Двір мороку і гніву

Розділ 40

Смертні королеви були геть різні як за віком, так і за кольором, комплекцією та темпераментом. Старша, дуже смаглява, з гострими холодними очима, була одягнена у вовняну вишиту сукню глибокого синього кольору, трималася вона дуже прямо попри вік, який видавали зморшки на її обличчі.

Дві королеви середнього віку мали вигляд геть протилежний: одна темна, друга світла; одна чарівна, в другої риси ніби витесані з граніту; одна посміхалася, друга була похмура. Вони навіть були одягнені в чорне й біле і, здавалося, рухалися за власною схемою суперечностей. Я подумала: цікаво, які ж їхні Двори, які відносини між цими двома протилежностями. І чи пов’язували їх якимось чином однакові срібні каблучки, що обидві носили на пальцях.

І дві молодші королеви. Одна з них, можливо, була трохи старша за мене, чорнява й темноока; кожен її рух, поки вона неспішно нас роздивлялася, свідчив про обережність і хитрість.

І остання королева — та, що заговорила останньою, — була прекрасна, єдина красуня з-поміж них. Попри те що всі вони були вишукано вдягнені, здавалося, жінки не надто переймаються своєю зовнішністю — були молоді вони, літні, гладкі, стрункі, високі чи малого зросту. То все були дурниці для них, марнота, що так мало важила. Утім, та королева — напевне, не старша тридцяти років, була справді гарна.

Її неслухняне кучеряве волосся було так само золотаве, як волосся Мор. А очі були кольору найчистішого бурштину. Трохи смаглява шкіра була вкрита веснянками, ніби золотим пилом. Одяг вдало підкреслював усі принади гнучкого граційного тіла. Це була левиця в людській подобі.

— Ласкаво просимо, — сказав Різенд і застиг, поки охоронці з кам’яними обличчями оглядали нас і кімнату. Королеви також роздивлялися нас.

Вітальня була величезна. Лише за одним кивком золотоволосої королеви варта вишикувалася уздовж стін і в дверях. Мої сестри, які досі мовчки стояли коло вікна, стали осторонь, даючи їм можливість зайняти свої позиції.

Різ наблизився до них. Королеви зітхнули водночас, ніби набиралися духу. Охоронці поклали одну руку на руків’я мечів — жест звичний, хоча трохи недолугий, — їхні мечі були великі й незграбні порівняно з іллірійськими клинками. Невже вони думали, що в них є шанс… бодай один… проти будь-кого з нас. Зокрема, проти мене — я усвідомила це, і на мить мені стало страшно.

Проте сьогодні Кассіан і Азріель були нашими охоронцями й мали відвернути увагу.

Різ повільно схилив голову і промовив:

— Ми вдячні вам за те, що відгукнулися на наше запрошення. — Він скинув бровами. — Але де ж шоста?

Старша з королев, у важкій синій сукні, коротко пояснила:

— Вона нездорова й не змогла вирушити в подорож. — І, глянувши на мене, спитала: — Ти емісарка?

Я вся напружилася. Під цим важким поглядом моя корона здалася мені насмішкою, дурістю, однак я відповіла:

— Так. Я Фейра.

Королева кинула гострий погляд на Різенда.

— Це ти той Вищий Лорд, що написав нам такого цікавого листа після того, як ми не відповіли на всі попередні?

Я не насмілилась поглянути на нього. Він надіслав багато листів через моїх сестер.

— Ти не питала мене, що я в них писав, — сказав він мені через наш ментальний зв’язок, і я відчула легку усмішку.

Я опустила ментальну стіну на той випадок, якщо виникне необхідність поговорити без слів.

— Так, — відповів Різенд і з легким кивком промовив: — А це моя кузина, Морріган.

Мор наблизилася до нас, її яскраво-червона сукня, здавалося, коливається від невидимого вітру. Золотоволоса королева стежила за кожним її кроком, кожним подихом. Загроза… Поєднання краси, могутності й переваги. Мор підійшла до мене і легенько вклонилася їм.

— Уже дуже давно я не зустрічалася зі смертними королевами.

Королева в темній сукні схрестила білі, як місячне сяйво, руки і промовила:

— Морріган… Та сама Морріган часів Війни.

Усі застигли, приголомшені, відчуваючи захоплення, а можливо, і страх. Мор знову вклонилася.

— Прошу, сідайте. — Вона вказала на стільці, розставлені на значній відстані один від одного, достатній, щоб охорона могла кинутися на захист королев, якщо це буде необхідно.

Усі королеви сіли майже одночасно. Охорона залишилася на своїх місцях, замикаючи коло уздовж стін зали.

Королева із золотавим волоссям розправила свої пишні спідниці й мовила:

— Гадаю, що це наші любі господині. — Гострий погляд в бік моїх сестер.

Неста стояла, гордо випроставшись, Елейн присіла в реверансі, почервонівши.

— Мої сестри, — пояснила я.

Бурштинові очі затрималися на мені. На моїй короні. Потім на короні Різенда.

— Емісарка в золотій короні. Це така традиція у Прифії?

— Ні, — м’яко відповів Різенд. — Але їй так личить, що я не зміг утриматися.

Золотоволоса королева, не усміхнувшись, мовила:

— Людина, перетворена на Вищу Фе, стоїть поруч із Вищим Лордом на почесному місці. Цікаво.

Я трималася прямо, скинувши голову. Усі ці тижні Кассіан навчав мене правильно триматися перед противником, відчувати його. Чим були її слова, як не випадом в іншому виді бою?

Старша звернулася до Різа:

— Ми даємо вам годину нашого часу. Доведіть, що ми не витратимо його марно.

— Як ви змогли розсіятися? — запитала Мор зі свого місця поруч зі мною.

Золотоволоса королева посміхнулася. Цього разу насмішкувато.

— Це наш секрет. Це ваш дар нам.

Добре. Різ подивився на мене, і я застигла, нахилившись уперед у своєму кріслі.

— Війна ось-ось вибухне. Ми покликали вас, щоб попередити й попросити про послугу.

Про обман, крадіжки або навіювання не могло бути й мови, у жодному разі. Різ не міг ризикувати навіть зазирнути в їхні думки, адже це могло активувати чари, якими оточена Книга, і тим самим зруйнувати її.

— Ми знаємо, що війна наближається, — сказала старша з королев. Її голос був ламкий, як опале листя. — Ми роками готувалися до неї.

Було зрозуміло, що інші три королеви — лише глядачки, а перемовини вели старша й золотоволоса королеви — як уповноважені особи.

Тож я промовила чітко і якомога спокійніше:

— Люди, що живуть на цих землях, схоже, нічого не знають про цю загрозу. Ми не бачили ніяких ознак підготовки до війни. — Азріель говорив про це останніми тижнями, і це дуже мене лякало.

— Ця територія, — холодно сказала золотоволоса королева, — лише мала частина порівняно з неосяжним континентом. Ми не станемо боротися за неї. Немає сенсу витрачати сили й засоби.

Ні. Ні, це…

Різ промовив дуже повільно:

— Упевнений, що втрата навіть одного невинного життя — вже трагедія…

Старша королева склала худі зморшкуваті руки поверх спідниць.

— Так. Навіть одна безневинна жертва — це страшно. Але на війні як на війні. Якщо знадобиться пожертвувати цією невеликою територією, щоб врятувати значно більшу, ми до цього готові.

Я не насмілилася поглянути на сестер. Окинути поглядом дім, який, певне, стане руїнами. Хрипко промовила:

— Тут живуть хороші люди.

Золотоволоса королева відбила мій удар, глузливо зауваживши:

— Так нехай їх захистять Вищі Фе Прифії.

Тиша.

Неста прошипіла зі свого місця позаду нас:

— У нас тут слуги. Із сім’ями. Є діти на цих землях. І ви хочете кинути нас на милість Фе?!.

Старша трохи пом’якшала.

— Це дуже непростий вибір, дитя…

— Це вибір боягузів! — презирливо кинула Неста.

Я урвала її, доки Неста з її темпераментом не загнала нас усіх у могилу.

— Ви так нас ненавидите, що лишаєте на захист Фе?

— Хіба не зрозуміло, що Фе мусять це зробити? — спитала золотоволоса королева, і каскад золотавих кучерів розсипався по її плечах, коли вона підвела голову. — Хіба не їхній обов’язок захистити людей від небезпеки, що створена ними ж, Фе? Невже несправедливо пролити трохи крові Фе, щоб заплатити за всі скоєні ними за всі ці роки злочини?

— Жодна сторона не може вважати себе невинною, — відповів Різ спокійно. — Однак ми могли б захистити їх. Разом.

— Он як?! — вигукнула старша; зморшки на її обличчі стали глибшими й помітнішими. — Вищий Лорд Двору Ночі просить нас об’єднатися з ним, пропонує рятувати життя разом! Битися заради миру! А що стосовно життів, які він забрав за час свого існування, такого тривалого, такого жахливого? Вищий Лорд, який підкрадається в темряві й руйнує свідомість із власної примхи?

Її сміх нагадував вороняче каркання.

— Ми багато чули про тебе, так, твоя слава докотилася й до континенту, Різенде. Ми чули, що коїться у Дворі Ночі, як ти поводишся зі своїми ворогами. Мир? Ти чудовисько, що плавить свідомість і катує заради задоволення… Не знала, що тобі знайоме це слово.

Лють закипіла в мені; у вухах пульсувала кров. Однак я приборкала цю пожежу, що останніми тижнями поступово набирала в мені силу, і спробувала почати знову.

— Якщо ви не хочете відправляти військових на захист своїх земель, можливо, артефакт, який ми у вас просимо…

— Наша половина Книги, дитя, — урвала мене старша, — не покине свого священного палацу. Вона не залишала цього місця відтоді, як нам передали її як частину Договору. І не покине ніколи, поки існує необхідність у нашому захисті від жахів з Півночі.

— Будь ласка, — прошепотіла я.

У відповідь тиша.

— Будь ласка, — повторила я. Емісарка. Я була емісаркою; Різ обрав мене для цього. Щоб бути голосом обох світів. — Причина, з якої я стала такою — безсмертною фейрі — в тому, що… Мене вбила одна з головнокомандувачок Гайберну.

Я могла закластися, що відчула через зв’язок, як Різ стиснувся від цих слів.

— Протягом п’ятдесяти років, — вела я далі, — вона, ця головнокомандувачка, тероризувала Прифію, і, коли я її перемогла, коли звільнила їх, вона вбила мене. Однак іще до цього я побачила жахливі речі, які вона вчиняла з людьми й безсмертними. Утім, вона одна була здатна завдати стільки зла й руйнацій, завдати стількох страждань… Лиш уявіть собі, якої шкоди може заподіяти ціле військо подібних до неї! І вже зараз їхній король планує зруйнувати Стіну і знищити нас усіх. Усіх. Війна буде швидкою і кривавою. І вам у ній не перемогти. І нам теж. Ті, хто вижив, стануть рабами, і діти їхніх дітей теж… Будь ласка, будь ласка, передайте нам вашу частину Книги.

Старша королева поглянула на золотоволосу, а тоді спокійно відповіла мені:

— Ти так мало ще знаєш про цей світ, дитя. Тобі багато чого ще треба дізнатися про нього.

Різ урвав її з крижаним спокоєм:

— Не смійте говорити з нею таким поблажливим тоном.

Старша королева, яка була лише маленькою дівчинкою порівняно з ним, зі століттями його існування, зніяковіла. Очі Різа виблискували; його обличчя палахкотіло гнівом, у голосі кипіла лють:

— Не смійте принижувати Фейру за те, що вона говорить від щирого серця, зі співчуття до беззахисних; адже, на відміну від неї, вами рухає лише егоїзм і боягузтво.

Старша королева заклякла:

— Я дбаю про загальне благо…

— Чимало було скоєно злочинів в ім’я загального блага, — проказав Різ.

Я аніскільки не була вражена тим, як королева витримала погляд Різенда. Вона лиш відповіла:

— Книга залишиться у нас. Ми переживемо цю біду.

— Досить, — урвала Мор і звелася на ноги. Вона подивилася в очі кожній королеві і звернулася до них: — Я Морріган. Ви мене знаєте. Знаєте, хто я. Знаєте, що я завжди кажу правду. Тож зараз ви вислухаєте мене й дізнаєтеся, що все сказане мною — правда. Про це знали й ваші предки.

Запала тиша. Мор вказала на мене:

— Гадаєте, це випадковість, що звичайну людину знову перетворили на безсмертну водночас, коли наш давній ворог дав про себе знати? Я пліч-о-пліч боролася з Міріам на Війні, боролася разом із нею, коли Джуріан збожеволів через своє честолюбство й жагу крові, і це роз’єднало їх. Через це він закатував Кліфію до смерті, а потім бився з Амарантою, доки сам не загинув від її руки.

Вона глибоко зітхнула, і мені здалося, що Азріель присунувся до неї ближче. Мор згорала від люті:

— Я вирушила в Чорні Землі разом із Міріам, щоб звільнити рабів, які були покинуті в розпечених пісках, звільнити їх із рабства, якого вона сама уникла. Рабів, яким вона обіцяла повернутися. Я вирушила з нею, з моєю подругою. Разом із військом Принца Дрейкона. Ми з Міріам були подругами, як тепер подруги з Фейрою. І ваші предки-королеви уклали Договір. Вони також були моїми подругами. І коли я дивлюся на вас… — Мор загарчала, вищиривши зуби. — Коли дивлюся на вас, я не бачу й сліду тих великих жінок. Ваші предки стидалися б вас. Ви смієтеся з можливості миру? З того, що можна встановити його між нашими народами?

Голос її зірвався, і Азріель непомітно підійшов ще ближче до неї, хоча його обличчя нічого не виражало.

— Є загублений острів у відкритій штормам частині океану. Великий острів, родючий, захищений від часу і прихований від ворогів. Там живуть Міріам і Дрейкон. Зі своїми дітьми. І з обома народами в мирі. Фе і люди, і всі, що між ними, живуть пліч-о-пліч. Цей острів і вони на ньому процвітають вже п’ять століть поспіль, тоді як увесь світ вважає, що вони загинули…

— Мор, — м’яко попередив її Різ.

Секрет, зрозуміла я, секрет, який зберігався протягом цих п’ятисот років. Секрет, що дав поштовх мріям Різа, мріям про його Двір. Земля, де два мрійники знайшли втілення своїх мрій про мир між двома народами. Земля, де не було Стіни. Не було ні залізних талісманів, ні стріл із ясена.

Стара королева й золотоволоса знову обмінялися поглядами.

Старша з палахким поглядом промовила:

— Нам потрібні докази. Якщо ти не такий Вищий Лорд, як про те свідчать чутки, доведи це. — Доведи, що ти такий, як говориш, — чоловік, що прагне миру.

Був лише один спосіб довести це. Показати їм.

Веларіс.

Усе моє тіло здригнулося від жаху перед необхідністю відкрити цей секрет цим… павукам, розповісти правду про це місто-скарб.

Різ звівся на ноги одним плавним рухом. Королеви теж встали. Голос його звучав глухо, коли він сказав:

— Хочете доказів?

Я затримала подих, благаючи, щоб він нічого їм не сказав. Він здригнувся, срібні нитки його туніки відбили сонячне світло.

— То я їх надам. Зачекайте мого листа й поверніться, коли я покличу.

— Ніхто не сміє нам наказувати з’явитися — ні люди, ні безсмертні, — сказала як відрізала золотоволоса королева.

Можливо, тому вони так тягнули з відповіддю на наші листи. Це були їхні ігри у владу.

— Ну то приходьте, коли вам схочеться, — прогарчав Різ так люто, що охоронці вишикувалися, ступивши крок уперед.

Кассіан лише посміхнувся в їхній бік, і ті з них, хто був наймудріший, зблідли.

Різ, лиш злегка нахиливши голову, додав:

— Можливо, тоді ви зрозумієте, яка Книга важлива для обох сторін.

— Ми подумаємо над вашим проханням, тільки коли дістанемо від вас підтвердження. — Старша королева майже виплюнула ці слова.

Я сказала собі, що вона стара й до того ж королівського роду, тому стерти з її обличчя цю глузливу посмішку кулаками геть не в наших інтересах.

— Ця Книга наша й перебувала під нашим захистом п’ятсот років. Ми не віддамо її, не подумавши двічі.

Охоронці оточили їх, ніби ці слова були підготованим і обговореним сигналом. Золотоволоса королева манірно посміхнулася мені і сказала:

— Хай щастить.

І вони зникли. У вітальні раптом стало надто просторо, тихо.

І Елейн, Елейн, зітхнувши, пробурмотіла:

— Сподіваюся, вони всі згорять у пеклі.