Двір мороку і гніву

Розділ 2

— Я хочу з тобою.

— Ні.

Я схрестила руки, майже накривши правою татуйовану ліву й трохи ширше розставивши ноги на брудній підлозі стайні.

— Минуло три місяці. Нічого не трапилося, а до селища менше ніж п’ять кілометрів.

— Ні.

Крізь двері стайні лилися промені ранкового сонця, осяваючи золотаве волосся Темліна, який застібав на грудях останню пряжку перев’язу з кинджалами. Його обличчя — мужнє й прекрасне, саме таке, яким я мріяла його побачити тими нескінченними місяцями, коли він носив маску, — було серйозне, губи стиснуті.

За його спиною Люсьєн, уже сидячи верхи на своєму сірому коні в яблуках, в оточенні ще трьох охоронців із фейської знаті, мовчки хитнув головою на знак попередження, примруживши своє металеве око.

Здавалося, він казав: «Не тисни на нього».

Темлін уже рушив до свого осідланого вороного коня. Мені залишалося хіба що зціпити зуби й поквапитися за ним.

— Селищу потрібна бодай якась допомога, і мої руки не будуть зайвими.

— Не варто забувати, що ми досі полюємо на чудовиськ Амаранти, — сказав Темлін, спритно, одним рухом стрибнувши на свого коня.

Іноді мені здавалося, що коні були просто прикриттям — засобом довести свою нормальність, вдати, що він не може побігти прудкіше за них. Я не раз казала йому, що він живе однією ногою в лісі. Темлін сів верхи. Зараз його зелені очі нагадували дві зелені крижинки.

— Я не зможу дати тобі охорону для супроводу — у мене немає зайвої.

Я вхопилася за повіддя:

— Не треба мені охорони.

Пальці мої напружилися, стиснувши шкіряну вуздечку, і я спинила коня. Золота каблучка з прямокутним смарагдом на моєму пальці зблиснула на сонці.

Два місяці тому Темлін освідчився мені. Ці два місяці минули в переглядах варіантів весільних букетів та вбрання, вивченні варіантів меню та розсаджування гостей. Невелика перерва — дякувати Зимовому Сонцестоянню — відбулася тиждень тому. Я перевдяглася з шовків і мережив у хвойні гілки та гірлянди з листя. Власне, я міняла одне свято на друге, проте зміна внесла певну різноманітність.

Три дні святкувань та обміну невеликими подарунками завершилися тривалою помпезною церемонією на вершині пагорба. Тоді ми перейшли зі старого року в новий, коли сонце «померло», щоб вранці «народитися» заново. Щось на кшталт цього. Зимове Сонцестояння святкували в краю вічної весни! Та це не додало мені весільного настрою.

Я не дуже уважно слухала пояснення походження свята, та й самі Фе сперечалися з приводу того, походило воно від Двору Зими чи від Двору Дня. Тепер в обох Дворах його вважають головним святом. Найголовнішою зі священних урочистостей. Усе, що я знала, — це те, що повинна витримати дві церемонії: одну на заході сонця — вона знаменувала початок нескінченної ночі подарунків, танців та випивки — на честь помирання старого сонця, і другу — світанкове привітання, народження нового сонця. Це вже коли я буду геть втомлена і в мене болітимуть і очі, і ноги.

Мені дуже не подобалося, що я мусила стояти перед численними придворними, втім, не забуваючи і про фейрі з нижчих станів, тоді як Темлін проголошував промови і довгі тости. Я завбачливо змовчала, що мій день народження випав саме на цю найдовшу ніч у році. Хай там як, подарунків я отримала достатньо, і, безумовно, на весілля отримаю ще стільки ж чи навіть більше. Я не знала, що робитиму з такою кількістю речей.

Тепер до весілля залишалося якихось два тижні. І я будь-що повинна була вибратися з маєтку, бо якщо не здійсню цього, то все, що мені судилося, — це витрачати Темлінові гроші й задовольнятися запопадливим до себе ставленням фейрі і фейців.

— Прошу тебе! Життя в селищі ледь жевріє. Я могла б полювати, щоб добувати їжу для його мешканців…

— Це небезпечно, — сказав Темлін, знову вповільнюючи хід коня, шкіра якого виблискувала, як чорне дзеркало, навіть у тіні стайні. — Надто для тебе.

Щоразу, як ми сперечалися, він наводив цей аргумент. Щоразу я благала його відпустити мене в селище Вищих Фе, щоб допомогти відновити те, що Амаранта спалила багато років тому.

Ми вийшли зі стайні. Я пішла за ним у яскравий безхмарний день, де трави вкривали сусідні пагорби, погойдуючись під легким вітерцем.

— Люди хочуть повернутися, вони хочуть знайти місце, де зможуть жити…

— Ці ж люди вважають тебе благословенням, ознакою стабільності. Якщо з тобою щось станеться… — Він урвав себе на півслові, спиняючи коня на краю брудної стежки, що вела до східних лісів і де на нього за кілька метрів уже чекав Люсьєн. — Немає сенсу щось відновлювати, якщо тварі Амаранти шастають землями і можуть знову все знищити.

— Діють охоронні закляття.

— Дехто зміг їх уникнути. Учора Люсьєн убив п’ятьох нагів.

Я повернула голову, подивилася на Люсьєна. Той скривився. Люсьєн нічого мені про це не сказав учора за вечерею. Він збрехав, коли я запитала його, чому він кульгає. Мені стало зле — не лише через брехню, але… наги. Іноді уві сні я бачила, як убиваю їх і їхня кров заливає мене; снилися мені нахабно усміхнені пики, коли вони хотіли розшматувати мене в лісі.

Темлін тихо сказав:

— Мені важко робити те, що я мушу, коли весь час думаю, чи в безпеці ти.

— Звісно, я буду в безпеці.

Я ж тепер фейка. З такою силою та спритністю я мала всі шанси втекти, уникнути небезпеки, коли раптом щось станеться.

— Прошу тебе, будь ласка, просто зроби це для мене, — промовив Темлін, погладжуючи міцну шию жеребця, який нетерпляче заіржав.

Інші вже перевели своїх коней у легкий галоп, і перший із них вже майже сховався в тіні лісу. Темлін різко повернув обличчя у бік білосніжного маєтку, який було добре видно в мене за спиною.

— Я певен, що там знайдеться тобі робота. Або почни писати картини. Спробуй той новий набір, що я подарував тобі на свято Зимового Сонцестояння.

У цьому домі на мене не чекало нічого, окрім приготування до весілля, відтоді як Ейсіл заборонила мені робити бодай щось. І не тільки через те, ким я була і ким невдовзі стану для Темліна… Через те, що я зробила особисто для неї, для її хлопчаків і для всієї Прифії. І слуги поводилися так само. Деякі з них плакали, висловлюючи подяку, коли бачили мене в коридорах. Що ж до живопису…

— Хай буде по-твоєму, — зітхнула я і змусила себе подивитися йому у вічі й усміхнутися, а тоді застерегла його: — Будь обережним.

Мене непокоїла думка про те, що він їде полювати на монстрів, яких колись звільнила Амаранта.

— Я люблю тебе, — тихо мовив Темлін.

Я кивнула, тихо проказавши те саме у відповідь, тим часом як кінь Темліна вже біг риссю до Люсьєна, який досі чекав на нього і тепер трохи хмурився. Я не дивилася їм услід.

Неквапом я поверталася через загорожі, що ними були обнесені садки; птахи весело співали своїх весняних пісень, а під моїми легкими черевиками шелестіла рінь.

Я ненавиділа яскраві сукні, які стали тепер моїм щоденним вбранням, але сміливості зізнатися в цьому Темліну у мене не ставало. Ні тоді, коли він купував мені ті сукні, ані тепер, коли він сяйливими очима дивився на мене, коли я вбиралася в них, і щиро зізнавався мені в тому, який він щасливий. День, коли я знову вдягну шаровари й туніку, коли зброя замінить мені вишукані прикраси, стане тим днем, коли зрозуміле всім послання полине в усі землі. А поки що я вбиралася в сукні й дозволяла Ейсіл куйовдити мені зачіски — нехай, якщо вже таким чином усі, хто мене бачить, почуваються певніше й комфортніше.

Темлін принаймні не заперечував проти того, щоб у мене при собі був кинджал. Я повісила його на пояс, прикрашений коштовним камінням. Люсьєн подарував мені і пояс, і кинджал. Кинджал — за кілька місяців до поразки Амаранти, а пояс — через кілька тижнів після того, і тепер кинджал та ще іншу зброю я носила із собою повсюди. «Навіть озброєна до зубів ти залишаєшся прекрасною», — казав він.

Та навіть якби раптом протягом ста років тривала стабільність, не певна, що, прокинувшись уранці, я не взяла б із собою кинджал.

Століття.

Переді мною простиралися століття. Століття з Темліном у цьому прекрасному затишному місці. Можливо, я й дам собі лад. А може, й ні.

Я зупинилася перед сходами обвитого плющем та трояндами будинку й поглянула праворуч — на доглянутий розарій і вікна під ним.

Сюди, до моєї колишньої художньої студії, після мого повернення я заходила лише раз.

І всі ці картини, всі фарби та пензлі, білі полотна, що чекали на мене, сподіваючись, що я колись розповім їм свої історії, виллю на них свої почуття та мрії… усі вони викликали в мене відразу.

Я пішла за кілька хвилин і відтоді не поверталася.

Я припинила систематизувати в уяві кольори, відчуття та текстури й уже не помічала їх. І ледве могла дивитися на картини, що висіли в коридорах і зібрані в галереї.

Мене покликали. Із прочинених дверей маєтку до мене долинуло ніжно проспіване моє ім’я, і напруження в моїх плечах трохи ослабло. Вища Жриця, Вища Фе і подруга дитинства Темліна, яка взялася допомогти мені підготуватися до весілля. Проти цього я не заперечувала. Але мені зовсім не подобалася її готовність поклонятися мені й Темліну, немов ми — новоспечені боги, обрані й благословенні Котлом.

І, спостерігаючи за нею, я не пошкодувала, — адже Аянта знала всіх і в Дворі, і поза його межами. Вона супроводжувала мене на всіх заходах та обідах і розповідала подробиці про гостей, а ще сприяла тому, що я змогла поринути у веселий вир свята Зимового Сонцестояння. Зрештою, вона головувала на різних церемоніях, і я була більше ніж щаслива дати їй обирати, якими вінками та стрічками прикрасити будинок та сад і яким сріблом накрити обідній стіл.

Хоч Темлін і платив за мій повсякденний одяг, обирала його Аянта, вихоплюючи своїм прискіпливим оком з усього те, що мені пасуватиме. Вона була душею народу фе. Здавалося, сама Богиня звеліла вивести його з мороку і відчаю до світла. Вона ще жодного разу не зрадила й не обманула мене, і мене брав острах у ті дні, коли Аянта була в храмі, приймала паломників, давала вказівки своїм слугам та помічникам. Отож сьогодні я особливо раділа їй.

Я підібгала свої тонкі спідниці кольору ніжно-рожевого світанку і, притримуючи їх рукою, стала підніматися мармуровими сходами до будинку.

Наступного разу, обіцяла собі, я таки переконаю Темліна взяти мене із собою в селище.

— О ні, ми не можемо дозволити їй сісти поруч із ним! Вони пошматують одне одного, а кров зіпсує скатертини.

Аянта насупилася під блідим сіро-блакитним каптуром, і татуювання на чолі, що зображувало різні фази Місяця, зморщилося. Вона викреслила ім’я, яке внесла до списку гостей мить тому в схему їх розсадки за столом.

Удень стало жарко, і в кімнаті, де ми сиділи, було навіть трохи душно. Навіть легенький вітерець, що дув у відчинені вікна, не давав прохолоди. Утім, Аянта не знімала із себе важкої накидки з каптуром.

Усі Вищі Жриці вдягалися у вишукано переплетені, хвилясті, багатошарові вбрання вільного крою, хоч на вигляд були аж ніяк не матрони. Тонку талію Аянта підкреслювала красивим поясом із напівпрозорим небесно-блакитним камінням ідеально овальної форми, оправленим у сяйливе срібло. Обрамляв каптур тонкий німб сріблястого кольору з великим каменем у центрі. Тканина була закріплена під німбом так, щоб прикривати брови та очі, коли жриці потрібно було помолитися, звернутися до Котла чи Матері або просто подумати.

Одного разу Аянта показала мені, який вигляд має тканина, коли вона опущена на очі: видно було лише ніс та повні чуттєві губи Аянти. Голос Котлу. Такий її образ мене трохи налякав. Ця закрита верхня частина обличчя просто перетворила яскраву лукаву жінку на живу ляльку, на щось геть інше. На щастя, Аянта рідко опускала покривало. Вона іноді навіть знімала каптур, і тоді сонце грало її довгим, злегка кучерявим золотавим волоссям.

Срібні каблучки блищали на доглянутих пальцях Аянти, коли вона записувала наступне ім’я.

— Схоже на гру, — промовила вона, зітхнувши. — Усі ці особи, які б’ються за владу і вплив, якщо потрібно буде, проливатимуть кров. Дивно тобі, мабуть, до такого звикати.

Попри витонченість та заможність вони зберігали звички дикунів. Вищі Фе не були схожі на легковажну знать зі світу смертних. Ні, коли вони ворогували, то буквально розпускали когось на криваві стрічки.

Колись я боялася навіть дихати в їх присутності.

Я розім’яла пальці, розтягуючи й викривляючи татуювання, нанесені на шкіру.

Тепер я можу битися разом із ними і проти них. Але поки що я цього не робила.

За мною дуже пильно наглядали — стежили й занадто доскіпливо оцінювали. Навіщо нареченій Вищого Лорда навчатися бойової підготовки, якщо в країні нарешті запанував мир? До такого аргументу вдалася Аянта, коли я необачно заїкнулася про це за вечерею. Треба віддати належне Темліну, він бачив проблему з обох боків: я можу навчитися захищати себе, але… поширяться чутки.

— Смертні не набагато кращі, — зізналася я Аянті й додала, намагаючись підтримати розмову з нею, бо лиш вона з мого нового оточення була адекватна у спілкуванні зі мною: — Моя сестра Неста саме та компанія.

Аянта закинула голову, сонячні промені впали на блакитний камінь на її каптурі, і той засяяв.

— Твої смертні родичі приєднаються до нас?

— Ні, — сказала я. — У мене не було на меті запрошувати їх. Не хотіла показувати їх прифіянцям. Не хотіла, щоб бачили, якою я стала.

Вона побарабанила довгим тонким пальцем по столу.

— Але ж вони живуть зовсім неподалік від Стіни, чи не так? Якщо для тебе важливо, щоб вони приїхали, Темлін і я могли б убезпечити їх під час подорожі.

За час, що його ми проводили разом, я встигла розповісти їй про селище, про дім, де зараз жили мої сестри, про Айзека й Томаса Мандрея. Мені несила було згадувати Клер Беддор і те, що сталося з її родиною.

— Неста ненавидить ваш рід за все те, що з нею зробили, — сказала я, пригадуючи, що пережила смертна, і водночас відганяючи ці спогади.

— Наш рід. Ми про це вже говорили, — тихо мовила Аянта.

Я кивнула.

— Ми старі й лукаві, нам подобається битися словами, як клинком чи кігтями. Усе, що ти кажеш, кожне твоє слово, судитимуть, і, найімовірніше, не на твою користь. — І ніби для того, щоб пом’якшити попередження, додала: — Будь обережна, леді.

Леді. Яке безглузде звертання. Ніхто взагалі не знав, як до мене слід звертатися. Я не була однією з Вищих Фе за народженням.

Я була Перетвореною. Мене воскресили, сім лордів Прифії дали мені нове тіло. Я знала, що не була дружиною Темліна. Ми не поєднані як належить. Поки що.

По правді… По правді, то Аянта, з її блискучим золотавим волоссям, очима кольору морської хвилі, витонченими рисами обличчя, гнучким станом була більше до пари Темліну. Вона йому рівня. Союз із Темліном — Вищий Лорд та Жриця, — демонстрував би намір захисту, сили й безпеки з наших земель перед будь-яким зовнішнім ворогом. І зміцнив би силу Аянти, яку, безсумнівно, вона хотіла здобути.

Серед Вищих Фе було заведено, що жриці здійснюють обряди й ритуали, записують історії та легенди, а також виступають радниками лордів і леді як із глобальних, так і з не надто значних питань. Я не помітила, щоб Аянта використовувала магію, але коли запитала про це Люсьєна, то він насупився і сказав, що їхня магія виходить із їх церемоній і може мати смертельні наслідки, якщо вони того схочуть. Під час Зимового Сонцестояння я шукала якихось її ознак, сподівалася побачити магію, яка спускається крізь її здійняті догори руки, залиті променями вранішнього сонця, але жодної хвилі чи магічної вібрації не помітила. Ані від неї, ані від землі, на якій ми стояли.

Я не знаю, чого насправді чекала від Аянти — однієї з дванадцяти Вищих Жриць, які разом керують сестрами на всій території Прифії. Літня, тиха, незаймана — такою малювала мені уява жрицю з легенд, що їх смертні переказували з уст в уста. Аж ось Темлін оголосив, що давній друг має невдовзі відновити напівзруйнований храмовий комплекс на наших землях. Проте наступного дня в нашому домі здійнявся ураган на ім’я Аянта, і тієї ж миті ці очікування були нівельовані. Особливо про целібат.

Жриці могли виходити заміж, народжувати дітей і розважатися як їм заманеться. Притлумити природні інстинкти, свою вроджену жіночу магію дарувальниці життя — це осквернити дар плодючості від Котла. Так одного разу сказала мені Аянта.

І якщо сім Вищих Лордів правили Прифією, сидячи на троні, дванадцять Вищих Жриць верховодять зі своїх вівтарів. Їх потомство мало ту саму повагу й володіло такою самою владою, як і діти будь-якого Вищого Лорда. Аянта, будучи наймолодшою верховною жрицею за останні триста років, залишалася незаміжньою, бездітною і готовою дарувати свої ласки «найкращим чоловікам Прифії».

Я часто запитувала себе, як це — бути такою вільною і врівноваженою.

Коли я не відповіла на її м’яке зауваження, вона сказала:

— Ти вирішила, якого кольору буде твоя сукня? Біла? Рожева? Жовта? Червона?

— Не червона.

Я ненавиділа цей колір. Понад усе. Волосся Амаранти, кров, шрами на мертвому тілі Клер Беддор, прибитому до стіни в Підгір’ї.

— Багряний колір може пасувати до зеленого… Але це, напевне, дуже нагадує стиль Двору Осені, — знову постукала пальцем по столу Аянта.

— Будь-який колір, який ти вибереш.

Вона стала моєю опорою, і я мусила це визнати. Здавалося, їй за втіху чинити так — турбуватися про ті справи, які мені не до снаги було виконувати.

Брови її ледь не злетіли догори.

Попри те що вона була Вищою Жрицею, їй та її родині тільки втечею пощастило врятуватися від жахіть, що вирували в Підгір’ї. Її батько, один із найсильніших союзників Темліна з-поміж Двору Весни і капітан його армії, відчув, що насувається лихо, й доправив Аянту, її матір та двох молодших сестер за океан, до Валлахану, який був однією з численних територій Фе. П’ятдесят років жили вони при чужому Дворі, у той час як їхніх людей вбивали й перетворювали на рабів.

Вона жодного разу не згадала про це, а я ні про що не розпитувала. Я знала цю історію від Темліна.

— Кожна деталь цього весілля — повідомлення не лише Прифії, а й світові, — сказала вона.

Я стримала зітхання. Знала — вона вже казала про це раніше.

— Бачу, тобі не подобається сукня…

М’яко сказано. Я ненавиділа тюлеве жахіття, яке вона вибрала для мене. Темлін теж кривився, особливо коли я продемонструвала йому, який матиму вигляд у цьому вбранні. І водночас він переконливо мовив: «Аянта знає, що робить». Мені захотілося з ним посперечатися. Було прикро, що він, хоч і погодився зі мною, проте став на її бік, але я не стала даремно витрачати сили, подумавши: «Власне, яка різниця?»

Аянта вела далі:

— Утім, вона створює правильне послання. Я жила при багатьох Дворах і знаю, як усе працює. Повір.

— Я вірю тобі, — сказала я, махнувши рукою в бік паперів, що лежали перед нами. — Ти знаєш, як це робиться. А я — ні.

Срібло задзвеніло на зап’ястях Аянти, геть як браслети дівчат із «Дітей Благословенних» по той бік Стіни. Я іноді запитувала себе, чи, бува, ці дурні смертні не вкрали ідею у Вищих Жриць Прифії, або ж якась жриця, подібна до Аянти, завела таку моду серед людей.

— Це важливий момент і для мене, — обережно сказала Аянта, поправляючи вінець на каптурі. Очі кольору морської хвилі зустрілися з моїми. — Ми з тобою такі схожі — молоді, недосвідчені з-поміж цих… вовків. Я вдячна тобі й Темліну, що ви даєте мені змогу провести церемонію, що запросили працювати із цим Двором, бути його частиною. Іншим Вищим Жрицям немає діла до мене, як і мені до них, але…

Вона струснула головою, і на ній колихнувся каптур.

— Ми втрьох, — прошепотіла вона, — утворимо солідний союз. Навіть учотирьох, якщо долучимо Люсьєна. Проте він може й не схотіти мати зі мною справи.

Аянта пирхнула.

Головний аргумент.

Вона частенько так чи інак згадувала його в розмовах, намагалася не випускати його з ока на заходах, а ще торкнутися його ліктя або плеча. Він її ігнорував. Минулого тижня я нарешті запитала його, чи не запав він на неї. Люсьєн зиркнув на мене, злегка рикнув і тієї ж миті кудись зник. Я сприйняла це як стверджувальну відповідь.

Шлюб із Люсьєном був би так само корисний, як і з Темліном. Права рука Вищого Лорда і син ще одного Вищого Лорда… Будь-хто з їхніх нащадків матиме вплив, а знайомство з ними для кожного буде престижним.

— Знаєш, йому нелегко ведеться з жінками, — сказала я байдужим тоном.

— Він був з багатьма жінками після смерті своєї коханої.

— Можливо, з тобою буде інакше.

Можливо, це означало б щось, до чого він ще не готовий. Я зосередилася, добираючи слова:

— Можливо, тому він тебе й уникає.

Аянта замислилася, а я дуже хотіла, щоб вона повірила мені, попри те що сказане мною було лише напівправдою. Мені здається, що Люсьєн навряд чи пробачив або колись пробачить Аянті — амбітній, розумній, гарній, сміливій жінці — те, що вона втекла із Прифії під час правління Амаранти. Іноді я навіть боялася, щоб мій друг, розлютившись, не розірвав Аянті горло за вчинок, який напевно вважав зрадою. Урешті-решт Аянта кивнула.

— Ти рада, що невдовзі в тебе буде весілля?

Я покрутила смарагдову каблучку на пальці.

— Це буде найщасливіший день у моєму житті.

Коли Темлін освідчився, я, звісно ж, саме так і почувалася. Від радості я заплакала, сказала йому своє так, тисячу разів так, і ми кохалися посеред поля, куди він привіз мене, щоб освідчитися.

Аянта кивнула.

— Ваш союз благословен Котлом. Те, що ти вижила в Підгір’ї, є тому доказом.

Я завважила її погляд — вона подивилася на мою ліву руку, на татуювання.

Я поборола бажання сховати руку під стіл.

Татуювання в неї на лобі було ще темніше за моє, але зображення прекрасно гармоніювало з її виглядом, вбранням і прикрасами. Там навіть відчувалася якась ніжність, на відміну від витончених, але жорстких ліній, що покривали мою руку.

— А купімо тобі довгі рукавички, — раптом запропонувала вона.

І тим самим нагадати про себе тому, кого я так відчайдушно намагалася забути.

— Я подумаю над цим, — сказала я з м’якою усмішкою.

Це було все, що я могла вдіяти, аби не втекти до того, як Аянта піде до своєї особистої молитовні — подарунку від Темліна на честь її повернення, де вона висловлювала полудневу подяку Котлу за звільнення нашої землі, за мій тріумф, за встановлення панування Темліна.

Іноді мені хотілося попросити її помолитися і за мене.

Помолитися, щоб якогось дня я навчилася любити сукні, свята, де я грала б роль гарненької сором’язливої нареченої.

Я вже лежала в ліжку, коли Темлін тихо, мов олень у лісі, увійшов до кімнати. Я звела голову й хотіла вже взяти зі столика кинджал, який тримала там завжди, але, побачивши широкі плечі, розслабилася. Світло від запалених свічок осяяло його засмаглу шкіру, лишаючи обличчя в тіні.

— Не спиш? — ледь чутно промовив він.

Я чула по голосу, що він невдоволений. Після обіду він порпався в паперах, купу яких Люсьєн залишив у нього на столі.

— Не могла заснути, — відповіла я, спостерігаючи за рухом його м’язів, коли він ішов до ванної кімнати, щоб умитися.

Я вже годину намагалася заснути, але, щоразу як заплющувала очі, тіло кам’яніло, а стіни кімнати, здавалося, насувалися на мене. Обмежилася тим, що навстіж відчинила вікна, але ніч… ця ніч мала бути довгою.

Я знову відкинулася на подушки, слухала, як він спокійно й зібрано готується до сну. Він не порушував дистанції між нами, бо вважав, що для мене важливо мати власний простір.

Утім, він щоночі спав тут. Я ще жодного разу не ночувала в його спальні, тож усе думала, чи зміниться щось після нашої шлюбної ночі. Молилася, щоб не прокинутися зненацька посеред ночі й не злякатися, якщо в темряві не зрозумію, де я.

Можливо, тому він не квапив мене.

Вийшовши з ванної кімнати, Темлін скинув із себе сорочку й туніку, а я звелася, спершись на лікоть, щоб, коли він став біла ліжка, подивитися на нього.

Моя увага була прикута до сильних та спритних пальців, що розстібали штани.

Темлін видав схвальні звуки, і я прикусила нижню губу, коли він зняв і їх, і білизну, відкриваючи горду й переконливу довжину того, що ховалося під ними. У мене перехопило дух. Я скерувала погляд на його м’язистий торс, груди, а потім…

— Ходи сюди, — протягнув він так грубо, що я ледве розібрала слова.

Я відкинула ковдру, відкриваючи своє вже оголене тіло, і він зашипів з нетерпіння.

Його погляд змінився, у ньому кричав голод; я ж поповзла на край ліжка і стала навколішки. Узяла його обличчя в долоні. Його золотава шкіра опинилася в дивному обрамленні: білизни правої руки й чорноти лівої. Я поцілувала його.

Темлін тримав мій погляд, коли ми цілувалися, навіть коли я притиснулася ближче, стримуючи подих, а його рука сковзнула вниз, до мого живота.

Його мозолисті пальці гладили мої стегна, талію, потім затрималися на ній. Він нахилив голову, щоб поцілувати мене. Ковзнув язиком по моїх губах, і цей рух змусив мене розкрити їх, впускаючи його всередину, віддаючи йому всю владу над собою. Таким поцілунком Темлін щоразу ніби переконував мене, що я належу йому й тільки йому.

Я застогнала, відкинувши голову назад, надаючи йому ще більше доступу до себе. Його руки завмерли в мене на талії, потім перемістилися — одна на мої сідниці, а друга ковзнула між нами.

Ця мить… Цієї миті існували тільки ми — між нашими тілами не було нічого.

Його язик настирливо пестив моє піднебіння, а палець слизнув у глибину мене, і я задихнулася, вигинаючи спину.

— Фейро, — прошепотів він мені в губи з таким благоговінням, якого я не чула навіть від Аянти, коли вона на світанку в день Сонцестояння молилася Котлу.

Його язик знову заволодів моїм ротом, а в цей же час його палець рухався всередині мене. Мої стегна коливалися, благаючи ще, благаючи, щоб він весь увійшов у мою плоть, а його звуки, коли він занурив іще один палець, були подібні до гарчання і млосно проникли мені в груди. Я піддалася йому. Між стегон спалахнула і пронеслася блискавка… Я вже не думала ні про що, окрім його пальців, його губ, його тіла, яке накрило моє.

Він натиснув долонею в найчутливішій точці між моїми стегнами, і я простогнала його ім’я, розсипаючись на скалки в палких обіймах.

Я відкинула голову, щоб вдихнути прохолодне нічне повітря, а по тому він опустив мене на ліжко — ніжно, обережно, з любов’ю.

Він накрив мене собою, опустився мені на груди. Губи зімкнулися навколо соска. За якусь мить я впилася пальцями йому в спину, обвила його ногами, він занурився в мене. Це, саме це було мені потрібно.

Він зволікав, підвівшись на тремтливих руках наді мною.

— Благаю… — задихалася я.

Він сковзнув губами по моїй шиї, губах.

— Темліне, — благала я.

Він накрив мою праву грудь долонею, придавивши великим пальцем сосок. Я зойкнула, і він занурився в мене одним потужним поштовхом. Потім ще і ще.

На якусь мить я стала нічим, ніким.

Ми злилися в одне тіло, два серця билися, як одне. Я хотіла, щоб так було завжди. Він вийшов з мене — не весь, — напружуючи м’язи спини, яка вигиналася під моїми пальцями, а потім увірвався знову і робив так само знову і знову.

Я розсипалася й розсипалася в його обіймах, він рухався і мурмотів, що кохає мене. Потім моє тіло знову пронизала блискавка, і знову її шалений вогонь понісся по жилах і досяг голови. Коли ж я викрикнула: «О Темліне!», його теж накрила хвиля насолоди. Я стискала його, ловлячи хвилі цієї насолоди, що прокочувалися через усе його тіло, упивалася його вагою, його шкірою, його силою.

Деякий час у кімнаті було чутно тільки наше уривчасте дихання.

Мені не сподобалося, що Темлін вийшов з мене занадто швидко. Він, лігши набік і спершись головою на лікоть, малював кола в мене на животі та грудях.

— Вибач за сьогодні, — промурмотів він.

— Байдуже, я розумію, — відповіла я.

Напівправда, напівбрехня.

Його пальці опустилися нижче, кружляючи навколо пупка.

— Ти… ти для мене весь світ, — промовив він хрипко. — Хочу, щоб з тобою все було гаразд. Хочу знати, що вони не дістануться тебе, що більше не скривдять.

— Знаю.

Пальці спускалися нижче. Я важко ковтнула і знову сказала:

— Знаю.

Відкинула пасма волосся з його чола.

— А хто попіклується про тебе? Хто тебе охоронятиме?

Його губи стиснулися в одну лінію. Всі сили повернулися до нього, він не потребував нікого, хто захищав би його чи опікував. Я майже фізично відчувала, як у ньому закипає гнів — не на мене, а від думки про те, який він був безпорадний лише кілька місяців тому, коли, вразливий до всіх примх Амаранти, змушений був виконувати їх. Тоді його сила була слабким струмком порівняно з водограєм, що вирував у ньому зараз. Він глибоко зітхнув, заспокоюючись, і нахилився, щоб поцілувати моє серце, просто між моїх грудей. То була досить вичерпна відповідь.

— Скоро, — промурмотів він, опускаючи пальці мені на талію. — Скоро ти станеш моєю дружиною, і тоді все це залишиться в минулому.

Я вигнула спину від нетерплячого бажання відчути його пальці нижче, і усмішка торкнулася його вуст. Я майже не чула власного голосу, зосередивши всю увагу на пальцях, що корилися моєму мовчазному наказу.

— Як тоді мене називатимуть?

Його палець опинився біля мого пупка, а сам він нахилився до соска і став легенько його посмоктувати.

— М-м-м, — промурмотів він, і, відчувши вібрацію навколо соска, я вигнулася.

— Усі називатимуть мене просто дружиною Темліна чи в мене буде якийсь титул?

Він підвів голову, щоб подивитися на мене.

— Хочеш, щоб був титул?

Перш ніж я встигла відповісти, він вкусив мене за сосок, а потім став зализувати невелику подряпинку, і його пальці знову занурилися між моїми ногами. Він пестив мене, малюючи довгі дражливі кола.

— Ні, — видихнула я. — Але не хочу, щоб люди… — Котел би мене забрав — його бісові пальці! — Я не знаю, чи впораюся, якщо вони називатимуть мене Вищою Леді.

Знову його пальці сковзнули вглиб мене, і він схвально рикнув, відчувши всередині й між моїми ногами вологу — мою і його.

— Вони не називатимуть тебе так. Ні, не називатимуть, — знову видав він звук, подібний до вдоволеного гарчання, знову навис наді мною і, сповзаючи вниз, залишив по собі слід від поцілунків. — Немає такого поняття, як Вища Леді.

Він схопив мої стегна, щоб ширше розвести мої ноги, спустився губами нижче і…

— Що означає немає такого поняття, як Вища Леді?

Жар, його торкання — все припинилося.

Він подивився на мене, лежачи між моїми ногами, і я майже досягла кульмінації від його погляду. Але те, що він сказав, що мав на увазі… Він поцілував внутрішню частину мого стегна.

— Дружини Вищих Лордів — просто дружини. Консорти. Вищих Леді ніколи не було.

— Але ж мати Люсьєна…

— Вона — Леді Двору Осені. Не Вища Леді. Тож і ти будеш Леді Двору Весни. До тебе звертатимуться так само, як до неї. Так само поважатимуть, як і її. — Він опустив погляд на те, що містилося зовсім близько від його рота.

— Але ж Люсьєн…

— Я не хочу зараз чути імені жодного з чоловіків із твоїх вуст, — видихнув він і притиснувся губами до мене.

Перший доторк його язика поклав край суперечці.