Двір мороку і гніву

Розділ 29

Попри прохолодну ніч усі крамниці були відчинені, коли ми гуляли містом. Музиканти грали в маленьких скверах, а в Палаці Ниток і Коштовностей була сила-силенна покупців та артистів, Вищих і нижчих Фе. Але ми йшли далі, до річки. Поверхня води була така гладка, що зірки й вогні міста зливалися на її темній дзеркальній поверхні й були подібні до живої стрічки вічності.

П’ятеро з нас уповільнювали крок, коли ми прогулювалися одним із широких мармурових мостів через Сидру. Вони йшли вперед, зрідка обертаючись, щоб поговорити одне з одним. Фейське світло, що лилося від ліхтарів на бічних огорожах моста, відкидало золотаві тіні на крила трьох чоловіків з нашої компанії, висвічуючи кігті на верхівках їхніх крил.

Розмова переходила від обговорення знайомих до матчів і команд таких видів спорту, про які я навіть ніколи не чула (дізналася, що Амрен затята, просто одержима фанатка одного із цих видів спорту), від нових крамниць до музики, яку вона слухала, до клубів, що їй сподобалися. Жодної згадки про Гайберн або загрози, з якими ми мали зіткнутися — звісно, це були секретні відомості, але… Але в мене було відчуття, що вони не говорили про це, тому що сьогодні, проводячи час разом, вони не хотіли згадувати жахливу реальність. Так, ніби всі вони були звичайними містянами, навіть Різ. Ніби вони не були наймогутнішими людьми Двору Ночі і, можливо, всієї Прифії… І ніхто, геть ніхто не тікав від неї з переляку, нажаханий, не полотнів і не падав долілиць, знепритомнівши.

Благоговіли — можливо, дивувалися — так, але страхалися. Це було так незвично для мене, що я мовчала і просто дивилася на моїх супутників — на їхній світ. Нормальність, за збереження якої кожен із них боровся. На яку я злилася, яку ненавиділа колись.

Я подумала, що ніде у світі немає такого місця, як Веларіс. Отакого спокійного, безтурботного. Яке люблять і його мешканці, і правителі.

Інша частина міста була ще більше заповнена людьми в пишному вбранні. Вони йшли відвідати численні театри, повз які ми проходили. Я ніколи раніше не бачила театру — п’єс, концертів, не слухала симфоній. У нашому бідному селі ми в кращому разі дивилися на ряджених і слухали менестрелів, а в гіршому — жебраків, які вили, акомпануючи собі на саморобних інструментах.

Ми йшли набережною повз кафе, крамниці й не зважаючи на музику, що лилася з них. Трохи відставши від усіх, я засунула руки в рукавичках у кишені свого важкого блакитного пальта й думала, що звуки цього міста — найпрекрасніше, що я колись чула: люди, річка, музика, брязкіт столового срібла на тарілках, скрип стільців, що відсувають і присувають, крики торговців, які продають свої товари.

Скільки ж я зазнала за ці місяці відчаю й заціпеніння!

Але так більше не буде. Життєва сила Веларіса гула в мені, і в рідкісні моменти тиші я, присягаюся, чула гудіння моря — шум хвиль, які знову і знову билися об скелі вдалині.

Зрештою ми увійшли до невеличкого ресторану біля річки, розташованого на першому поверсі двоповерхової будівлі. Все було прикрашене зеленим і золотим. Ресторан ледве вмістив усіх нас із трьома парами іллірійських крил.

Власниця ресторану знала моїх супутників і поцілувала кожного з них у щоку, навіть Різенда. Ну, за винятком Амрен, їй вона лише вклонилася й заквапилася на кухню, запросивши нас сісти за величезний стіл, одна половина якого була у приміщенні, а друга — поза ним. Зоряна ніч тішила свіжістю, вітер шелестів листям пальм у горщиках, турботливо розставлених уздовж огорожі набережної. Вони, звісно, були зачакловані, щоб не замерзати взимку, так само як і ресторан, у якому нас і всіх, хто вечеряв зовні на березі річки, оточувало й захищало від холоду на вулиці тепло.

На столі почали з’являтися численні страви, полилося вино, доповнюючи наші бесіди. Ми вечеряли під зірками біля річки. Я ще ніколи не їла такої теплої, пікантної, багатої і пряної іжі. Вона, здавалося мені, заповнювала не лише шлунок, а й порожнечу в грудях.

Господиня, струнка темношкіра жінка з прекрасними карими очима, стояла за моїм стільцем, розмовляючи з Різом про останні поставки спецій у Палаци.

— Торговці говорили, що ціни зростуть, Вищий Лорде, особливо якщо чутки про пробудження Гайберну справдяться.

Я відчула, як увага всіх, хто сидів з іншого краю стола, привернулася до нас, попри те що вони не уривали балачок.

Різ відкинувся на спинку стільця, покручуючи келих вина.

— Ми знайдемо спосіб утримати ціни на нормальному рівні.

— Не варто обтяжувати себе, — сказала господиня, мнучи пальці. — Просто я дуже рада, що ці спеції нарешті знову стануть доступними в продажу… Коли все нарешті стало добре.

Різ усміхнувся їй і від цієї усмішки став молодшим.

— Це не проблема для мене, з огляду на те, як я люблю твої страви, — сказав він.

Господиня засяяла, зашарілася й подивилася на мене.

— Вам теж сподобалося? — спитала вона.

Щастя на її обличчі, задоволення, яке настає лише після тяжкого робочого дня, коли твоя робота улюблена, мов каменем ударило мене.

Я пам’ятала це відчуття щастя. Коли від ранку до ночі малювала. Це було все, чого мені так хотілося. Я подивилася на частування, а потім на господиню і сказала:

— Я жила в краях смертних, жила в різних Дворах, але ніколи не куштувала такої смачної їжі. Вона ніби оживляє мене. Я наче прокинулася.

Відчула, як нерозумно це прозвучало від мене, але це була правда, і я не могла сказати чогось іншого. Однак господиня кивнула, ніби розуміла мене, і, стиснувши моє плече, сказала:

— Тоді я принесу для вас особливий десерт. — І пішла на кухню.

Обернувшись, я побачила, що Різ дивиться на мене. Вираз його обличчя пом’якшав, став більш задумливим, ніж будь-коли, а рот був напіврозтулений.

Мої брови злетіли вгору:

— Що?

Він продемонстрував мені зухвалу усмішку й одразу долучився до слухання історії, що її розказувала Мор.

Я забула про все, коли увійшла господиня із залізним кубком, наповненим темною рідиною, і поставила його перед Амрен.

Друга заступниця Різа не торкнулася своєї тарілки, але водила по ній їжу сюди-туди, щосили намагаючись бути ввічливою. Побачивши перед собою кубок, вона скинула догори брови.

— Ви не зобов’язані були цього робити.

Господиня знизала худорлявими плечима.

— Вона свіжа й гаряча, до того ж нам усе одно потрібно було зарізати звіра для завтрашньої печені.

У мене з’явилася жахлива здогадка про те, що було в кубку.

Амрен покрутила кубок — темна рідина хлюпала в його стінки, як вино, — потім відпила.

— Ви прекрасно її приправили. — На її зубах блищала кров.

Господиня кивнула.

— Ніхто не йде з мого закладу голодним, — сказала вона й пішла.

Справді, на той час як ми закінчили вечеряти, я вже готова була просити Мор викотити мене з кафе. Різ розплатився попри протести господарки. Мої м’язи були напружені після тренування в лісі смертних, і в якийсь момент кожна частина мене, яка допомагала перекинути Різа в сніг, стала боліти.

Мор погладжувала живіт ледачими круговими рухами, коли ми зупинилися біля річки.

— Я хочу танцювати. Не зможу заснути з повним шлунком. «У Рити» — це якраз вулицею вгору. Ходімо туди, — весело промовила вона.

Танці. Кожен м’яз у мені застогнав від самої думки про танці, і я подивилася навколо в пошуках союзника, який би зухвало відмовився від цієї недолугої ідеї.

Але Азріель… Азріель сказав, дивлячись лише на Мор:

— Я згоден.

— Ну звісно ж, ти згоден, — пробурчав Кассіан, насупившись на Еза. — Хіба тобі нікуди не треба йти на світанку?

Тепер обличчя Мор достоту копіювало Кассіана, ніби вона тільки зараз згадала, де і що він робитиме завтра. Вона звернулася до Азріеля:

— Нам не обов’язково…

— Я хочу, — урвав її Ез, утримуючи її погляд досить довго, щоб Мор опустила очі, повернулася до Кассіана й запитала:

— Ти зволиш приєднатися до нас чи хизуватимешся своїми м’язами перед люстром?

Кассіан форкнув, узяв Мор під руку й пішов з нею вулицею вгору:

— Я йду лише заради випивки, май на увазі. І жодних танців.

— Хвала Матері! Останнього разу, коли ти намагався танцювати, то ледь не розтрощив мені ногу.

Напрочуд важко було відірвати погляд від Азріеля, який вирячився на цю парочку, що йшла рука в руку і сперечалася. Тіні навколо нього згустилися, ніби шепотіли йому, а може, й захищали. Його широкі груди здійнялися від глибокого вдиху, який розкидав ці тіні обабіч, а по тому він пішов своєю легкою граційною ходою назирці за парочкою. Якщо навіть Ез іде з ними, то єдине виправдання, яке в мене може бути, щоб не йти…

Я благально подивилася на Амрен, але її вже й слід запав.

— Вона біля чорного ходу набирає із собою крові. А потім піде додому, щоб поласувати. — Дихання Різа тепло торкнулося моєї шиї, і я мало не підскочила від несподіванки. Він усміхнувся.

— Чому кров? — спитала я, стримуючи тремтіння.

— Це неввічливо — розпитувати про таке.

Я насупилася:

— А ти йдеш танцювати?

Він глянув на своїх друзів з-поза мого плеча. Вони вже майже піднялися крутою вулицею, дехто з перехожих зупинявся, щоб привітати їх.

— Я б краще пішов додому. Був довгий день.

Мор обернулася, стоячи на вулиці, що піднімалася вгору, її фіолетове вбрання майоріло на зимовому вітрі. Вона скинула золотавою бровою на знак запитання. Різ похитав головою, і Мор помахала рукою, разом із нею хутко помахали Азріель та Кассіан, який по тому повернувся до розмови з братом про зброю.

Різ запропонував:

— Прогуляємося? Чи ти змерзла?

Пити кров на задвірках разом із Амрен приваблювало мене значно більше, проте я погодилася пройтися з Різом. Ми йшли вздовж річки до моста, я тримала дистанцію в крок.

Я жадібно вбирала місто, так само як Амрен впивалася пряною кров’ю, і трохи зашпорталася, побачивши мерехтіння кольорів по той бік річки.

Веселка Веларіса світилася, немов жменя коштовних різнокольорових каменів, ніби фарба з усіх будинків довкола ожила в місячному сяйві.

— Це мій улюблений вид у місті, — сказав Різ, зупиняючись біля огорожі набережної і вдивляючись у квартал художників. — І моя сестра колись теж любила його. Мій батько завжди тягнув її волоком із Веларіса, а вона брикалася й волала — так неймовірно любила це місце.

Я шукала потрібну відповідь на тиху скорботу в його словах. Проте раптом спитала:

— То чого ж тоді обидві твої домівки по різні боки річки?

Я перехилилася через поруччя, щоб подивитися на відображення веселки, що коливалася на поверхні річки, подібно до яскравих риб, що билися одна об одну в течії.

— Тому що мені хотілося жити на тихій вулиці. Щоб будь-якої миті можна було побувати тут серед виру життя, а потім повернутися до спокійної домівки.

— Ти міг би просто перебудувати місто.

— Навіщо, в дідька, міняти тут, у Веларісі, бодай щось?

Пара від дихання клубочилася переді мною в морозній ночі.

— Хіба не так чинять усі Вищі Лорди? Роблять усе, що їм заманеться?

Він вдивлявся в моє обличчя.

— Існує багато речей, які я хотів би зробити, проте не можу.

Я не усвідомлювала, як близько ми стояли одне до одного.

— То коли ти купуєш для Амрен коштовності, це тому, що ти підлещуєшся до неї, чи тому що ви разом?

Різ засміявся.

— Коли був молодим дурнем, я запросив її до себе в ліжко одного разу. Вона розсміялася мені в обличчя. Я купую їй прикраси, тому що мені подобається робити це для когось, хто старанно на мене працює і прикриває мою спину, коли виникає необхідність. Її добре ставлення до мене — приємний бонус.

Ніщо з почутого мене не здивувало.

— І ти досі не одружений?

— Як багато сьогодні запитань.

Я не зводила з нього погляду, поки він не зітхнув і не відповів:

— У мене були коханки, але жодного разу в мене не виникало бажання запропонувати комусь із них розділити зі мною життя. І, правду кажучи, гадаю, якби я й запитав, вони все одно відмовилися б.

— Мені здається, всі вони мали боротися за твою руку й серце. Як-от Аянта.

— Вийти за мене — це означає жити з мішенню на спині, і якби з’явилися діти, то й жити зі знанням, що на них полюватимуть від моменту їх зачаття. Усі знають, що сталося з моєю сім’єю. І весь мій народ знає, що за кордоном Двору Ночі нас ненавидять.

Я досі не знала всієї історії, але вирішила не розпитувати про сім’ю.

— Чому? Чому вас ненавидять? Навіщо тримати це місце в секреті? Несправедливо, що ніхто не знає про нього — і про все хороше, що ти тут робиш.

— Був час, коли Двір Ночі був Двором Жахіть, а керували ним з Кам’яного міста. Дуже давно. Але тодішній Вищий Лорд мав свій погляд, що відрізнявся від думки його попередників, і щоб не дати світові побачити його землю вразливою під час змін, він запечатав кордон і вчинив переворот, який знищив гірших із придворних і хижаків. Він побудував Веларіс для мрійників, установив торговельні відносини й відновив мир.

Його очі блищали, ніби він, вдивляючись у минуле, насправді бачив усе це. Зважаючи на його незвичайні здібності, я не здивувалася б, якби це було так.

— Щоб зберегти результати своїх старань, — вів далі Різ, — він тримав місто в секреті. Так робили його нащадки й нащадки нащадків. Веларіс захищає безліч заклинань, накладених ним самим та його спадкоємцями, які змушують торговців мовчати про наші секрети й гарантують їм чудові навички брехні про походження їхніх товарів, про кораблі, заховані від решти світу. Кажуть, що цей древній Вищий Лорд окропив своєю кров’ю каміння й річку, щоб заклинання стало вічним. Але минали роки, і попри його кращі наміри темрява знову відродилася — не така, як раніше, але досить могутня, щоб назавжди розділити мій Двір. Ми даємо світові побачити темну половину, щоб нагнати страх на ворогів, аби вони ніколи не дізналися про це квітуче місто. І ми дозволяємо Двору Жахіть існувати, щоб затьмарити існування Веларіса, бо знаємо, що без цих заходів обережності деякі Двори можуть напасти на нас. Можуть вторгнутися, щоб дізнатися багато тих секретів, що ми їх приховували від інших Вищих Лордів та Дворів тисячоліттями.

— Отже, ніхто зі сторонніх не знає? Ніхто в інших Дворах?

— Жодна жива душа. Ти не знайдеш Веларіса на жодній мапі, не помітиш згадки про нього в жодній книжці, окрім тих, що написані тут. Можливо, є мінуси в тому, що ми ізольовані від усіх, але… — Він змахнув рукою, вказуючи на місто навколо нас. — Але мої люди, наскільки я знаю, не страждають від цього.

Так і є. Завдяки Різу та його Внутрішньому Колу.

— Ти турбуєшся щодо того, що Ез вирушає завтра в землі смертних?

Постукуючи по поруччю, він сказав:

— Звісно, турбуюся. Але Азріель проникав у місця гірші, ніж землі смертних. Він би сказав, що моє хвилювання для нього образливе.

— Він замислюється над тим, що робить? Я маю на увазі не шпигунство, а, наприклад, те, що він зробив із Аттором сьогодні.

— Важко сказати. Це ж Азріель, — мовив Різ, зітхнувши. — Він ніколи не говорив зі мною про щось таке. Я бачив, як Кассіан розривав своїх супротивників на шмаття, а після розправи блював. Іноді він навіть оплакував убитих. Але Азріель… Кассіан намагається, я намагаюся, але думаю, що Мор — єдина людина, яка здатна змусити його проявити будь-які почуття. Причому тільки тоді, коли вона так дошкулить йому, що його нескінченне терпіння нарешті лусне.

Я злегка посміхнулася.

— Але він і Мор ніколи не…

— Це між ними… і Кассіаном. Я не такий дурний і самовпевнений, щоб пхати носа в їхні стосунки.

А ось я однозначно стала б такою, якби пхала носа в їхні справи.

Ми пройшли в тиші вузьким мостиком на інший бік річки. Мої м’язи тремтіли від утоми, коли ми піднімалися крутими пагорбами дорогою до міського будинку Різенда.

Я вже майже благала Різа донести мене додому на крилах, коли почула віддалені звуки музики звідти, де стояв невеличкий гурт музикантів — перед рестораном неподалік.

Мої руки заслабли. То була скорочена версія симфонії, яку я чула, коли сиділа в холодній в’язниці. Тоді я була така розгублена через страх і відчай, що почала марити: чула цю музику, яка лилася в мою камеру, і це утримувало мене від того, щоб остаточно здатися.

І знову її краса засліпила мене: багатошаровість звучання, щастя і мир, що їх відтворювала мелодія.

Таку музику ніколи не грали в Підгір’ї — такої я більше ніколи не чула, крім того єдиного разу в камері.

— Ти… — видихнула я, не відводячи погляду від музикантів, які так добре грали, що ті, хто снідав у кафе неподалік, відклали виделки, перервавши трапезу. — Ти послав цю музику в мою в’язницю. Чому?

— Тому що ти могла зламатися, а то був єдиний спосіб витягти тебе, — прохрипів Різ.

Музика, наростаючи, пробуджувала почуття. Марячи, я бачила палац у небі, десь між заходом і світанком, будинок із колонами з місячного каменю.

— Я бачила Двір Ночі.

Він подивився в мій бік.

— Я не посилав тобі цих видінь.

Мені було все одно.

— Дякую. За все, що ти зробив для мене. Тоді й зараз.

— Навіть після Ткалі? Навіть після тієї ранкової пастки для Аттора?

Ніздрі мої роздулися, а щелепи стиснулися на секунду.

— Ти все руйнуєш.

Різ усміхнувся, і я не помітила, як здивувалися люди, коли Різ підхопив мене й піднявся в повітря.

Я відчула, що мені подобається… політ.

Я читала в ліжку, слухаючи веселе потріскування березових полін у каміні.

Коли я перегорнула сторінку, з моєї книжки випав аркушик.

Я кинула погляд на кремовий папір і почерк на ньому й випросталася.

Різенд написав: «Я, може, й безсоромний любитель пофліртувати, але принаймні в мене не жахливий характер. Прийди й оброби мої рани, що залишилися після нашої сніжної баталії. Через тебе в мене синці по всьому тілу».

Щось клацнуло на тумбочці, і вздовж відполірованої поверхні цінної деревини покотилася ручка.

Я із сичанням схопила її й нашкрябала: «Іди зализуй свої рани сам і дай мені спокій».

Папір зник.

Пропав на деякий час — на значно довший час, ніж було потрібно, щоб написати кілька слів, які з’явилися на ньому, коли він повернувся.

«Краще буде, коли ти залижеш мої рани».

Моє серце закалатало сильніше, швидше і швидше, і дивна насолода прокотилася моїми венами, коли я перечитала його пропозицію кілька разів. Виклик. У ній був виклик.

Я стиснула губи, щоб стримати усмішку, і написала: «Вилизати тебе де саме?»

Папір зник, не встигла й крапку поставити.

Його відповідь забрала тривалий час. І потім ось що: «Скрізь, де б ти хотіла вилизати мене, Фейро. Я б хотів почати з усюди, проте можу вибрати, якщо треба».

Я написала у відповідь: «Будемо сподіватися, що я в цьому більш уміла, ніж ти. Пам’ятаю, як жахливо ти це робив у Підгір’ї».

Брехня. Він злизував мої сльози, коли я мало не розбилася на друзки.

Він зробив це, щоб відволікти мене — розсердити. Тому що відчувати гнів було краще, ніж не відчувати нічого; бо гнів і ненависть були паливом, якого надовго вистачало в нескінченному мороці мого відчаю. Так само музика втримала мене від загибелі.

Люсьєн приходив кілька разів, щоб підлатати мене, але ніхто не ризикував так сильно, намагаючись не лише зберегти моє життя, але й цілісність мого розуму — з огляду на обставини. Він робив те саме останні кілька тижнів — зачіпаючи й дратуючи мене, щоб не залишити місця для порожнечі. Він робив те саме й зараз.

«Мене шантажували, — відповів він. — Якщо схочеш, я буду щасливий довести, що це не так. Мені говорили, що мої навички вилизування дуже, дуже помічні».

Я звела коліна, стиснувши їх, і написала: «На добраніч».

За мить у записці з’явилося: «Намагайся не стогнати занадто голосно, коли побачиш у своєму сні мене. Мені потрібно добряче відпочити».

Я встала, кинула аркушик у полум’я, що потріскувало, і кинула услід йому непристойний жест.

Присягаюся, його сміх прокотився кімнатою.

Мені не снився Різ.

Снився Аттор, його кігті на мені, вони стискали мене, було боляче. Мені снився його застрашливий сміх і огидний сморід.

Проте я проспала всю ніч. І жодного разу не прокинулася.