Двір мороку і гніву

Розділ 23

Відтоді як я застрягла в крижаному лабіринті, де полювала на фейрі і вбила його, сповнена ненависті, минув рік.

Наприкінці зими маєток моєї сім’ї зі смарагдовим дахом був так само красивий, як і влітку. Проте це була інша краса — блідий мармур здавався теплим на тлі геть засніженого ландшафту, і гілки хвойних дерев і падубів оповивали віконні шибки, арки й стовпи ліхтарів. Єдина святкова прикраса, яку використовували люди. Після Війни вони заборонили і прокляли кожне свято, що нагадувало про їх безсмертних правителів.

Три місяці з Амарантою знищили мене. Тому я навіть не могла уявити, що може зробити тисячоліття з Вищою Фе, такою як вона, який відбиток залишиться в культурі, як постраждають люди.

Мій народ — чи то пак той народ, який був моїм раніше.

Накинувши каптур і сховавши пальці в хутряних кишенях плаща, я стояла перед двостулковими дверима будинку, слухаючи чистий дзвін дверного дзвоника, за який я смикнула секунду тому.

Позаду мене, невидимі завдяки чарам Різа, чекали троє моїх супутників.

Я сказала їм, що буде краще, якщо спочатку я поговорю зі своєю сім’єю. Наодинці. Я зіщулилася, з тугою згадуючи про м’які зими Веларіса й розмірковуючи, як вони могли бути такими помірними на далекому північному терені, але все у Прифії було інше, дивне. Можливо, якби не було Стіни, магія вільно перетікала б між Дворами і кліматична різниця не була б така суттєва.

Двері відчинилися, і пухкенька економка з доброзичливим виразом обличчя — місіс Лорен — подивилася на мене, трохи примружившись.

— Чим я можу… — Голос її урвався, коли вона побачила моє обличчя.

Вуха, діадема були приховані під каптуром, але це внутрішнє сяйво, неприродна нерухомість… Вона не стала відчиняти двері ширше.

— Я тут, щоб побачитися зі своєю сім’єю, — ледь промовила я.

— Ваш… ваш батько поїхав у справах, але ваші сестри… — Вона не поворухнулася.

Вона знала. Зрозуміла, що чимось я відрізнялася від них, щось було не так…

Її очі заметушилися, оглядаючи мене і все довкола. Ні карети, ні коня не було.

Як і слідів на снігу.

Її обличчя зблідло, і я прокляла себе за свою неуважність.

— Місіс Лорен?

Щось защеміло у мене в грудях, коли я почула голос Елейн, який пролунав з коридору позаду.

Лагідність, молодість і доброта, не зламані Прифією, — ці люди не знали, що я вчинила, ким стала.

Я відступила. Я не могла цього скоїти. Не могла наразити їх на біду.

По тому за округлим плечем місіс Лорен з’явилося обличчя Елейн.

Така гарна — вона завжди була найгарнішою з-поміж нас трьох. М’яка й чарівна, немов літній світанок.

Елейн була така сама, якою я пам’ятала її, якою змусила себе її пам’ятати в темниці, коли говорила собі: якщо програю, якщо Амаранта перетне Стіну, вона стане наступною. І вона стане наступною, якщо король Гайберну зруйнує Стіну, коли я не знайду Книгу Дихання.

Золоті з брунатним полиском пасма волосся Елейн були наполовину підібрані, на її світлій кремовій шкірі грав рум’янець, і її очі, м’які, немов плавлений шоколад, широко розплющилися, коли вона побачила мене.

Вони наповнилися сльозами, які потім покотилися по її чарівних щоках.

Місіс Лорен не зрушила з місця. Досить мені не так ступити чи десь схибити, і вона зачинить двері перед моїм носом.

Елейн піднесла свою тоненьку руку до рота, а її тіло затряслося від ридань.

— Елейн, — хрипко промовила я.

Почулися кроки на широких сходах позаду, і потім…

— Місіс Лорен, приготуйте чаю й подайте його у вітальні.

Економка подивилася в бік сходів, потім на Елейн, а тоді — на мене.

На примару серед снігу.

Подарувавши мені погляд, який віщував смерть, якщо я лише спробую завдати шкоди моїм сестрам, жінка попрямувала в будинок, залишивши мене й Елейн, яка тихо плакала.

Але я переступила поріг і подивилася на сходи.

Туди, де стояла Неста, поклавши руку на поруччя, і дивилася на мене так, ніби я була примарою.

Домівка була прекрасна, проте щось було незаймане в ній. Щось нове, порівняно з віком і приємною зношеністю та затишком будинку Різа у Веларісі.

І, сидячи перед різьбленим мармуровим каміном у вітальні, досі в каптурі, простягнувши руки до палахкотливого вогню, я відчувала… ніби вони впустили в будинок вовка.

Примару.

Я стала завеликою для цих кімнат, для цього тендітного смертного життя, стала занадто помітною, неприборканою і… могутньою.

І я збиралася надовго зробити і їхнє життя таким самим. Я не знала, де були Різ, Кассіан і Азріель. Певне, мов привиди, стояли в кутку, спостерігали.

Або залишилися зовні й стояли на снігу. Утім, я не здивувалася б, якби Кассіан і Азріель зараз облітали навколишні землі, досліджуючи околиці широкими колами, поки не долетіли б до села, моєї похилої старої хатини або навіть самої межі лісу.

Неста була така сама, якою я її пам’ятала, але подорослішала. І річ не в її обличчі, як і раніше, гордовитому і прекрасному, а в її очах і в тому, як вона трималася.

Сидячи навпроти мене на невеликому дивані, мої сестри дивилися на мене й чекали.

— Де батько? — спитала я. Схоже, то було найбезпечніше, що я могла запитати.

— У Неві, — відповіла Неста, назвавши одне з найбільших міст на континенті. — Торгує з якимись купцями з іншої частини світу. І присутній на зборах, скликаних через загрозу за Стіною. Ту загрозу, про яку, як я припускаю, ти повернулася нас попередити.

Ані слів полегшення або любові — я ніколи від неї їх не чула.

Елейн взялася за чашку з чаєм.

— Фейро, хай би яка була причина твого візиту, ми раді тебе бачити. Живою. Ми думали, ти…

Я відкинула каптур, перш ніж вона продовжила.

Чашка Елейн задеренчала на блюдці, коли вона помітила мої вуха. Мої видовжені витончені руки… і обличчя — безсумнівно, фейське обличчя.

— Я померла, — різко сказала я. — Я померла, але потім переродилася — мене створили.

Елейн тремтливою рукою поставила чашку на низький столик між нами. Янтарна рідина розплескалася по блюдцю.

І коли вона посунулася, Неста розвернулася так, щоб бути між мною й Елейн.

Я сказала, дивлячись на Несту:

— Мені потрібно, щоб ви мене вислухали.

Вони обидві широко розплющили очі. Проте вислухали мене.

Я розповіла їм свою історію.

З такою кількістю деталей, яку могла витримати, я розповіла їм про те, що трапилося в Підгір’ї. Про мої випробування. Про Амаранту. Розповіла про мою смерть. І про моє переродження.

Щоправда, розповідати про останні минулі місяці було важче. Тому я повідала про них коротко, але пояснила, що мало тут відбутися, і розповіла про загрозу з боку Гайберну. Я пояснила, чим цей будинок мав стати, ким ми повинні були стати і що мені було потрібно від них.

І коли я закінчила, вони ще сиділи, широко розплющивши очі. Запало мовчання.

Нарешті Елейн сказала:

— Ти… хочеш, щоб інші Вищі Фе прийшли… сюди. І… і королеви Імперії — також?

Я повільно кивнула.

— Знайди собі інше місце, — сказала Неста.

Я повернулася до неї, вже благаючи й готуючись до сварки.

— Знайди собі інше місце, — знову повторила Неста, випростовуючись. — Я не хочу їх бачити у своєму будинку. Або поруч із Елейн.

— Несто, будь ласка, благаю, — видихнула я. — Більше немає місця. Мені більше нікуди піти, немає місця, де на мене не оголосили б полювання або не розіп’яли…

— А як же ми? Що буде, коли люди дізнаються, що ми допомагаємо Фе? Чим же ми тоді будемо кращими за «Дітей Благословенних»? Наше становище в суспільстві, наш вплив — усьому настане край. І весілля Елейн…

— Весілля? — одним духом випалила я.

Я не відразу помітила каблучку з перлами й діамантами на її пальці: темний металевий ободок поблискував у світлі вогню.

Однак Елейн зблідла, подивившись на нього.

— Через п’ять місяців, — сказала Неста, — вона вийде заміж за сина лорда. І його батько присвятив усе своє життя полюванню на таких, як ти, якщо вони перетинають Стіну.

Таких, як ти.

— Тому жодних зібрань тут, — відказала Неста, напружившись. — У цьому будинку не з’явиться жоден Фе.

— Мене це також стосується? — тихо спитала я.

Мовчання Нести було красномовною відповіддю.

Але Елейн заперечила:

— Несто…

Моя старша сестра подивилася на неї.

— Несто… — знову сказала Елейн, заламуючи руки.

— Якщо… ми не допоможемо Фейрі, то не буде й весілля. Навіть Стіна і всі люди лорда Нолана будуть не в змозі врятувати мене від тих… від них.

Неста навіть не поворухнулася. Але Елейн натиснула:

— Ми триматимемо все в секреті — відішлемо слуг. Вони будуть раді поїхати додому, коли настане весна. І якщо Фейрі потрібно буде прийти або піти для зустрічей, вона нас заздалегідь попередить, і ми випроваджуватимемо їх з маєтку. Придумаємо причини, щоб відправити слуг додому на вихідні. І потім, батько все одно не повернеться до літа. Ніхто нічого не дізнається. — Вона поклала долоню на коліно Нести, фіолетова тканина сестриної сукні майже поглинула її бліду руку. — Фейра віддавала й віддавала нам усе, що мала… роками. Дозволь тепер нам допомогти їй. Допомогти… іншим.

Мені перехопило дух, на очах забриніли сльози.

Неста вивчала темну каблучку на пальці Елейн. Леді — ось ким мала стати Елейн. І вона тепер ризикувала.

Я зустріла погляд Нести.

— Іншого шляху немає.

Вона скинула голову.

— Ми завтра спровадимо всіх слуг додому.

— Сьогодні, — наполягала я. — Ми більше не можемо гаяти час. Накажи їм покинути маєток просто зараз.

— Я зроблю це, — сказала Елейн, глибоко вдихаючи й випростовуючи плечі.

Вона не стала чекати нас і вийшла, витончена, немов лань.

Залишившись наодинці з Нестою, я запитала:

— Він хороший — син лорда, за якого Елейн зібралася заміж?

— Вона думає, що так. Вона його любить, ніби він і справді хороший.

— А що думаєш ти?

Очі Нести — мої очі, очі нашої матері — зустрілися з моїми.

— Його батько збудував кам’яну стіну навколо їхнього маєтку, таку високу, що навіть дерева не дотягуються до неї. Гадаю, цей маєток більше схожий на в’язницю.

— Ти з нею про це говорила?

— Ні. Син, його звуть Грейсен, доволі добрий. І він також зачарований Елейн, як і вона ним. Але його батько — саме він мені не подобається. У ній він бачить гроші, які вона принесе в їхній маєток для його війни з Фе. Але він старий. І скоро повинен померти.

— Сподіваюся.

Неста знизала плечима, а тоді спитала:

— Твій Вищий Лорд… Ти пройшла через усе це. — Вона махнула рукою в мій бік, вказуючи на мої вуха, тіло. — І все одно в підсумку все це не закінчилося добре?

Мені знову стало тяжко на душі.

— Цей лорд побудував Стіну, щоб народ Фе залишався зовні. Мій Вищий Лорд хотів тримати мене в клітці.

— Чому? Він же дозволив тобі повернутися кілька місяців тому?

— Щоб убезпечити й захистити мене. І, гадаю… те, що сталося з ним, з нами в Підгір’ї, зламало його. — Можливо, навіть більше, ніж мене. — Жага захистити за будь-яку ціну, навіть якщо це зашкодить мені… Гадаю, він хотів придушити це в собі, але не зміг. Він не зміг перебороти це. Я зрозуміла це… І було ще багато речей, які я повинна була зробити. Щоб розібратися в усьому. В собі.

— І тепер ти в новому Дворі.

Не зовсім запитання. Проте я відказала:

— Ти хотіла б з ними познайомитися?