Двір мороку і гніву

Розділ 64

Різенд завмер, заціпенів. Кассіан загарчав. Між ними Азріель, що майже висів на їхніх плечах, спробував підвести голову, але не зміг.

Але я пильно дивилася на Темліна — на його обличчя, яке я любила й ненавиділа так сильно — він зупинився метрів за п’ять від нас.

Він надягнув свій нагрудний ремінь з ножами. Іллірійськими мисливськими ножами, яких, живучи у Дворі Весни, я не бачила.

Його золотаве волосся стало коротшим, а обличчя було більш виснажене, ніж тоді, коли я бачила його востаннє. Зелені очі розширилися, коли він оглянув мене з ніг до голови, коли побачив на мені бойову шкуру, іллірійський меч і ножі, побачив, що я стою всередині групи своїх друзів — моєї сім’ї.

Він співпрацював із королем Гайберну.

— Ні, — видихнула я.

Проте Темлін насмілився наблизитися ще на крок, дивлячись на мене так, ніби я примара. Люсьєн, ворухнувши металевим оком, зупинив його поглядом, поклавши йому руку на плече.

— Ні, — сказала я знову, цього разу голосніше.

— Так ось що було ціною, — сказав Різенд м’яко збоку від мене.

Я дряпала і шматувала нашу ментальну стіну. Напружила кулак, що тримав мою магію.

Темлін проігнорував Різенда, нарешті подивившись на короля:

— Слово честі.

Король посміхнувся.

Я ступила крок до Темліна:

— Що ти накоїв?

Король Гайберну сказав зі свого трону:

— Ми уклали угоду. Я віддаю йому тебе, а він дозволяє моїм збройним силам увійти до Прифії через його території. А після — використовувати їх як базу для розміщення, щоб ми усунули цю сміховинну Стіну.

Я похитала головою. Люсьєн проігнорував мій благальний погляд, який я кинула в його бік.

— Ти божевільний, — прошипів Кассіан.

Темлін простягнув руку:

— Фейро, йди сюди.

Наказ — наче я була не краща за собаку, якому віддали команду.

Я не поворухнулася. Я мусила звільнитися, звільнити цю бісову силу…

— Ти, — сказав король, указуючи товстим пальцем на мене, — жінка, яку дуже складно схопити. Звісно, ми також дійшли згоди, що ти працюватимеш на мене одразу після того, як повернешся додому, до чоловіка, але… До майбутнього чоловіка чи до чоловіка? Не можу пригадати.

Люсьєн окинув нас оком, і його обличчя зблідло.

— Темліне… — тихо сказав він.

Але Темлін не опустив руку, простягнуту до мене:

— Я забираю тебе додому.

Я відступила на крок. До Різенда із Кассіаном, які тримали під руки пораненого Азріеля.

— І це ще не все. У Джуріана теж є скромне бажання. Тоді ми одним пострілом уб’ємо двох зайців, — вів далі король. — Йому захотілося побачити Вищого Фе Двору Ночі мертвим, але спершу дізнатися, з ким він товаришує. Джуріан усі п’ятдесят років чекав, що ти таки скажеш. Твоє мовчання зводило його з розуму… Що ж, Джуріане, тепер ти можеш здійснити своє бажання. Вони твої. Роби з ними що тобі заманеться.

Мої друзі напружилися. Навіть Азріель потягнувся до зброї, забризкавши кров’ю мої чоботи.

— Я нікуди з тобою не піду, — твердо сказала я Темліну.

— Не квапся, люба, — мовив король. — Коли я завершу свою частину угоди, ти заговориш по-іншому.

Він не жартував. Мені стало по-справжньому страшно.

Король кивнув на мою ліву руку:

— Я обірву зв’язок між тобою й Різендом.

— Не роби цього, — прошепотіла я.

— А як іще Темлін утримає свою наречену? Кому сподобається, коли дружина раз на місяць тікає до іншого?

Різ мовчав, але його рука сильніше стиснула руку Азріеля. Він спостерігав, зважував, перевіряючи замок, який скував його магію, на міцність. Думка про те, що це мовчання між нашими душами стане постійним…

Мій голос тремтів, коли я сказала Темліну, який досі не наважувався підійти до нас ближче:

— Ні. Не дозволяй йому. Я казала тобі, казала, що зі мною все гаразд. Сказала, що я пішла…

— З тобою не все було гаразд, — прогарчав Темлін. — Він використовував цей зв’язок, щоб маніпулювати тобою. Як ти гадаєш, чому я від’їздив так часто? Я шукав спосіб звільнити тебе від цього зв’язку. А ти втекла.

— Втекла, бо у твоєму домі я загинула б!

Король Гайберну клацнув язиком:

— Геть не те, що ти очікував, Темліне?

Темлін загарчав, але знову простягнув до мене руку.

— Ходімо зі мною. Не гай часу.

— Ні.

— Фейро… — Твердий наказ.

Різ ледве дихав, він застиг. І я усвідомила… що це було для того, щоб його запах не став очевидним. Наш запах. Наш зв’язок суджених.

Джуріан уже вийняв меч і дивився на Мор так, немов хотів убити її першою. Безкровне обличчя Азріеля спотворилося від люті, коли він помітив цей погляд. Кассіан, досі підтримуючи Азріеля, зібрав усе докупи, оцінюючи, готуючись до битви, щоб захищати друзів.

Досі я лише атакувала невидимий кулак, що утримував мою силу. Тепер я вирішила змінити тактику і стала ніжно його гладити, подумки промовляючи заклинання: «Я Фе й не-Фе, я все й ніщо. Ти не володієш мною. Я така сама, як і ти, — реальна й нереальна, трохи більше, ніж зібрані докупи крихти влади. Ти не володієш мною».

— Я піду з тобою, — м’яко сказала я Темліну і Люсьєну, який переступав з ноги на ногу. — Але тільки тоді, як їм дозволять піти звідси.

«Ти не володієш мною».

Риси Темліна спотворилися від люті:

— Вони ж монстри. Вони…

Він не договорив і рушив до мене, щоб схопити. Щоб витягнути мене звідси, а потім, звісно, розсіятися до Двору Весни.

«Ти не володієш мною».

Кулак, що стискав мою силу, послабився. Потім зник.

Темлін кинувся до мене, коли залишалося всього кілька кроків. Так швидко… Занадто швидко…

Я стала туманом і тінню. Я розсіялася за межі його досяжності. Король стиха посміхнувся, коли Темлін спіткнувся. І впав, коли кулак Різенда зустрівся з його обличчям.

Я підбігла до Різа. Він міцно обійняв мене за талію, забруднивши мені спину кров’ю Азріеля. Мор умить стала на місце Різа, перекинула руку Азріеля собі через плече.

Але ця стіна з огидного каменю досі залишалася у мене в голові й блокувала силу Різа.

Темлін підвівся, витираючи кров, що текла в нього з носа, і позадкував до Люсьєна, тримаючи руку на мечі. Але щойно Темлін наблизився до емісара, він відсахнувся на крок. Його обличчя зблідло від люті. І я знала, що Темлін зрозумів це миттю раніше, ніж король засміявся:

— Не можу повірити. Твоя наречена покинула тебе тільки для того, щоб знайти свого судженого. Схоже, у Матері збочене почуття гумору. І, треба ж, який талант — скажи мені, дівчино, як ти зруйнувала це заклинання?

Я проігнорувала його слова. Але від ненависті в очах Темліна в мене затремтіли коліна.

— Прости, — сказала я, і це було щиро.

Очі Темліна зупинилися на Різенді, його обличчя було майже дике.

— Ти, — прогарчав він, і голос у нього змінився. — Що ти з нею зробив?

Позаду нас двері відчинилися, і до зали увірвалися солдати. У деяких із них вигляд був, як у Аттора. А в деяких іще страшніший. Вони встали на всіх дверях, клацаючи обладунками та зброєю.

Мор, Кассіан та Азріель, що повиснув на їхніх плечах і був надійно прикритий ними, проаналізували кожного солдата та їхню зброю, оцінюючи наші шанси на порятунок. Я залишила це завдання для них із Різом, повернувшись до Темліна.

— Нікуди я з тобою не піду! — гнівно кинула я Темліну. — Після свободи повернутися в клітку?! Безхребетний дурень, про що ти думав, коли продавав усіх нас королю? Ти хоч знаєш, що він має намір зробити за допомогою Котла?

— О, в мене є намір зробити багато чого, — озвався король.

У тронному залі з’явився Котел.

— Почну просто зараз.

«Убий його, убий його, убий його».

Я не могла сказати достеменно, був цей голос моїм власним чи голосом Котла. Мені було байдуже. Я дала собі волю.

Кігті, крила й тіні миттєво з’явилися навколо мене, оточені водою й вогнем.

Потім вони зникли, пригнічені, коли ця невидима рука знову схопила мою силу так, що я задихнулася.

— О, — сказав мені король, клацнувши язиком, — ось хто тут у нас. Дитя всіх семи Дворів — схожа і не схожа на всіх. Як Котел муркоче, коли ти тут… Планувала використати його? Зруйнувати? З цією Книгою ти могла б зробити все, що захотіла.

Я не сказала нічого. Король посміхнувся:

— Скоро сама мені скажеш.

— Я не укладала з тобою угоди.

— Ні, але твій господар — так, тож ти будеш зобов’язана коритися.

Я розлютилася і прошипіла Темліну:

— Якщо ти забереш мене звідси, якщо забереш від мого судженого, я знищу тебе. Я знищу твій Двір і всіх, хто тобі дорогий.

Темлін закусив губу і сказав лише:

— Ти сама не знаєш, що говориш.

Люсьєн зіщулився. Король кивнув у бік варти, що стояла коло дверей, звідки з’явилися Темлін і Люсьєн:

— Вона таки справді не знає, що говорить. Але невдовзі все зрозуміє. Можеш не хвилюватися, Темліне. Ніякі руйнування твоєму Двору не загрожують.

Двері знову відчинилися. До зали увійшли чотири жінки. Чотири королеви, що залишилися.

За королевами йшли охоронці.

— Фейро Арчерон, зараз ти переконаєшся, що сама маєш бути зацікавленою поводитися мудро й не влаштовувати бунту. І не лише ти.

Чотири королеви дивилися на нас з ненавистю. Потім вони розступилися, даючи дорогу охоронцям.

Увесь страх, відомий мені раніше, був ніщо — я зрозуміла це, коли побачила, кого вони тягнуть до помосту з королем Гайберну. Моїх сестер. Зв’язаних, із кляпом у роті.