Двір мороку і гніву

Розділ 21

Я завмерла. Перстень лежав у кишені моєї куртки. Вона закінчила останню пісню. Можливо, почне іншу. Можливо.

Прядильне колесо сповільнювалося.

Я ступила крок у бік дверей. Потім зробила ще один. Чимдалі повільніше. Кожен оберт стародавнього колеса ставав довшим за попередній.

Усього десять кроків до дверей.

П’ять.

Колесо зробило останній оберт так повільно, що я могла розрізнити кожну його спицю, що крутилася.

Два кроки.

Я вже стояла коло дверей, коли вона смикнула рукою, хапаючи колесо й зупиняючи його.

Двері з брязкотом зачинилися переді мною.

Я кинулася до ручки, але її там не було.

Вікно. Потрібно дістатися вікна.

— Хто в моїй домівці? — спитала вона тихим співучим голосом.

Страх… Чистий концентрований страх обліг мене, змушуючи згадати. Згадати, як це — бути слабкою й безпорадною, бути людиною. Згадати, як це — битися за своє життя, за кожен крок, вдих і видих, аби тільки залишитися живою.

Я дісталася вікна поряд із дверима. Замкнено. Ані клямки, жодної можливості відчинити його. Саме скло, міцне й непробивне. Але це не було скло, воно лише мало вигляд скла.

Ткаля повернулася до мене.

Була я вовчицею чи мишею — тепер це не мало значення, бо я стала просто твариною, яка намагалася вижити.

Гнучке молоде тіло вкривала сіра шкіра, зморшкувата, обвисла й суха, на яку спадало прекрасне чорне волосся. А там, де мали виблискувати очі, були чорні гноїсті западини. Губи її висохли й перетворилися на глибокі чорні вертикальні смуги, а в пащі було повно гострих пеньків-зубів, що, напевно, сточилися від того, що вона перегризла надто багато кісток.

І я знала, що вона от-от увіп’ється і в мої кістки, якщо не виберуся звідси.

Ніс, що колись, певне, був красивий і зухвало кирпатий, а зараз наполовину ввалився, — розширився, коли вона принюхалася в мій бік.

— Що ти таке? — спитала Ткаля своїм напрочуд молодим і прекрасним голосом.

Вибратися. Вибратися. Вибратися звідси — ось що треба зробити якнайшвидше.

Був іще вихід. Самогубний, необачливий вихід. Нерозсудливий вихід.

Я не хотіла вмирати. Не хотіла, щоб мене з’їли. Не хотіла опинитися в безнадійному мороці.

Ткаля підвелася зі стільця.

І я знала, що відведений мені час скінчився.

— Щось таке, як усі? — міркувала вона, роблячи граційний крок в мій бік. — Проте не схоже на всіх?

Я була вовчицею.

І я можу вкусити, якщо мене торкнуться.

Я кинулася до єдиної запаленої свічки на столі, що стояла в центрі кімнати. І жбурнула її в стіну з тканими нитками — в ці страшні темні котушки ниток. Сплетені тіла, шкіра й життя. Нехай вони відтепер будуть вільні.

Зметнувся вогонь, і вереск Ткалі був такий пронизливий, що я подумала: «Моя голова зараз вибухне, і кров закипить у жилах».

Вона кинулася до полум’я, немов намагаючись загасити його своїми бездоганними білими руками; її паща з гнилими зубами відкрилася, видаючи такі крики, ніби вони лунали із самої чорноти пекла.

Я помчала до вогнища в темному кутку. Точніше, до каміна й димаря над ним.

Отвір був вузький, але я побачила, що для мене він досить широкий.

Недовго думаючи, я схопилася за виступ і підтяглася вгору, вигинаючи руки. Сила безсмертних допомогла мені подолати лиш частину шляху, перш ніж я відчула себе слабкою, знесиленою.

Я сама дозволила їм зробити мене такою слабкою. Схилилася, піддалася, занепавши духом.

Закопчені цеглини були хиткі й нерівні. Ідеально, щоб ними видертися. Швидше — я мушу рухатися швидше.

Плечі дряпала цегла, у димарі стояв нестерпний сморід — смерділо мертвечиною й горілим волоссям, на камінні блищав маслистий наліт.

Крик Ткалі урвався, коли я вже здолала половину шляху, проповзши димарем, коли вже майже побачила сонячне світло й дерева, а кожен мій подих був мало не схлипом.

Я вхопилася за наступну цеглину, ламаючи нігті, і підтяглася вгору так різко, що руки звело від болю, бо в димарі було вузько й каміння стискало мене, мов лещата. Аж ось…

Я застрягла.

Застрягла — і почула, як Ткаля зашипіла знизу:

— Що воно за мишеня повзе моїм димарем?

Тут було достатньо місця, щоб я могла подивитися вниз, і саме в той момент я побачила, як там з’явилося огидне обличчя Ткалі.

Вона поклала свою сніжно-білу руку на виступ, і я усвідомила, якою мізерною була відстань між нами.

У мене враз усе вилетіло з голови.

Я спробувала проштовхнутися в лещатах димоходу, але не змогла зрушити з місця.

Я тут помру. Мене стягнуть униз ці красиві руки, пошматують, і ці гнилі зуби мене розтрощать.

Можливо, я буду ще жива, коли вона вп’ється в мою плоть своїм моторошним ротом, і гризтиме й рватиме на шмаття…

Мене охопила паніка. Знову я опинилася в пастці в Підгір’ї. У брудному рівчаку, де Міденгардський хробак насувався на мене. Я майже втекла. Майже.

Я не могла дихати, не могла дихати, не могла…

Нігті Ткалі дряпнули цеглу, вона піднімалася вгору…

Ні, ні, ні, ні, ні…

Я штовхала, штовхала й штовхала цегляну стіну.

— Гадаєш, поцупила в мене і втечеш, маленька крадійко? — шипіла вона.

Краще вже Міденгардський хробак. Краще його величезні гострі зуби, ніж її тупі пеньки.

«Припини».

Реальність увійшла в мою свідомість.

І голос був мій.

«Припини», — сказав він — це сказала я.

«Дихай».

«Думай».

Ткаля підбиралася ближче, кришила цеглу руками. Вона повзла, як павук, а я була мухою в її павутинні.

Припини.

І це слово заглушило все інше.

Я промовила його.

«Припини, припини, припини».

«Думай».

Я пережила хробака, пережила Амаранту. Мені дали великі здібності, справжній дар. Я мала благословення — свою силу. Я була сильна.

Я вдарила рукою по стіні димоходу так низько, як змогла дотягтися. Від уламків, що посипалися вниз, Ткаля засичала. Зібравшись на силі, я знову вдарила кулаком.

Я не домашня тварина, не лялька й не звір.

Я вижила, і я сильна.

Я більше не буду слабкою й безпорадною. Я не зламаюся, і мене ніхто не зможе приборкати.

Я знову і знову била кулаком по цеглинах, і Ткаля зупинилася.

Того часу було достатньо, щоб уламок розхитаного мною каміння встиг упасти в мою долоню. І щоб я встигла з силою пожбурити той уламок у її жахливе обличчя.

Кістка тріснула, і Ткаля заревла, розбризкуючи чорну кров. Проте я штовхнула димар плечем, розірвавши шкіру під курткою. Я била, поки не стала каменем, що ламає камінь, і вже ніхто не стримував мене, коли я піднімалася вгору димоходом.

Я не зупинялася, діставшись краю димаря, піднявшись назовні й вивалившись на солом’яну стріху. Ні, то була не солома.

То було волосся.

І весь цей жир, від якого закоптило димохід, тепер блищав на моїй шкірі. Це волосся приставало до мене. Грудочками, пасмами, жмутами. До горла підступила жовч, але цієї миті вхідні двері відчинилися.

Ні. Не туди. Тільки не на землю.

Угору, вгору, лише вгору.

Гілка якогось дерева була так близько, і я дерлася цим гидким дахом, намагаючись не думати, на що чи на кого я наступаю, що прилипає до моєї шкіри, до мого одягу. Я стрибнула на гілку, стала продиратися крізь листя й мох, коли нараз почула, як Ткаля закричала:

— ДЕ ТИ?

Але я вже бігла по дереву, а потім перестрибнула на сусіднє. Я перебиралася з гілки на гілку, обдираючи руки об кору.

Де ж Різенд?

Я бігла далі під супровід її криків, проте вони віддалялися.

«Де ти, де ти, де ти…»

І тут я побачила Різенда, який розвалився на гілці дерева просто переді мною, однією рукою тримаючись за її край. Він промовив:

— Що ж, у дідька, ти накоїла?

Мене занесло, коли я спробувала зупинитися; я загнано дихала. Мені здавалося, що мої легені стікають кров’ю.

— Ти! — прошипіла я.

Але він тільки приклав палець до своїх губ, потім підхопив мене за талію однією рукою, а другою за шию, розсміявся й поніс нас подалі звідси.

У Веларіс. Ми летіли над Домом Вітру.

Ми падали, і мені забракло повітря, щоб закричати, проте тієї ж миті він широко випростав крила й не дав упасти. Ми промайнули у відчинені вікна, найімовірніше, залу військової ради. Там був Кассіан, який сперечався про щось із Амрен.

Обоє завмерли, коли ми приземлилися на червону підлогу.

Позаду них, на стіні, було люстро, і, побачивши в ньому своє відображення, я зрозуміла, чому вони так витріщалися.

Моє обличчя було в крові, і вся я була вкрита брудом і жиром, звареним жиром, який пристав до волосся, а тхнуло від мене…

— Як барбекю, — сказала Амрен і скривилася.

Кассіан розслабив руку на руків’ї бойового ножа, прикріпленого до стегна.

Я засапалася й намагалася відновити дихання. Волосся, що пристало до мене, дряпало й лоскотало.

— Ти вбила її? — запитав Кассіан.

— Ні, — відповів за мене Різ, трохи підібгавши крила. — Але я чув, як кричала Ткаля, тож мені страшенно цікаво, що там накоїла люба наша Фейра.

Жир… На мені були людські жир і волосся…

Мене знудило на підлогу.

Кассіан вилаявся, але Амрен змахнула рукою, і все це — як і бруд на мені — вмить зникло. Мов і не було. Але я все одно відчувала сліди бруду, останки людей, кам’яний пил.

— Ткаля якимось чином викрила мене, — сказала я, витираючи рот об рукав куртки і спираючись на чорний круглий стіл. — Вона зачинила двері й вікна. Тому довелося вибиратися крізь димохід. І я застрягла.

Брови Кассіана поповзли вгору.

— А коли вона полізла за мною, я кинула їй в обличчя уламок каменя.

Мовчання.

Амрен подивилася на Різенда.

— А ти де був? — спитала вона.

— Чекав. Так далеко, що вона не могла мене помітити.

Я загарчала на нього:

— Я жадала допомоги!

— Ти вижила, — сказав він, — і знайшла спосіб зарадити собі.

Побачивши жорсткий блиск у його очах, я зрозуміла, що він знав про мою паніку, яка мало не вбила мене — через ментальні стіни, які я забула звести, чи через чергову аномалію нашого з ним зв’язку. Він знав і змусив мене витримати цю паніку.

Бо якби мене це вбило зараз, потім від мене не було б користі, якби це сталося у важливий момент — з Книгою. Все достоту, як він і казав.

— Ось навіщо все це було потрібно?! — плюнула я спересердя. — Не тільки через цей триклятий перстень! — Я залізла в кишеню і вдарила перснем по столу. — Не тільки щоб перевірити мої здібності, але щоб побачити, чи зможу я приборкати свою паніку?!

Дивлячись на перстень, Кассіан знову вилаявся.

Амрен похитала головою, і її волосся заколихалося чорною хвилею.

— Жорстоко, але ефективно.

Різ лише сказав:

— Тепер ти знаєш. Ти можеш використовувати свої здібності під час пошуку предметів, отже й під час пошуку Книги у Дворі Літа, а також можеш себе контролювати.

— Різенде, ти дурень, — тихо сказав Кассіан.

Різ склав свої крила витонченим жестом.

— Ти зробив би те саме.

Кассіан знизав плечима, ніби відповідаючи, що так би й було.

Я подивилася на свої руки, нігті — потріскані й подряпані. І сказала Кассіану:

— Я хочу, щоб ти навчив мене битися. Щоб я стала сильною. Якщо твоя пропозиція щодо тренувань не втратила актуальності.

Кассіан скинув бровами, навіть не подивившись на Різа, щоб той схвалив його.

— Ти дуже скоро й мене лаятимеш, якщо ми розпочнемо тренування. І я гадки не маю, як тренувати людей, — такі ваші тіла тендітні. Були тендітні, я маю на увазі, — додав він, підморгнувши. — Ну, ми розберемося із цим.

— Я не хочу весь час тікати, — сказала я.

— Втеча, — урвала Амрен, — врятувала тобі сьогодні життя.

Я не звернула уваги на її слова.

— Я хочу навчитися битися. Не хочу чекати на когось, хто мене врятує. — Я подивилася на Різа: — Ну, то як? Я себе проявила?

Але він просто підняв перстень і кивнув на знак подяки.

— Це був перстень моєї матері. — Так, ніби можна було обмежитися цим поясненням.

— То як же ти загубив його? — не заспокоювалася я.

— Я його не губив. Моя мама подарувала його мені на пам’ять, але потім забрала назад, коли я виріс, і віддала Ткалі на зберігання.

— Навіщо?

— Щоб я його не загубив.

Дурість, ідіотизм і… Я хотіла прийняти ванну. Хотіла тиші й прийняти ванну. Думка про ці речі була така сильна, що мої коліна підломилися.

Я майже не дивилася на Різа, коли він узяв мене за руку, випростав крила і ми злетіли, шугнувши у вікно. Ми падали долілиць п’ять диких митей — п’ять ударів серця, а потім він розсіяв нас у мою кімнату в міському будиночку. Гаряча ванна вже була наповнена по вінця. Я попрямувала до неї, хитаючись і відчуваючи лише виснаження, коли Різ запитав:

— А як щодо тренування інших твоїх здібностей?

Крізь пару, що піднімалася від ванни, я відповіла:

— Гадаю, ми з тобою розірвемо одне одного на шмаття.

— Так, напевно. — Він зіперся на одвірок. — Але інакше було б нудно. Відтепер вважай наші з тобою тренування офіційною частиною твоїх робочих обов’язків. — Він скинув голову. — Ну ж бо, спробуй оминути мій захист.

Я знала, про що він говорить.

— Я так втомилася. І ванна охолоне.

— Обіцяю, для цього знадобиться лише кілька секунд і вона не остигне. Або ж, якщо ти відточиш свої здібності, то зможеш подбати про це сама.

Я насупилася. Але ступила крок до нього, а потім другий, змушуючи його відступити в кімнату. Фантомний жир і прилипле волосся нагадали мені про те, що він вчинив зі мною.

Я утримувала його погляд; фіалкові очі Різа мерехтіли.

— Ти відчуваєш її, чи не так? — сказав він, заглушаючи цвірінькання птахів у саду. — Силу, що перетікає під твоєю шкірою, шепоче тобі на вушко?

— А коли так, то що?

Він усміхнувся:

— Я здивований, що Аянта досі не розітнула тебе на вівтарі, щоб дізнатися, який вигляд це має зсередини.

— З яких конкретно причин ти так ставишся до неї?

— Я вважаю, що образ Вищих Жриць став занадто перекрученим порівняно з тим, якими вони колись були і якими мали б бути тепер. І Аянта одна з найгірших.

Мені стало зле.

— Чому ти так говориш?

— Пройди крізь мою стіну, і я покажу тобі.

Я зрозуміла, чому він змінив тему розмови. Провокація. Наживка.

Я утримувала його погляд… Дозволила собі потонути в ньому. Уявила цю лінію між нами — промінь світла, що сплівся… І на іншому кінці нашого зв’язку була його ментальна стіна. Чорна, суцільна й неприступна. Входу всередину не було. Утім, одного разу я вже змогла прослизнути. Не знаю як. На сьогодні з мене досить тестів.

Різ перетнув відстань у два кроки між нами.

— Вищі жриці проникли до деяких Дворів. Передусім Дворів Світанку, Дня і Зими. Вони так вкоренилися в них, що їх шпигуни тепер є всюди, їх послідовники поклоняються їм як фанатики. Але протягом цих п’ятдесяти років вони зуміли вислизнути. Сховатися. Я не здивувався б, якби дізнався, що Аянта навмисно шукала способу пробратися до Двору Весни і зміцнити свої позиції в ньому.

— Ти хочеш сказати, що всі вони лиходійки з чорними серцями?

— Ні. Лише деякі з них. Є жриці милосердні, безкорисливі й мудрі. Але є й надзвичайно лицемірні… І саме таких я вважаю найнебезпечнішими.

— Як же Аянта?

Іскра розуміння зблиснула в його очах.

Він не хотів мені розповідати. Він дражнитиме мене, крутитиме цим, як наживкою, як шматком м’яса у мене перед носом…

Я зробила випад. Сліпо, дико я відправила свою силу цим зв’язком між нами. І скрикнула, коли вона врізалася в його внутрішні стіни. Відгомін удару луною відбився в мені, немов я вдарилася об щось тілом.

Різ посміхнувся, і я побачила вогонь.

— Захопливо… Поки що не доопрацьовано, але спроба була чудова.

Трохи захекана, я скипіла. Але він сказав:

— Тільки за старання.

І взяв мою руку. Зв’язок поміцнішав, це пульсування під шкірою, і…

Там був морок і відчуття того, що по інший бік уявної перешкоди з чорного адаманту є Він. Ця стіна була нескінченна, і вона була результатом того, що на нього полювали, атакували й ненавиділи пів тисячоліття. Я провела уявної рукою по цій стіні.

Немов гірський лев вигнув спину, якщо торкнулися його, стіна, здавалося, здригнулася — а потім послабила захист і піддалася.

Його свідомість відкрилася мені. Принаймні її передпокій. Він вибрав єдине місце пам’яті, яке дозволив мені побачити…

Кімната, вирізана з обсидіану; величезне ліжко з чорними як смола простирадлами, досить велике, щоб умістити крила.

А на ліжку, розкинувшись, лежала оголена Аянта.

Я позадкувала, розуміючи, що це його спогад і що Аянта лежить у його ліжку, в його Дворі під горою; її повні груди нагадували гострі вершинки, що зіщулилися від холоду…

— Є ще дещо, що варто тобі побачити, — почула я голос Різа немов здалеку, поки намагалася вибратися з його голови.

Але моя свідомість наткнулася на стіну — з іншого боку. Я опинилася в пастці.

— Ти змусив мене чекати. — Аянта спохмурніла.

Відчуття твердого витесаного дерева, що вп’ялося в спину — спину Різенда, — коли він зіперся на двері, що вели до кімнати.

— Забирайся.

Аянта закопилила губи, згинаючи коліна й розводячи ноги ширше, відкриваючи себе йому.

— Я бачу, як ти дивишся на мене, Вищий Лорде.

— Ти бачиш те, що хочеш бачити, — сказав він — сказали ми. Двері відчинилися поряд із ним. — Забирайся.

Її губи манірно скривилися.

— Я чула, ти полюбляєш грати в ігри. — Її струнка рука сповзала, спускаючись нижче пупка. — Я напрочуд цікава партнерка в цьому.

Крижана лють розповзалася в мені — в ньому, — поки він розмірковував про переваги й задоволення розчавити її й про те, джерелом скількох проблем це стане. Аянта відчайдушно переслідувала і його, і багатьох інших чоловіків. Азріелю довелося піти минулої ночі через неї. І Мор була за один крок від того, щоб зламати їй шию.

— Я гадав, твоя відданість належить іншим Дворам. — Його голос був крижаний. Голос Вищого Лорда.

— Моя відданість належить майбутньому Прифії та її справжній силі…

Пальці Аянти ковзнули між її ніг і завмерли. Зойк пронизав кімнату, коли він жбурнув у неї щупальце сили, прибивши її руку до ліжка — подалі від тіла.

— Уяви, що союз між нами міг би подарувати Прифії, всьому світу! — сказала вона, пожираючи його очима.

— Що він подарує тобі, ти хочеш сказати.

— Наші нащадки володарюватимуть у Прифії!

Жорстока радість танцювала в ньому.

— То ти хочеш мою корону і мене в ролі коханця за плату?

Вона спробувала зігнутися, але його сила тримала її.

— Я не бачу нікого більш гідного на цю роль.

Вона стане проблемою — зараз і потім. Він знав це. Вбити її зараз, запобігти загрозі, що насувається, і зіткнутися з гнівом інших Вищих Жриць або… спостерігати, що буде далі.

— Забирайся з мого ліжка. З моєї кімнати. І з мого Двору.

Він послабив свою силу, щоб дати їй можливість піти.

Очі Аянти потемніли, вона зісковзнула з ліжка, зіп’ялася на ноги, не звертаючи уваги на свій одяг, що висів на його улюбленому кріслі. Під час кожного кроку до нього її повні груди колихалися. Вона зупинилася менше ніж за крок від нього.

— Ти навіть не уявляєш, що я можу змусити тебе відчути, Вищий Лорде.

Вона потягнулася до нього рукою, просто між його ніг.

Його сила зімкнулася навколо її пальців, перш ніж вона змогла доторкнутися до нього.

Він послав силу вниз, вивертаючи її.

Аянта закричала. Вона спробувала відскочити, але його сила змусила її застигнути на місці — стільки сили, що спрямовувалася з такою легкістю, кружляла навколо неї, немов гадюка навколо миші. Тим часом він розмірковував, чи не перервати її існування.

Різ нахилився ближче, щоб прошепотіти їй на вухо:

— Ніколи більше не торкайся мене. Ніколи більше не смій торкатися жодного чоловіка в моєму Дворі.

Його сила переламала кістки й розірвала сухожилля, і вона знову закричала.

— Рука загоїться, — сказав він, відступаючи. — Але якщо наступного разу насмілишся торкнутися мене чи будь-кого на моїх землях, ти побачиш, що тобі це так не минеться.

Сльози муки котилися її обличчям, змінившись ненавистю, яка спалахнула в її очах.

— Ти пошкодуєш про це, — прошипіла вона.

Він м’яко засміявся — сміхом коханця, — і спалах сили викинув її в коридор так, що вона приземлилася на сідниці. За секунду її одяг полетів услід за нею. По тому двері зачинилися.

Спогад урвався, немов натягнута під ножицями стрічка, стіна за мною опустилася, і я вирвалася з полону.

— Правило номер один, — сказав Різ. Спогади відбилися в його очах люттю. — Ніколи не проникай у свідомість, не подбавши про шлях назад. Дематі можуть залишити розум відкритим для тебе, а потім піймати тебе там і перетворити на добровільну рабиню.

Мене аж морозом обсипало. Але те, що він показав…

— Правило номер два, — сказав він, і жорсткий вираз на його обличчі застиг. — Коли…

— Коли це сталося, — урвала його я. Я знала його досить для того, щоб не сумніватися в тому, що побачила. — Коли між вами це сталося?

Його очі залишалися крижаними.

— Сто років тому. У Дворі Жахіть. Я дозволив їй приїхати, після того як вона кілька років поспіль благала мене запросити її, наполягаючи на тому, що хоче створити зв’язок між Двором Ночі і жрицями. Чув плітки про її витівки, але тоді вона була ще молода й неперевірена, і я сподівався, що нова Вища Жриця може принести ті зміни, яких потребує її орден. Та з’ясувалося, що вона вже була добре натренована однією з її менш добросердих сестер.

Я застигла, моє серце калатало.

— Вона… Вона ж не поводилася так із…

Люсьєн. Він люто ненавидів її. Робив невиразні, але злі натяки, що не варто добре до неї ставитися, не варто підпускати близько…

Я відчувала, що мене зараз знудить. Невже вона… так само переслідувала і його? Чи сказав він… чи повинен був сказати їй «так» через її статус?

І якщо колись повернуся у Двір Весни, як я зможу переконати Темліна прогнати її? А що, коли, поки мене немає, вона…

Різ повів далі:

— Правило номер два: будь готова побачити те, що тобі не сподобається.

Усього п’ятдесят років по тому прийшла Амаранта. І вона зробила з Різом те саме, за що він хотів убити Аянту. Але цього разу він дозволив усьому статися. Щоб уберегти всіх. Щоб уберегти Азріеля й Кассіана від кошмарів, які переслідуватимуть їх завжди, щоб не завдати їм ще більшого болю, крім того, якого вони зазнали, коли були ще зовсім дітьми…

Я звела голову, щоб запитати його про дещо, але Різ уже зник.

Залишившись на самоті і роздягнувшись, борючись із застібками та ременями, які були на мені, я думала: «Коли це сталося? Годину чи дві назад?»

Таке відчуття, що минуло вже ціле життя. І тепер я пройшла перевірку, ставши, судячи з усього, шукачкою Книги. Це краще, ніж бути дружиною, яка тільки те й робить, що планує вечірки та виношує маленьких Вищих Лордів. Краще, ніж бути тією, ким Аянта хотіла мене зробити, хай би що було в неї на меті.

Ванна була гаряча, як Різ і обіцяв. І я знову і знову замислювалася про те, що він мені показав. Її рука знову і знову тягнеться між його ніг, і стільки в цьому жесті відчуття власництва й зарозумілості…

Я відігнала думку, і вода у ванній нараз стала холодною.