Двір мороку і гніву

Розділ 12

Після мого повернення цього разу мені більше не дозволили покидати маєток.

Якась невідома загроза вторглася в наші землі, і Темліна та Люсьєна покликали, щоб вони розібралися із цим. Утім, я спитала друга, що це було. На обличчі Люсьєна з’явився вираз, який завжди з’являвся, коли він хотів чимось поділитися, але його вірність Темліну брала гору і він мовчав. Тому я більше не розпитувала.

Під час їх відсутності повернулася Аянта — скласти мені компанію чи то захистити мене.

Входити до мене дозволяли лише їй. Зграйка лордів і леді Двору Весни, які там уже майже оселилися, зникла разом зі слугами. Я була вдячна, що більше не зустрічатимуся з ними під час прогулянок садами та маєтком і не муситиму пригадувати їхні імена та біографії, що більше не доведеться терпіти, як вони роздивляються моє татуювання. Проте я знала, що Темліну подобалося, щоб вони були поряд. Знала, що дехто з них — його давні друзі, знала, що йому подобається, щоб маєток сповнювався звуками, сміхом і голосами. Однак коли я спостерігала, як вони розмовляли одне із одним, видавалося, немов вони були суперниками в поєдинку. Красиві слова, замасковані їдкими образами.

Я раділа тиші — навіть коли та ставала тягарем, заповнювала мою голову, не залишаючи вже нічого, окрім порожнечі.

Вічність. Чи так мені й вестиметься прожити свою вічність?

З дня в день я тільки те й робила, що жадібно поглинала книжки — історії про людей і місця, про які ніколи не чула. Мабуть, читання було єдине, що утримувало мене від падіння за межу тотального відчаю.

Темлін повернувся лише через вісім днів, окинув мене поглядом, торкнувся поцілунком над бровою і попрямував до кабінету, де на нього вже чекала Аянта, яка мала для нього новини.

Які мені було заборонено чути.

Стоячи сама в залі, я спостерігала, як жриця в каптурі вела його до двостулкових дверей в інший кінець зали. Я помітила, як зблиснуло червоне волосся і хтось підійшов до дверей.

Я напружилася, інстинкти вихоплювалися назовні. Обернулася.

Не Амаранта.

Люсьєн.

То було руде Люсьєнове волосся, а не Амарантине. Я була тут, а не в підземеллі.

Погляд мого друга — і його металеве око — зупинився на моїх руках.

На яких швидко виросли кігті. Не серпанок мороку, а справжні кігті, схожі на ті, які щоночі розривали на мені білизну.

Припини, припини, припини, припини, припини…

І все припинилося.

Ніби хтось дмухнув на свічу і вона згасла — кігті розтанули в хмарі сутінків.

Люсьєн перевів погляд із Темліна на Аянту, які не зрозуміли, що сталося щойно, а потім злегка кивнув, поглядом говорячи мені, що мушу слідувати за ним.

Ми зійшли широкими сходами на другий поверх. Зали були порожні. Я не дивилася на картини, що висіли на двох стінах. Не дивилася на високі вікна, з яких видно було великий сад.

Пройшовши повз мою спальню та його покої, ми зайшли в маленький кабінет на другому поверсі, яким майже ніхто не користувався.

Коли я зайшла до кімнати, він зачинив двері і притулився до дерев’яної обшивки.

— Давно у тебе ці кігті? — м’яко запитав він.

— Це було вперше. — Я чула свій голос, який звучав глухо і знічено.

Люсьєн вивчав мене — сукня, яку вибрала Аянта, соковитого кольору фуксії, вираз обличчя, яким я аж так не переймалася, що забула надати йому життєрадісного виразу.

— Я небагато можу зробити, — хрипко сказав він. — Але сьогодні ввечері я запитаю його. Про твої тренування. Сили проявлятимуться незалежно від того, розвиваєш ти їх чи ні, чи є хтось поруч із тобою, чи немає. Сьогодні ввечері я запитаю в нього, — повторив він.

Утім, я вже знала, якою буде відповідь.

Люсьєн не зупинив мене, коли я відчинила двері, до яких він притулявся, і я пішла, не сказавши ні слова.

Я спала до вечері, прокинувшись лише для того, щоб поїсти, і коли спускалася вниз, збуджені голоси Темліна, Люсьєна і Аянти змусили мене підійти до сходів.

— Вони полюватимуть на неї і вб’ють, — прошипіла Аянта Люсьєну.

Люсьєн проказав у відповідь:

— Вони в будь-якому разі зроблять це, то яка різниця?

— Різниця, — збісилася Аянта, — в тому, що це знання — наша перевага. Не лише Фейра буде мішенню, маючи силу Вищих Лордів. Твої діти також матимуть цю силу, — сказала Аянта Темліну. — Інші Вищі Лорди теж знатимуть про це. І, якщо не вб’ють її одразу, теж схочуть мати від неї нащадків, бо розумітимуть, що отримають.

Мій шлунок скрутило, коли я почула й зрозуміла натяк: мене можуть викрасти, щоб утримувати — заради… розмноження. Звісно… Ніхто з Вищих Лордів не зайшов би так далеко.

— Якщо вони це зроблять, — заперечив Люсьєн, — ніхто з Вищих Лордів не терпітиме цього. Їм доведеться відчути на собі гнів усіх шести Дворів, які врешті-решт знищать їх. Нема дурних.

— Є. Різенд, — сказала Аянта.

Потім, пом’якшивши голос і, безсумнівно, звертаючись до Темліна, вона промовила:

— І, маючи таку силу, він здатний протистояти. Уяви собі: може настати день, коли він не поверне її. Ти чутимеш бридку брехню, яку він шепоче їй.

А потім додала ще тихіше й підступніше:

— Є й інші способи. Можливо, ми не зможемо самотужки подолати його, проте я познайомилася за морем…

— Ми не вбивці, — урвав її Люсьєн. — Різ той, хто він є, але хто посяде його місце…

Кров похолола у мене в жилах, і, присягаюся, кінчики пальців вкрилися кригою.

Люсьєн вів далі благальним тоном:

— Темліне… Теме… Просто дозволь їй тренуватися, навчитися приборкувати цю силу — якщо за нею прийдуть Вищі Лорди, дозволь їй мати бодай шанс.

У кімнаті запала тиша, немов вивільнюючи для Темліна простір для роздумів.

Ноги самі понесли мене назад, коли я почула перше слово, що злетіло з його вуст, мало не гарчання:

— Ні.

Навіть підіймаючись нагору, я чула його слова.

— Ми не дамо їм жодних підстав підозрювати, що в неї є здібності, а тренування однозначно все зіпсує. Не дивися на мене так, Люсьєне.

Знову мовчання.

Потім жахливе гарчання — і дім здригнувся від бурхливого потоку магії.

Голос Темліна був тихий і вбивчий:

— Не тисни на мене в цьому питанні.

Я не хотіла знати, що трапилося в тій кімнаті, що він зробив із Люсьєном і що за вигляд був у Люсьєна, що спричинив такий спалах сили.

Я замкнулася в кімнаті і не спустилася вниз на вечерю.

Темлін не шукав мене тієї ночі. Мені не давала спокою думка, чи обговорюють вони мене, моє майбутнє і те, що мені загрожує.

Коли я нарешті опівдні вилізла з ліжка, помітила, що біля моєї спальні стоїть варта. Охоронці супроводжували мене протягом дня.

За їх словами, Темлін і Люсьєн уже зачинилися в кабінеті. Без придворних Темліна маєток знову став тихим, і я, не маючи що робити, пішла на прогулянку, дивуючись, як у землі ще не закарбувалися навіки мої відбитки — так часто я ходила садовими стежками, вимірявши їх уздовж і впоперек.

Самі лиш мої кроки лунали сяйливими залами, коли я проходила повз стражників. Вони стояли, озброєні до зубів, і намагалися всіма силами не дивитися на мене. Жоден із них не заговорив зі мною. Навіть слуги рідко розмовляли, а якщо й насмілювалися, то лише з необхідності.

Може, я стала занадто пасивною; моє неробство зробило мене більш схильною до подібних нападів. Хто завгодно міг побачити мене вчора.

І ми досі не говорили про це… Аянта знала. Про силу. Як давно їй було це відомо? Сама думка про те, що Темлін розповів їй…

Мої шовкові кімнатні черевички ледь торкалися мармурових сходів, а шифоновий шлейф зеленої сукні тягнувся за мною.

Яка тиша. Забагато тиші.

Мені треба було вислизнути із цього будинку. Треба було докласти до чогось рук. Якщо мешканцям села не була потрібна моя допомога, то й нехай. Я могла робити щось інше. Хай би що це було.

Я збиралася повернути вниз коридором, який вів до кабінету, і запитати Темліна, чи є якесь завдання, яке я могла б виконати. Я ладна була благати його, коли двері кабінету відчинилися й переді мною постали Темлін і Люсьєн. Обоє були важко озброєні. Аянти з ними не було.

— Ти вже йдеш? — спитала я, чекаючи, коли вони дійдуть до холу.

Коли вони наблизилися, я побачила, який похмурий був Темлін.

— На західному морському кордоні помічена підозріла активність. Я мушу йти.

То був найближчий до Гайберну кордон.

— Можна я піду з тобою? — Я ніколи не питала ось так прямо, проте…

Темлін зупинився. Люсьєн попрямував далі і, входячи у відчинені двері, намагався приховати тремтіння у своєму тілі.

— Мені шкода, — сказав Темлін, беручи мене за руку. — Це занадто небезпечно.

Я відійшла.

— Я знаю, як залишитися непоміченою. Просто візьми мене із собою.

— Я не хочу ризикувати, гадаючи, схоплять тебе наші вороги чи ні.

Які вороги? Скажи мені — скажи мені бодай щось.

Я подивилася через плече Темліна, просто на Люсьєна, який стояв на гравійній доріжці за входом до будинку. Коней я не побачила. Зрозуміла, цього разу вони їм ні до чого, адже можна швидше рухатися без них. Але я могла наздогнати їх. Може, мені почекати, поки вони поїдуть…

— Навіть не думай про це, — попередив Темлін.

Мою увагу привернуло його обличчя.

Він загрозливо промовив:

— Навіть не думай іти за нами.

— Я можу битися. — Але то була лише напівправда. Битва за життя і тренування в безпечних умовах — це геть різні речі.

— Будь ласка.

Ніколи не було так важко вимовляти ці слова.

Він похитав головою на знак несхвалення і попрямував через хол до парадних дверей.

Я йшла за ним і бурмотіла:

— Загроза завжди існуватиме, завжди будуть конфлікти чи вороги, через яких я муситиму залишатися тут.

Він повільно зупинився перед дубовими дверима, з такою любов’ю відновленими після нападу головорізів Амаранти, які їх розтрощили, і стиха сказав:

— Ти навіть не можеш нормально спати вночі.

— Ти теж, — видихнула я.

Він пішов, не озираючись:

— Ти не можеш терпіти присутності інших.

— Але ти обіцяв.

Мій голос зламався. Я благала його, але мені було байдуже. Мені треба вибратися із цього будинку.

— Попроси Брона й Аянту покататися з тобою.

— Я не хочу кататися! — сплеснула я руками. — Я не хочу кататися, йти на пікнік, збирати польові квіти. Я хочу робити щось. Тому візьми мене із собою.

Та дівчина, яка потребувала захисту, яка жадала стабільності і комфорту… вона померла в Підгір’ї. Я померла, і не було нікого, хто захистив би мене від цих жахів, перш ніж мені зламали шию. Я захищала себе сама. І я не стала, не змогла б позбутися тієї частини мене, що прокинулася і змінилася в Підгір’ї. Темлін повернув свою силу, став тим, ким він був, — захисником і годувальником, яким прагнув бути.

Смертна дівчина, з якою треба панькатися й доглядати її, та, що хоче розкошів і легкості, — це не я. Я не знала, як знову захотіти цього. Як бути покірною.

Темлін випустив кігті:

— Навіть якби я ризикував цим, твоя присутність буде лиш тягарем — ти не тренована.

Я почувалася так, ніби мене побили камінням. Розсипалася на друзки. Підвівши голову, мовила:

— Я йду з тобою — хочеш ти того чи ні.

— Ні, не йдеш. — Тем ступив до дверей, його кігті розсікали повітря по обидва боки від нього. Він був на півдорозі, спускаючись вниз, коли я дійшла до порогу.

І врізалася в невидиму стіну.

Я відсахнулася, намагаючись збагнути всю неймовірність того, що відбувається. Стіна була копією тієї, яку я створила в його кабінеті, і я стала шукати всередині себе шмаття душі, мого серця, перевіряючи свою стіну і питаючи себе, а чи не заблокувала я саму себе, але від мене не йшла сила.

Я простягнула руку до чистого повітря, що струменіло крізь відчинені двері. І зустріла твердий опір.

— Темліне, — прохрипіла я.

Проте він був уже далеко. Він ішов до залізних воріт, що височіли вдалині.

Люсьєн залишився внизу біля сходів, його обличчя було страшенно бліде.

— Темліне, — знову промовила я, штовхаючи стіну.

Він не обернувся.

Я вдарила рукою в невидимий бар’єр. Ніякого руху — нічого, саме лиш згущене повітря. І я ще не навчилася користуватися своєю силою, щоб пройти крізь неї, знищити її… Я дозволила йому переконати себе не тренуватися заради його блага…

— Не роби зайвих зусиль, — м’яко сказав Люсьєн.

Темлін уже був біля воріт, а потім знову зник — розчинився.

— Він оточив стіною весь будинок. Інші можуть як увійти, так і вийти. Ти — ні. Поки він не зніме бар’єру, — пояснив Люсьєн.

Він зачинив мене тут.

Я вдарила по стіні. Ще раз.

Нічого.

— Терпіння, Фейро, — сказав Люсьєн, скривившись і слідуючи за Темліном. — Прошу тебе. Я подивлюся, що можна зробити. Спробую ще раз.

Я ледь чула, що він говорить мені крізь гуркіт, який стояв у моїх вухах. Не хотіла бачити, як він підійде до воріт і розсіється так само, як Темлін.

Темлін замкнув мене. Замурував мене всередині свого будинку.

Я кинулася до найближчого вікна й відчинила стулки. Обличчя обдало холодним весняним вітром. Я виставила руку. Минувши кордон вікна, пальці наткнулися на ту саму кляту невидиму стіну. Гладку й дуже міцну.

Мені стало важко дихати.

Я опинилася в пастці.

Весь величезний будинок перетворився для мене на пастку. Це нічим не відрізнялося від полону в Підгір’ї. З таким самим успіхом я могла знову потрапити в ненависну камеру.

Я позадкувала, мої кроки були занадто легкі й швидкі, і врізалася в дубовий стіл, що стояв у центрі холу. Жоден із охоронців не з’явився, щоб спитати, чи все тут гаразд.

Він заманив мене в пастку. Замкнув мене незримим замком.

Я вже не бачила ні мармурової підлоги, ні картин на стінах, ні неясних обрисів кривих, похилих сходів за спиною. Я більше не чула ані щебетання весняних птахів, ані подихів вітру, що стиха шелестів фіранками.

А потім навколо мене закрутився руйнівний морок, підіймаючись угору, — він пожирав, ревів і шматував мене.

Я сіла на мармурову підлогу, схиливши голову на коліна й обхопивши себе руками. То було все, що я могла зробити, щоб не закричати, не розбитися на десять тисяч друзок.

«Він заманив мене в пастку, заманив у пастку, заманив у пастку…»

Я мусила вибратися, тому що одного разу вже втекла з іншого полону, але цього разу, цього разу…

Розсіювання. Я могла розчинитися в повітрі і з’явитися десь в іншому місці, вільному й відкритому. Я спробувала намацати свою силу, що завгодно, щось, що показало б мені спосіб зробити це, знайти вихід. Нічого. Нічого не було, і я перетворилася на ніщо й навіть не могла вибратися звідси.

Хтось дуже звіддалік кликав мене.

Ейсіл… Ейсіл.

Але я була замкнена в коконі темряви, вогню, льоду й вітру, і цей кокон розплавив на моєму пальці золото, краплі якого закапали в темряву, а слідом за ним з мого пальця злетів смарагд. Я загорнулася в цю силу, ніби вона могла захистити мене від стін, які насувалися, щоб розчавити мене і, можливо, відвоювати маленький шматочок повітря для мене.

Я не могла вибратися, не могла вибратися, не могла вибратися…

Стрункі сильні руки обхопили моє передпліччя.

Я була заслабка, щоб скинути їх.

Одна рука перемістилася до моїх колін, друга підхопила спину, а потім мене підняла й притиснула до себе жінка. Без сумніву, то була жінка.

Я не могла бачити, не хотіла бачити її.

Амаранта.

Прийшла, щоб знову забрати мене; прийшла, щоб нарешті вбити мене.

Дві жінки. Я чула голоси двох жінок поруч із собою. Там не було Амаранти.

— Будь ласка, будь ласка, подбайте про неї.

Це Ейсіл.

Праворуч від мого вуха друга жінка відповіла:

— Вважайте, що вам дуже пощастило, що ваш Вищий Лорд не був тут, коли з’явилися ми. Коли охоронці прокинуться, їм буде непереливки, якщо тільки вони ще будуть живі. Будьте вдячні за це.

Це Мор.

Мор тримала мене — несла мене.

Темрява зникала, і я змогла вдихнути, побачити двері, що ведуть у сад, до якого вона прямувала. Я розтулила рот, але вона нахилилася до мене і сказала:

— Ти думала, що його щит захистить тебе від нас? Різ знищив його, щойно подумавши про нього.

Але я ніде не бачила Різа — навіть коли морок знову закрутився навколо нас. Я притулилася до неї, намагаючись дихати, думати.

— Ти вільна, — напружено мовила Мор. — Ти вільна.

Не під захистом. Не оточена невидимими стінами.

Вільна.

Вона несла мене через сад, через поле, сходячи на пагорб і спускаючись. У печеру.

Мабуть, я стала чинити опір і трясти руками, бо вона сказала:

— Ти вже не там; ти вільна.

Вона повторювала це знову і знову, знову і знову, аж доки справжня темрява не поглинула нас.

За пів миті вона з’явилася, оточена ореолом сонячного світла, — яскравого, просякнутого запахами трав і суниці. Мені спало на думку, що то був Двір Літа, але потім…

Потім тихе зле гарчання розкололо повітря перед нами, прориваючись навіть крізь мою темряву.

— Я зробила все за каноном, — доповіла Мор тому, чиє ричання я чула.

Вона передала мене в чиїсь руки, і я всіма силами намагалася дихати, борючись за кожен ковток повітря, поки не почула голос Різенда:

— У такому разі нам тут більше нічого робити.

До дивної прадавньої темряви додався вітер.

І солодкі м’які сутінки ночі пестили мене, заспокоюючи мої нерви, мої легені, поки я нарешті не змогла почати нормально дихати й не занурилася в сон.