Двір мороку і гніву

Розділ 49

Я прокинулася, зігріта, відпочила й безтурботна.

У безпеці.

Сонячне світло проникало крізь брудне вікно, висвітлюючи червоним і золотим крило, що обіймало мене всю ніч, захищаючи від холоду.

Руки Різа оповили мене, його дихання було глибоке й рівне. І я знала, що для нього, як і для мене, такий глибокий мирний сон також незвичний.

Те, що ми зробили минулої ночі…

Я обережно повернула до нього обличчя, і його руки злегка напружилися, немов підсвідомо утримуючи мене, щоб я не зникла разом із ранковим туманом.

Його очі були широко розплющені, коли я опустила голову на згин його руки. Ми дивилися одне на одного, вкриті його крилами.

І я раптом зрозуміла, що саме це й хочеться мені робити цілу вічність.

Я тихо запитала:

— Чому ти тоді уклав цю угоду зі мною? Навіщо попросив проводити з тобою тиждень щомісяця?

Яскраві фіалкові очі заплющилися. Я не сміла подумати, яку відповідь очікувала почути, але достеменно не цю:

— Тому що мені було необхідно розумне пояснення для Амаранти, тому що хотів розсердити Темліна й тому що я мав зберегти тобі життя, але це не повинно було видаватися милосердям.

— О…

Він міцно стулив губи.

— Ти ж знаєш… ти знаєш, що немає нічого, чого б я не зробив заради свого народу, заради своєї сім’ї.

І в цій грі я була пішаком.

Його крила склалися за спиною, і я закліпала від тьмяного світла.

— Ванна, ні? — запитав він.

Я вся зіщулилася, почувши про брудну смердючу вбиральню поверхом нижче. Навіть нужду справити там було огидно.

— Краще помитися в струмку, — відповіла я і зробила зусилля, щоб відігнати тривожне передчуття.

Різ засміявся низьким голосом і вибрався з ліжка.

— Тоді ходімо звідси.

На секунду я подумала, що мені наснилося те, що сталося минулої ночі. Однак легкий приємний біль між моїми ногами був достеменним підтвердженням того, що сталося між нами. Але…

Може, краще було вдавати, що нічого не сталося.

Альтернатива могла б стати неабияк обтяжливою для мене.

Ми летіли майже весь день уздовж порослих лісами степів, що плавно переходили в Іллірійські гори. Ми не говорили про минулу ніч. Майже не говорили.

Знову галявина. Ще один день тренувань. Знову я вчуся розсіюватися, закликати крила, вогонь, лід і воду, а тепер ще й вітер. Вітер і легкий бриз, що овівають долини й пшеничні поля Двору Дня, а потім здувають снігові шапки з найвищих гір.

Я майже відчувала слова, що їх він був готовий сказати. Щоразу, коли зупинялася перепочити, я ловила на собі його погляд, бачила, як він уже розтуляє рота… І знову його стуляє.

Насувалися хмари, почався дощ, ставало дедалі холодніше. Нам довелося залишитися в лісі до вечора, і я занепокоїлася, що в цих нетрях можуть чаїтися якісь звірі.

Сонце вже сідало, коли Різ підхопив мене й підняв у небеса.

Були лише вітер, тепло й шелест крил Різенда.

— Що там? — врешті наважилася запитати я.

Його увага залишалася прикутою до темних сосон, що проносилися внизу. Він відповів:

— Є ще одна історія, яку мені треба розповісти тобі.

Я чекала. Але більше він нічого не сказав.

Я торкнулася долонею його щоки — перший інтимний дотик за весь день. Шкіра його була така холодна, а дивився він на мене очима, сповненими суму.

— Я не піду — ні, не від тебе, — тихо присягнулася я.

Його погляд потеплішав.

— Фейро…

І раптом він заревів від болю, його тіло зігнулося.

Крізь наш із ним зв’язок я відчула його біль, відчула, як його засліпило, відчула, як крізь наші ментальні стіни прорвався цей біль. Його тіло здригнулося від десятка стріл, випущених стрілками, що таїлися за деревами.

Ми впали.

Різ схопив мене, спробував розсіяти нас за допомогою магії, що купчилася навколо темною хмарою й… не зміг.

Він не зміг зробити це, тому що був вражений ясеневими стрілами. Його крила проколоті. Нас вистежили… Ту дрібку магії, що він використовував учора, щоб протистояти Люсьєну, якимось чином відстежили і знайшли нас, хоча ми й відлетіли вже так далеко…

Знову стріли…

Різ вивільнив силу.

Занадто пізно.

Стріли порвали його крила. Поранили ноги.

Здається, я кричала. Не через страх падіння, а через нього, вид його крові й зелений відблиск, що покривав стріли. Не просто ясен… а ще й отрута…

Темний вітер — магія Різа — вдарив у мене з неймовірною силою й відкинув далеко-далеко. Я падала, кружляючи й перекидаючись у повітрі, там, де разючі стріли були не страшні мені…

Гнівний крик Різа пробудив ліс, гори за ним. Птахи, наче темні хвилі, піднімалися в небо, шукаючи порятунку від грізного крику.

Я врізалася в густу крону дерева, тіло зіщулилося в агонії під натиском стовбура, соснових голок і листя. Я падала вниз, вниз…

Сконцентруйся, сконцентруйся, сконцентруйся.

Я створила хвилю стисненого повітря, яка одного разу захистила мене від гніву Темліна. І кинула її вниз, ніби мережу.

Я вдарилася об таку тверду стіну, що дивом не зламала праву руку.

Зате… я припинила падати вниз через гілки.

У темряві за десять метрів унизу землю ледь було видно.

Я не дуже довіряла своєму щиту, довго він моєї ваги не втримає.

Я поповзла по ньому, намагаючись не дивитися вниз, і подолала ще кілька метрів, стрибнувши на широку гілку сосни поряд. Протиснувшись крізь гілля, я вхопилася за стовбур, хрипіла від болю й намагалася не звертати уваги ані на цей біль, ані на бажання спуститися й відчути тверду землю під ногами.

Я дослухалася, намагаючись почути Різа, ляскання його крил, його гарчання. Нічого.

Ні сліду лучників, у руки яких він упав. Лучників, від яких він мене відкинув далеко як міг. Тремтячи, я встромила нігті в кору і знову прислухалася.

Ясеневі стріли. Отруєні ясеневі стріли.

У лісі стало ще темніше, дерева ніби стиснулися, перетворюючись на темні скелети. Навіть птахи замовкли.

Я вдивлялася в долоню, в око, виведене на ній у вигляді татуювання, і наосліп послала думку, спрямовуючи її через наш зв’язок: «Де ти? Скажи мені, і я прийду до тебе. Я знайду тебе».

З протилежного боку зв’язку не було ніякої стіни з чорного адаманту. Лише безмежна, велетенська тінь.

Я помітила рух у лісі — величезні істоти рухалися в хащі.

— Різенде. — Жодної відповіді.

Останній промінь сонця зник.

— Різенде, будь ласка.

Зв’язку між нами не було. Я завжди відчувала його, відчувала, як через нього мене захищали, спокушали, підсміювалися наді мною з іншого боку моєї стіни. А зараз усе зникло.

Болісне низьке виття долинуло здалеку, ніби каміння билося одне об одне.

Умить у мені все похололо. Ми ніколи не залишалися в лісі після заходу сонця.

Я кілька разів глибоко зітхнула, заспокоюючись, і заправила в арбалет одну з небагатьох стріл, що залишилися в мене.

По землі сковзнуло щось темне, таке, що звивалося, і листя захрускотіло під величезними лапами, що закінчувалися голками-кігтями.

Хтось закричав. Високе жахливе завивання. Ніби цю істоту живцем рвали на частини. Не Різ, хтось інший.

Я знову затремтіла, і кінчик моєї стріли поблискував, здригаючись разом зі мною.

«Де ти, де ти, де ти?»

«Дозволь мені знайти тебе, дозволь мені знайти тебе, дозволь мені знайти тебе».

Я опустила лук. Будь-який відблиск міг видати мене.

Темрява була моєю союзницею. Можливо, темрява вкриє і захистить мене й зараз.

Лють допомогла мені розсіятися першого разу — лють допоможе мені і вдруге.

Різ поранений. Вони скривдили його. Зробили засідку. І тепер… тепер…

І не гаряча злість затопила моє тіло.

А щось давнє, крижане й таке люте, що воно загострило всі мої почуття, немов бритву.

І якщо я хочу знайти Різа, якщо збираюся повернутися до того місця, де бачила його востаннє, я сама повинна стати частиною темряви, що скупчилася навколо мене.

Я бігла по гілках, коли в сусідні чагарники щось вдерлося з шипінням і риком. Але я обернулася серпанком і зоряним світлом і розсіялася на сусіднє дерево навпроти. Істота, що чатувала на мене внизу, завила, але я не звернула уваги.

Я була ніччю. Була вітром.

Я розсіювалася з дерева на дерево так швидко, що чудовиська, які нишпорили внизу, не встигали зауважити мою присутність. І якщо вже я могла створити собі крила й кігті, то могла змінити і свої очі.

Я досить часто полювала в сутінках, щоб помітити, як влаштовані очі нічних тварин, як вони світяться.

Я спокійно віддала наказ, і мої очі стали ширшими, змінилися. Коли я переміщувалася на інше дерево, пробігла по широкій товстій гілці і знову розсіялася. На мить мене накрила сліпота.

Я приземлилася, і цієї ж миті нічний ліс просвітлів. І істоти там, унизу… Ні, я не стала придивлятися.

Я сконцентрувалася на розсіюванні з дерева на дерево, наближаючись до місця, де на нас напали, весь час намагаючись відновити ментальний зв’язок, роблячи спробу намацати таку рідну стіну по інший бік… І потім…

Я помітила стрілу, що стирчала з товстої гілки високо над моєю головою. І розсіялася на широку гілку поряд.

Коли витягла стрілу, вирвавши її з дерева, я побачила, якої вона страхітливої довжини, й відчула тремтіння свого безсмертного тіла від контакту з нею. Глухий стогін вихопився в мене.

Я не змогла полічити, скільки стріл влучило в тіло Різа. Від скількох він закрив мене собою, як щитом.

Я закинула стрілу в сагайдак і продовжила шлях, прочісуючи місцевість, поки не побачила ще одну… внизу, поряд з килимом із соснових голок.

Легка паморозь прокреслила мій слід, коли я розсіялася туди, звідки могла прилетіти ця стріла, і знайшла ще і ще — нові стріли. Я зібрала їх усі.

Я просувалася, поки не дісталася місця, де гілки сосон були зламані і прим’яті на землі. І тут нарешті відчула запах Різа. Усе навколо було скуто кригою. Я побачила його кров на гілках, на землі.

Побачила розсипані навколо ясеневі стріли.

Із цієї засідки були випущені сотні стріл занадто швидко, щоб він міг помітити і сховатися від них. Особливо якщо був неуважний, якщо я відволікала його. Відволікала весь день.

Я обнишпорила галявину, постійно розсіюючись короткими спалахами, не затримуючись на землі занадто довго, щоб мене не змогли відчути нічні потвори, що заполонили ліс.

Різ ударився об землю дуже сильно — я зрозуміла це по слідах. І його тягли по землі, швидко.

Вони спробували приховати сліди крові, але, попри те що його розум не відповідав на мій заклик, я могла відчути цей запах. Я знайшла б цей запах де завгодно.

Може, вони і вміли добре ховати кінці, але я вистежувала ще краще…

Я продовжила полювання, читаючи сліди. Ясенева стріла тепер лежала на тятиві.

Його забрала група не менша за дві дюжини осіб, але під час самої атаки їх було більше. Решта розсіялася, залишивши невелику групу, щоб відтягнути його до гір, туди, де хтось напевно чекав його.

Вони рухалися швидко. Заглиблюючись чимдалі в ліс, туди, де вимальовувалися обриси гігантських піків Іллірійських гір, що височіли за лісом. Його кров утворила слід по всьому шляху.

Він живий, кричала мені ця кров. Він був живий. Однак те, що рани не припиняли кровоточити, означало, що вони продовжували коїти щось лихе.

Я вбила охоронця Темліна лише однією такою стрілою, випущеною в потрібне місце. Намагалася не думати про те, що може зробити шквал таких стріл. Знову згадала сповнене болю ревіння Різа.

І крізь пекучу й нещадну лють, що не вщухала ні на мить, я вирішила: якщо Різ мертвий, якщо він смертельно поранений, мені все одно, хто вони й чому скоїли з ним це. Вони всі мерці.

Частина слідів відокремилася від основної групи — напевно, то була розвідка для пошуку місця для ночівлі. Я стала розсіюватися повільніше, коротшими переходами, ретельніше вивчаючи сліди. Вони розділилися на дві групи, намагаючись збити зі сліду. Запах Різа був в обох групах.

Отже, вони взяли із собою щось із його одягу. Бо знали, що я їх переслідуватиму, бачили мене з ним. Знали, що я прийду за ним. Пастка — швидше за все, це пастка.

Я зупинилася на високій гілці, з якої добре було видно місце, де розійшлися обидві групи. Роззирнулася. Одна група попростувала до гір. Друга пішла паралельно їм, але на певній відстані.

Гори були територією іллірійців — у горах вони могли натрапити на патруль. І вирішили: мені нізащо не спаде на думку, що вони ризикнуть сунутися туди. Вважатиму, що вони триматимуться лісу, який не охороняють патрулі.

Я зважила всі варіанти, принюхалася до слідів обох груп.

Вони не врахували ще один запах, який вказав мені правильний шлях. Запах, переплетений із запахом Різа.

Я не дозволила собі міркувати про це, швидше вітру розсіюючись по сліду, що вів до гір. Не дозволила собі думати про те, що мій запах залишився на Різі, сплівся з його власним після минулої ночі. Він переодягнувся вранці… але запах на його тілі… Мій запах залишився на ньому всюди, він не змив його, адже ми не мали можливості прийняти ванну.

Отже, я пішла за цією групою. Переслідуючи власний запах. І коли в Підгір’ї з’явилася вузька печера з ледь помітним відблиском вогню, розведеним у її надрах, я зупинилася.

Почувся звук удару батогом.

У мене з голови випарувалися всі слова, думки й почуття. Знову удар… Іще один.

Я закинула лук на плече й витягла із сагайдака ще одну ясеневу стрілу.

Мені не треба було багато часу, щоб зв’язати їх докупи, так, щоб один наконечник виблискував з кожного боку. Так само я вчинила й зі ще двома стрілами. І коли я закінчила, коли подивилася на свої саморобні кинджали, що тримала в кожній руці, коли звук удару батогом повторився ще раз, я розсіялася всередину печери.

Вони вибрали печеру з вузьким входом, що переходив у широкий звивистий тунель, розбивши табір за поворотом, щоб їх не видавало світло.

Розвідники біля входу — двоє вищих Фе, яких я не знала, в обладунках і озброєні, але без відзнак — не помітили мене, коли я пройшла повз них.

Ще двоє охороняли внутрішній прохід, дивлячись на тих, що вартували на вході. Я з’явилася і зникла раніше, ніж вони помітили мою присутність. Повернула за ріг, з’являючись і зникаючи в часі і спотворюючи його. Світло засліпило мої пристосовані до темряви очі. Я знову їх умить змінила, розсіявшись повз іще двох охоронців.

І коли я побачила чотирьох людей, що перебували в печері, побачила крихітне багаття й те, що вони встигли зробити з Різом, я натиснула на наш ментальний зв’язок і мало не заплакала, відчувши адамантову стіну… Але за нею нічого не було. Сама лиш тиша.

Вони закували його в дивні кайдани з блакитного каменю. Ці ланцюги утримували його руки, розведені на два боки й прикуті до стіни печери. Його тіло висіло над підлогою, спина перетворилася на закривавлений шматок м’яса. А його крила…

Вони залишили в його крилах стріли з ясена… Сім стріл.

Різ висів спиною до мене. І тільки з того, як кровоточили його рани, я зрозуміла, що він іще живий.

Цього було досить, щоб я вибухнула.

Я розсіялася до двох воїнів, що стискали однакові батоги.

Я розпорола цим двом горло ясеневими стрілами, встромивши їх глибоко й люто. Так само, як робила це сотні разів під час полювання. Інші заволали. Один, потім другий — і вони вже лежать на землі, батоги мляво випали з їхніх рук. Раніше, ніж інші встигли відреагувати, я розсіялася до тих, що були ближче до мене.

З них юшила кров.

Розсіялася — і вдарила; розсіялася — і вдарила.

Його крила… Його прекрасні могутні крила…

Прибігли охоронці з переднього тунелю. Вони померли останніми.

І кров, що вкривала зараз мої руки, викликала в мене зовсім інші почуття, ніж тоді, в Підгір’ї. Ця кров… цією кров’ю я впивалася. Кров за кров. Кров за кожну пролиту ними краплю крові Різа.

Тиша розлилася в печері, коли відкотилася остання луна їхніх криків. І я розсіялася просто перед Різом, засовуючи закривавлені кинджали з ясена собі за пояс. Я обхопила його обличчя руками. Бліде, яке ж воно мертвотно-бліде.

Але він розплющив очі, зовсім трохи, самі щілинки, і застогнав.

Я мовчки кинулася до ланцюгів, якими він був скутий, намагаючись не помічати кривавих відбитків своїх рук на його тілі. Кайдани були крижані — навіть гірше. Вони уособлювали зло. Я відігнала біль, слабкість і дивне відчуття, що виникло від дотику до них, яке скувало мій хребет, і відімкнула замки на кайданах, звільняючи його.

Його коліна вдарилися об камінь печери, і я вся стиснулася, але підбігла до другої руки, досі закутої і простягнутої вгору. Кров текла по його спині, грудях, накопичуючись у складках його м’язів.

— Різе, — видихнула я й мало не впала на коліна, відчувши слабкий проблиск його по той бік ментальних стін.

Біль і виснаження звузили нескінченний щит до товщини віконного скла. Його крила, пронизані стрілами, лежали розпластані й так жахливо пошкоджені, що я здригнулася.

— Різе… Різе, ми повинні розсіятися додому…

Його очі знову ледь розплющилися, і він важко видихнув:

— Не можу.

Що ж це за отрута була на стрілах, що його магія… його сила…

Але ми не могли залишатися тут, другий загін зовсім поряд.

— Тримайся, — сказала я, взявши його за руку, і жбурнула нас у ніч і серпанок.

Розсіюватися було так важко, немов уся його вага, уся його міць і сила тягнули мене назад. Це було немов продиратися крізь трясовину, але я сконцентрувалася на лісі, порослій мохом печері, яку помітила раніше, того дня, коли пила зі струмка, сфокусувалася на печері на березі річки. Я заглянула в неї тоді й не побачила нічого, крім опалого листя. Місце було вологе, але надійне. Це краще, ніж залишатися на видноті… і це був наш єдиний варіант.

Кожна миля коштувала мені неймовірних зусиль. Але я міцно стискала його руку, жахаючись думки: якщо відпущу його, то втрачу десь, де більше не зможу його відшукати, і…

Нарешті ми опинилися там, у тій печері, і Різ задихнувся від болю, коли ми врізалися в мокру холодну кам’яну підлогу.

— Різе, — благала я, спотикаючись у темряві.

Вона була непроникна, але з усіма цими тваринами, що нишпорять у лісі, я не насмілилася розпалити вогонь…

А він так змерз… і стікав кров’ю.

Я змусила свої очі знову змінитися, і в мене перехопило дух, коли я розгледіла його рани. Рубці від батога на його спині досі кровоточили, але крила…

«Я повинна витягнути стріли…»

Він знову застогнав, спершись руками на підлогу. Бачити його не здатним навіть відпустити єхидну репліку або посміхнутися в своїй іронічній манері…

Я наблизилася до крила.

— Буде боляче. — Я стиснула щелепи, оглядаючи понівечену прекрасну мембрану. Доведеться переламати стріли навпіл і витягнути обидва кінці…

Ні… не переламати. А розпиляти їх обережно, м’яко, без поспіху, щоб дрібні гострі уламки не завдали ще більшої шкоди. Хто знає, що може трапитися, якщо в тілі залишиться скалка з ясена?

— Зроби це, — прошепотів він хрипким голосом.

Усього було сім стріл: три в одному крилі й чотири в другому. З якоїсь причини вони дістали ті стріли, якими прокололи йому ноги — і тепер рани вже майже припинили кровоточити.

Кров капала на підлогу.

Я витягла ніж, який завжди носила на стегні, оглянула отвір рани і обережно взялася за стрілу. Він зашипів. Я завмерла.

— Давай, — повторив Різ.

Кісточки його пальців побіліли, коли він стиснув їх у кулаки на підлозі.

Я опустила гострий край ножа на древко й почала обережно пиляти. Залиті кров’ю м’язи на спині Різа сіпнулися й напружилися, його дихання стало швидким і нерівним. Занадто повільно… я просувалася дуже повільно.

Але якщо поспішити, я можу поранити його ще сильніше, пошкодити чутливі крила…

— Знаєш, — сказала я, перекриваючи звук ножа, — одного разу влітку, коли мені було сімнадцять, Елейн купила мені трохи фарби. У нас було достатньо грошей, щоб купити щось зайве, і вона купила мені й Несті подарунки. Їй забракло на всю палітру, але вона купила мені червону, синю і жовту фарбу. І я використовувала їх до останньої краплі, розтягуючи як могла, і розмалювала все в будинку…

Він різко втягнув повітря, і я нарешті закінчила розпилювати стрілу. Не попереджаючи його, я витягла обрубки древка м’яким рухом.

Він вилаявся, його тіло напружилося, кров бризнула з рани й зупинилася.

Я ледь не зітхнула з полегшенням. І перейшла до наступної стріли.

— Я розмалювала стіл, шухляди, одвірок… І у нас був старий чорний комод у спальні… По одній висувній шухляді для кожної з нас. Усе одно одягу було небагато.

З другою стрілою я впоралася швидше, і Різ внутрішньо приготувався, коли я витягла її. Кров потекла сильніше й зупинилася. Тепер третя стріла.

— Я намалювала квіти для Елейн на її шухляді, — вела далі я, розпилюючи древко. — Маленькі троянди, бегонії, іриси. Для Нести… — Уламок стріли впав на підлогу, і я вийняла другу половинку.

Я дивилася, як кров полилася й зупинилася… Дивилася, як він повільно опустив крило до землі, його тіло тремтіло.

— Для Нести, — сказала я, перемістившись до другого крила, — я намалювала спалахи вогню. Вона завжди злилася, завжди палала. Гадаю, Неста й Амрен легко б подружилися. Мені здається, що попри її характер їй би сподобався Веларіс. І, думаю, Елейн… Елейн він теж сподобався б. Хоча, можливо, вона трималася б ближче до Азріеля, просто щоб відчувати себе впевненіше і спокійніше.

Я усміхнулася від цієї думки — уявляючи, який милий вигляд вони мали б разом. Якщо, звісно, войовничий Азріель перестане таємно впадати за Мор. У чому я сумніваюся. Азріель любитиме Мор, поки не перетвориться на шепіт темряви серед зірок.

Я покінчила з четвертою стрілою і взялася за п’яту.

Голос Різа пролунав хрипко, коли він запитав, дивлячись у підлогу:

— Що ти намалювала для себе?

Я вийняла п’яту й перейшла до шостої, перш ніж відповісти:

— Я намалювала нічне небо.

Він завмер. Я повела далі:

— Я намалювала зірки й місяць, і хмари, і нескінченне темне небо. — Я закінчила з шостою стрілою і, розпилюючи сьому, додала: — Ніколи не розуміла чому. Я зрідка виходила ночами… Найчастіше була занадто втомлена після полювання й засинала. Але тепер я думаю… — Я витягла сьому, останню стрілу. — Питаю себе: може, якась частина мене знала тоді, що на мене чекає попереду? Що я ніколи не стану милою садівницею і не палатиму, як вогонь, — але стану спокійною і незламною, і багатогранною, як сама ніч. Буду прекрасною для тих, хто знає, куди дивитися, але якщо ніхто не схоче поглянути на мене, а лише боятиметься… Що ж, мені буде байдуже. Гадаю, що попри весь свій розпач і безвихідь ніколи не була по-справжньому сама. Що завжди шукала це місце… шукала всіх вас.

Кров зупинилася, і друге крило втомлено опустилося на підлогу. Дуже повільно, але рани на його спині стали рубцюватися. Я обійшла навколо його схиленого тіла, рук, що вчепилися в камені, і опустилася на коліна.

Він підвів голову. Очі сповнені болю, безкровні губи.

— Ти врятувала мене, — прошепотів він надтріснутим голосом.

— Розкажеш, хто це був, пізніше.

— Засідка, — усе одно сказав Різ, вдивляючись у моє обличчя, перевіряючи, чи я не поранена. — Солдати Гайберну, озброєні ланцюгами від самого короля, щоб знищити мою силу. Швидше за все, вони відстежили магію, яку я використовував учора… Мені шкода.

Він уривчасто говорив. Я пригладила рукою його чорне волосся. Ось чому він не міг використовувати наш зв’язок, не відгукувався на мій уявний заклик.

— Відпочинь, — прошепотіла я й потягнулася, щоб дістати ковдру з похідної сумки. Він зловив моє зап’ястя, перш ніж я піднялася. Його вії опустилися — свідомість стрімко покидала його. Занадто швидко і важко.

— Я теж шукав тебе, — прошепотів Різ.

І втратив свідомість.