Двір мороку і гніву

Розділ 30

Кассіан, коли траплявся мені на очі, здебільшого був вульгарним нахабою, але на тренувальному рингу кам’яного майданчика на вершині Будинку Вітру наступного дня по обіді був холоднокровним убивцею. І коли він звернув свої смертоносні інстинкти проти мене…

Під бойовими шкіряними обладунками, навіть попри прохолоду, моя шкіра була слизька від поту. Кожен вдих ґвалтував горло, і руки тремтіли так сильно, що кожного разу, коли я намагалася поворухнути пальцями, мізинці безконтрольно трусилися.

Я дивилася, як вони тремтіли, коли Кассіан скоротив відстань між нами, схопив мою долоню.

— Це тому, що ти б’єш неправильно. Верхні два суглоби — вказівного й середнього пальців — бити треба ними. Якщо битимеш цим, — сказав він, проводячи мозолястим пальцем по вже синій смужці шкіри між моїми мізинцем і безіменним пальцем, — завдасть більше шкоди тобі, ніж твоєму противнику. Добре, що Аттор не затіяв бійку на кулаках.

Ми тренувалися вже протягом години, проходячи через основні етапи рукопашного бою. І, як з’ясувалося, я непогано стріляла, а ще добре цілила з лука, але робила це, використовуючи тільки лівий бік свого тіла. На це дивитися було неможливо. Моя координація — це щось подібне до новонародженого оленяти, що намагається ходити. Завдавати ударів з лівого боку й робити крок із лівої ноги миттєво стало майже неможливим завданням, і я натикалася на Кассіана частіше, ніж била його. Удари правою рукою — це було просто.

— Випий води, — сказав він. — Потім попрацюємо над твоїм центром. Жодного сенсу вчити тебе завдавати ударів, коли ти навіть стійки не тримаєш.

Я насупилася, почувши дзвін клинків із сусіднього рингу навпроти нас.

Азріель, хоч як дивно, повернувся від смертних до обіду. Мор перехопила його, проте я отримала звіт із других рук — від Різенда: Азріель виявив якийсь бар’єр навколо Палацу королев, і йому довелося повернутися, щоб оцінити, що можна із цим вдіяти. Оцінити й, судячи з усього, подумати.

Азріель ледь зміг ввічливо привітатися зі мною, перш ніж почати поєдинок із Різендом, і його обличчя залишалося похмурим і напруженим. Вони билися вже цілу годину, рухаючись без зупинок, і тонкі леза їхніх мечів були немов спалахи ртуті. Мені стало цікаво, яка була головна мета їх тренування: відточити навички? Чи таким чином Різ допомагав своєму куратору шпигунської мережі вивільнити своє роздратування?

Якоїсь миті, попри те що це був сонячний, хоч і зимовий день, вони зняли шкіряні куртки й навіть сорочки.

Їхні засмаглі м’язисті руки були вкриті такими самими татуюваннями, що прикрашали й мою власну кисть і передпліччя. Чорнило вкривало їхні плечі і скульптурні м’язи грудей. Лінія татуювання бігла між крил униз, уздовж хребта, там, де вони носили свої мечі.

— Ми наносимо татуювання, коли нас посвячують в іллірійських воїнів, — на щастя і славу на полі битви, — сказав Кассіан, помітивши мій погляд.

Проте я не думаю, що він, так само як і я, був заворожений картиною, що поставала перед нами: м’язи їхніх животів, блискучі від поту в яскравому сонці, що переходили в потужні стегна, сила їхніх спин, ці величезні прекрасні крила, що коливаються навколо.

Швидка крилата смерть.

Назва прийшла нізвідки, і на мить я побачила картину, яку намалювала б: темрява цих крил, трохи підсвічена лініями червоного й золотого через промені зимового сонця, відблиски лез, контраст між суворістю татуювань і красою їхніх облич…

Я моргнула, і образ зник, ніби хмаринка гарячого дихання в холодній ночі. Кассіан кивнув на своїх братів.

— Різенд не в формі, проте не визнає цього, Азріель же надто ввічливий, щоб завдати нищівного удару.

Я не могла погодитися, що Різенд був не в формі. Котел мене забирай, що вони їдять, щоб мати такий вигляд?

Коліна в мене трохи трусилися, коли я підійшла до табурета, де Кассіан поставив глечик води й дві склянки. Я наповнила одну, мій мізинець знову безконтрольно тремтів.

Моє татуювання, як я зрозуміла, було зроблене з іллірійськими відмітками. Можливо, це був своєрідний спосіб Різа побажати мені успіху і слави перед випробуванням з Амарантою.

Успіх і слава. Останніми днями мені не завадило б трохи того й того.

Кассіан наповнив свою склянку й цокнувся зі мною, що дивно контрастувало з образом жорстокого наглядача, під чиїм дощем обрушених на мене нищівних ударів я кілька хвилин тому страждала; контрастувало з образом жорстокого наглядача, який наказував бити в його подушки для спарингу, через якого я мало не впала на землю й не стала благати просто добити мене. Все це не накладалося на образ чоловіка, який вийшов сам на сам проти моєї сестри, не в змозі встояти перед спокусою помірятися силами з духом Нести зі сталі й полум’я.

— Отже, — сказав Кассіан, ковтаючи воду.

Позаду нас Різенд і Азріель зійшлися, розійшлися і знову зійшлися.

— Коли ж ти нарешті розповіси, як написала листа Темліну, сказавши, що ти пішла назавжди?

Це запитання мене так вразило, що я в’їдливо відповіла:

— Як щодо того, коли ти розкажеш, як дражниш і підбиваєш Мор, щоб приховати, що ти до неї не байдужий?

Я не мала сумніву, що він був у курсі того, яку роль відігравав у їх маленькому павутинні.

Ритм кроків і мечів, що бряжчали позаду, збився, а потім відновився.

Кассіан здивовано і грубо засміявся:

— Це в минулому.

— У мене таке відчуття, що саме це вона говорить про тебе.

— Повертаймося на ринг, — наказав Кассіан, відставляючи порожню склянку. — Ніяких основних вправ. Тільки кулаки. Якщо ти така розумниця — доведи це.

Але запитання, яке він поставив, свердлило мій мозок. «Ти пішла назавжди, пішла назавжди, пішла назавжди…»

Я… хотіла цього. Але не знала, що він сам думав із цього приводу і чи взагалі щось думав… Ні, я знаю, що його непокоїть моя відсутність. Він, напевно, у своєму гніві зруйнував маєток. Якщо одна моя згадка про те, що він не дає мені свободи, змусила його розтрощити кабінет, то це… Я боялася його проявів люті, була залякана ними.

І це було кохання — я кохала його так глибоко, так сильно…

— Різенд сказав тобі? — спитала я.

Кассіанові, дивлячись на вираз мого обличчя, не забракло мудрості прибрати переді мною вигляду, ніби він нервує.

— Він повідомив Азріелю, який… контролює ситуацію й повинен знати. Ез сказав мені.

— Гадаю, що це було тоді, коли ви ходили пити й танцювати.

Я допила воду й повернулася на ринг.

— Гей, — гукнув до мене Кассіан, схопивши за руку. Його очі кольору лісового горіха сьогодні були більше зелені, ніж карі. — Вибач. Я не хотів завдати удару по болючому. Ез повідомив мені це лише тому, що я попросив. Бо мені потрібно це для моїх власних дій, щоб знати, на що чекати. Ніхто з нас не ставиться до цього як до жарту. Це був важкий вибір. Насправді до дідька складний. Це просто мій клятий спосіб запитати, чи потрібно тобі поговорити про це. Вибач.

Він відпустив мене.

Плутанина в словах, щирість у його очах… Я кивнула, стаючи на місце.

— Усе гаразд.

Попри те що Різенд бився з Азріелем, я могла б заприсягтися, що його очі прикуті до мене — прикуті від тієї миті, коли Кассіан поставив мені це запитання.

Кассіан засунув руки в подушки для спарингу й підвів.

Тридцять один подвійний удар; потім сорок, п’ятдесят. Я скривилася, бинтуючи руки.

— Ти не відповіла на моє запитання, — сказав він із обережною усмішкою — я мала сумнів, що його солдати або іллірійські побратими колись її бачили.

Це була любов, і я відчувала її — щастя, бажання, умиротворення. Я відчувала все це. Одного разу.

Я поставила ноги на ширині плечей і піднесла руки до обличчя. Але, напевно, всі ці речі й засліпили мене. Напевно, вони були немов серпанок на моїх очах, що не давав побачити його справжній характер. Його потреба контролювати, захищати, яка вкоренилася так глибоко, що він замкнув мене. Немов я була ув’язнена.

— Зі мною все гаразд, — сказала я, ступаючи крок уперед і завдаючи удару з лівого боку.

Рухома — я перетікала, немов шовк, ніби моє безсмертне тіло нарешті переналаштувалося.

Мій кулак врізався в спарингову подушку Кассіана й метнувся назад, швидко, немов зміїний язик, і я вдарила праворуч — плече і нога повернулись.

— Один, — лічив Кассіан.

Я знову вдарила, раз-два.

— Два. І гаразд — це добре, гаразд — це чудово.

Знову, знову, знову. Ми обидва знали, що це гаразд було брехнею.

Я зробила все — геть усе заради цієї любові. Я розірвала себе на шмаття, принижувалася і вбивала невинних, а він просто сидів поруч з Амарантою на тому троні. І нічого не зробив, нічим не ризикнув заради мене — не ризикнув бути спійманим, поки не настала остання ніч, і все, чого він побажав, — це не звільнити мене, а оволодіти мною…

Знову, знову, знову. Один-два; один-два; один-два…

І коли Амаранта розтрощила мене, коли переламала мені всі кістки і змусила мою кров закипіти в жилах, він просто стояв на колінах і просив її. Він не спробував убити її, не підповз до мене. Так, він боровся за мене — але я боролася за нього сильніше.

Знову, знову, знову. Кожен удар моїх кулаків у подушки для спарингу — немов запитання і відповідь.

І після того, як його сила повернулася, він мав нахабство посадити мене в клітку. Мав нахабство заявити, що з мене тепер нема жодного зиску, що я повинна бути ув’язненою — для його ж спокою. Він дав мені все, що мені було потрібно, щоб я стала собою, щоб почувалася в безпеці, але коли він отримав що хотів, — коли повернув свою силу, свої землі, уже не стежив за своїми діями, навіть не намагався. Він був хороший, той самий Темлін, але… неправильний.

І потім я ридала крізь зціплені зуби, сльози вимивали цю запалену рану, і мене не турбувало, що тут були Кассіан, Різ або Азріель.

Дзвін сталі урвався. Мої кулаки торкнулися голої шкіри, і я зрозуміла, що пробила подушки для спарингу — пропалила їх. Я зупинилася.

Загорнута навколо моїх рук тканина тепер була лише плямами сажі. Руки Кассіана залишилися піднятими переді мною — ладні взяти на себе удар, якщо я його зроблю.

— Зі мною все гаразд, — сказав він тихо, м’яко.

І, напевне, я була виснажена, розбита, а тому видихнула:

— Я вбила їх.

Я не вимовляла цього вголос відтоді, як усе сталося. Кассіан стиснув губи.

— Я знаю. — Ні осуду, ні похвали. Лише похмуре розуміння.

Мої руки заслабли, аж ось мене струсонув ще один схлип.

— На їхньому місці мала бути я.

І ось воно. Там, під безхмарним небом, — зимове сонце, що било мені в голову, і нічого навколо мене, крім голого каміння, ні тіні, у якій можна сховатися, нема за що зачепитися… ось воно.

Темрява охопила мене, заспокійлива ніжна темрява — ні, тінь — і вологе від поту чоловіче тіло з’явилося переді мною. Ніжні пальці підняли моє підборіддя, поки я не звела очі… на обличчя Різенда переді мною.

Його крила огорнули нас, немов кокон, через сонячне світло шкіряста мембрана відсвічувала золотим і червоним.

Навколо нас, за межами кокона, можливо, в іншому світі, звуки брязкоту криці об крицю поновилися — Кассіан і Азріель почали поєдинок.

— Ти відчуватимеш це щодня, поки житимеш, — сказав Різенд.

Ми були так близько одне до одного, що я відчувала запах поту на його шкірі і ще аромат моря й цитруса. Його погляд був такий м’який. Я спробувала відвести очі, але він тримав мене за підборіддя.

— Я знаю, тому що відчуваю те саме, що й ти, від того дня, коли мою маму і сестру вбили й мені довелося ховати їх самому, і навіть помста, навіть відплата нічого не змінила. — Він стер мої сльози спочатку на одній щоці, потім на другій. — Усе, що ти можеш зробити, — це або дозволити цьому зруйнувати себе, вбити, як це майже відбулося з Ткалею, або навчитися із цим жити.

Довгу мить я просто дивилася в його відкрите спокійне обличчя — може, його справжнє обличчя, зазвичай приховане під усіма масками, які він носить задля безпеки свого народу.

— Мені шкода… твоєї родини, — сказала я уривчастим голосом.

— Я шкодую, що не знайшов спосіб врятувати тебе від того, що сталося в Підгір’ї, — відповів Різенд так само тихо. — Від смерті. Від бажання померти.

Я хотіла похитати головою, проте він сказав:

— У мене буває два види жахіть: ті, де я знову покидьок Амаранти або мої друзі виконують це замість мене… і ще — коли я чую хрускіт, з яким ламається твоя шия, і бачу, як світло у твоїх очах згасає.

Я не знала, що відповісти на це — на жах, що його я чула в його красивому глибокому голосі. Натомість я розглядала татуювання на його грудях і руках, сяйво його смаглявої шкіри, яка зараз була така золотава, коли він більше не був у клітці всередині гори.

Я припинила вивчати його, коли вп’ялася поглядом у трикутник косих м’язів живота, що зникали за поясом його шкіряних штанів. Натомість я зігнула руку перед собою; моя шкіра була тепла від жару, який пропалив подушки.

— А, це… — сказав він, і крила за його спиною вигнулись, коли він акуратно склав їх.

Я примружила очі через потік сонячного світла.

— Двір Осені, правильно?

Він узяв мою руку, розглядаючи її, — синці від спарингу вже наливалися на шкірі.

— Так. Дар від Вищого Лорда Берона.

Батько Люсьєна. Люсьєн. Що ж він подумав про все це? Чи сумує він за мною? Чи досі Аянта полює на нього?

Продовжуючи боротися, Кассіан та Азріель щосили намагалися вдавати, що не підслуховують нас.

— Я не дуже добре знаюся на тонкощах стихійних здібностей інших Вищих Лордів, — сказав Різ, — але ми можемо почати з’ясовувати це — день у день, якщо знадобиться.

— Якщо ти наймогутніший Вищий Лорд в історії, то це означає, що частка сили, яку я отримала від тебе, має більшу владу, ніж інші? Як мені вдалося прослизнути до нього в голову того разу?

Він кивнув у мій бік і усміхнувся:

— Спробуймо. Подивимося, чи зможеш ти викликати темряву. Я не проситиму тебе розсіятися.

— Почнімо з того, що я не знаю, як це зробити.

— Побажай, щоб вона з’явилася.

Я послала йому погляд.

Він усміхнувся.

— Спробуй думати про мене — який я гарний. Який талановитий…

— От нахаба.

— І це теж. — Він схрестив руки на голих грудях, від руху м’язи на його животі заблищали.

— Надягни сорочку, поки ти тут, — уїдливо сказала я.

Котяча усмішка.

— Хвилюєшся?

— Здивована, що в будинку замало люстер, адже ти, здається, так любиш собою милуватися.

У Азріеля почався напад кашлю. Кассіан просто відвернувся, затиснувши рукою рот. Губи Різа сіпнулися в усмішці.

— Ось та Фейра, яку я обожнюю.

Я насупилася, але заплющила очі й спробувала зазирнути в себе — у пошуках бодай якогось темного куточка. Їх було дуже багато. Забагато. І просто зараз у кожному з них був лист, що я написала вчора.

Прощання. Для моєї власної душевної рівноваги, безпеки…

— Темрява буває різною, — сказав Різ.

Я стояла із заплющеними очима.

— Є така, що лякає, є темрява, що заспокоює, темрява, що дає відпочити.

Я уявляла кожну із них.

— Є морок закоханих і морок убивць. Він стає таким, яким ти хочеш, щоб він був. Сам собою він ні хороший, ні поганий.

Я бачила тільки темряву моєї тюремної камери й морок лігва Косторіза.

Кассіан вилаявся, але Азріель пробурмотів м’який виклик, і їхні клинки знову зійшлися.

— Розплющ очі. — Я підкорилася.

І знайшла темряву довкола себе. Але не свою — Різову. Неначе тренувальний ринг стерли, ніби світ іще не існував.

Тихо. М’яко. І безтурботно.

Навкруги засяяли вогні — маленькі зірки. Немов квітучі іриси, сині, фіолетові, білі. Я потягнулася рукою в бік одного з них, і зоряне світло затанцювало на моїх руках.

Десь далеко, можливо в іншому світі, Азріель і Кассіан билися в темряві, звісно, використовуючи бійку як вправи.

Я посунула зірку між пальців, немов монетку в руці мага. Тут, у спокійній темряві, що виблискувала, рівне дихання наповнювало мої легені. Я не могла згадати, коли я востаннє дихала на повні груди.

Потім темрява розкололася і зникла швидше, ніж дим на вітрі. Я знову блимала й щулилася через сліпуче сонце, простягнувши руку, а Різенд стояв переді мною. Без сорочки.

Він сказав:

— Ми попрацюємо над цим пізніше. А зараз… — Він повів носом. — Іди прийми ванну.

Я показала йому той самий непристойний жест — і попросила Кассіана віднести мене додому.