Двір мороку і гніву

Розділ 6

Різенд одного разу вже насміявся так із мене. Коли ми разом були в Підгір’ї, він запитав, чи хочу я навчитися читати, чи не стане для мене таке навчання чимось подібним до тортур.

— Ні, дякую, — сказала я, вчепившись у виделку, щоб не встромити її йому в голову.

— Ти станеш дружиною Вищого Лорда, — сказав Різ, — і тобі доведеться вести кореспонденцію, можливо, навіть виголосити кілька промов. І лише сам Котел знає, що вони з Аянтою ще вигадають для тебе. Скласти меню для обідів, написати листівки з подякою за весільні подарунки, вишити солоденькі вислови на подушках. Такі вміння необхідні. Окрім того, чому б нам не спробувати навчитися під час наших занять зводити ментальну стіну? На щастя, це можна практикувати одночасно.

Я процідила:

— Це все, мабуть, справді необхідно — і те, і те. Але ти — ти не вчитимеш мене цього.

— За що ти тоді візьмешся? Писатимеш картини? До речі, як там у тебе із живописом, Фейро?

— Яка тобі, в біса, різниця?

— Є причини потурбуватися про це.

— Які ще причини?!

— Ну, щоб дізнатися, тобі доведеться погодитися працювати зі мною.

Я відчула, як у мою долоню впилося щось гостре. Я зігнула виделку навпіл.

Коли я поклала її на стіл, Різ посміхнувся.

— Цікаво.

— Те саме ти сказав минулої ночі.

— Хіба мені не можна повторити це двічі?

— Тобі відомо, я не це мала на увазі.

Він знову і знову свердлив мене поглядом, ніби міг бачити мою пошматовану душу крізь персикову тканину, крізь шкіру. По тому він перевів погляд на зігнуту виделку.

— Тобі колись говорили, що ти надзвичайно сильна як для Вищої Фе?

— А я хіба сильна?

— Сприймаю цю відповідь як «ні». — Він поклав до рота шматочок дині. — Ти колись мірялася з кимось силою?

— Навіщо мені було це робити? — Я й без того була знівечена.

— Тому що тебе воскресили й відродили сім Вищих Лордів. На твоєму місці мені було б цікаво перевірити, чи перейшла до мене їхня сила під час цього процесу.

Я вся похолола.

— Нічого до мене не перейшло.

— Було б досить… цікаво, — сказав він усміхаючись, — якби це сталося.

— Нічого цікавого, і в мене немає наміру ні вчитися читати, ні вчитися ставити ментальний захист із тобою.

— Чому? На зло? Я думав, що ми покінчили із цим ще в Підгір’ї.

— Навіть не змушуй мене згадувати, що ти зробив там зі мною.

Різ замовк.

Я ніколи не бачила його таким. Він став тихим, ніби сама смерть заглянула йому в очі. Його груди стали здійматися чимраз частіше. Присягаюся, я бачила за його спиною, поміж колон, тінь із велетенськими крилами.

Він розтулив рота, нахилившись уперед, і зупинився.

Тіні, переривчастий подих і напруження миттєво зникли. Усмішка повернулася на його уста.

— У нас зараз будуть гості. Обговорімо це пізніше.

— Ні, зараз.

Але тут коридором пролунали швидкі легкі кроки і з’явилася вона.

Якщо Різенда можна було б назвати найвродливішим чоловіком, якого мені колись доводилося бачити, то й вона була незгірш за нього.

Її яскраве золотаве волосся було недбало зібране в косу, а бірюзовий одяг — такого самого фасону, як і мій, — підкреслював її засмаглу, поціловану сонцем шкіру, що сяяла у світлі ранкових променів.

— Привіт, привіт, — прощебетала вона, і її повні губи розтягнулися в сліпучій усмішці, а допитливий погляд насичено-карих очей зупинився на мені.

— Фейро, — рівним голосом мовив Різ, — познайомся з моєю кузиною. Її звати Морріган. Мор, познайомся з прекрасною, чарівною і відкритою до всього нового Фейрою.

Мені кортіло хлюпнути чай йому в обличчя, та Мор саме підійшла до мене.

Кожен її крок був упевнений і твердий, витончений і… врівноважений. Весела, але напоготові. Та, якій не потрібна зброя. Принаймні вона не потребує того, щоб носити її при собі за поясом.

— Я стільки про тебе чула, — сказала вона, і я встала, незграбно простягаючи руку.

Вона проігнорувала цей жест, натомість стиснувши мене в міцних обіймах, аж кістки мої хруснули. Вона пахла цитрусом і корицею. Я спробувала розслабити напружені м’язи, коли вона відірвалася і дружньо усміхнулася.

— Відчуваю, у вас тут із Різом відбулася напружена розмова, — сказала вона, сідаючи в крісло між нами. — Добре, що я зайшла. Хоча мені було б до вподоби спостерігати, як яйця Різа прибивають до стіни.

Різ скинув догори брови, поглянувши на сестру з подивом.

Я спробувала приховати усмішку.

— Рада знайомству.

— Брешеш, — сказала Мор, наливаючи чай і наповнюючи свою тарілку. — Ти не хочеш мати з нами нічого спільного, адже так? І страшенно розлючена на Різа за те, що він змушує тебе сидіти тут.

— Ти… сьогодні жвава, Мор, — зауважив Різ.

Мор звела на нього свої неймовірно гарні очі.

— Прости мені мою радість від того, що у мене нарешті з’явилася компанія.

— Ти могла б повернутися до своїх обов’язків, — промовив Різ.

Я міцно стиснула губи. Ніколи не бачила Різа роздратованим.

— Мені потрібна була перерва, а ти казав, що я можу спілкуватися з тобою, щойно вона виникне. Що може бути краще за те, що ти нарешті привів мені нового друга, з яким можна познайомитися?

Я зрозуміла відразу дві речі: по-перше, вона не лукавила й говорила те, що думала; по-друге, це вона вчора сміялася з Різа через нашу із ним сварку — я впізнала її по голосу.

«Ну, здається, це минуло доволі мирно». Наче була якась альтернатива, інший результат нашої розмови, яка могла б бути приємнішою.

Біля моєї тарілки з’явилася нова виделка, і, взявши її, я наколола шматочок дині.

— Ви двоє зовсім не схожі одне на одного, — нарешті сказала я.

— Мор — моя кузина в найвіддаленішому розумінні цього слова, — сказав він.

Вона усміхнулася йому, поїдаючи шматочки помідора і блідого сиру.

— Але ми зростали разом. Вона єдина з моїх родичів, хто вижив.

У мене забракло слів, щоб запитати, що сталося з усіма іншими. Можливо, це якось пов’язано із загибеллю батьків і братів Темліна. Заглиблюватися в ці думки мені не хотілося.

— І, як моя єдина родичка, — повів далі Різ, — Мор гадає, що вона має право з’являтися в моєму житті і зникати з нього, коли їй заманеться.

— Ти сьогодні такий похмурий, — сказала Мор, поклавши два мафіни собі на тарілку.

— Я не бачила тебе в Підгір’ї, — викрутилася я, сповнюючись ненавистю до цієї назви більше, ніж будь-коли.

— О, мене там не було, — відповіла вона. — Я була в…

— Годі, Мор, — сказав він тихим, проте суворим голосом.

Це було випробування — бути осторонь, не втручатися в суперечку, не вивчати їх так пильно.

Різенд поклав серветку на стіл і підвівся.

— Мор буде тут до кінця тижня, але ні в якому разі не думай, що ти мусиш бути поруч із нею.

Мор показала йому язика. Він закотив очі — то був найбільш людський жест, який я завважила, спостерігаючи за ним. Він уважно подивився на мою тарілку.

— Ти наїлася?

Я кивнула.

— Гаразд. Тоді пішли. — Він кивнув у бік колон і занавісок, які коливалися позаду нього. — На тебе чекає перший урок.

Чітким рухом ножа Мор розрізала один із мафінів навпіл. Кут, під яким рухалися її пальці, та чіткі рухи зап’ястя підтвердили мою підозру про те, що зброя не була чимось незбагненним для неї.

— Якщо він тебе дратуватиме, не соромся — скинь його з найближчого балкона, — порадила сестра.

Різ повільно показав їй непристойний жест,

— Смачного! — сказала я Мор.

— Якщо потребуватимеш компанії, — озвалася вона, коли я виходила з-за столу, — кричи.

Напевне, вона сказала «кричи» в прямому значенні цього слова.

Я кивнула і пішла за Вищим Лордом.

Я погодилася сісти за довгий дерев’яний стіл у відгородженій фіранками частині кімнати лише тому, що Різ мав рацію. Невміння читати ледь не коштувало мені життя в Підгір’ї. А щоб мені, якщо знову не скористаюся нагодою навчитися читати, хай навіть це буде частиною якогось його підступного плану. Що ж до щита… Я була б цілковитою дурепою, якби не прийняла пропозицію повчитися в нього. Думка про будь-кого, надто про Різа, хто копирсається у мене в голові, витягує інформацію про Двір Весни, про близьких і дорогих мені людей, була дуже неприємною. Я ніколи не дозволю чинити так зі мною. Принаймні з доброї волі.

Але від цього було не легше змиритися з присутністю Різа, який сидів тут зі мною за дерев’яним столом. Не легше було й дивитися на стос книжок на столі.

— Я знаю алфавіт, — різко сказала я, коли він поклав аркуш паперу переді мною, — не така вже я й дурна. — Поклавши руки на коліна, я стиснула пальці, а потім сховала руки, яким не змогла знайти місця, під стегна.

— Я й не казав, що ти дурна, — мовив він. — Я лише намагаюся зрозуміти, з чого нам почати.

Я відкинулася на спинку м’якого крісла.

— Ти ж не хочеш повідомити мені, як далеко ти просунулася у своїх уміннях.

Я спалахнула.

— Ти можеш найняти викладача?

Він звів брову:

— Ти можеш, принаймні спочатку, спробувати зі мною.

— А хіба Вищому Лорду немає більше чого робити, крім як навчати мене грамоти?

— Звісно, є. Утім, яке задоволення спостерігати за тобою, коли ти отак відбрикуєшся.

— Який ти покидьок.

Різ стиха хихикнув.

— Мене називали ще гірше. Власне, і ти з-поміж них. — Він постукав пальцем по аркушу, що лежав перед ним. — Прочитай це.

Літери розпливалися, в горлі я відчула клубок.

— Не можу.

— Спробуй.

Речення було написане вишуканим почерком. Не було сумніву, що це писав він. Я спробувала розтулити рота, але не змогла.

— Який ти, власне, матимеш із цього зиск? Ти обіцяв сказати мені, якщо я працюватиму з тобою.

— Я не уточнював, коли саме скажу тобі це.

Я відсунулася від нього, губи в мене затремтіли.

Він ворухнув плечем.

— Може, мене обурює сам той факт, що ти дозволяєш цим підлабузникам і стерв’ятникам з Двору Весни змушувати тебе відчувати себе неповноцінною. Може, мені справді подобається дивитися, як ти напружуєшся. Або, може…

— Я зрозуміла.

Різ пирснув.

— Спробуй прочитати це, Фейро.

Дурень. Я вихопила папірець, мало не розірвавши його навпіл. Подивилася на перше слово, прочитала його про себе. «Т-ти…» Потім я спробувала розібратися з вимовою, йдучи за логікою, знову вимовляючи про себе. «Дуже…»

— Гарна, — прошепотів він.

— Я не просила твого схвалення.

Різ усміхнувся.

— …Абсолютно.

На це слово пішло ще більше часу. Воно було геть складне. «Че… ча…».

Я поблажливо глянула на нього, примружившись.

— Чарівна, — промуркотів він.

Я насупилася. Прочитала ще два слова, а потім різко повернулася до нього.

— «Ти дуже гарна, абсолютно чарівна сьогодні, Фейро?!» Ти ж це написав, хіба ні?!

Він відкинувся у кріслі. Коли наші погляди зустрілися, я відчула, як гострі кігті пестять мій розум, а Різ говорив у мене в голові: «Це ж правда, чи не так?»

Я відсахнулася, а стілець піді мною заскреготав.

— Припини! — гарикнула я.

Але кігті тепер занурилися в мене — у моє тіло, серце, легені, навіть моя кров піддалася пазурам, підкорилася йому, коли він промовив: «Тобі пасує мода Двору Ночі».

Я застигла на місці й сиділа, не здатна ані поворухнутися, ані навіть кліпнути очима.

«Ось що відбувається, коли знімаєш ментальну стіну. Хтось так само сильний, як я, може прослизнути у твій розум, понишпорити там і скористатися на власний розсуд. Або зруйнувати його. Саме зараз я стою на порозі твоєї свідомості… але якщо я хотів би зайти далі, то міг би скористатися лише половиною сили своєї думки — і от, ти вся, вся твоя особистість були б стерті».

Моїми скронями стікав піт.

«Тобі слід боятися. Боятися й дякувати клятому Котлу за те, що за останні три місяці ніхто бодай трохи такий сильний, як я, не трапився тобі. А тепер прожени мене».

Проте я не могла цього зробити. Кігті були всюди — вони чіплялися за кожну думку, за кожну мою клітинку. Він почав тиснути сильніше.

«Прожени. Мене. Геть».

Я не знала, з чого почати. Сліпо наштовхувалася на нього, на ці кігті, які були всюди, ніби я була дзиґою, що відбивається у свічадах, які повсюди її оточують.

Його сміх, низький і приємний, заповнював мій розум, мої вуха. «Сюди, Фейро».

У відповідь я побачила проблиск — у моїй уяві виникла стежка. Шлях на волю.

Мені знадобилася б вічність, щоб звільнитися від кожного кігтя й виштовхати його через вузький просвіт. Якби лише я могла змити його.

Змити хвилею… Хвилею мене, мого Я, щоб змити його.

Я не дозволила йому побачити, як план втілюється у форму, нараз я просто перетворилася на хвилю й завдала удару.

Сила пазурів неохоче послабшала. Немов мені дозволили виграти цей раунд. Він просто сказав:

— Добре.

Мої кістки, моє дихання і кров знову були моїми, належали мені. Я безсило впала на крісло.

— Ще не час, — сказав він. — Щит. Заблокуй мене, щоб я не зміг повернутися.

Мені вже хотілося піти в якесь тихе місце і трохи передрімати.

Кігті ззовні пестили мій розум.

Я уявила собі адамантову стіну, що зростала, темна як ніч, завтовшки чи не пів метра. Кігті втягнулися за мить до того, як стіна могла б розрізати їх навпіл.

Різ усміхнувся.

— Дуже добре. Грубо, але добре.

Я не втрималася. Вхопила папірець і пошматувала його, спочатку розірвавши навпіл, потім на чотири частини.

— Ти свиня.

— Не заперечую. Але ти — ти прочитала ціле речення, заблокувала мене і поставила щит. Блискуче.

— Не треба так поблажливо.

— У мене й на думці цього не було. Ти читаєш значно краще, ніж я гадав.

Моє обличчя знову спалахнуло.

— Але здебільшого читаєш неграмотно, ти це хотів сказати.

— На цьому етапі будемо практикуватися, вчити правопис і знову практикуватися. Ти зможеш читати романи ще до того, як настане Нінсар. Якщо продовжиш практикуватися зі щитами, то, найімовірніше, я не зможу навіть підступитися до тебе на той час, коли настане свято.

Нінсар. Уперше за п’ятдесят років Темлін та його Двір святкуватимуть його. Амаранта заборонила його зі своєї примхи, так само як і кілька інших невеликих, але шанованих Фе свят, або вважала їх непотрібними. Але Нінсар настане лише за кілька місяців.

— А це взагалі реально — не пускати тебе в голову?

— Не дуже. Проте хто знає, наскільки ти сильна? Тренуйся — побачимо, що з того буде.

— Навіть на Нінсар я буду пов’язана з тобою угодою?

Він не відповідав.

Я повела далі:

— Після всього, що сталося… — Мені забракло духу згадувати все, що трапилося в Підгір’ї, все, що він зробив для мене під час битви з Амарантою і що зробив по тому. — Гадаю, ми можемо погодитися з тим, що я нічого тобі не винна, а ти не винен мені.

У його погляді була затятість.

Я палко продовжувала:

— Хіба не досить того, що ми всі стали вільними? — Поклала татуйовану руку на стіл. — Зрештою, я думала, що ти інший, вважала, що все це маска, але викрадати мене, тримати тут…

Я похитала головою, не в змозі знайти відповідні слова, щоб переконати його розірвати цю угоду.

Очі Різа потемнішали:

— Я тобі не ворог, Фейро.

— А Темлін каже, що ворог. — Я стиснула свої татуйовані пальці в кулак. — Усі кажуть, що ти ворог.

— А як сама гадаєш?

Він знову відкинувся в кріслі, але обличчя в нього залишалося похмурим.

— Ти з біса переконливо робиш ті речі, які змушують мене погодитися із цим.

— Брешеш, — промимрив він. — Ти колись говорила своїм друзям про те, що я зробив з тобою в Підгір’ї?

Схоже, той коментар за сніданком справді зачепив його.

— Я ні про що не хочу говорити стосовно того часу. Ані з тобою, ані з кимось іншим.

— Звісно, бо значно легше вдавати, ніби цього ніколи не було, і дозволяти їм панькатися із собою.

— Я не дозволяю їм панькатися.

— Учора тебе упакували, як подаруночок. Так, мов ти була нагородою для нього.

— І що?

— Що?

Гнів блиснув у нього в очах, а потім відразу згаснув.

— Я готова повернутися додому, — сказала я.

— Де тебе замкнуть до твого скону, надто коли почнеш плодити спадкоємців. Не можу дочекатися. Хочу побачити, що ж зробить Аянта, коли добереться до них.

— Схоже, ти не дуже високої думки про неї.

Щось холодне й хиже з’явилося у нього в очах.

— Не можу не погодитися з тобою. — Він показав на чистий аркуш паперу. — Берися за переписування алфавіту. Доти переписуй, доки твої літери не стануть ідеальними. І щоразу, як закінчуєш рядок, опускай і піднімай свою стіну. І дій так, поки це не стане звичкою. Я повернуся за годину.

— Що?

— Переписуй алфавіт, доки…

— Я тебе почула.

Дурень, дурень, дурень, дурень.

— Ну, то берися до роботи. — Різ підвівся. — Принаймні май бодай трохи сорому і не називай мене дурнем, коли не захищена стіною.

Він розчинився в темряві, а я зрозуміла, що непохитна стіна знову впала.

На той час, як Різ повернувся, мій розум перетворився на брудну калюжу.

Я цілу годину робила те, що мені наказали, але сіпалася від кожного звуку, який чула на сходах: тихі кроки слуг, лопотіння простирадл, які змінювали, чийсь голос, що наспівував красиву мелодію. Окрім того, я відволікалася на спів птахів, що мешкали на цій неприродно теплій горі та ще в численних діжках з цитрусовими деревами. Жодних ознак мук, що мені мали загрожувати. Навіть охоронців, які б стежили за мною, не було, принаймні я їх досі не помітила. Схоже, я була наодинці із собою.

І це було добре, позаяк мої спроби опустити й звести ментальну стіну часто закінчувалися тим, що я кривилася або напружувалася, що відразу позначалося на обличчі, міміку якого я не стримувала.

— Непогано, — сказав Різ, виглядаючи з-за мого плеча.

Він з’явився кілька хвилин тому і тримався на пристойній відстані. Якби я не знала його краще, то могла б подумати, що він так поводиться, бо не хоче мене налякати. Ніби йому було відомо про той епізод, коли Темлін підкрався до мене ззаду і я, охоплена жахом, збила його з ніг ударом у живіт. Я доклала зусиль, щоб не згадувати обличчя Тема, яке змінилося від шоку, не згадувати, як легко було збити його з ніг і як принизливо було для мене виставляти свій жах на позір…

Різ переглянув сторінки, які я списала, вивчаючи їх, відстежуючи мій прогрес.

По тому я відчула дотик кігтів, які торкалися моєї свідомості, але не проникали в неї, а лише дряпали чорний мерехтливий діамант стіни.

Коли кігті почали тиснути, перевіряти стіну на наявність вразливих місць, я кинула всі свої сили на її захист…

— Так-так, — промуркотів Різ, прибираючи кігті. — Сподіваюся, що сьогодні вночі я нарешті добре висплюся, якщо, звісно, ти зможеш утримувати стіну під час сну.

Я опустила щит, послала «тепле слівце» через міст між нами і знову звела. За цією стіною мій розум уподібнився желе. Мені треба було виспатися. Якнайскоріше.

— Може, я і дурень, але поглянь на себе. Чи не станеться врешті-решт таке, коли ми зможемо отримувати задоволення від наших уроків?

Я досі супилася, дивлячись на м’язисту спину Різа і тримаючись на безпечній відстані за десять кроків від нього, коли він вів мене залами головної будівлі, де карколомні гірські стежки і сліпучо-блакитне небо були єдиними свідками нашої мовчазної подорожі.

Я надто втомилася, щоб питати, куди ми йдемо, а він не став пояснювати, коли ми піднімалися нагору, аж поки не дісталися круглої кімнати на самому вершечку вежі.

У центрі стояв круглий стіл із чорного каменю, а найбільшу ділянку суцільної сірої кам’яної стіни вкривала велетенська мапа світу. На ній були позначки, прапорці й булавки, але з невідомої мені причини мою увагу привернули вікна в кімнаті — їх було так багато, що я відчула себе вільною, мені стало легко дихати. Ідеальний будинок для Вищого Лорда, який благословен мати крила.

Різ підійшов до столу, де лежала розгорнутою ще одна мапа з фігурками, що стояли на її поверхні. Мапа Прифії й Гайберну.

Кожен Двір на нашій землі було позначено, так само як і села, міста, річки, гори. Кожен Двір, окрім Двору Ночі…

Велика територія на півночі була геть чиста. Навіть гірських хребтів не було. Дивно — найімовірніше, то була частина плану, якого я не могла зрозуміти.

Я побачила, що Різ спостерігає за мною. Його зведені догори брови змусили мене запнутися й не ставити запитань, що я їх уже почала формувати подумки.

— Нічого запитати не хочеш?

— Ні.

На вустах Різа вигравала котяча усмішка. Він кивнув на мапу, що висіла на стіні:

— Що ти бачиш?

— Це якийсь особливий спосіб змусити мене не відволікатися від уроків читання?

Я справді не могла прочитати написаного, бачила тільки форми. Ніби стіна величезною лінією ділила наш світ навпіл.

— Скажи мені, що ти бачиш.

— Світ поділений навпіл.

— І ти гадаєш, що все так і має залишатися?

Я різко повернулася обличчям до нього.

— Мої близькі… — Я запнулася на слові. Я не повинна була згадувати, що в мене є сім’я, про яку я дбаю.

— Люди, про яких ти думаєш, що вони сім’я, — сказав Різ, — постраждають у першу чергу, якщо Стіна впаде, так? Вони ж так близько до кордону… Їм пощастить, якщо вони сховаються за океаном до того, як це станеться.

— А це станеться?

Різенд не зводив з мене погляду.

— Можливо.

— Чому?

— Тому що наближається війна, Фейро.