама була м’яка й тепла, я цього не відчула, бо вся тремтіла.

Я заповзла у м’яке пишне ліжко, на затишні простирадла. Повітря, що його я набрала в легені, ледве вистачило на рівний видих, яким я загасила свічки обабіч ліжка.

Щойно темрява огорнула кімнату, мої схлипи посилилися, і за мить я дала волю сльозам, здригаючись усім тілом. Мої ридання летіли в темряву ночі, у зоряну снігову безодню за вікном.

Різ не збрехав про сніданок — мене покликали.

Удосвіта до моєї кімнати увійшли мої колишні служниці, які прислужували мені в Підгір’ї. Я могла б не впізнати темноволосих близнючок, якби вони не сказали, що знають мене. Мені вони завжди здавалися двома тінями, схованими за непроникною темрявою ночі. Але тут — або, певніше, без Амаранти — вони були цілком реальні, з плоті й крові.

Їх звали Нуала і Керрідвен, і мені було цікаво, чи говорили вони мені колись, як їх звуть. І чи не занадто далеко в Підгір’ї я опинилася тоді.

Мене розбудив тихий стукіт у двері — хоча вночі я майже не спала. На мить я здивувалася, чому моє ліжко було таке м’яке, чому на обрії вимальовуються гори, а не весняні трави й пагорби… Але вже за мить усе пригадала. І відчула страшенний головний біль.

Тихий стукіт повторився, а потім одна зі служниць пояснила, хто вони, і я підвелася з ліжка, щоб впустити їх. Вони сказали, що сніданок буде подано за тридцять хвилин і що я маю прийняти ванну й одягнутися.

Я не допитувалася, був наказ прийняти ванну, що його особисто віддав Різ, чи служниці самі вирішили, що так треба, — адже я розуміла, який жахливий у мене вигляд. Вони розклали одяг на ліжку й пішли, залишивши мене саму, щоб я прийняла ванну та вдяглася.

Мені дуже хотілося провести в цій розкішній гарячій ванні весь день, але у мене в голові, прохопившись крізь головний біль, з’явилося легке напруження, я почула тонкий дзвіночок. Я знала це відчуття — таке вже траплялося тоді, протягом кількох годин, коли скинули Амаранту.

Я занурилася по шию у воду, роздивляючись ясне зимове небо, а лютий вітер змітав сніг з гірських піків навкруги. Ніде не було жодних його слідів, жодного звуку крил. Проте у мене в голові, всередині мене дзвенів цей дзвін — наче мене викликали. Наче дзвонили у дзвоник для слуг.

Голосно проклинаючи його, я вийшла з води і вбралася в одяг, який мені залишили служниці.

Тепер, крокуючи залитими сонцем сходами, що вели на верхній рівень, я сліпо йшла за цим дзвоником, що лунав у мене в голові, майже безшумно ступаючи мармуровою підлогою у пурпурових шовкових черевичках, і мені хотілося зірвати із себе цей одяг, адже він був звідси, він належав йому.

Шаровари персикового кольору були вільного крою, багатошарові й доходили до щиколоток, обтягуючи їх оксамитовими золотистими манжетами. Довгі рукави блузки в тон шароварам були вироблені з тонкої, як павутинка, тканини, і також збиралися манжетами біля зап’ясть. Блузка сягала пупка і під час ходьби відкривала смужку сріблясто-блідої шкіри.

Зручно пересуватися — і бігти. Жіночно. Екзотично. Якщо Різ, плануючи катування, не кине мене в цю зимову пустелю, що простиралася навколо, то ця достатньо тонка тканина і надалі даватиме мені змогу відчувати оксамитове тепло Двору.

Принаймні татуювання не здавалося зайвим у такому вбранні, хоча ці шати й були частиною Двору.

А ще — частиною гри, яку він, безсумнівно, вів зі мною.

На самій верхівці верхнього поверху, посеред кам’яної веранди виблискував, наче ртуть, скляний стіл, навколо якого стояли три стільці. На столі були фрукти, соки, випічка і пластівці для сніданку. І на одному із цих стільців… Хоча Різ задумливо милувався засніженими горами, сліпучо-білими в сонячних променях, я знала, що він відчув мою присутність від тієї миті, як я почала підніматися сходами в іншому кінці коридору. Можливо, навіть від моменту, коли я прокинулася, якщо цей дзвоник, що його я чула в голові, щось означав.

Я зупинилася між двома останніми колонами, пильно стежачи за Вищим Лордом, який розслаблено сидів за столом, споглядаючи пейзаж.

— Я не собака, щоб мене так кликати, — замість привітання сказала я.

Різ повільно обернувся, через плече подивившись на мене. Він пильно вивчав мене поглядом, і його фіалкові очі яскраво сяяли у світлі дня. Я стиснула кулаки, доки він спостерігав за мною. Він нахмурився, очевидно, невдоволений тим, що чогось бракує в моїй зовнішності.

— Я не хотів, щоб ти заблукала, — м’яко відповів він.

Головний біль, як і раніше, накочував хвилями. Я дивилася на срібний чайник у центрі столу. З його носика йшла пара. Мені дуже захотілося чаю.

— Я думала, що тут завжди буде темно, — сказала я, щоб хоч якось відволіктися від споглядання чайника, що здавався мені цього ранку джерелом життєдайної енергії, і не роздивлятися його таким відчайдушно-зголоднілим поглядом.

— Ми в одному із Сонячних Дворів, — сказав Різ, елегантним жестом вказуючи мені місце, на яке я мала сісти. — Ночі тут набагато розкішніші, а захід та світанок просто неймовірні, та все одно над нами володарюють закони природи.

Я сіла в крісло з оббивкою напроти Лорда. Його туніка була розстебнута біля шиї й відкривала засмаглу шкіру на грудях.

— А інші Двори мають вибір?

— Природа Сезонних Дворів, — відповів він, — пов’язана з їх Вищими Лордами, магія і воля яких зберігають вічну весну, зиму, осінь чи літо. Так було завжди — час ніби завмирає тут. Але Сонячні Двори — Денний, Світанковий та Нічний — у них більш символічна природа. Попри всю нашу могутність навіть ми не в змозі змінити шлях, яким рухається сонце, його силу. Тож чаю?

Промені сяяли на вигинах срібного чайника. Мені хотілося кивнути, але, щоб не видати себе, я лише стримано схилила голову.

— Ти, втім, побачиш, — вів далі Різенд, наливаючи мені чай, — які видовищні тут ночі. Такі видовищні, що дехто з моїх підданих прокидається на заході й лягає спати на світанку, щоб мати змогу насолодитися життям при світлі зірок.

Я долила молока в горнятко і спостерігала, як кружляють у ньому світло й темрява.

— А чому тут так тепло, коли поряд лютує зима?

— Магія.

— Про це я вже здогадалася, — сказала я, відклавши вбік ложечку і відпивши. Від розкішного смаку гарячого напою я мало не зітхнула в захваті. — Але навіщо?

Різенд споглядав, як шаленіє вітер над верхів’ями гір.

— Якщо ви прогріваєте будинок узимку, то чому б і мені не обігріти все тут? Зізнаюся, я гадки не маю, навіщо мої предки збудували палац у цій місцині, тоді як йому більше пасувало б розташуватися десь у Дворі Літа, — тут, посеред гір, де температура в кращому разі більш-менш тепла. Але хто я такий, щоб ставити такі запитання?

Я ще трохи відпила чаю, і головний біль потроху почав відступати. Я навіть насмілилася покласти собі на тарілку трохи фруктів, що лежали у вазі переді мною.

Він спокійно стежив за кожним моїм рухом, а потім тихо сказав:

— Ти схудла.

— Тобі нема чого дивуватися, — сказала я, наколовши шматочок дині на виделку. — Ти ж маєш звичку копирсатися в моїх думках коли тобі заманеться.

У його очах я не побачила вогню, але на чуттєвих губах заграла усмішка — без сумніву, то була найулюбленіша з його масок.

— Я вдаюся до цього не так часто. Крім того, якщо ти перша виходиш на зв’язок, я нічого не можу вдіяти.

Я дивилася на нього, та нічого не хотіла розпитувати, як і минулої ночі.

Але…

— Як це працює — цей зв’язок, який дає тобі змогу бачити, що у мене в голові?

Він відпив чаю з горнятка.

— Уяви, що цей зв’язок — міст між нами, а з кожного краю цього моста є ніби двері в думки кожного з нас. Ніби щит. Мій вроджений талант дає мені змогу відчиняти ці ментальні двері в будь-чиїй голові, незалежно від того, існує цей міст-зв’язок чи його немає. За винятком лише дуже-дуже міцних щитів або натренованості, котрі тримають ці уявні двері замкненими. Двері твого розуму, як і в усіх людей, були відчинені, тож я міг вільно увійти в них. Але як Фе… — він ворухнув плечем, — подеколи ти несвідомо виставляєш захист. Коли емоції беруть гору, цей щит зникає. А іноді, коли щити не виставлені, ти стоїш біля дверей у твій розум і кричиш мені вголос свої думки з мосту. Іноді я чую їх, а іноді — ні.

Я насупилася, міцніше стиснувши виделку.

— І як часто ти нишпориш у моїй голові, коли щити не виставлені?

З його обличчя зникла грайливість.

— Коли я не можу зрозуміти: твої жахіття є реальними загрозами чи то лише видіння. Коли ти збираєшся вийти заміж, але мовчки просиш когось прийти й визволити тебе. Лише тоді, коли ти несвідомо скидаєш щити і кричиш щось з мосту. І — випереджаючи тебе з відповіддю на твоє запитання — так, навіть якщо щити стоять, я можу, коли схочу, пройти крізь них. Однак ти можеш тренуватися, щоб навчитися захищатися від когось, наприклад від мене, попри наш зв’язок і мої здібності.

Я пропустила це повз вуха. Погодитися робити щось разом з ним накладало надто великі обов’язки, постійну угоду між нами.

— Чого ти хочеш від мене? Ти пообіцяв сказати. То скажи.

Різ відкинувся на спинку стільця, склавши на грудях руки, м’язи яких не приховував навіть одяг.

— Цього тижня? Хочу, щоб ти навчилася читати.