Двір мороку і гніву

Розділ 48

Певне, найближчий «заїжджий двір» був не чим іншим, як галасливою корчмою з кількома кімнатами в оренду з погодинною оплатою. Але вільних не було. Щоправда, нам таки дісталася маленька, насправді крихітна кімнатка, що була колись частиною горища.

Різ не хотів, щоб хтось упізнав його, дізнався, хто саме перебував серед Вищих Фе, фейрі, іллірійців і ще бозна-якого народу, що набився в цю корчму. Навіть я ледве впізнала його — без магії і з іншою, незвичною поставою він, притлумивши свою неймовірну силу так, що вона тепер не відчувалася, перетворився на звичайного гарного іллірійського воїна, який нервував з приводу того, що йому доведеться оселитися в останньому вільному номері, у якому не було ні вітальні, ні інших кімнат і був він розташований так високо на горищі, що піднятися туди вузькими сходами можна було тільки поодинці. Якщо мені потрібно буде потрапити до ванної кімнати, доведеться спуститися поверхом нижче. Цією ванною я розраховувала нашвидку скористатися дорогою нагору й потім не відвідувати її до самого ранку. Запахи і звуки, що долинали із сусідніх кімнат на тому поверсі, відбивали охоту йти туди вдруге без нагальної потреби.

День вимушених ігор з водою, вогнем, льодом і темрявою під крижаним дощем так мене виснажив, що в корчмі ніхто навіть не глянув у мій бік, жоден п’яний самотній завсідник. Кілька заїжджих дворів, лавка зі спорядженням, продуктова крамниця і бордель — це те, що було в цьому маленькому містечку. Усе для мисливців, воїнів і мандрівників, що проходять через цю частину лісу дорогою до іллірійських земель або коли залишають їх. Чи просто для фейрі, які жили тут на самоті й раділи цьому. Надто нечисленні й віддалені для Амаранти або її поплічників, щоб ті ними колись зацікавилися.

Правду кажучи, мені було все одно, де ми, аби було сухо й тепло. Різ відчинив двері нашої кімнатки на горищі і зрушив з місця, пропускаючи мене вперед.

Стеля в кімнаті була така скісна, що для того, щоб дістатися місця на ліжку, де я мала спати, мені довелося б повзти по матрацу. А щоб опинитися коло крихітної шафи в іншій стіні кімнати, треба було якимось чином подолати відстань навколо ліжка. Легше було відчинити її дверцята, сидячи на ліжку.

Ліжко. Тут було одне ліжко.

— Ну, я просив два, — сказав Різ, з удаваною прикрістю скидаючи долоні вгору.

Пара від його дихання клубочилася перед ним хмаркою. Навіть каміна немає. І зовсім немає місця, щоб просити його спати на підлозі. Я не довіряю своїй владі над полум’ям, щоб спробувати зігріти приміщення. Хіба що спалю це огидне місце дощенту.

— Якщо ти не можеш ризикувати, використовуючи магію, то нам доведеться зігрівати одне одного, — сказала я й відразу пошкодувала про це, уточнивши: — Теплом тіла. Моїм сестрам і мені доводилося ділити ліжко, тож мені не доведеться звикати.

— Намагатимуся не розпускати руки.

У мене пересохло в роті від його слів.

— Я хочу їсти.

Він посерйознішав.

— Я спущуся вниз і принесу нам поїсти, доки ти переодягатимешся.

Я скинула бровою.

— Хоч мої видатні здібності зараз приховані, мене все одно можуть упізнати. Я б не хотів затримуватися внизу занадто довго, щоб цього не сталося, — сказав він.

Він вийняв плащ із сумки й накинув поверх крил — не ризикнув застосувати магію, щоб прибрати їх. Сказав, що вже використовував силу сьогодні, але зовсім трохи, не так, щоб це помітили, і ми в жодному разі не повернемося в ту частину лісу найближчим часом.

Він накинув на голову каптур, і я жадібно дивилася на тінь навколо його обличчя, відчуваючи загрозу, що виходила від нього та його крил.

— Смерть на спритних крилах, — так би я назвала картину.

— Люблю, коли ти так дивишся, — сказав він м’яко.

Він так промуркотів це, що кров у мені закипіла.

— Як саме?

— Так, немов моя сила — це не те, від чого потрібно бігти притьмом. Немов ти бачиш мене справжнього.

І це каже чоловік, який виріс, знаючи, що він найсильніший Вищий Лорд в історії, який може геть пошматувати розум інших, якщо схоче, і який опинився наодинці зі своєю обтяжливою для нього силою. Але ця сила була його найсильнішою зброєю проти загроз його народу. Я взяла його за живе, коли ми посварилися після Двору Жахіть.

— Спочатку я боялася тебе.

Його білі зуби блиснули в тіні каптура.

— Ні, неправда. Нервувала, можливо, але ніколи не боялася. Я відчував непідробний жах достатньої кількості людей, щоб знати різницю. Може, тому я не зміг триматися від тебе на відстані.

Коли? Перш ніж я встигла запитати, він пішов униз, зачинивши за собою двері.

З великим зусиллям зняла я із себе скрижанілий одяг, який пристав до мокрої від дощу шкіри. Знімаючи, я вдарилася об косу стелю, сусідні стіни, забила коліно об латунний стовпчик ліжка.

У кімнаті було так холодно, що мені довелося роздягатися поступово: я замінила мокру сорочку на суху, штани — на флісові легінси, надягла товсті плетені шкарпетки, які доходили мені до литок. Сковзнувши у просторий светр, який зберіг ледь уловимий запах Різа, я сіла на ліжку, схрестивши ноги, і стала чекати.

Ліжко було немаленьке, але, звісно, недостатньо велике для мене, щоб прикидатися, що я не сплю поруч із ним, з його крилами.

Дощ вистукував по даху просто над головою, його рівний ритм спонукав мене до думок…

Сам лише Котел знав, про що зараз Люсьєн звітував Темліну, якщо не зробив це ще кілька годин тому.

Я послала ту записку Темліну, і він вирішив проігнорувати її. Достоту так, як досі ігнорував або відкидав майже всі мої прохання й чинив як йому заманеться, як вважав правильним для мого благополуччя й безпеки. І Люсьєн був готовий забрати мене проти моєї волі.

Чоловіки Фе взагалі були зарозумілими власниками, прагнули домінувати. А щодо чоловіків Двору Весни… щось у їх вихованні було геть не те. Я от знала: Кассіан міг тиснути на мене, випробовувати моє терпіння, але якщо я казала ні, то він тієї ж миті відступав. І я знала: якби Різ повівся зі мною нечемно, Кассіан або Азріель прийшли б мені на допомогу. Вони знайшли б для мене безпечне місце, а по тому розібралися б із Різом.

Але Різ ніколи б не заплющив очі на те, що зі мною відбувається, ніколи б не був таким зарозумілим деспотом, зосередженим на лише на собі.

Він зрозумів Аянту, щойно зустрівшись із нею. І він розумів, як це — бути в полоні, бути безпорадним і щодня долати жах, у якому опинився.

Я полюбила Вищого Лорда, який дав мені комфорт, безпеку, дбав, щоб я була нагодована, показав дива Прифії; я полюбила його за те, що він подарував мені волю, можливість малювати. Може, якась частина мене завжди піклуватиметься про нього, але… Амаранта зламала нас обох. Або ж зламала мене так, що нова я більше не відповідала тому, ким є він.

І я зможу це відпустити. Зможу прийняти це. Може, мені якийсь час буде складно, але, можливо, потім стане краще.

Кроки Різа були майже безшумні, їх видавав лише скрип дерев’яних сходів. Я підвелася, щоб відчинити двері, перш ніж він постукав. Він стояв із тацею в руках, на якій я завважила дві сервіровані тарілки, два келихи і пляшку вина.

— Це так пахтить тушковане м’ясо?

Я вдихнула запах, відсторонилася і зачинила за собою двері, поки він ставив тацю на ліжко. Тут не було навіть місця для столу.

— Тушкований кролик, якщо вірити кухарю.

— Міг би й не уточнювати, — сказала я, і Різ усміхнувся.

Від цієї усмішки в мене тьохнуло серце, унизу живота щось напружилося, і я відвела погляд, сідаючи дуже обережно, щоб не перевернути тацю. Я відкрила кришку верхньої посудини. Дві тарілки з рагу.

— Що там знизу?

— М’ясний пиріг. Я не наважився спитати, яке в ньому м’ясо. — Я поглянула на нього, але він із сумкою в руці вже пробирався до шафи навколо ліжка.

— Їж, — сказав він, — а я переодягнусь.

Він змок до нитки й, певне, змерз і стомився.

— Треба було спочатку переодягнутися, а тоді вже йти вниз.

Я взяла ложку й перемішала рагу, вдихаючи теплу пару й гріючи в ній своє змерзле обличчя.

Кімнату наповнили звуки мокрого одягу, що його стягував із себе Різ. Я намагалася не думати про його голі засмаглі груди в татуюваннях. І тугі м’язи.

— Ти ж у нас тренувалася весь день. Добути тобі гарячу вечерю — це найменше, що я міг зробити.

Я скуштувала принесену страву. Прісне, але їстівне і, найголовніше, гаряче. Я їла в тиші, слухаючи шурхіт одягу й намагаючись думати про що завгодно — крижані ванни, заражені рани, грибок на пальцях ніг — про все, крім його оголеного тіла, що було так близько… і ліжка, на якому я сиділа.

Я налила в келихи вина.

Врешті-решт Різ протиснувся між кутом ліжка й стіною. Крила він щільно притиснув до тіла. На ньому були вільного крою тонкі шаровари й обтисла сорочка — на вигляд з найніжнішої бавовни.

— Як ти примудрився надіти її, не сховавши крила? — спитала я, спостерігаючи за тим, як він їсть своє рагу.

— Задня частина сорочки виконана з половинок, які застібаються на приховані ґудзики. Але за нормальних обставин я використовую магію.

— Тож ти постійно використовуєш забагато магії.

Він усміхнувся.

— Це допомагає мені зняти напруження. Магію потрібно випускати, вивільняти її, бо сила буде накопичуватися, що може звести з розуму. Ось чому ми називаємо іллірійські камені Сифонами — вони допомагають звузити потік сили й позбавитися її в разі необхідності.

— Невже справді можна збожеволіти? — Я відставила порожню тарілку й узялася за м’ясний пиріг.

— Так, справді можна збожеволіти. Принаймні, мене так попередили. Проте я її відчуваю, цю важкість, якщо надто довго не вивільняю свою силу.

— Це нестерпно.

— Усе має свою ціну, Фейро, — сказав він. — Якщо вміння захистити свій народ полягає в умінні боротися із цією силою, я не заперечую. Амрен мені достатньо розказала про те, як контролювати її, і навчила приборкувати цю силу. Я величезний боржник Амрен. До речі, вона охороняє місто, поки нас немає.

Усі навколо нього володіли могутньою силою. А я… Я була просто дивним гібридом. Більше неприємностей, ніж користі від мене.

— Це не так, — заперечив він.

— Не читай моїх думок.

— Я й не читаю, ти просто іноді кричиш їх через зв’язок. І, крім того, зазвичай усе написано в тебе на обличчі, якщо, звісно, знати, куди дивитися. Через що твій виступ перед Люсьєном сьогодні ще більше мене вразив.

Він відклав убік рагу, а я закінчила з м’ясним пирогом і сковзнула назад, на подушки, тримаючи бокал вина в змерзлих долонях. Попиваючи, я дивилася, як він їсть.

— Гадав, що я піду з ним?

Він припинив їсти, завмер, а потім відклав виделку.

— Я чув кожне ваше слово і знав, що ти зможеш подбати про себе, утім… — Він повернувся до пирога, проковтнувши шматок, перш ніж повести далі: — Але все ж таки я вирішив для себе тієї миті, що, коли ти приймеш його руку, то я знайду спосіб жити із цим. Це буде твій вибір.

Я відпила вина:

— А якби він схопив мене?

У його очах не залишилося нічого, крім непохитної волі.

— Тоді я зруйнував би весь світ, щоб повернути тебе.

Мене наче морозом обсипало, і я не змогла відвести від нього погляду.

— Я б вистрілила в нього, — видихнула я, — якби він спробував завдати тобі шкоди.

Я досі не зізнавалася в цьому навіть самій собі.

Його очі спалахнули.

— Я знаю.

Він доїв, відставив порожню тацю й подивився на мене в ліжку, наповнюючи мій келих, а потім потягнувся до свого. Він був такий високий, що йому доводилося пригинатися, щоб не вдаритися головою об косу стелю.

— Одна думка в обмін на іншу, — попросила я. — І, будь ласка, ніяких тренувань цього разу.

Смішок вихопився з його вуст. Різ осушив келих і поставив на тацю. Він спостерігав за мною, поки я пила зі свого.

— Гадаю, — сказав він, стежачи за рухом мого язика, яким я облизувала нижню губу, — що я дивлюся на тебе й відчуваю, ніби помираю. Наче не можу дихати. Гадаю, що хочу тебе так сильно, що не можу зосередитися ні на чому, коли перебуваю поруч із тобою, і що ця кімната занадто мала для того, щоб як слід розпластати тебе на ліжку. Та ще й мої крила.

Серце в мене завмерло. Я не знала, куди подіти руки, ноги, як сховати обличчя. Я допила вино й поставила келих поряд із ліжком, притуливши його до спинки.

— Я не можу не думати про тебе, — відповіла йому. — Це триває ще відтоді, як я вперше тебе побачила, отже, до того, як покинула Двір Весни. І, може, через це я почуваюся зрадницею, брехухою й підступною мерзотницею.

— Це не так, — сказав він серйозно.

Утім, це було так. Я хотіла побачити Різенда всі ті тижні між візитами до його Двору. І мене не хвилювало те, що Темлін не приходив до мене у спальню. Темлін припинив боротися за мене, але і я не боролася за нього. І тому я була брехливою мерзотницею.

— Нам треба поспати, — тихо сказала я.

— Гаразд, поспимо, — спокійно сказав він крізь шум дощу, витримавши нетривалу паузу.

Я поповзла на інший бік ліжка, під скісний дах, лягла, майже упершись у стіну, і залізла під ковдру. Дотик холодних хрустких простирадл був схожий на чиїсь крижані обійми. Проте затремтіла я не від них, а від того, що матрац поряд зі мною прогнувся, ковдра зрушилася, а потім згасли дві свічки, що горіли біля ліжка.

Темрява накрила мене водночас із тим, як я відчула тепло його тіла. Я зробила зусилля, щоб не присунутися до нього ближче. Однак ми обоє навіть не поворухнулися.

Я дивилася просто себе, слухаючи шум крижаного дощу й намагаючись зігрітися його теплом.

— Ти так тремтиш, що ліжко трясеться, — сказав він.

— У мене мокре волосся, — сказала я. Я не брехала.

Різ помовчав, потім скрипнув матрац, просідаючи позаду мене, і цієї миті тепло його тіла накрило мене.

— Ніяких очікувань, — сказав він. — Просто тепло мого тіла.

Я насупилася, адже він сказав це, сміючись.

Одна його широка долоня лягла мені на живіт, ковзнула під мої ребра й руки, притягаючи мене до свого міцного теплого тіла, оточуючи колом, притискаючи до його грудей. Він сплів свої ноги з моїми, а потім над нами розкрилася густа тепла темрява, що пахла цитрусовими й морем.

Я підвела руку до цієї темряви й торкнулася чогось ніжного, шовковистого. То було його крило, що огортало й зігрівало мене. Я провела пальцем по ньому, і Різ здригнувся, його руки обняли мене.

— Твій палець… дуже холодний, — процідив він крізь зуби; його дихання обпікало мені шкіру.

Я намагалася не усміхатися й вигнула шию трохи сильніше, сподіваючись, що його дихання знову попестить її. Провела пальцем уздовж його крила, ніжно дряпаючи нігтем гладку поверхню. Різ напружився, його рука ворухнулася в мене на животі.

— Ти жорстока лиходійка, — промуркотів він, і його ніс торкнувся моєї шиї, яку я вигнула. — Ніхто не навчив тебе хороших манер?

— Не знала, що іллірійці такі чутливі, — сказала я, ковзаючи ще одним пальцем з внутрішнього боку його крила.

Щось тверде уперлося в мене ззаду. Жар затопив мене, і я водночас напружилася й розслабилася. Я знову погладила його крило, уже двома пальцями, і він смикнувся позаду мене у відповідь на мою ласку.

Його пальці, що лежали на моєму животі, почали виписувати повільні ледачі кола. Він провів пальцем навколо мого пупка, і я непомітно притулилася до нього трохи сильніше, потершись об нього, вигинаючись трохи дужче, щоб дати його другій руці доступ до моїх грудей.

— Яка ненаситна, — пробурмотів він. Його губи майже торкнулися моєї шиї. — Спочатку мучиш мене своїми холодними руками, а тепер хочеш… То чого ти хочеш, Фейро?

Іще, іще, іще, — я майже благала його, коли його пальці сковзнули вниз по моїх грудях, а друга рука ледачо пестила мій живіт, повільно… невимовно повільно… Рука… спускалася до низького поясу на моїх штанях, і в мені наростало невситиме бажання.

Різенд провів зубами по моїй шиї, пестячи мене.

— Чого ти хочеш, Фейро? — спитав він і прикусив мою мочку вуха.

Я ледь чутно скрикнула, вигинаючись біля нього, прибираючи пози, щоб ця рука могла ковзнути просто туди, куди мені так хотілося. Я знала, що він хоче від мене почути. Але я не подарую йому такого задоволення. Ще не час.

Тому я сказала:

— Я хочу відволіктися. — Мій голос майже зірвався, я задихалася — Я хочу… розважитися.

Його тіло знову напружилися за моєю спиною.

І я нараз подумала: йому здалося, що й справді я тільки цього й хочу від нього, що він не зрозумів моєї брехні. Але його руки відновили рух.

— Тоді дозволь мені допомогти тобі з розвагами.

Він ковзнув рукою під мій светр, під сорочку. Шкіра до шкіри, мозолі на його руці змусили мене застогнати, коли його пальці дряпнули верхівку моїх грудей і закружляли навколо обважнілого соска.

— Як же я люблю їх, — видихнув він мені в шию, а його друга рука ковзнула до другого соска. — Ти не уявляєш, як вони мені подобаються.

Я застогнала, коли він провів по моєму соску, пестячи його, і вигнулась до цього дотику, мовчки про щось благаючи. Він був твердий як граніт ззаду мене, і я потерлася об нього, змусивши видати приглушене зле шипіння.

— Припини, — прогарчав він, притулившись до мене, — бо зіпсуєш мої веселощі.

О ні, я цього не дозволю собі, продовжу гру. Я почала звиватися, намагаючись доторкнутися до нього, потребуючи лише відчути його, але він клацнув язиком і притулився до мене так міцно, що моя рука не змогла б прослизнути до нього.

— Спочатку я торкатимуся тебе, — сказав він. Його голос став таким низьким, що я ледве впізнала його. — Просто… дозволь мені торкатися тебе.

Він накрив долонею мої груди, підкреслюючи свої слова. Це так сильно скидалося на благання, що я завмерла, поступаючись, і його друга рука знову стала вимальовувати ледачі лінії на моєму животі.

Коли бачу тебе, тамую зітхання.

Так чекаю я миті торкання.

Хіба марно я ревнував так панічно…

Вона моя… Навічно.

Я відігнала думки, уривки правди, які він повідав мені.

Різ знову ковзнув пальцем уздовж паска моїх штанів — кіт, який грається зі своєю вечерею.

Знову.

Знову.

— Будь ласка. — Це все, що я змогла сказати.

Він усміхнувся мені в шию:

— Манери, яких тобі так бракує…

Його рука нарешті ковзнула мені під штани. Перший дотик — і глибокий стогін вихопився у мене з грудей.

Він загарчав від задоволення, коли відчув вологість, що чекала на нього між моїх ніг. Великий палець кружляв навколо цього місця на моїх стегнах, дратуючи, трохи пестячи, але так і не…

Друга його рука ніжно стиснула мої груди тієї миті, коли його великий палець опустився достоту туди, куди я хотіла. Я вигнулася, закинувши голову назад, на його плече, задихаючись.

Коли його палець ледь ударив, я скрикнула, і він засміявся низьким м’яким голосом.

— Подобається?

Стогін був моєю єдиною відповіддю. Іще, іще, іще.

Його пальці ковзнули вниз, повільно й нахабно, і кожна клітина, кожен нерв мого тіла, мого розуму, моєї душі відповідали доторку його пальців, що зупинилися — так, ніби у нього в запасі був весь час усього світу.

Покидьок.

— Будь ласка, — повторила я, потершись об нього задом, ніби підкреслюючи цим свої слова.

Він зашипів від цього руху й ковзнув пальцем усередину мене. І застогнав.

— Фейро…

Але я вже почала рухатися на ньому, і він знову застогнав, видихнувши. Його губи притиснулися до моєї шиї, проводячи доріжки поцілунків вище, вище, до мого вуха.

Я теж застогнала так голосно, що заглушила шум дощу, коли він ковзнув у мене другим пальцем, заповнюючи мене так, що я більше ні про що не могла думати, не могла навіть дихати.

— Ось так, — прошепотів він.

Його губи вже рухалися до мого вуха.

Мені настобісіло, що моя шия й вухо дістають стільки уваги. Я вигнулася, як могла, і побачила, що він поглинає мене поглядом, дивлячись на мене, на його руку в моїх штанях, на те, як я рухаюся на ньому.

Він не відривав від мене погляду, коли я зловила його губи своїми, злегка кусаючи за нижню губу.

Різ застогнав, занурюючи пальці глибше. Сильніше.

Мені було байдуже — геть-чисто було байдуже, що я, хто я і де я. Я цілковито віддалася йому, розкривши губи. Його язик увірвався до мого рота, немов показуючи мені своїми рухами, що саме він робитиме, коли опиниться між моїх ніг.

Його пальці занурювалися в мене й виходили повільно й наполегливо, і все моє єство зіщулилося до відчуття їх у мені, і напруженість моя чимраз зростала — з кожним глибоким проникненням, з кожним рухом його язика в моєму роті, що вторив рухам пальців.

— Ти не уявляєш, як я… — Він замовк на півслові і знову застогнав: — Фейро.

Звук мого імені в нього на губах став останньою краплею. Розрядка розтеклася вниз уздовж мого хребта, і я скрикнула, але його губи накрили мої, немов він хотів жадібно поглинути цей звук. Його язик пестив моє піднебіння, поки я здригалася на ньому, щільно втискалася в нього. Він знову застогнав, важко дихаючи; його пальці пестили мене під час останніх хвиль спазмів, аж поки я, обм’якла і тремтлива, не завмерла в його руках.

Я дихала глибоко й часто, коли Різ витягнув пальці, відкинувшись назад, так, щоб я могла зустрітися з ним поглядом. Він прошепотів:

— Я хотів зробити це ще тоді, коли відчув твою вологість у Дворі Жахіть. Я хотів узяти тебе просто там, на очах у всіх. Але найбільше я хотів зробити це.

Він, утримуючи мій погляд, підніс пальці до рота і спробував їх на смак.

Спробував мене на смак.

Я збиралася з’їсти його живцем. Я ковзнула рукою до його грудей, щоб перекинути його навзнак, але він перехопив моє зап’ястя і грубо сказав:

— Коли ти пеститимеш мене, я хочу бути наодинці з тобою, далеко-далеко від усіх. Тому що, коли ти це робитимеш, Фейро, — сказав він, кусаючи й водночас цілуючи моє підборіддя, шию, — я гарчатиму так голосно, що гори впадуть.

Я миттєво знову стала мокрою, і він засміявся.

— А коли я пеститиму тебе, — сказав він, огортаючи мене руками і притягуючи до себе, — то хочу вдосталь поласувати цими смаколиками, призначеними тільки для мене.

Я пхикнула.

— У мене було багато, дуже багато часу, щоб обміркувати, як і де я хочу взяти тебе, — сказав Різ, обдаючи жаром мою шию.

Його пальці ковзнули під пасок моїх штанів, але не рушили далі. То був їхній притулок на цей вечір.

— У мене немає бажання зробити це все за одну ніч. У кімнаті, де я навіть не можу взяти тебе, притиснувши до стіни.

Я здригнулася. Його довгий твердий стрижень упирався в мене. Я повинна була відчути його, повинна була відчути цю потужну довжину всередині себе…

— Спи, — сказав він.

З тим самим успіхом він міг би наказати мені дихати під водою.

Але він знову почав гладити моє тіло — не збуджуючи, але заспокоюючи — довгі приємні рухи по моєму тілу — вздовж живота, з боків.

Сон накрив мене швидше, ніж я думала.

Можливо, через вино або задоволення, що він дав мені, мені не наснилося жодного жахіття.