Двір мороку і гніву

Розділ 62

Котел був відсутній і одночасно присутній. Темрява… і не важливо, звідки вона походила. Але він не був ні життям, ні радістю, ні світлом, ні надією.

Був він розміром не більший за балію. Кований із темного заліза. Три ніжки, які король знайшов, коли грабував храми, були подібні до гілок, укритих шипами.

Було в Котлі щось відразливе й водночас привабливе. Мор зблідла.

— Поквапся, — сказала вона мені. — Маємо кілька хвилин.

Азріель оглянув кімнату, сходи, якими ми сюди прийшли, Котел і його ніжки. Я хотіла підійти до помосту, але він простягнув руку в мій бік.

— Прислухайтеся.

Так ми і зробили.

Не до слів… Пульсації… Немов кров пульсувала в кімнаті. Немов у Котла було серцебиття.

«Подібне притягує подібне». Я підійшла до помосту. Мор стояла за моєю спиною, але не зупинила мене, коли я ступила на нього.

Усередині Котла не було нічого, крім непроглядної темряви, що вирувала там. Можливо, цілий всесвіт брав початок звідси.

Азріель і Кассіан напружилися, коли я поклала руку на край Котла. Біль… біль і несамовитість, сила і слабкість хлинули в мене. Усе, що було й чого не було, вогонь і лід, світло і темрява, потоп і засуха.

Я була основою для створення світу.

Прийшовши до тями, я приготувалася читати заклинання. Записка тремтіла у мене в руках, коли я витягла її з кишені й мої пальці торкнулися половинки Книги всередині.

— Брехуха з медовими вустами, леді з тисячею облич…

Одна рука на Книзі Дихання, друга — на Котлі… Я вже не почувалася собою, відчула в крові поштовх енергії, немов була просто громовідводом.

«Так, тепер ти бачиш, володарко падалі… бачиш, що повинна зробити».

— Фейро… — застережливо пробурмотіла Мор.

Мій рот був чужий, мої губи зараз були так само далеко, як Веларіс, коли Котел і Книга Дихання проходили крізь мене.

«Друга… — прошипіла Книга. — Дістань другу половину… дай нам возз’єднатися, дай нам звільнитися».

Я витягла Книгу з кишені, притримуючи її у згині руки, і потягнулася за другою половиною.

«Мила дівчина, прекрасна пташка… Така мила, щедра…»

«Разом, разом, разом…»

— Фейро…

Голос Мор прорізався крізь пісню двох половинок Книги.

Амрен помилялася. Окремо, коли їхні сили були розщеплені, не можна було приборкати бездонну могутність Котла. Але разом… Так, якщо з’єднати половини, заклинання спрацювало б, коли я його вимовляла.

Якщо з’єднати їх у ціле, я б стала не єднальною ланкою між ними, а їхньою володаркою. Ми не могли перемістити Котел — усе мало статися зараз.

Розуміючи, що я збираюся зробити, Мор з лайкою кинулася до мене.

Але не встигла.

Я поклала другу половину Книги на першу. Хвиля сили оглушила мене, навалилася на мене. Потім — нічого.

Здалеку Мор сказала:

— Ми не можемо ризикувати…

— Дай їй хвилину, — урвав її Кассіан.

Я була Книгою й Котлом, звуком і тишею. Я була живою річкою, через яку одна випливала в другу, припливами й відпливами, знову і знову, хвиля без кінця й початку.

Заклинання… Слова…

Я дивилася на записку у своїй руці, але мої очі не бачили її, мої губи не ворушилися.

Я не була інструментом або пішаком. Я не буду провідником або лакеєм для цих речей…

Я повинна згадати заклинання. Сказати його, видихнути його, подумати про нього…

Із глибин моєї пам’яті виринуло перше слово. Я намагалася видобути одне це слово, яке мало б стати мені дорогою назад, до себе, до тієї, ким я є…

Сильні руки потягнули мене назад, різко розвернувши.

Похмуре світло і пліснявий камінь врізалися в мене. Кімната оберталася навколо, в голові паморочилося, коли я ловила ротом повітря. Азріель трусив мене, і його очі так широко розплющилися, що я могла бачити білки в них. Що трапилося, що…

Вище прозвучали кроки. Азріель миттю закинув мене на спину, піднявши закривавлений клинок.

Рухи повернули моїй голові ясність настільки, щоб відчути, як щось мокре і тепле стікало по моїй губі й підборідді. Кров… у мене текла кров із носа.

Кроки ставали дедалі гучнішими, і мої друзі тримали зброю напоготові, коли гарний темноволосий чоловік спускався вниз сходами.

Це була людина… його вуха були округлі, але очі… Я знала колір цих очей. Я дивилася на одне з них, обрамоване в кристал, протягом трьох місяців.

— Дурепа, — сказав він мені.

— Джуріан… — зітхнула я.