Двір мороку і гніву

Розділ 45

У далеких північних горах, де стояв іллірійський військовий табір, ще тривала зима. Весна лише несміливо нагадувала про себе.

Мор розсіяла мене саме туди. Різенд і Кассіан діставалися самотужки.

Ми всі разом танцювали в ніч Зорепаду. І я ніколи не бачила Різа таким щасливим: він сміявся з Азріелем, пив із Мор, жартував із Кассіаном. Я танцювала з усіма, а коли почало розвиднюватися, коли музика зазвучала м’якше й ніби налилася медом, я дозволила Різу взяти мене в обійми, і ми повільно танцювали, поки всі не розійшлися, поки Мор не задрімала на кушетці в їдальні. Поки над Веларісом не розгорілася зоря нового дня.

Тоді ми з Різом полетіли в міський будинок крізь рожеві, пурпурні й сірі спалахи ранку. Ми обоє мовчали. Він поцілував мене в чоло, перш ніж піти до своєї кімнати.

Я не намагалася обманювати себе: близько пів години я чекала, сподіваючись, що двері ось-ось відчиняться. Або він бодай постукає. Але цього не сталося.

Пізніше, за обідом, всі сиділи з почервонілими очима, бо не виспалися, але в доброму гуморі. Мор і Кассіан були неабияк тихі, розмовляли переважно з Амрен і Азріелем, які прийшли попрощатися з нами.

Амрен і далі працюватиме над Книгою, поки ми не отримаємо другу частину… якщо ми її взагалі отримаємо, а Співець тіней вирушить збирати інформацію й налагоджувати контакти зі своїми шпигунами, задіяними в інших Дворах. Він не залишав спроб проникнути до Двору смертних королев. Я намагалася спілкуватися з усіма, але мої сили переважно йшли на те, щоб не дивитися на Різенда й не згадувати, як ми танцювали кілька годин поспіль, притискаючись одне до одного, як легко його губи торкалися моєї шкіри. Його поцілунок у чоло теж був забороненим спогадом. Я ледве змогла заснути через це.

Зрадниця. Попри те що залишила Темліна, я була зрадницею. Я покинула його лише два місяці тому, якихось два місяці. Безсмертні, напевно, вважали б це за один день.

Темлін стільки зробив для мене й моєї родини… А тепер у мене виник нездоланний потяг до іншого чоловіка. Я ненавиділа Темліна за тупе й нудне існування, на яке він перетворив моє життя після Підгір’я. Зрадниця.

Це слово лунало у мене в голові, коли я стояла поруч із Мор і дивилася на військовий табір, що продувався всіма вітрами. Різ і Кассіан зупинилися за кілька кроків від нас. Мор обійняла Азріеля, перш ніж з ним попрощатися. Могло здатися, що головному шпигунові Різа все байдуже, однак я піймала його швидкий застережливий погляд. Мені досі було неприємно, що Ез міг подумати, ніби я пхатиму носа в його справи. Ну от, це ж треба…

Іллірійський табір був розташований неподалік вершини порослої лісом гори, де не було нічого, крім каменю й землі. Навколо вогнищевих ям стояли досить грубі похідні намети, які можна було легко згорнути й поставити в новому місці. Ближче до лісу сіріла купа кам’яних будівель, з труб клубочився дим, здіймаючись у холодне хмарне ранкове небо. Птахів у небі я не побачила, зате іллірійців там було чимало. Крилаті воїни вправлялися в повітрі, прямували в інший табір або поспішали на тренування.

На іншому краю табору, серед каміння, біля самісінького урвища, були майданчики для вправ і навчальних змагань. Було багато зброї, розкладеної й просто кинутої. На майданчиках, окреслених крейдою, чоловіки різного віку тренувалися на палицях, мечах, щитах і списах. Їхні удари були швидкі, жорстокі, а в разі справжнього бою смертоносні. Проте не було чутно ні скарг, ні болісних скриків.

Тут ніхто не відчував ані тепла, ані радості. Навіть будинки з іншого боку табору не здавалися затишними… Ніби їх використовували лише як притулок на ніч або склад.

І саме тут виросли Різ, Азріель і Кассіан. Тут Кассіана покинули напризволяще виживати. Тут було так холодно, що мій шкіряний одяг з хутряною підкладкою не рятував, я все одно тремтіла. Годі навіть уявити, як хлопчина восьми років міг вижити в таких умовах — без нормального одягу, сякого-такого даху над головою.

Мор була бліда й напружена.

— Ненавиджу це місце, — сказала вона глухим голосом, випустивши хмарку пари в морозному повітрі. — Я б його спалила, щоб і сліду від нього не лишилося.

Кассіан і Різ стояли мовчки, коли до нас підійшов високий широкоплечий чоловік у супроводі ще п’ятьох іллірійців — крила складені, однак руки напоготові, щоб схопитися за меч.

Вони, напевно, забули, що Різ здатний розтрощити їхні мізки, не виймаючи рук із кишень.

У всіх були Сифони різних кольорів з тильного боку руки — камені, щоправда, менші, ніж у Азріеля й Кассіана. І лише по одному. Не по сім, здатних акумулювати велику силу, як у моїх друзів.

Іллірієць, який підійшов першим, промовив:

— Знову перевірка табору? Твій пес, — він кивнув на Кассіана, — був тут минулого тижня. Дівчата тренуються.

Кассіан схрестив руки на грудях:

— Не бачу їх на майданчику.

— У них є домашні справи, які треба зробити передусім, — відповів той, розправляючи плечі, і його крила трохи розкрилися. — Тренуватимуться, коли впораються.

Мор глухо загарчала. Широкоплечий повернувся до неї й застиг.

— Здрастуй, пане Девлон, — сказала вона, супроводжуючи слова хижою в’їдливою посмішкою.

Перед нами стояв воєначальник, командир табору. Він байдуже глянув на неї і знову повернувся до Різа. Попереджувальне загрозливе гарчання Кассіана віддалося вібрацією у мене в животі.

Нарешті Різ процідив:

— Як завжди, приємно бачити тебе, Девлоне. Щоб не теревенити, одразу переходжу до справи. Перше: дівчатка, як тобі вже пояснював Кассіан, повинні тренуватися до всіх інших робіт, а не після. Виведи їх на плац, і негайно.

Я навіть здригнулася. Різ говорив тоном, що не терпить заперечень.

Він повів далі:

— По-друге, поки що ми залишимося тут. Звільни старий будинок моєї матері. Покоївка не потрібна. Ми впораємося самі.

— У будинку облаштувалися мої найкращі воїни.

— Ну то нехай переберуться деінде, — сказав Різенд спокійно, — і наведуть лад у домі.

Це був голос Вищого Лорда Двору Ночі, який змушував тремтіти ворогів.

Девлон принюхався до мого запаху. Мені непросто було витримати його погляд.

— Знову таку саму істоту взяв із собою? Я гадав, що та була унікальна.

— Амрен, — сказав Різ вкрадливо, — шле вам вітання. А стосовно цієї…

Я зі шкіри пнулася, щоб триматися гордо під його поглядом.

— Вона моя. — Він промовив це спокійно, але досить загрозливо, щоб Девлон і воїни його зрозуміли. — І якщо хтось її торкнеться, відрубаю руку. А потім голову.

Я щосили намагалася загасити в собі тремтіння. Кассіан і Мор зберігали байдужий вигляд.

— А коли Фейра закінчить убивати вас, — посміхнувся Різ, — я оберну ваші кістки на порох.

Я мало не розсміялася. Однак воїни, здавалося, оцінювали загрозу з мого боку, на яку натякнув Різ… І не знаходили відповіді. Я посміхнулася їм, копіюючи посмішку Амрен, яку помічала в неї тисячу разів. Нехай думають, на що я здатна, якщо мене розлютити.

— Ми вирушаємо, — сказав Різ Кассіанові й Мор, не попрощавшись із Девлоном, і рушив у бік дерев. — Повернемося до вечора.

Він подивився на свою кузину:

— Постарайся не вплутуватися в проблеми, будь ласка. Девлон — воєначальник, який ненавидить нас менше за інших, і мені не хотілося б шукати інший табір.

Свята Мати, якщо Девлон найлояльніший із них, то інші воєначальники повинні бути дуже… дуже неприємними.

Мор підморгнула нам обом.

— Я постараюсь.

Різ лише похитав головою і сказав Кассіану:

— Перевір бойову готовність війська, а потім переконайся, що жінки тренуються як годиться. Якщо Девлон або хтось іще заперечить, роби те, що повинен.

Кассіан посміхнувся, показуючи, що він неймовірно щасливий виконати розпорядження. Мене здивувало, що його, головнокомандувача армії верховного правителя, Девлон сміє називати псом. Не хотілося навіть думати, яке було життя Кассіана, коли він не мав іще ніяких звань.

Врешті Різ поглянув на мене, трохи примружившись:

— Ходімо.

— Чув щось від моїх сестер?

Він похитав головою.

— Поки що ні. Сьогодні Азріель з’ясує, чи дістали вони відповідь королев. А ми з тобою… — він усміхнувся, підставляючи голову холодному вітру, — робитимемо фізичні вправи.

— Де?

Різ махнув у бік тутешніх степів із перепелицями, про які я вже чула.

— Подалі звідси, щоб уникнути випадкових жертв.

Він простягнув мені руку й випростав крила, готуючись злетіти й забрати мене.

У голові в мене, немов цокання годинника, пульсувало слово: зрадниця, зрадниця. На нього накладалися два інші слова, нещодавно вимовлених Різом:

— Вона моя.

Це була перевірка на впертість — знову бути в обіймах Різа, відчувати його тепло. Перевірка для нас обох. Щоб дізнатися, хто з нас не витримає і скаже про це першим.

Ми летіли над найпрекраснішими горами, які мені доводилося бачити, — засніженими й порослими соснами, — прямуючи до горбистих степів. Я запитала:

— Іллірійські жінки тренуються як воїни?

— Намагаюся тренувати їх так. — Різ дивився на суворий пейзаж унизу. — Давно, вже дуже давно я заборонив обрізати їм крила, проте в найбільш завзятих таборах далеко в горах це роблять досі. А коли Амаранта захопила владу, ці звірства знову стали чинити і в лояльніших таборах. Щоб захистити своїх жінок, так вони говорили. Протягом останніх ста років Кассіан намагається створити повітряний загін із жінок, щоб довести, що вони теж можуть брати участь у битвах. Він зміг навчити кілька затятих войовниць, але чоловіки зробили їхнє життя таким нестерпним, що багато хто з них не витримав і пішов. А що стосується тих, хто ще тренується… Це дуже довгий шлях… Однак Девлон один із небагатьох, хто дозволяє жінкам тренуватися, не влаштовуючи при цьому занадто багато скандалів.

Він глибоко зітхнув.

— Я б не сказала, що непокора наказам — це не влаштовувати скандалів.

— Девлон — найбільш поступливий з усіх командирів таборів. А деякі командири навіть видали наказ: будь-яку жінку, яку піймали за військовим навчанням, оголосять непридатною для заміжжя. І я не можу протидіяти цьому свавіллю, адже мені доведеться повбивати всіх таких командирів, а потім самому ростити їх потомство.

— І все ж… твоя мати любила їх… і ви троє маєте татуювання табору.

— Я зробив татуювання частково заради матері, частково на честь моїх братів, які боролися щодня за право носити їх.

— Чому ти дозволяєш Девлону так говорити з Кассіаном?

— Тому що знаю, коли не варто лізти на рожен із Девлоном, і знаю, що Кассіан збіситься, якщо я втручуся й розчавлю Девлону мозок, як виноградину… Тоді, коли Кассіан може й сам дати собі раду.

Моїм тілом пробіг холодок.

— Ти думав учинити так?

— Щойно подумав над цим. Однак більшість лордів військових таборів не дозволила б нам узяти участь у Кривавому Ритуалі. Девлон дозволив напівкровці і двом неправонародженим взяти участь… І визнав нашу перемогу.

Вкриті свіжим снігом сосни розпливалися під нами.

— Що за Кривавий Ритуал?

— Стільки питань від тебе сьогодні…

Я стиснула його плече, щоб зробити боляче, і він стиха засміявся.

— Воїн вирушає беззбройним у гори, користуватися магією йому при цьому заборонено, Сифони заборонені, крила зв’язані, жодних припасів, ніякого одягу, крім того, що на собі. Через це проходять всі іллірійські чоловіки, охочі з новачків перетворитися на справжніх воїнів. Сотні йдуть у гори на початку тижня… і не всі з них повертаються.

Покритий інеєм пейзаж здавався нескінченним, непереборним, таким само непримиренним, як і воїни, які володарювали тут.

— Ви… вбивали одне одного?

— Більшість намагалася. Щоб добути їжу й одяг, через помсту, через славу й ворожнечу між кланами. Девлон дозволив нам брати участь в обрядах, але постарався, щоб Кассіан, Азріель і я були закинуті в різні місця.

— І що сталося?

— Ми знайшли одне одного. Перетнули гори, вбиваючи багатьох на своєму шляху, і зустрілися. З’ясувалося, що досить багато іллірійців прагнули довести, що вони сильніші й розумніші за нас. Але вони помилялися.

Я наважилася глянути йому в обличчя. На мить я ніби побачила його: закривавленого шаленого воїна, який вбиває, прагнучи дістатися своїх друзів, захистити і врятувати їх.

Різ приземлився на галявині, де сосни були такі високі, що вони, здавалося, ласкаво торкалися низьких сірих хмар, які підганяв швидкий вітер.

— То ти не використовуєш магію, але я використовую, так? — запитала я, відходячи від нього на кілька кроків.

— Наші вороги відстежують мою магію. Ти, навпаки, залишаєшся невидимою. — Він змахнув рукою. — Подивимося, чого ми досягли після всіх твоїх тренувань.

Мені не хотілося тренуватися. Я просто спитала:

— Коли… коли ти познайомився з Темліном?

Я знала, що зробив батько Різенда, і намагалася не думати про це. Про те, як він убив батька і братів Темліна. І матір. Але зараз, після минулої ночі, після Двору Жахіть… Я повинна була знати.

Обличчя Різа виражало терпіння.

— Тоді вразь мене чимось — і я розкажу. Магія в обмін на відповіді.

— Я знаю, у яку гру ти граєш… — Я раптом замовкла, побачивши його глузливу посмішку.

— От і добре.

Я простягнула руку просто себе, долонями вгору, і наказала тиші і спокою розлитися в моїх венах, у моїй свідомості. Тиша, спокій і важкість. Ніби під водою.

І над моєю долонею затанцював, змахуючи крилами, метелик із води.

Різ усміхнувся, однак його усмішка згасла, коли він промовив:

— Темлін був молодший за мене. Він народився, коли почалась Війна. Але після Війни, коли він подорослішав, ми зустрічалися в кількох Дворах. Він…

Різ стиснув щелепи.

— Для сина Вищого Лорда він здавався… порядним. Краще за кодло Берона у Дворі Осені. Однак брати Темліна були жахливі, як і сім’я Берона. Навіть гірші. Вони знали й боялися, що одного разу титул перейде до Темліна. І як іллірієць-напівкровка, що вимушений був доводити й захищати свої права, я розумів, що відчуває Темлін і через що йому доводиться проходити… Я став його другом. Шукав із ним зустрічі щоразу, коли міг покинути Двір або військовий табір. Можливо, зі співчуття я показав йому деякі прийоми іллірійців.

— Хтось знав про це?

Він скинув бровою. І з натяком поглянув на мою руку.

Я скорчила гримасу і створила з води кілька співочих птахів, відпустивши їх пурхати над галявиною, як тоді, коли вони літали навколо мене у ванній кімнаті у Дворі Літа.

— Кассіан і Азріель знали, — повів далі Різ, його фіалкові очі стали, як крижинки. — і моя сім’я теж. І не схвалювали цього. Однак батько Темліна відчув у цьому загрозу. Через мене. І, позаяк він був слабший за мене й Темліна, він вирішив довести свою силу всьому світові. Моя мати й сестра мали намір прибути до військового табору іллірійців, щоб побачити мене. Я повинен був зустріти їх на півдорозі, але був зайнятий, тренуючи нову групу, і вирішив залишитися.

Я відчула, як усе всередині знов перевертається, і відчула необхідність спертися на щось, коли Різ промовив:

— Батько Темліна, його брати й він сам вирушили в іллірійську глушину, дізнавшись від Темліна — від мене, — де перебуватимуть мої мати й сестра; вони знали, що я повинен зустріти їх. Я мав там бути. Але мене там не було. І вони все одно по-звірячому вбили мою матір і сестру.

Я затрусила головою, очі пекло. Я не знала, що намагалася заперечувати чи стерти або ж проклясти.

— Це мав бути я, — сказав він, і я зрозуміла його слова, сказані, коли я розридалася перед Кассіаном на тренувальному майданчику. — Вони склали їхні голови в ящики і пустили по річці… до найближчого табору. Батько Темліна залишив собі їхні крила як трофей. Дивно, що ти не побачила їх пришпиленими в кабінеті.

Я відчула, що мене зараз знудить і я впаду на коліна й заплачу.

Але Різ дивився на звіринець водних тварин, який я створила, і спитав:

— Що ще?

Може, через холод, може, через його розповіді, але мороз пробіг моїми венами, і зимовий вітер завив люту пісню в самісінькому серці. І я відчула раптом… як легко могла об’єднати всі мої здібності.

Усі мої звірі завмерли в повітрі й перетворилися на вирізані з криги фігури ідеальної форми. Одна по одній вони впали й розбилися на друзки.

Мої здібності об’єдналися. Вони походили з одного темного джерела, зародилися в одній вічній криниці магічної сили. Якось дуже давно, раніше, ніж народилося слово і коли світ був зовсім юний.

Різ вів свою розповідь далі:

— Коли я дізнався… коли мій батько дізнався… Я не був геть чесний із тобою тоді, в Підгір’ї, і сказав, що мій батько убив батька і братів Темліна. Я був з ним. Допоміг йому. Ми перенеслися до кордонів Двору Весни тієї ночі, потім пішки дійшли до маєтку. Я розірвав братів Темліна, щойно їх побачив. Захопив їх свідомість і так, беззахисних, розтер, розплавив їх мозок просто в черепі. Коли я увійшов у спальню Вищого Лорда… він був мертвий. І мій батько… мій батько вбив і матір Темліна теж.

Я вся тремтіла.

— Мій батько пообіцяв не чіпати її. Запевняв, що ми не такі чудовиська. Але він збрехав і все одно вбив її. І потім пішов до кімнати Темліна.

У мене перехопило дух, коли Різ сказав:

— Я намагався втримати його. Він не слухав. Намірився вбити і його. Але я не міг… Після всіх цих смертей я більше не міг. Для мене було вже не важливо, що Темлін був там, що дозволив убити моїх матір і сестру, що прийшов убити мене, бо не ризикнув піти проти своєї сім’ї. Але з мене було досить смертей. Тож я затримав батька біля дверей. Він намагався пройти повз мене. Темлін відчинив двері, побачив нас, відчув запах крові, якою було вже просотано все. І я не встиг сказати ані слова, як він убив мого батька одним ударом. Я відчув, як магія перейшла до мене, побачив, як вона перейшла й до нього. Ми глянули одне на одного — відразу ми обидва стали Вищими Лордами — і я втік.

Темлін убив сім’ю Різенда. Вищий Лорд, якого я любила, знищив сім’ю свого друга, і коли я запитала, як загинула його власна сім’я, він лише сказав, що це зробив один із ворожих Дворів. Що це зробив Різенд, і…

— Отже, він нічого тобі не розповів.

— Вибач, — хрипко пробурмотіла я.

— За що ти просиш вибачення? За його брехню?

— Я нічого не знала. Не знала, що він…

І Різ думав, що я порівнюю їх… Порівнюю його з Темліном, вважаю Темліна еталоном…

— Чому ти зупинилася? — запитав Різ, дивлячись на крижані уламки, розсипані на килимі із соснових голок. — Наші заняття ще не закінчилися.

Ті, кого він любив понад усе, загинули. Були холоднокровно розтерзані. І їх розтерзав Темлін. Уся галявина перетворилася на вогнище.

Соснові голки зникли, дерева застогнали, і навіть Різ вилаявся, коли вогонь зметнувся над галявиною й поглинув усе на своєму шляху.

Тож не дивно, що він змусив тоді Темліна благати на колінах у день, коли я познайомилася з ним.

Ні. Я знала, що це неправда. Знала, що моя присутність тут ніяк не стосувалася того, що сталося між ними, хоча Різ, звісно, мав велику втіху з того, що зірвав наше весілля. Насправді ж він урятував мене того дня.

— Фейро, — покликав Різ, коли вогонь погаснув.

Але погаснув він лише в зовнішньому світі. У моїй душі вирувало полум’я. І не лише полум’я. Там були лід і вода. І темрява.

Навколо нас кружляли пластівці попелу. Я огорнула галявинку заспокійливою темрявою — лід і вода. За нею пронісся вологий крижаний вітер. Вітер світанку, ранковий бриз, що очищає світ навколо.

Ця сила вже не належала Вищим Лордам.

Більше не належала їм.

Вона була моєю. Так само, як і я належала лише собі, як і моє майбутнє, і тільки я могла вирішувати і створювати його.

Тепер, коли відкрила й навчилася керувати тим, що мені дісталося від Вищих Лордів, я могла сплести їхню магію, перетворюючи на щось нове, на щось, що стосувалося кожного Двора й водночас жодного з них.

Вогненні спалахи зашипіли й зникли, не залишивши навіть диму.

Я зустріла погляд Різа, трохи здивованого з того, що я вдіяла. Я сказала хрипким голосом:

— Чому ти не розповів мені раніше?

Я дивилася на нього, одягненого в бойові іллірійські обладунки. Його крила розпростерлися чи не на всю галявину. З-за плеча визирав меч.

Нараз переді мною виникла картина. Вона мов випірнула з мене. З тієї рани, що іще не встигла загоїтися в моїй душі. На перший погляд Різ міг здатися втіленням жаху, гніву і помсти… Та коли пильніше вдивитися в нього, то відкриється вся його краса. І крила він розпростер не для того, щоб ударити. Ці крила були готові заступити мене від небезпеки і врятувати.

— Не хотів, щоб ти думала, ніби я намагаюся налаштувати тебе проти нього, — відповів він.

Ця картина… Я бачила її, відчувала. Хотіла намалювати. Я хотіла малювати.

Не стала чекати, коли він простягне мені руку, а підійшла сама. Глянула йому в очі й промовила:

— Я хочу написати твій портрет.

Він ніжно підняв мене на руки.

— Тоді краще оголеним, — прошепотів він мені на вухо.