Двір мороку і гніву

Розділ 19

— Амрен має рацію, — повільно промовив Різ, з’явившись на порозі свого міського будинку у Веларісі. — Ви справді як ті собачки, що чекають на господаря дому. Мені слід було купити для вас частування.

Кассіан, сидячи на дивані перед каміном і огорнувши рукою талію Мор, показав йому непристойний жест.

І хоч усе його кремезне м’язисте тіло здавалося розслабленим, в обличчі відчувалося напруження, затиснута енергія, яка свідчила про те, що вони чекали на нас.

Азріель затримався біля вікна, сховавшись за своїми тінями; сніжок припорошував газон і вулицю за ним. Амрен же…

Її й слід запав. Не можу сказати, чи відчула я полегшення. Мені доведеться терміново знайти її, щоб повернути амулет — досить попередження Різа та її власних слів.

Туман і вітер заважали нам від самої В’язниці, тому я добряче промерзла, тож рушила до крісла, що стояло навпроти дивана, форма якого, як і більшості меблів, давала змогу комфортно розмістити іллірійські крила. Я простягнула свої затерплі кінцівки до вогню й ледве стримала стогін насолоди — таким затишним було його тепло.

— Як усе минуло? — спитала Мор, яка, випрямивши спину, сиділа поруч із Кассіаном.

Сьогодні на ній була не сукня, а зручні чорні штани і товстий синій светр.

— Косторіз, — сказав Різ, — іще той пліткар, який дуже любить пхати носа в чужі справи.

— Та й тільки? — Кассіан жадав продовження.

Він сидів, тримаючи руки на колінах і склавши крила.

— Але, — сказав Різ, — він також може бути корисним, коли схоче. І, судячи з усього, нам час пристати до того, що робимо найкраще.

Я розминала задубілі пальці, слухаючи, як інші говорять про наш похід. Мені потрібен був момент усамітнення, щоб прийти до тями, знову сховати те, що я витягла на поверхню, відкрившись Косторізу.

І те, що я, за словами Косторіза, можу зробити з Книгою. Здібності, які можу мати.

Отже, Різ розповів їм про Котел і причину різанини в храмах — у кімнаті невпинно лунали вигуки й запитання, — але промовчав про те, в чому мені довелося зізнатися заради того, щоб отримати цю інформацію. Азріель, розігнавши тіні, що клубочилися навколо нього, поставив найбільше запитань; ні на його обличчі, ні з голосу неможливо було визначити його емоції. Кассіан, хай як це було дивно, мовчав — так, ніби генерал дозволив Співцеві тіней самому видобути всю необхідну інформацію, а сам у цей час оцінював, як її застосувати.

Коли Різ закінчив, його головний шпигун сказав:

— Я зв’яжуся зі своїми довіреними, яких маю у Дворі Літа, — вони дізнаються, де захована половина Книги Дихання. А сам можу злітати у світ людей, щоб з’ясувати, де вони зберігають свою частину Книги, перш ніж ми запитаємо їх про це.

— У тім немає потреби, — зазначив Різ. — І я не довіряю інформації, навіть якщо вона надходить із твоїх джерел. Це стосується й тієї, що надходить від будь-кого за межами цієї кімнати. Проте це не стосується Амрен.

— Їм можна довіряти, — сказав Азріель зі сталевими нотками в голосі, стиснувши пораненими руками шкіряне оздоблення з боків свого одягу.

— Ми не ризикуватимемо в цьому питанні, — ось і все, що відповів Різ.

Він витримав погляд Азріеля, і я майже чула слова, які так і не пролунали, але які він додав подумки: «Це не осуд і не сумнів у тобі чи твоєму професіоналізмі, Езе. Зовсім ні».

Азріель кивнув, його руки розтиснулися, проте обличчя лишилося крижаним, на ньому не було жодних емоцій.

— То що ж ти задумав? — втрутилася Мор, можливо, заради Азріеля.

Різ струсив невидимий бруд зі своїх бойових обладунків. Коли він підвів голову, його фіалкові очі були крижані.

— Король Гайберну розорив наш храм, щоб отримати відсутню частину Котла. Наскільки я пам’ятаю, це акт війни — показник того, що його величність не має жодного бажання загравати зі мною й домагатися моєї прихильності, до якої йому байдуже.

— У будь-якому разі, він, найімовірніше, пам’ятає про нашу відданість людям під час Війни, — уточнив Кассіан. — Він не ризикуватиме, розкриваючи свої плани й намагаючись вплинути на тебе, і я впевнений, що хтось із блазнів Амаранти вже повідомив йому про події в Підгір’ї. Тобто про те, чим усе це закінчилося.

Я побачила, як кадик Кассіана смикнувся. Він натякав на те, що Різ намагався вбити її. Я відвела руки від вогнища.

— Саме так. Проте це означає, що війська Гайберну вже успішно проникли на наші землі непоміченими. Я не забуду цієї послуги й відплачу за неї, — сказав Різ.

Свята Мати! Кассіан і Мор посміхнулися зі звірячою радістю.

— Яким чином? — спитала Мор.

Різ схрестив руки на грудях.

— Усе треба ретельно спланувати. Проте, якщо Котел у Гайберні, то й ми мусимо туди рушати. І або повернути його назад, або скористатися Книгою, а потім знищити її.

Та жалюгідна й боягузлива частина мене вже тремтіла від невимовного жаху.

— На варті Гайберну, напевне, стоїть стільки ж людей, скільки ми маємо їх тут, — заперечив Азріель. — Спочатку треба знайти спосіб непомітно пробратися повз них.

Легкий кивок головою.

— Тому ми й вирушаємо просто зараз. Поки шукаємо Книгу. І щойно в нас будуть обидві частини, ми можемо швидко починати, перш ніж поширяться чутки, що вона вже потрапила до нас.

Кассіан кивнув, але все ж запитав:

— Як ти збираєшся отримати Книгу?

Я вся підібгалася, почувши відповідь Різа:

— Позаяк частина Книги прив’язана закляттям до конкретного Вищого Лорда, лише він може знайти її за допомогою своєї сили. Окрім того, напевно, у нас є власний детектор, котрий, як мені вже зрозуміло, може використовувати Книгу дихання, тож може і знайти її.

Тепер усі дивилися на мене. Я зіщулилася.

— Можливо, це те, що Косторіз сказав про мене, буцімто я можу відстежити такі речі. Ви не знаєте… — Мій голос урвався, коли я побачила усмішку Різа.

— У тебе є суть усіх наших сил — як сім відбитків характерів. Якщо ми сховали щось, якщо створили або захистили це за допомогою нашої сили, то вже не важливо, де вони сховані, — ти зможеш відшукати це через цю магію.

— Ти не можеш знати це напевно, — спробувала я заперечити.

— Не можу. Але є спосіб це перевірити. — Різ, як і перш, усміхався.

— Ну от, почалося, — пробурчав Кассіан.

Мор кинула на Азріеля застережливий погляд, щоб цього разу він не пропонував своєї допомоги. Головний шпигун відповів їй скептичним поглядом.

Я б напевно влаштувалася зручніше в кріслі, щоб подивитися на їхню битву характерів, але Різ сказав:

— Із твоїми здібностями, Фейро, ти можеш знайти половину Книги у Дворі Літа і зруйнувати її захист. Але я не маю наміру покладатися на самі лиш Косторізові слова або брати тебе із собою, не випробувавши спочатку твоїх сил або не переконавшись, що в момент, коли ми підемо за Книгою, ти… ми не зазнаємо поразки. Тому спершу ми вирушимо в іще одну маленьку подорож. Щоб подивитися, чи зможеш ти знайти іншу цінну річ, яка раніше належала мені. Те, чого мені так бракує.

— От халепа, — сказала Мор, сховавши руки в складках светра.

— Куди? — ледь чутно спитала я.

— До Ткалі, — відповів мені Азріель.

Різ підвів руку, а Кассіан розтулив рота.

— Випробування, — сказав він, — чи зможе Фейра відшукати мою річ у скарбниці Ткалі. Коли ми дістанемося Двору Літа, найімовірніше, дізнаємося, що Тарквен наклав закляття, щоб у Книги був інший вигляд, а також щоб вона відчувалася по-іншому.

— Заради Котла, Різе! — гаркнула Мор, ставлячи обидві ноги на килим. — Чи ти при здоровому глузді?

— Хто така Ткаля? — наполягала я.

— Древня зла істота, — сказав Азріель.

Я вивчала бліді шрами на його крилах і шиї й намагалася вгадати, скільки всього сталося з ним за все його безсмертне життя. Чи було все це гірше за людей, зв’язаних із ним по крові.

— Яку краще не чіпати, — додав він, повернувшись в бік Різа. — Знайди інший спосіб перевірити її здібності.

Різ лише повів плечем, подивившись на мене. Він залишав мені право вибирати. Завжди, завжди останнім часом останній вибір був за мною. Однак він не дозволив мені повернутися до Двору Весни за ці два візити — чи не тому, що знав, як мені хотілося втекти звідти?

Я кусала нижню губу, зважуючи ризики. Чекала на будь-який сплеск страху чи емоцій у собі. Але їх запас після сьогоднішніх подій був вичерпаний.

— Косторіз, Ткаля… Ви хоч когось звете на ім’я?

Кассіан хмикнув, а Мор відкинулася на диванні подушки.

Тільки Різ, здавалося, зрозумів, що це був з мого боку не жарт. Його обличчя напружилося. Ніби він достеменно знав, як я втомилася, знав, що я мала тремтіти, згадавши про цю Ткалю, але після Косторіза, після того, що відкрила йому, я взагалі нічого не відчувала.

Різ сказав мені:

— Як щодо того, щоб додати до цього списку ще одне ім’я?

Мені не сподобалося, як це прозвучало. Мор сказала те саме.

— Емісар, — мовив Різенд, не зважаючи на кузину. — Емісар Двору Ночі в світі людей.

Азріель зауважив:

— Такого не було п’ятсот років, Різе.

— Як не було й людини, що перетворилася на безсмертну істоту. — Різ зустрів мій погляд. — Люди мусять бути готові, як і ми, особливо якщо король Гайберну хоче зруйнувати Стіну й обрушити на них свої сили. Нам потрібна і друга половина Книги від смертних королев, і якщо ми не можемо скористатися магією, щоб вплинути на них, то вони повинні самі принести її нам.

Знову запала тиша. За вікнами на вулиці летіли на бруківку вихори снігу. Різ подивився в мій бік.

— Ти безсмертна фейрі з людським серцем. Але коли ти ступиш на континент, на тебе можуть відкрити полювання. Тому ми розіб’ємо табір на нейтральній території. У місці, де люди повірять нам, вони повірять тобі, Фейро. І де інші люди можуть ризикнути зустрітися з тобою. Щоб почути голос Прифії через п’ять століть.

— Маєток моєї сім’ї, — сказала я.

— Материнські цицьки, Різе! — втрутився Кассіан, випроставши при цьому крила так широко, що вони мало не збили керамічну вазу зі столика, що стояв коло нього. — Невже ти думаєш, що ми так просто займемо будинок її родини і вимагатимемо від них допомоги?

Неста ніколи не хотіла мати справи з Фе, а Елейн була така ніжна, така тендітна… Хіба могла я втягнути їх у таке?

— Земля, — сказала Мор, потягнувшись, щоб повернути вазу на місце, — стане червоною від крові, Кассіане, незалежно від того, що ми зробимо з її сім’єю. Зараз питання в тому, де ця кров проллється і скільки її буде. Скільки людської крові ми зможемо врятувати.

І, можливо, я була в їхніх очах боягузливою дурепою, але сказала:

— Зі Стіною межує Двір Весни.

— Стіна тягнеться від самого моря. Ми полетимо через нейтральну територію, — сказав Різ не змигнувши. — Я не ризикуватиму, щоб нас розкрив бодай який Двір. Однак, щойно ми опинимося на місці, чутки можуть поширитися дуже швидко. Я знаю, Фейро, це буде нелегко, але якщо є бодай один шанс, що ти переконаєш королев…

— Я зроблю це, — сказала я.

Мертве розіп’яте тіло Клер Беддор промайнуло перед моїми очима. Амаранта була однією з командувачок. Лише однією з багатьох. Король Гайберну мусить бути чудовиськом, якщо він її хазяїн. І якщо його люди доберуться до моїх сестер…

— Вони будуть не в захваті від цього, але я змушу Елейн і Несту погодитися.

У мене забракло сміливості запитати Різа, чи міг він силою змусити мою сім’ю допомогти нам, якщо вони відмовляться. Мені було цікаво, чи подіє його магія на Несту, якщо навіть чари Темліна не змогли пробити її сталевого захисту.

— Тоді згода, — сказав Різ.

Ні в кого з них не було надто щасливого виразу обличчя.

— Щойно наша люба Фейра повернеться від Ткалі, ми поставимо Гайберн на коліна.

Різ та інші кудись пішли тієї ночі — куди саме, мені не повідомили. Але після подій того дня, перш ніж впасти в ліжко й заснути, я насилу доїла вечерю, яку принесли Нуала й Керрідвен у мою кімнату.

Мені снилася довга біла кістка з вирізаним на ній із жахливою точністю сюжетом: моє обличчя, скорчене в агонії й розпачі; сталевий клинок у руці, калюжа крові, що розтікається з-під двох мертвих тіл…

Я прокинулася в сутінках зимового світанку. Шлунок мій був досі повний з учорашнього вечора.

Менше ніж за хвилину після того, як я прокинулася, Різ постукав у двері. Я ледь встигла дозволити йому ввійти, як він увірвався всередину, немов опівнічний вітер, кинувши на моє ліжко ремінь, обвішаний ножами.

— Поквапся, — сказав він, стрімко відчиняючи двері шафи й вивалюючи звідти моє бойове шкіряне вбрання, і теж кинув його на ліжко. — Я хочу вирушити, перш ніж сонце підіб’ється вище.

— Чому? — запитала я, відкидаючи ковдру.

Сьогодні він прийшов, не випустивши крил.

— Тому що час вартий життя. — Він знайшов у шафі мої шкарпетки й чоботи. — Щойно король Гайберну дізнається, що хтось шукає Книгу дихання, щоб нейтралізувати силу Котла, його агенти теж почнуть полювати на неї.

— Однак ти вже підозрював усе це раніше. — У мене не було можливості обговорити це з ним минулої ночі. — Котел, король, Книга… Тобі потрібно було лише підтвердження, але ти чекав на мене.

— Якби ти погодилася працювати на мене на два місяці раніше, я одразу взяв би тебе до Косторіза, щоб він підтвердив мої підозри про твої таланти. Проте не все стається так, як плануєш.

Звісно, не так, як плануєш.

— Читання, — сказала я, взувши м’які флісові капці на товстій підошві. — Ось чому ти наполягав на моїх уроках. Якби твої підозри виявилися правдою і я могла використовувати Книгу… Я змогла б прочитати її або будь-який переклад — усе, що міститься всередині.

Книга така стара, що може бути написана зовсім іншою мовою. Іншим алфавітом.

— Знову ж таки, — сказав він, ідучи до комода. — Якби ти почала зі мною працювати, я повідомив би тобі причину. Адже я не міг дозволити собі ризик бути викритим. — Він застиг, тримаючи руку на ручці дверей. — Ти в будь-якому разі повинна була навчитися читати. Але так і є: коли я сказав тобі, що це слугує моїй меті, причиною було саме це. Ти ставиш мені щось у провину?

— Ні, — відповіла я, і казала правду. — Але я хочу бути в курсі будь-яких майбутніх задумів.

— Зрозумів. — Різ рвучко відкрив комод і дістав звідти мою нижню білизну. Він помахав мереживами, що їх носила я в Дворі Ночі, і хмикнув. — Я дивуюся, що ти не попросила, щоб Нуала й Керрідвен купили тобі щось інше.

Я підступилася до нього й вихопила мереживну білизну.

— Витри слину, а то зараз заллєш килим, — сердито гиркнула я й гримнула дверима у ванну, перш ніж він встиг відповісти.

Різ чекав мене, коли я вийшла вже в бойовому обладунку — шкіра, підбита хутром. Він підняв пояс з ножами, поки я вивчала петлі й застібки на ньому.

— Ніяких мечів, луків та стріл, — сказав він.

Різ теж був одягнений у свою іллірійську бойову екіпіровку, його простий, але разючий меч висів за спиною.

— Проте ножі не заборонені?

Різ став на коліна й розправив плетиво зі шкіри та сталі, підштовхуючи мене просунути ногу через одну петлю.

Я зробила, як мені він велів, ігноруючи дотик його впевнених рук до моїх стегон. Ступила ногою в іншу петлю, і він почав затягувати й закріплювати пояс.

— Вона не помітить ніж, позаяк у неї в домі є ножі для їжі й роботи. Але речі, яких там ніколи не було, — меч, лук і стріли — їх вона може відчути.

— А як щодо мене?

Він затягнув ремінь. Його дужі руки та витончений образ так мало поєднувалися: своє вбрання він носив лише задля того, щоб змусити увесь світ думати про нього інакше, засліплювати їх, щоб вони бачили його іншим, а не тим, ким він насправді був.

— Не видай ані звуку, нічого не торкайся, окрім того, що вона в мене забрала.

Руки Різа лежали на моїх стегнах.

— Вклонися.

Так одного разу він наказав Темліну. А тепер він сам стояв на колінах. Переді мною. Його очі спалахнули, наче він теж це згадав. Чи не було це частиною його гри, частиною того, що він робив про людське око? Чи це помста за жахливу кревну ворожнечу між ними?

— Якщо ми всі правильно зрозуміли про твої здібності, — сказав він, — якщо Косторіз не збрехав нам, то й у тебе, і в моєї речі буде однаковий магічний відбиток — завдяки охоронним закляттям, які я наклав на річ дуже давно. Ви схожі. Вона не помітить твоєї присутності, поки ти торкатимешся тільки цієї речі. Ти будеш невидима для неї.

— Вона сліпа?

Він кивнув.

— Але інші її органи чуття смертельні. Тому діяти мусиш швидко й тихо. Знайди мою річ і мерщій вимітайся звідти, Фейро.

Його руки затрималися на моїх ногах, обхопивши їх ззаду.

— А що, як вона мене помітить?

Його пальці злегка напружилися.

— Тоді ми достеменно знатимемо, на що ти здатна.

Жорстокий підступний покидьок. Я люто глипнула на нього.

Різ із подивом поглянув на мене й мовив:

— Чи ти хотіла б, щоб я замкнув тебе тут, у Домі Вітру, відгодовував, підсовував розкішне вбрання й давав завдання планувати мої прийоми?

— Пішов би ти до дідька. Чому б тобі самому не забрати ту річ, якщо вона аж така важлива для тебе?

— Тому що Ткаля знає мене і, якщо піймає, ціна, яку доведеться платити, буде зависокою. Вищі Лорди не зв’язуються з нею навіть у найскрутніших ситуаціях. У її скарбниці є багато чого, деякі з тих скарбів вона зберігає вже протягом тисячоліть. Більшість ніколи не буде повернута власникам — Вищі Лорди не ризикнуть бути спійманими, усе через закони, що захищають її, і через острах накликати на себе її гнів. А злодії, послані за їхнім наказом, або не повертаються, або так ніколи й не рушають до неї, побоюючись, що їх слід приведе до Вищого Лорду. З тобою все інакше. Вона не знає тебе. Ти належиш усім Дворам.

— То я твоя мисливиця й крадійка?

Його руки сковзнули вниз і обхопили мої коліна. Лукаво усміхнувшись, він сказав:

— Ти мій порятунок, Фейро.