Двір мороку і гніву

Розділ 1

Я блювала в туалеті, тримаючись за його холодні стіни й намагаючись заглушити звуки, які видавала.

Місячне сяйво, єдине джерело світла, струменем лилося до великої ванної кімнати. Мене нестерпно нудило.

Темлін навіть не ворухнувся, коли я раптом прокинулася. Я не могла відрізнити темряву в кімнаті від непроглядного мороку в темниці Амаранти. Холодний піт, яким я вкрилася, нагадав мені кров убитих фейрі, і я кинулася до ванної кімнати.

Я провела там п’ятнадцять хвилин, очікуючи, коли вгамуються блювотні позиви, коли дрож, що її відчувала в усьому тілі, поступово уляжеться, як то буває з брижами, що виникають на воді.

Знеможена, я нависла над унітазом, рахуючи кожен подих.

Такий собі звичайний кошмар. Один із тих, що знесилювали мене останнім часом уві сні й наяву.

Минуло три місяці після того випадку в Підгір’ї. Три місяці я пристосовувалася до свого безсмертного тіла, до світу, що поступово відновлювався після того, як Амаранта геть розтрощила його.

Я зосередилася на своєму диханні: вдих через ніс, видих через рот. Повторювала це раз-у-раз.

Коли я нарешті заспокоїлася й підвела голову, мені здалося, що я можу ступити кілька кроків. Проте я далеко не пішла. Дійшовши до стіни, я зупинилася біля розбитої шибки у вікні. Дивилася в нічне небо, свіжий вітерець обдував моє спітніле лице. Прихилившись до стіни, я присіла і притулила руки до мармурової підлоги. Справжня.

Це реальність. І я жива. Вибралася звідти.

Якщо, звісно, мене не лихоманить і це не сон, а я не сплю в темниці Амаранти й знову не прокинуся в цій клітці і…

Я притиснула коліна до грудей. Усе це відбувається насправді. Насправді.

Я пробувала слова на смак.

Мовчки повторювала їх, доки не змогла відпустити коліна й підвести голову. Біль пройняв руки.

Я так міцно стиснула їх у кулаки, що нігті мало не проштрикнули шкіру.

Сила, здобута вкупі з безсмертям, — то радше прокляття, аніж дар. За три дні свого перебування тут я зламала й погнула все столове срібло, якого торкалася. Я так часто падала, шпортаючись і плутаючись у своїх ногах, які тепер стали довгими й надто прудкими, що Ейсіл повиносила всі коштовні речі з моєї кімнати (особливо вона розгнівалася через розбиту вазу, якій було вже вісім століть, — якось я перекинула стіл, на якому вона стояла). А ще я розбила не одні й не двоє, а п’ять скляних дверей, просто надто сильно грюкнувши ними.

Зробивши видих через ніс, я розтиснула пальці.

Моя правиця була гладесенька. Прекрасна Фе.

Я подивилася на ліву руку. Чорнильні завитки вкривали пальці, зап’ястя, все передпліччя до плеча, вони немов всотували весь морок у кімнаті. Око, намальоване на моїй долоні, здавалося, стежило за мною. Спокійне й лукаве, мов у кота. Його вузька зіниця розширилася і стала трохи більшою, ніж була вранці, — здавалося, пристосувалася до світла, як у звичайного ока.

Я зі злістю зиркнула на нього.

На того, хто міг бути по той бік татуювання.

Від Різа не було чутно нічого за три місяці, що я провела тут. Жодної звістки, навіть якихось чуток. Я не питала нікого, — ані Темліна, ані Люсьєна: боялася, що можу випадково призвати Вищого Лорда Двору Ночі, і той згадає про недолугу угоду, яку я з ним уклала в Підгір’ї: я проводжу з ним щомісяця один тиждень, і за це він рятує мене від смерті, що нависла наді мною.

Навіть якщо і сталося таке диво, що Різ забув про це, то я не забула. Пам’ятали про угоду і Темлін, і Люсьєн. Пам’ятали всі, хто мав тату.

Навіть якщо Різ зрештою… якщо він все ж таки не був моїм ворогом.

Але ворогом Темліна він, ясна річ, був. Він був ворогом будь-якого Двору. Мало кому щастило перетнути кордон Двору Ночі й не загинути. Мало хто міг переповісти те, що довелося пережити. Ніхто достеменно не знав, що існувало у віддаленій північній частині Прифії.

Гори і темрява, зірки і смерть.

Але за кілька годин після поразки Амаранти, розмовляючи з Різендом, я не відчувала його ворожості. Я нікому не розказала про нашу з ним зустріч та взаємні зізнання.

Радій з того, що маєш серце людини, Фейро. Жалій тих, хто не може відчувати геть нічого.

Я стиснула пальці в кулак, заховавши татуйоване око, спустила воду в унітаз, а потім прополоскала рот і умилася.

О, якби я могла нічого не відчувати!

Якби ж то змінилося і моє людське серце, так само як уся я! Якби стало уламком безсмертного мармуру. Замість шматка потрощеного мороку, просоченого ихором[1], що тепер труїв мене. Коли я прокралася до своєї темної спальні, Темлін спав. Його оголене тіло розкинулося на матраці. Мить я милувалася міцними м’язами на спині, з любов’ю окресленими місячним сяйвом, його золотавим волоссям, скуйовдженим під час сну, у яке я запускала пальці, коли ми кохалися цієї ночі.

Заради нього, я вчинила це заради нього. Понівечила себе і свою безсмертну душу.

Тепер же мала цілу вічність жити із цим.

Я йшла до ліжка, і кожен крок давався мені чимраз важче. Простирадла встигли висохнути й охолонути. Я ковзнула в ліжко, повернулася до Темліна спиною і обхопила себе руками. Темлін дихав рівно і глибоко. Але зі своїми фейськими вухами… Іноді мені здавалося, що я вловлюю найменшу затримку в його диханні, навіть якщо та тривала частки секунди. Мені забракло сміливості запитати, чи він прокинувся і вдає, що спить.

Він ніколи не прокидався, коли я потерпала від кошмарів, коли щоночі мене вивертало і я блювала. А якщо він і знав чи чув, то про це ніколи не говорив.

Я знала, що подібні кошмари переслідують і його так само часто, як і мене, позбавляючи сну. Коли це сталося вперше, я прокинулася і спробувала поговорити з ним. Але він відштовхнув мене, його шкіра стала липкою, а він перетворився на чудовисько з хутром, кігтями, рогами та іклами. Решту ночі він провів на підлозі біля ліжка, стежачи за дверима та вікнами.

Відтоді було багато таких ночей.

Скрутившись клубочком у ліжку, я натягнула ковдру аж до носа. Ніч була холодна, а мені хотілося тепла. Ми мали мовчазну угоду: не зізнаватися одне одному, що Амаранта мучить нас і вночі, і вдень.

Так було легше нам обом. Принаймні я могла не розповідати Темліну те, про що мені було тяжко говорити. Звільнивши його і врятувавши його підданих і всю Прифію від Амаранти, я знищила себе, розбилася на друзки.

І, гадаю, навіть вічності забракне, щоб зібрати їх докупи.