Двір мороку і гніву

Розділ 69. Фейра

Темлін приземлив нас на гравій біля парадного входу.

Я забула, як тихо було тут. Як мало місця. Як порожньо.

Я відвикла від вічної весни. Вона була тут у розпалі. У повітрі стояв ніжний аромат троянд. Прекрасних троянд. Але тут були й двері, за якими він замкнув мене. Було вікно, у яке я стукала, намагаючись вибратися. Красива, уквітчана трояндами в’язниця.

Але я усміхнулася, хоч відчувала, як пульсує в голові, і сказала крізь сльози:

— Я думала, що більше ніколи не побачу все це знову…

Темлін дивився на мене так, ніби не вірив тому, що почув.

— Я теж думав, що ти більше ніколи цього не побачиш…

«І ти нас продав. Продав усіх невинних у цих землях заради цього. Зробив усе, щоб лише повернути мене».

Кохання… Кохання як бальзам. І кохання — отрута.

Але я відчувала й інше кохання в глибині душі. Відчувала тонку нитку зв’язку, до якої правитель Гайберну, ненависного Сонного королівства, не добрався, бо навіть не підозрював про її існування. Він відсік одну нитку, вважаючи, ніби назавжди розлучає мене з Різендом. А глибоко-глибоко залишилась інша.

Це було боляче. Так до дідька боляче розривати нашу угоду. І Різ зробив свою справу чудово, його жах був бездоганний. Ми завжди добре грали в цю гру разом.

Я не сумнівалася в ньому, не сказала нічого — лише сказала так, коли напередодні ввечері він відвів мене в храм і я присягнулася йому у вірності. Йому, Веларісу, Двору Ночі.

І зараз я відчувала його ніжний, люблячий дотик, переданий зв’язком. Він залягав глибоко в душі, спустошеній знищенням королем нашої домовленості. Я послала у відповідь промінчик любові. Мені так хотілося зараз опинитися в обіймах Різа, чути його сміх і сміятися разом із ним!

Але я не викрила себе, стоячи перед ним із байдужим виразом обличчя. Лише тихе полегшення можна було прочитати на ньому, коли я притулилася до Темліна й зітхнула:

— Це було немов сон або кошмар. Але… я все, що було між нами, пам’ятала. І коли побачила тебе там сьогодні, почала чіплятися за це, побоюючись, що це може бути моїм єдиним шансом.

— Як ти вирвалася з-під його контролю? — рішуче спитав Люсьєн, стоячи позаду нас.

Темлін загарчав на знак попередження.

Я навіть забула, що він тут. Суджений моєї сестри. Велика Мати справді мала почуття гумору.

— Я хотіла цього. Не знаю як. Я просто хотіла звільнитися від нього, і я це зробила.

Ми дивилися одне на одного, але Темлін провів пальцем по моєму плечу:

— Тобі… робили боляче?

Я намагалася не вивільнитися. Його запитання було мені зрозуміле. Темлін вважав Різенда жорстоким злодієм, який знущається над усіма.

— Не знаю… — пробурмотіла я. — Я просто нічого не пам’ятаю.

Металеве око Люсьєна звузилося, немов він відчував брехню. Але я подивилася на Темліна і провела рукою по його губах голою, чистою шкірою. Нехай іще раз подивиться на руку, вільну від ненависного йому татуювання.

— Ти справжній, — сказала я. — Ти звільнив мене.

Я болісно намагалася не перетворити свої руки на кігті й не видряпати йому очі. Зрадник. Брехун. Убивця.

— Ти звільнилася сама, — видихнув Темлін. Він показав на будинок. — Відпочинь, а потім ми поговоримо. Мені потрібно знайти Аянту. І прояснити деякі речі.

— Я дуже хочу бути частиною всього цього разу, — сказала я, зупинившись, коли він спробував відвести мене до цієї прекрасної в’язниці. — Більше не треба… Більше не замикай мене. Не потрібно більше охорони. Будь ласка. Мені так багато треба розповісти вам про них — деталі, уривки… Я можу допомогти. Ми можемо повернути моїх сестер. Дозволь мені допомогти.

«Допомогти повести тебе в невірному напрямку. Допомогти тобі і твоєму Двору стати на коліна, знищити Джуріана і тих зрадниць-королев, його посіпак, що співпрацюють із ним. А потім розірвати Аянту на шмаття й закопати їх у ямі, яку ніхто не зможе знайти».

Темлін подивився на мене й нарешті кивнув:

— Ми почнемо спочатку. У нас усе буде по-іншому… Коли ти пішла, я зрозумів… Зрозумів, що так поводитися з тобою не можна. Я винен перед тобою, Фейро. І я так шкодую…

Занадто пізно. Занадто, в дідька, пізно. Але я поклала голову йому на плече, він притулив мене до себе й повів до будинку.

— Це не має значення. Я вдома.

— Назавжди, — пообіцяв він.

— Назавжди, — повторила я, озираючись назад. Туди, де на під’їзній доріжці з гравію стояв Люсьєн.

На його обличчі була написана підозра. Він відчував брехню.

Наче він знав про друге татуювання під моєю рукавичкою, про магію, яку я тепер наклала на нього. Начебто знав, що вони пустили лисицю в курник, і не міг нічого із цим вдіяти.

Якщо тільки він не хоче забути про можливість колись побачити свою суджену — Елейн — знову.

Я подарувала Люсьєну солодку посмішку, що мала приспати його пильність. Наша гра почалася.

Ми піднялися мармуровими сходами до парадних дверей маєтку.

Отже, Темлін мимохіть привів Вищу Леді Двору Ночі в самісіньке серце своїх володінь.