Двір мороку і гніву

Розділ 60

— Веларіс у безпеці, — сказав Різ, коли над містом запанувала глибока ніч. — Магічні щити, зруйновані Котлом, відновлені.

Ми не перепочили жодної миті, протягом кількох годин відновлюючи місто. Робили це разом з іншими. Зцілювали містян, латали будівлі. Запитань було багато, і ми дошукувалися відповідей на них. За кілька миттєвостей до оголошення Різа годинник пробив третю ночі.

Різ стояв, спершись на камін посеред кімнати, і я не знала, як іще він тримався на ногах. Я, геть безсила, сиділа на дивані біля Мор. Ми обидві були вкриті брудом і кров’ю. Як і всі інші.

Кассіан примостився у кріслі, пристосованому для крил. Обличчя в нього було розбите й загоювалося повільно. Я розуміла: він витратив багато сил на те, щоб захистити місто в перші нескінченно довгі хвилини. І робив це самотужки. У його карих очах досі кипіла лють.

Амрен теж була виснажена. Сіре вбрання на ній висіло клаптями, оголюючи білу як сніг шкіру. Задрімавши на кушетці навпроти дивана, де сиділа я, вона притулилася до Азріеля, який стривожено на неї поглядав. Його рани теж кровоточили, а блакитні Сифони на його подряпаних руках потьмяніли й помутнішали, витративши накопичену силу.

Я майже весь час залишалася у Веселці, допомагаючи уцілілим мешканцям. Лікувала поранених, складала списки загиблих, вирішувала, з чого починати відновлення. Різ долучився до найголовнішого — відновлював і зміцнював магічний захист Веларіса. Суворий урок, який дістало місто, змушував Різа прискіпливо, по кілька разів перевіряти міцність кожного захисного шару. Наші перерви на відпочинок були короткі. Під час однієї з них я дізналася, як діяла Амрен на тому березі річки.

За допомогою своєї темної сили вона посилала ілюзії у свідомість солдатів. Одним здавалося, що вони впали в Сидру й тонуть. Іншим вона плутала їх уявлення про висоту, переконуючи, ніби вони висять високо в небі. Солдати стрімко пірнали вниз і, пролетівши менше двох метрів, розбивали голови об каміння. На найжорстокіших, що жадали крові і знущань, вона накидала жахіття, які брала з їхньої ж уяви, і їхні серця розривалися від жаху, який самі й створили.

Хтось із них падав у річку й, захлинувшись власною кров’ю, тонув. А хтось просто безслідно зникав.

— Зараз Веларіс, може, й убезпечений, — сказав Кассіан, навіть не звівши голови, — але чи надовго? Через зрадниць королев Гайберн тепер знає про це місце. Кому ще вони повідомлять цю інформацію? Скільки часу мине, коли інші Двори про нього дізнаються? Або поки Гайберн не вирішить знову використати Котел, щоб зруйнувати наш захист?

Різ заплющив очі, його плечі були напружені. Я відчувала його важкий тягар, але запитала:

— Якщо ми всі вирушимо в Гайберн, щоб знищити Котел, хто захистить Веларіс?

У вітальні стало тихо. Різ здригнувся.

— Я залишуся, — подала голос Амрен.

Кассіан розтулив рота, приготувавшись заперечити, але Різ дивився тільки на свою заступницю. Амрен витримала його погляд.

— Якщо Різу потрібно побувати в Гайберні, то я єдина з вас, хто може утримувати місто, поки не надійде допомога. Те, що сталося сьогодні, було сюрпризом. Поганим сюрпризом, хоча слід було передбачити, до чого може призвести розкриття таємниці Веларіса. На ту мить, коли ви покинете місто, воно буде надійно підготовлене до можливих атак. Нові шари захисту, які ми сьогодні створили, значно міцніші за колишні.

— Що нам тепер робити? — важко зітхнула Мор.

— Поспати й поїсти, — просто сказала Амрен.

Азріель же додав своїм хрипким після лютої битви голосом:

— А потім і помстимося.

Різ не лягав спати.

І коли я вийшла з ванної, змивши кров і бруд, його ніде не було. Але я відчула його крізь зв’язок між нами й попленталася нагору. Мої обважнілі ноги аж гули від болю.

Він сидів на даху в цілковитій темряві. Його величні крила розкинулися за спиною на черепиці.

Я ковзнула до нього на коліна, обвивши руками його шию. Він дивився на місто, що лежало перед нами:

— Поглянь, як мало вогнів. І вулиці темні, ніби перед Зорепадом.

Я не дивилася. Лише прокреслила лінії на його обличчі, а потім торкнулася великим пальцем його губ.

— Це не твоя провина, — сказала я тихо.

Він перевів погляд на мене:

— Хіба? Я видав їм це місто. Сказав, що готовий ним ризикнути. Я не знаю, кого ненавиджу більше: короля, королев чи себе.

Я відкинула волосся з його обличчя. Він схопив мою руку, стискаючи пальці.

— Ти закрилася від мене, — видихнув він. — Ти виставила проти мене захист. І я ніяк не міг проникнути за нього.

— Вибач.

Різ гірко засміявся:

— Вибач? Я вражений. Цей щит… Те, що ти зробила з Аттором… — Він похитав головою. — Тебе могли вбити.

— Лаятимеш мене?

Він насупився:

— Як я можу тебе лаяти, коли ти захистила мій народ? Так, я б тебе придушив за те, що ти не повернулася в будинок, але ти… билася за них… За Веларіс. Я тебе не вартий.

Різ поцілував мене в шию.

Серце моє аж зайшлося від гордості. Він справді так думав. Я провела рукою по його голові. І сказані мною слова були єдиним звуком у цьому тихому темному місті:

— Ми заслуговуємо одне одного. І заслуговуємо на те, щоб бути щасливими.

Різ злегка відсторонився від мене. І коли його уста знайшли мої, я дозволила йому укласти мене на черепицю й кохатися просто тут, під зірками.

Амрен розшифрувала код наступного ранку. І це була погана новина.

— Щоб нейтралізувати сили Котла, — замість вітання сказала вона, коли ми скупчилися навколо обіднього столу, перервавши відновлення, через яке майже не спали, — треба доторкнутися до нього і сказати ці слова.

Вона записала їх для мене на клаптику паперу.

— Ти в цьому впевнена? — спитав Різ.

Усвідомлюючи свою провину перед містянами, він допомагав їм, не шкодуючи сил. З усіх нас він був найбільше стомлений.

Амрен прошипіла:

— Різенде, сподіваюся, що ти сказав таке через своє цілковите виснаження, тому не ображаюся на тебе.

Мор прослизнула між ними, дивлячись на дві частини Книги Дихання, що лежали поряд.

— Що станеться, якщо ми їх з’єднаємо?

— Не треба, — просто сказала Амрен.

Голоси з кожної викладеної на стіл частини змішувалися, співали й шипіли: зло, добро і безглуздя, темрява, світло і хаос.

— З’єднання частин дасть такий сплеск магічної сили, що його відчують на всіх континентах, у найдальших глухих місцях. Ви розбудите древніх і надзвичайно небезпечних істот. Порівняно з ними король Гайберну здасться пустотливою дитиною. Ви зрушите з місця такі шари, які ні в якому разі не можна чіпати.

Я зіщулилася. Різ поклав руку мені на спину.

— Тоді ми вирушаємо негайно, — сказав Кассіан.

Його обличчя зцілилося, але він трохи шкутильгав від травми, яку я не могла бачити під його шкіряним одягом. Він кивнув у бік Різа:

— Позаяк ти не можеш розсіятися без того, щоб тебе не викрили, на місце нас усіх розсіють Мор і Ез. Потім Фейра пригасить силу Котла, і ми виберемося звідти. Ми з’явимося і зникнемо раніше, ніж нас помітять. А Котел королю знадобиться, щоб варити юшку.

— Ми навіть не знаємо, де схований Котел, — сказала я.

— Чому це? Ми знаємо, де він, — заперечив Кассіан.

Я здивувалася. Азріель сказав:

— Ми змогли досить точно визначити місцезнаходження Котла, — сказав Азріель.

Цілком можливо. Адже подорож ми готували не один місяць. Кожен сантиметр замку і прилеглої території ретельно охороняють, але це не означає, що всередину потрапити неможливо. Ми з’ясували час, коли наша невелика група зможе проникнути в замок і залишити його швидко й тихо, перш ніж вони збагнуть, що відбувається.

Мор сказала йому:

— Проте король Гайберну відчує Різа, щойно він з’явиться. І якщо Фейра потребуватиме часу, щоб нейтралізувати Котел, його в нас не буде. Це дуже ризиковано.

Кассіан сказав:

— Ми врахували це. Ти й Різ розсієте нас на вільну частину узбережжя. Ми полетимо в Гайберн, а він залишиться поза ним.

Вони повинні будуть розсіяти мене, усвідомила я, позаяк я ще не навчилася робити це на великі дистанції. Принаймні не з такою кількістю зупинок.

— Стосовно заклинань, — вів далі Кассіан, — то це ризик, від якого нікуди не подітися.

Настала тиша, у якій усі чекали на відповідь Різа. Мій суджений вивчав мене, його очі округлилися.

Азріель натиснув:

— Це ґрунтовний план. Король не знає наших запахів. Ми зруйнуємо Котел і зникнемо, перш ніж він помітить. Це завдасть йому більшої образи, ніж прямий і кровожерливий напад, про який ми думали, Різе. Ми розбили їх учора, тому, коли ми ввійдемо в замок…

Жага помсти світилася в його зазвичай спокійному погляді:

— Ми залишимо кілька нагадувань про те, що не просто так виграли останню бісову війну.

Кассіан похмуро кивнув. Навіть Мор ледь усміхнулася.

— Ви просите мене, — нарешті сказав Різ занадто спокійно, — залишитися осторонь, поки моя суджена увійде в його фортецю?

— Так, — з таким самим спокоєм відповів Ез.

Кассіан посунувся ближче.

— Якщо Фейра не зможе знешкодити Котел легко і швидко, ми викрадемо його й відправимо шматочками назад, коли знайдемо спосіб зруйнувати. У будь-якому разі, Фейра покличе тебе через зв’язок, коли ми закінчимо, і ви з Мор розсієте нас звідти. Вони не зможуть відстежити тебе так швидко, якщо ти прийдеш тільки для того, щоб нас забрати.

Різенд упав на диван поруч зі мною, майже не дихаючи, і подивився на мене:

— Фейро, якщо хочеш, вирушай туди.

Якби я не закохалася в нього досі, це сталося б зараз — за те, що не наполягав на тому, щоб я залишилася, навіть якщо його інстинкти, від яких він втрачав розум, волали, що він мусить мене замкнути після всього, що сталося вчора.

І я усвідомила, як погано зі мною поводилися раніше, якщо моя самооцінка так знизилася. Якщо свободу, яку мені подарували, я сприймала як привілей, а не як невід’ємне право.

Очі Різа потемнішали, і я знала, що він прочитав, відчув мої думки.

— Ти моя суджена, — сказав він, — але ти вільна. Ти сама вирішуєш свою долю й робиш вибір. Не я. Ти вибрала вчора. Ти щодня робиш вибір. Завжди.

Може, він зрозумів мене тільки тому, що сам був безпорадний і не мав вибору. Його змушували робити жахливі речі, замикали. Я сплела свої пальці з його і стиснула. Разом, разом ми знайдемо наше мирне майбутнє. Разом ми боротимемося за нього.

— Рушаймо на Гайберн, — сказала я.

За годину, вже подолавши понад половину сходів нагору, я раптом усвідомила, що не знаю, до якої кімнати мені йти. Я зупинилася у своїй кімнаті після повернення з гірського будиночка, але… як щодо його кімнати?

Темлін оберігав від мене свою кімнату і завжди спав у моїй. І я припустила… Припустила, що, мабуть, зараз буде так само.

Я майже дісталася дверей своєї спальні, коли за моєю спиною почула голос Різенда:

— Ми можемо використовувати твою кімнату, якщо хочеш, але… — Він притулився до відчинених дверей, що вели до його спальні. — Твоя чи моя кімната, але тепер ми ділимо одну на двох. Просто скажи мені перенести свій одяг чи твій. Якщо ти, звісно, не заперечуєш.

— Хіба ти… Хіба тобі не потрібен особистий простір?

— Ні, — сказав він. — Якщо він і тобі не потрібен. Мені треба, щоб ти захищала мене від ворогів своїми водяними вовками.

Я пирхнула. Він змушував мене розповідати цю частину історії знову і знову. Я кивнула в бік його спальні:

— Твоє ліжко більше.

Це й зумовило вибір кімнати.

Я увійшла всередину й помітила, що мій одяг уже там, у другій шафі побіля його. Подивилася на масивне ліжко, а потім оглянула простір навколо нас.

Різ зачинив двері, підійшов до маленької скриньки на столі й мовчки простягнув її мені. Моє серце тьохнуло, коли я відкрила кришку.

Зоряний сапфір блищав у світлі свічок так, немов усередині був укладений один із духів Зорепаду.

— Це каблучка твоєї матері?

— Моя мати дала мені її, щоб я пам’ятав, що вона завжди поруч, навіть під час найжорстокіших випробувань. А коли я досяг зрілості, вона забрала її. Це була сімейна реліквія, яку передавали від жінки до жінки через покоління вже багато-багато років. Моя сестра тоді ще не народилася, тому мама не віддала каблучку їй… А віддала її Ткалі. І сказала мені: якщо я зберуся одружитися або знайду суджену, то моя жінка повинна бути достатньо розумною або сильною, щоб повернути перстень. А якщо вона не здатна на таке, то шлюб вона не переживе. І я пообіцяв матері, що кожна потенційна обраниця пройде цю перевірку. Отже, перстень лежав там століттями.

Моє обличчя спалахнуло:

— Ти сказав, що це щось цінне…

— Для мене. І для моєї сім’ї.

— Тобто моя подорож до Ткалі…

— Нам було важливо знати, чи зможеш ти знайти предмет. Але… я вибрав його суто зі свого егоїзму.

— Отже, я здобула свою каблучку, а мене навіть не спитали, чи хочу я вийти за тебе заміж.

— Можливо.

Я підвела голову:

— Ти хочеш, щоб я наділа її?

— Якщо хочеш ти.

— Коли ми вирушимо до Гайберну… Якщо все буде погано… Хтось зможе помітити, що ми пов’язані? Чи можуть вони використовувати це проти тебе?

Лють спалахнула в його очах:

— Якщо вони побачать нас разом і зможуть відчути нас обох за запахом, то дізнаються.

— А якщо я з’явлюся одна, але з каблучкою Двору Ночі на пальці?

Він тихо загарчав.

Я закрила скриньку, залишивши перстень усередині.

— Коли ми знешкодимо Котел, я хочу пройти через усі церемонії. Ми оголосимо про зв’язок суджених, одружимося, влаштуємо вечірку й запросимо на неї весь Веларіс — усе його населення.

Різ узяв скриньку з моїх рук і поклав на тумбочку, перш ніж потягнути мене до ліжка:

— А якщо я хочу вийти на крок уперед?

— Я тебе уважно слухаю, — промуркотіла я, поки він укладав мене на простирадла.