Двір мороку і гніву

Розділ 26

Аттор зник відразу після смерті Амаранти. Підозрювали, що він перейшов на бік короля Гайберну. І якщо він був тут, у землях смертних…

Я розслабилася тут, на цих землях, адже могла виграти для себе трохи часу, щоб знайти бодай щось, що можна використовувати проти нього.

— Добре, — прошипів він мені на вухо. — Тепер скажи мені…

Ніч вибухнула навколо нас.

Аттор закричав — він закричав, — коли той морок поглинув нас і хтось вирвав мене з його тонких чіпких рук. Кігті Аттора залишили смуги на моїй шкірі. Я впала обличчям у щільний крижаний сніг і перекотилася, щоб звестися на ноги.

Світло повернулося, і я підвелася на напівзігнутих ногах, майже припала до землі, тримаючи ніж напоготові.

І — Різенд прикував Аттора до засніженого дуба двома звивистими смужками ночі. На кшталт тих, що зламали руку Аянті.

Руки Різенда були в кишенях, а його обличчя — як смерть — холодне й таке прекрасне.

— Мені вже стало цікаво, куди ж ти зник.

Аттор сопів і боровся з кайданами.

Різенд просто послав два списи з мороку, які вп’ялися Аттору в крила. Аттор заверещав, коли ці списи зустрілися з плоттю й занурилися глибоко в кору дерева за нею.

— Відповіси на мої запитання — і можеш повзти назад до свого господаря, — вимовив Різ таким тоном, ніби питав про погоду.

— Підстилка. — Аттор сплюнув.

Срібляста кров сочилася з його крил, із шипінням скрапувала на сніг.

Різ посміхнувся.

— Ти забув, напевно, що мені подобаються такі речі. — Він звів палець.

Аттор закричав:

— Ні!

Палець Різа завмер.

— Мене послали за нею. — Він задихався.

— Навіщо? — Різ запитав ніби знічев’я, із жахливим спокоєм.

— Це був наказ. Я не ставлю запитань. Король хоче бачити її.

Кров моя стала так само холодною, як і ліс довкола.

— Навіщо? — Різ повторив запитання.

Аттор закричав — цього разу я не змогла побачити нічого, крім спалаху сили. Я здригнулася.

«Не знаю, не знаю, не знаю».

Я вірила йому.

— Де зараз король?

— У Гайберні.

— Армія?

— Скоро прийде.

— Велика?

— Незліченна. У нас є союзники на кожній території, всі чекають наказу.

Різ нахилив голову, ніби роздумуючи, про що запитати ще. Але випростався, коли Азріель із шумом опустився на сніг, який розлетівся бризками довкруг нього, як вода з калюжі. Він прилетів так тихо, що я не почула шуму крил. Кассіан, мабуть, залишився в будинку захищати моїх сестер.

Сніг улігся, і на обличчі Азріеля не було ані тіні доброти — воно було застиглою маскою Співця тіней.

Аттор затремтів, і я майже відчула жалість, коли Азріель підступив до нього. Майже, але не зовсім. Ні, не тоді, коли ці ліси були так близько до замку, до моїх сестер.

Різ підійшов до мене, Азріель наблизився до Аттора.

— Наступного разу, коли ви спробуєте забрати її, — сказав Різ Аттору, — я спочатку вб’ю, а потім ставитиму запитання.

Азріель зловив його погляд. Різ кивнув. Сифони над шрамами на руках Азріеля заблищали, немов синій вогонь, що струменів, коли він потягнувся до Аттора. Аттор не встиг закричати, як головний шпигун зник разом із ним.

Я не хотіла думати про те, куди вони поділися і що Азріель з ним учинить. Я навіть не знала, що Азріель здатний розсіюватися, не знала, яку силу він скеровує крізь Сифони. Він дозволив Різу розсіяти нас обох день тому — напевно, ця сила була занадто виснажлива, щоб використовувати її часто.

— Він уб’є його? — Я задихалася.

— Ні.

Я затремтіла від грубої сили, яка огортала його напружене тіло.

— Ми використаємо його, щоб надіслати звістку в Гайберн: якщо вони схочуть влаштувати полювання на членів мого Двору, їм доведеться вигадати щось краще.

Я здригнулася — від ствердження в його репліці про мене й від його слів.

— Ти знав… знав, що він полював на мене?

— Мені було цікаво, хто ж накинеться на тебе, щойно ти залишишся сама.

Я не знала, з чого почати. Отже, Темлін мав рацію щодо моєї безпеки. Певною мірою. Але це нічого не змінювало.

— То ти й не планував бути поруч під час моїх тренувань? Ти мене використовував. Як приманку.

— Так, і зроблю це знову. Ти була в безпеці весь цей час.

— Ти повинен був попередити!

— Можливо, наступного разу.

— Наступного разу не буде!

Я вдарила його рукою в груди, і він відступив на крок. Я моргнула. Забула, якою силою володію, коли панікую. Так само, як і з Ткалею. Я забула, якою сильною я стала.

— Так, ти забула, — розсердився Різенд, прочитавши подив на моєму обличчі.

Його крижаний спокій розбився вщент.

— Ти забула про цю силу, про те, що можеш спалювати, ставати темрявою й відрощувати пазури. Ти забула. Ти перестала боротися.

Він не мав на увазі Аттора. Або Ткалю.

І гнів піднявся в мені такою потужною хвилею, що у мене в голові не залишилося жодної думки, крім люті: на себе, на те, що мене змусили вчинити, що скоїли зі мною, з ним.

— То й що, коли так!? Що, коли так? — прошипіла я й знову штурхонула його. — Що, коли я перестала боротися?

Я наблизилася, щоб знову штовхнути його, але Різ розсіявся, опинившись на кілька метрів позаду мене.

Я мчала просто до нього, сніг хрустів у мене під ногами.

— Це не так уже й просто.

Гнів охопив, знищив мене. Я здійняла руки, щоб ударити долонями йому в груди…

І він знову зник.

Він з’явився позаду мене, так близько, що його дихання лоскотало мені вухо, коли він сказав:

— Ти й гадки не маєш, як це непросто.

Я розвернулася, намагаючись схопити його. Він зник раніше, ніж я встигла вдарити його, сильно вдарити.

Різ з’явився на іншому кінці галявини, сміючись.

— Треба постаратися ще.

Я не могла обернутися на темряву й порожнечу. А якби могла — якби я могла обернутися на дим, на повітря, ніч і зірки, я використовувала б це, щоб з’явитися просто перед його обличчям і стерти з нього цю усмішку.

Я рушила, хоч це й було марно, коли він розчинився в темряві, і я ненавиділа його за це — за крила і здатність пересуватися, немов туман на вітрі. Він з’явився за крок від мене, і я кинулася до нього, виставивши руки кігтями вперед.

І врізалася в дерево.

Він засміявся, коли я оговталася від удару. Я скрипіла зубами, кігті заскреготіли по корі, розсікаючи дерево. Але я вже зробила випад уперед. Коли ж він зник, я кинулася за ним, немов теж могла зникнути у зламах світу, вистежувати його там вічність.

І я так і зробила.

Час сповільнився й закрутився. Я бачила, як морок навколо нього став димом і змінив свій напрямок, немов роблячи віраж, щоб переміститися в іншу точку на галявині. Я кинулася до цієї точки, відчувши, як моя власна легкість обертає мене на вітер, тінь і порох, чия свобода виходила з мене, тоді як я сама кинулася туди, куди він прямував.

Різенд з’явився у вигляді цільної постаті в моєму світі диму й зірок.

Його очі розширилися, рот відкрився — посмішка підступного захоплення, коли я розсіялася просто перед ним і штовхнула його в сніг.