Двір мороку і гніву

Розділ 32

Зрештою, тільки Амрен і я приєдналися до Різа. Кассіан не зміг вплинути на рішення Вищого Лорда, Азріель був цілком поглинутий спостереженнями за своєю мережею шпигунів і вивченням людського Двору, а на Мор було покладене завдання охороняти Веларіс. Різ розсіє нас прямо в Адріату, місто-замок Двору Літа. Ми планували залишатися там стільки, скільки мені буде потрібно, щоб знайти і вкрасти першу половину Книги.

Як на новоcпечену домашню тваринку Різа, на мене чекали екскурсії містом і особиста резиденція Вищого Лорда. Якщо нам пощастить, то ніхто з них і не здогадається, що Різова болонка — насправді мисливський собака. І це й стане дуже хорошим маскуванням.

Наступного дня Різ та Амрен стояли в холі заміського будинку. Прекрасне ранкове сонячне світло вливалося у вікна, розтікаючись по всьому вишуканому килиму на підлозі. На Амрен був її звичний одяг сірих відтінків: вільного крою шаровари з поясом трохи нижче пупка та вільного крою димчастий топ, що оголював смужку шкіри під грудьми. Втілена чарівність, немов тихе море під хмарним небом.

Різ був у чорному з голови до п’ят. Одяг мав обробку зі срібної нитки, без жодних крил. Незворушний галантний чоловік — такий, яким я його побачила в нашу першу зустріч. Його улюблена маска.

Для себе я вибрала летку сукню бузкового кольору. Поділ сукні розлітався, мов під подувом вітру, а скріплена вона була поясом, інкрустованим сріблом та перлами. На сукні були вишиті срібні нічні квіти в тон поясу, від подолу до стегон, і ще кілька вишитих квітів обвивали складки тканини на плечах. Ідеальна сукня для спекотних днів Літнього Двору.

Вона шелестіла й шепотіла, коли я спускалася сходами у хол. Різ довго роздивлявся мене поглядом, який блукав і був для мене незрозумілий. Він оглядав мене від срібних черевичків до зачіски й знову повертався до черевичків. Нуала завила мені локони, не вклавши їх у зачіску й підкресливши моє золотаве волосся, що м’яко спадало на плечі.

Різ лише кинув недбало:

— Дуже добре. Ходімо.

Я розтулила рота, але Амрен пояснила з широкою котячою посмішкою:

— Сьогодні від самого ранку він у паршивому настрої.

— Чому? — спитала я, стежачи за тим, як Амрен бере простягнуту руку Різа.

Її тонкі маленькі пальчики контрастували з його великою долонею. Другу руку він простягнув мені.

Різ відповів за неї:

— Тому що я допізна сидів із Кассіаном та Азріелем і вони обібрали мене до нитки в карти.

— Неприємно бути переможеним?

Я взяла його за руку. Мозолі на ній дряпали шкіру — єдина ознака того, що під витонченим одягом і зовнішнім лоском прихований тренований воїн.

— Так, коли мої брати об’єднуються в команду проти мене, — буркнув він. І без попередження з його боку ми зникли в північному вітрі.

А потім… Потім я мружила очі від яскравого сонця, що відбивалося від бірюзового моря, намагаючись звикнути до сухої задушливої спеки — навіть прохолодний морський бриз від неї не рятував.

Я кліпнула оком кілька разів — це була єдина реакція, яку я наважилася показати, забираючи руку із цупких долонь Різа.

Тепер ми стояли на майданчику біля жовто-коричневого кам’яного палацу, який був розташований на вершині острова-гори в самому серці затоки у вигляді півмісяця. Місто розкинулося навколо нас і нижче, спускалося до блискучого моря. Більшість будівель була споруджена або з того самого каменю, що й палац, або з мерехтливого білого матеріалу, який, можливо, був коралом або перлами. Над численними башточками і шпилями літали чайки, і на небі не було жодної хмаринки, — нічого, крім солоного морського бризу й шуму міста внизу.

Мости з’єднували галасливий острів з великою землею, що оточувала його з трьох боків. Один із мостів зараз було піднято, щоб пропустити великий багатомачтовий корабель. Справді, тут було більше кораблів, ніж я могла полічити, — торговельні судна, рибальські, а якісь, як мені здалося, переправляли людей з острова на материк, на берегах якого було ще більше будівель і різного народу.

Гурт людей стояв перед нами за дверима з морського скла, за якими був сам палац. З невеликого балкончика, на якому ми стояли, не було іншого виходу — хіба що розсіятися або ж вийти в ті двері. Або, припустімо, ми мали зробити стрибок на червоні дахи ошатних будинків, що були на цілу сотню футів нижче від нас.

— Ласкаво просимо до Адріати, — сказав високий чоловік у центрі гурту.

І я знала — пам’ятала його.

Але не зі своїх спогадів. Я пам’ятала, що в цього прекрасного Вищого Лорда Двору Літа була насиченого бронзового кольору шкіра, біле волосся і приголомшливі очі кольору бірюзових хвиль, що б’ються об берег. Я також пам’ятала, що цього чоловіка змусили спостерігати за тим, як Різенд спочатку проник у розум його придворного, а потім забрав у того життя. Пам’ятала про те, як Різенд збрехав Амаранті, що саме йому нібито стало відомо, і врятував чоловіка від долі, яка, можливо, була гірша за саму смерть.

Ні — якимось чином я пам’ятала Вищого Лорда Двору Літа, але не могла цього пояснити, немов якась дещиця мене знала, що вона була частиною його й цього місця. Ніби щось у мені говорило: «Я пам’ятаю, пам’ятаю, пам’ятаю. Ми одне ціле, ти і я».

— Радий бачити тебе знову, Тарквене, — сказав Різ, розтягуючи слова.

Решта п’ятеро осіб, що стояли позаду Вищого Лорда Двору Літа, обмінялися похмурими поглядами, у яких можна було завважити тривогу. Як і в їхнього лорда, шкіра в них була темна, а волосся різних відтінків — від білого до сріблястого, ніби все своє життя вони провели під палючим сонцем. Очі в них, однак, були різного кольору. І зараз вони металися між мною й Амрен.

Різ засунув одну руку в кишеню, а другою показав у бік Амрен.

— Гадаю, Амрен ти знаєш. Попри те що ви не бачилися від моменту твого сходження на трон.

Холодна обачлива люб’язність, м’яка рука в сталевій рукавичці.

Тарквен коротко кивнув.

— З поверненням до міста, леді.

Амрен не кивнула, не вклонилась і тим паче не зробила реверансу. Вона подивилася на Тарквена, високого і м’язистого, у вбранні блакитного, золотого та кольору морської хвилі, і сказала:

— Принаймні ти набагато симпатичніший за свого кузена. Він був як справжнісіньке більмо на оці.

Жінка, що стояла за Тарквеном, люто глипнула на неї. Червоні губи Амрен розтягнулися в широкій посмішці.

— Ясна річ, я співчуваю, — додала вона зі зміїною щирістю.

Аморальні, жорстокі — ось якими були Амрен і Різ. Отак і я повинна була поводитися із цими людьми.

Різ жестом показав у мій бік.

— Не впевнений, що ви двоє колись були офіційно представлені в Підгір’ї. Тарквен, Фейра. Фейра, Тарквен.

Жодних титулів — або для того, щоб позлити, або через те, що Різ вважав це марнуванням часу.

Очі Тарквена, такі пронизливі, кристально-блакитні, вп’ялися в мене.

«Я пам’ятаю тебе, пам’ятаю, пам’ятаю».

Вищий Лорд не усміхався.

Я надала обличчю байдужого, знудьгованого виразу. Його погляд ковзнув по моїх грудях, кинувшись до широкого трикутного вирізу моєї сукні, як коли б він міг побачити, куди вислизнула іскра його життя, його сили.

Різ простежив за його поглядом.

— Її груди досить спокусливі, хіба ні? Що твої стиглі яблука.

Я притлумила бажання кинути на Різа сердитий погляд, замість того перемкнувши увагу на Тарквена, ліниво розглядаючи його, так само як він розглядав інших.

— Ну от, а я подумала, що вас зачарували мої губи.

Сліпучий подив на мить промайнув на обличчі Різа й одразу зник.

Ми обоє озирнулися на господарів цього Двору, які, як і раніше, стояли напружено, зі скам’янілими обличчями. Здавалося, Тарквен зважував атмосферу між мною й моїми супутниками, а потім обережно вимовив:

— Схоже, ви маєте що мені розповісти.

— У нас є чимало історій, — відповів Різ, кивнувши в бік скляних дверей позаду них. — То чому б не послухати їх у більш комфортній обстановці?

Жінка, що стояла на пів кроку позаду Тарквена, трохи вийшла вперед.

— Закуски вже готові.

Здавалося, лише тепер Тарквен згадав про присутність цієї жінки і, спохопившись, поклав долоню на її тендітне плече.

— Крессида, принцеса Адріати.

Хто вона? Його дружина? На жодному з її пальців не було обручки, і я не пам’ятала, щоб вона була в Підгір’ї. Солоний бриз розвівав довгі сріблясті пасма її волосся, і я б ніколи не сплутала блиск її карих очей ні з чиїм іншим — блиск хитрощів, гострих як бритва.

— Дуже приємно, — проказала вона хрипко. — Це честь для мене.

Мені стало неприємно, але я не дала їй змоги запримітити, якою огидною була для мене її вдавана люб’язність. Натомість я знизала плечима, так само як Різенд.

— Це для мене честь, принцесо.

Нам поспіхом представили тих, хто залишився: трьох радників, що стежили за містом, Двором і контролювали торговельні відносини. І лиш по тому гарного широкоплечого чоловіка на ім’я Варіан, молодшого брата Крессиди, капітана охорони Тарквена і принца Адріати. Свою увагу він цілковито зосередив на Амрен, ніби відчував, від кого виходила найбільша загроза, і був би радий здихатися її якнайшвидше, якби мав таку можливість.

За весь час, що знала Амрен, я ніколи не помічала на її обличчі такого вдоволеного виразу, як зараз.

Нас провели до палацу з доріжками і стінами, майстерно вимощеними подрібненими мушлями, з незліченними вікнами, що відкривали вид на бухту, материк або море. Люстри з морського скла розгойдувалися на теплому бризі над джерелами й фонтанами зі свіжою прісною водою. Вищі Фе — слуги і придворні — квапливо проходили повз нас. У більшості з них, одягнених у вільний легкий одяг, була бронзова шкіра. Занурені у свої турботи, вони не звертали на нас уваги, ми їм були геть не цікаві. Нижчих фейрі на нашому шляху ми не зустріли.

Я крокувала позаду Різенда, який ішов поруч із Тарквеном. Могутня сила Різа стримувалася наче якоюсь перепоною. Усі інші йшли за нами. Амрен залишалася в межах досяжності, і я запитувала себе, чи була й вона моїм охоронцем. Тарквен і Різ невимушено розмовляли, обидва вже помітно нудьгували. Говорили про наближення Нінсара — про кольори, які виставлять обидва Двори на другорядне коротке свято.

А невдовзі після нього надійде Каланмай.

У мене скрутило живіт. Якщо Темлін має намір дотримуватися традиції та позаяк я більше не була з ним… Я не дозволила своїм думкам заходити так далеко в майбутнє. Це було б несправедливо. Ані стосовно мене, ані стосовно нього.

— На моїй землі є чотири головні міста, — сказав мені Тарквен, обернувшись через мускулисте плече. — Останній місяць зими й перші весняні місяці ми проводимо в Адріаті — в цей час місто найпрекрасніше.

Справді, я уявила, що нескінченним літом було приємно насолоджуватися у свій час. За містом, біля моря або в місті під зірками… Я кивнула.

— Тут надзвичайно красиво.

Тарквен дивився на мене досить довго, тож Різ не витримав.

— Відновлювальні роботи тривають? — спитав він.

Слова Різа перемкнули увагу Тарквена.

— Переважно. Нам ще багато слід зробити. Задня половина замку досі в руїнах. Але, як бачите, внутрішні роботи ми вже майже завершили. Утім, свою увагу ми передусім зосередили на відновленні міста, і там ремонтні роботи тривають.

Амаранта розграбувала місто?

— Сподіваюся, що ніякі цінності не були втрачені під час окупації? — поцікавився Різ.

— Дякую Матері, все найцінніше збереглося, — відповів Тарквен.

Крессида напружилася позаду мене. Три радники відділилися від нашої групи — інші обов’язки вимагали їхньої уваги. Вони проказали прощальні слова, кидаючи напружені погляди в бік Тарквена. Таке відчуття, що він уперше виступав у ролі господаря, і вони спостерігали за кожним рухом свого Вищого Лорда.

Він посміхнувся їм стриманою посмішкою, яка не торкнулася його очей, і не вимовив ані слова, поки не привів нас до склепінчастої кімнати з білого дуба й зеленого скла, з якої відкривався вид на затоку й неозоре море.

Я ніколи не бачила такої багатобарвної, сповненої життя води. Вона мінилася зеленим, кобальтовим упереміш із синяво-чорним. І на мить у мене в голові промайнула палітра фарб, які мені знадобилися б, щоб передати цей момент: синій, жовтий, білий, чорний…

— Мій улюблений вид, — сказав Тарквен, стоячи поруч зі мною.

Цієї миті я завважила, що, поки інші сідали навколо перламутрового столу, я, сама не помітивши цього, підійшла до широких вікон. Слуги розкладали на тарілках фрукти, листки зеленого салату і приготовані на пару морепродукти.

— Ви, певне, дуже пишаєтеся тим, що володієте такими напрочуд прекрасними землями, — промовила я.

Очі Тарквена, що нагадували море, яке розкинулося перед нами, із цікавістю поглянули на мене.

— Як вони конкурують з тими землями, що ти вже бачила? — таке ретельно зважене запитання.

Я відчужено промовила:

— Усе в Прифії прекрасне порівняно із землями смертних.

— Чи краще бути безсмертним, ніж людиною?

Я відчула загальну увагу до нашої бесіди, попри те що Різ захопив Крессиду й Варіана легкою дискусією про стан справ на їхніх рибних ринках.

Вищий Лорд Двору Літа вивчав мене, і я окинула його оком — нахабно й без тіні ввічливості, а потім сказала:

— Це ви мені скажіть.

Очі Тарквена сміялися.

— Ти справжня перлина. Хоча я зрозумів це ще того дня, коли ти кинула в Амаранту ту кістку, забруднивши її улюблену сукню.

Я відгородилася від спогадів, від сліпучого жаху свого першого випробування.

Що він зрозумів про цей зв’язок між нами: здогадався, що це була його власна сила, чи подумав, що це просто зв’язок, свого роду незрозумілий потяг?

І якщо я повинна була вкрасти в нього половину Книги… Можливо, це потребувало більш тісного контакту.

— Я не пам’ятаю, що в Підгір’ї ви були так само гарний, як зараз. Сонце і море вам пасують.

Можливо, інші чоловіки й розпустили б хвоста від гордощів. Але Тарквен був більш розсудливий — він знав, що я була з Темліном, а тепер приїхала сюди з Різом. Напевно, він подумав про мене не краще, ніж про Аянту.

— Як, до речі, ти ладнаєш з Двором Різенда?

Таке пряме запитання — після стількох обхідних. Безсумнівно, щоб вибити мене з колії. І це майже спрацювало, я мало не зізналася: «Я не знаю». Але Різ начебто чув кожне слово нашої розмови і відповів замість мене:

— Фейра — член мого Внутрішнього Кола й мій емісар у землях смертних.

Крессида, що сиділа поруч із ним, запитала:

— У вас багато контактів зі смертними?

Я сприйняла це як пропозицію присісти. Це дасть мені можливість уникнути важкого погляду Тарквена. Для мене залишили вільним місце поруч із Амрен, напроти Різа.

Вищий Лорд Двору Ночі принюхався до свого вина — білого, ігристого, і я подумала, чи не намагався він таким чином роздратувати їх, своїм виглядом показуючи, що перевіряє, чи не отруєне воно.

Тим часом Різ продовжив:

— Я вважаю за краще бути готовим до будь-якої ситуації. І, з огляду на той факт, що Гайберн збирається порушити наш спокій, нам слід розпочати діалог.

Варіан перемкнув свою увагу з Амрен, аби недбало запитати:

— Отже, це не чутки? Гайберн справді готується до війни?

— Вони вже готові, — відповів Різ, розтягуючи слова й нарешті пригубивши зі свого келиха.

Амрен не доторкнулася до їжі, як зазвичай для годиться лише подлубавшись у тарілці. Я замислилася, чим саме — ким саме — вона харчуватиметься, поки ми перебуватимемо тут. Мабуть, Варіан згодиться як закуска.

— Війна неминуча.

— Так, ти згадав про це у своєму листі, — сказав Тарквен, посідаючи місце на чолі столу між Різом і Амрен.

Хоробрий крок з його боку — сісти між двох таких могутніх особистостей. Зарозумілість чи спроба заприязнитися? Погляд Тарквена знову ковзнув по мені, перш ніж сфокусуватися на Різі.

— І ти знаєш, що ми боротимемося проти Гайберну. Ми втратили багато достойників, і я зовсім не зацікавлений у тому, щоб знову бути рабом. Але якщо ти тут, щоб просити мене взяти участь в іншій війні, Різенде…

— О ні, — м’яко урвав його Різ, — це навіть не спадало мені на думку.

Певне, моє зніяковіння стало помітним, тому що Крессида промуркотіла мені:

— Ти знаєш, Вищі Лорди воювали й за менш цікавих жінок. Не буде нічого несподіваного, коли вони розв’яжуть її через таку… незвичайну жінку, як ти.

Ось чому вони прийняли наше запрошення, добре це чи погано. Щоб прозондувати ґрунт.

Якщо… Якщо Темлін розв’яже війну, щоб повернути мене. Ні, це неможливо.

Я написала йому, щоб він тримався подалі від мене. І він не такий дурний, щоб починати війну, яку йому нізащо не виграти. Коли він повинен битися не з Вищими Фе, а з іллірійськими воїнами на чолі з Кассіаном та Азріелем. Це була б справжня бійня.

Тож я відповідала їй рівним і спокійним голосом:

— Принцесо, не варто нервувати. Вищий Лорд Весняного двору не має наміру розв’язувати війну проти Двору Ночі.

— Ви з Темліном підтримуєте контакт? — спитала вона з солодкавою посмішкою.

Мої наступні слова були тихі, повільні. І я вирішила, що саме час обвести їх навколо пальця.

— Є публічні речі, а є приватні. Мої взаємини з Темліном усім добре відомі. Однак наші стосунки — то винятково наша справа. І це не стосується більше нікого. Але я знаю Темліна. Між Дворами не буде міжусобної війни, в усякому разі, не через мене чи мої рішення.

— Що ж, тоді це велике полегшення, — сказала Крессида. Вона зробила ковток білого вина зі свого келиха й відламала клешню великого краба з біло-рожевим м’ясом. — Отже, ми не приховуємо вкрадену наречену й нам не треба непокоїтися з приводу її повернення власникові, як того вимагає закон. І як мав би вчинити будь-який мудрий чоловік, який хоче відвести біду від своєї домівки.

Амрен завмерла.

— Я пішла за власним бажанням, — відповіла я, — і мені ніхто не господар.

Крессида знизала плечима.

— Думай усе, що хочеш, леді, проте закон є закон. Ти його наречена, була нею. І клятва вірності, яку ти дала іншому Вищому Лорду, не змінить цього. Тож дуже добре, що Темлін поважає твоє рішення. Бо один його лист Тарквену з проханням про твоє повернення — і ми повинні будемо підкоритися. Або накликати на себе війну.

Різенд зітхнув:

— Ти завжди просто чарівна, Крессидо.

— Обережніше, Вищий Лорде. Моя сестра каже правду, — сказав Варіан.

Тарквен поклав руку на світлий стіл.

— Різенд наш гість, і його придворні теж. І ми поводитимемося з ними відповідно. Ми, Крессидо, будемо ставитися до них, як ставимося до людей, що врятували нас, коли одне сказане ними слово — і ми були б мертві.

Тарквен роздивлявся мене й Різенда, обличчя якого залишалося приголомшливо байдужим. Вищий лорд Двору Літа похитав головою і сказав Різу:

— Ми маємо про що поговорити наодинці, проте пізніше. Сьогодні ввечері я влаштовую свято для вас усіх на кораблі для прогулянок у затоці. Після прогулянки ви зможете піти містом куди вам заманеться. Прости принцесі цей випад, вона захищає свій народ. Відновлення було дуже довге й важке. І ми не хочемо повторення історії найближчим часом.

Очі Крессиди потемнішали, немов вона побачила привидів минулого.

— Крессида багато чим пожертвувала заради свого народу, — ласкаво пояснив мені Тарквен, — не бери її застереження на свій рахунок.

— Ми всі багато жертвували, — сказав Різенд холодно. — І ви зараз сидите за цим столом зі своєю родиною завдяки тим жертвам, які принесла Фейра. Отож це ти прости, Тарквене, я скажу вашій принцесі таке. Якщо вона відправить Темліну повідомлення про те, де перебуває Фейра, або хтось із твоїх людей спробує відправити її йому, запам’ятай: їм не жити.

Навіть морського бризу стало нечутно в залі.

— Не погрожуй мені в моєму домі, Різенде, — застеріг Тарквен. — Моя вдячність не безмежна.

— Це не погроза, — заперечив Різ, клешні краба на його тарілці тріснули й розкрилися під невидимими руками, — це обіцянка.

Усі вони подивилися на мене, чекаючи якоїсь відповіді. Тому я підняла свій бокал з вином, подивилася кожному з них в очі, затримавши погляд на Тарквені, і мовила:

— Недивно, що безсмертя ніколи не набридає.

Тарквен усміхнувся, і я подумала, що він видихнув з полегшенням.

І через зв’язок між нами я відчула спалах схвалення Різенда.