Двір мороку і гніву

Розділ 20

Різенд розсіяв нас у ліс, який був старший за будь-яке місце з усіх, де я встигла побувати. Той ліс ніби мав власну свідомість.

Кострубаті букові дерева щільно перепліталися між собою, обліплені мохом і лишайником так рясно, що під ними майже неможливо було розгледіти кору.

— Де ми? — наважилася спитати я пошепки.

Руки Різ тримав ближче до своєї зброї.

— У самому серці Прифії є велика порожня територія, що розділяє Північ і Південь. А в її центрі розташована наша священна гора.

Серце в мене завмерло, я зосередилася на кроках, ступаючи крізь папороть, мох та коріння.

— Цей ліс, — повів далі Різ, — лежить на східному кордоні цієї нейтральної території. Тут немає ніякого Вищого Лорда, і закон творить той, хто сильніший, підступніший та хитріший. А Лісова Ткаля перебуває на вершині харчового ланцюга.

Дерева застогнали, попри те що не було вітру, який змусив би їх колихатися. Повітря тут було важке й затхле.

— Амаранта не винищила їх?

— Амаранта не була ідіоткою, — відповів мені на те Різ, і обличчя його спохмурніло. — Вона не чіпала цих істот і не турбувала ліс. Багато років я намагався знайти спосіб маніпулювати нею, змусити її припуститися цієї дурної помилки, проте вона не купилася на це.

— А зараз ми турбуємо її — і все через якесь випробування.

Він засміявся, звук відбився від сірих каменів, розкиданих по землі, немов мармурові кульки з дитячої гри.

— Минулої ночі Кассіан намагався переконати мене не брати тебе сюди. Я думав, він ударить мене.

— Чому? — здивувалася я, бо ледве знала його.

— Невідомо. Гадаю, Кассіану цікавіше було б тебе трахнути, аніж захистити.

— Ти свиня.

— Ти ж знаєш, що можеш це вчинити, — мовив Різ, притримуючи гілку сухого бука, щоб я могла прослизнути під нею. — Якщо тобі раптом схочеться просунутися у фізичному плані — певен, що Кассіан радо посприяє цьому.

Це вже було занадто. Мене охопила така лють, що я майже проспівала:

— Тоді скажи йому, щоб він завітав до мене сьогодні ввечері.

— Якщо витримаєш це випробування.

Я зупинилася на вершині невеликого, вкритого кіркою лишайнику каменю.

— Схоже, тобі подобається думати, що я не впораюся.

— Зовсім навпаки, Фейро.

Він прокрався туди, де я стояла. Я була майже на одному рівні з його очима. У лісі стало ще тихіше — здавалося, дерева ще ближче припали одне до одного, немов ловлячи кожне наше слово.

— Я дам знати Кассіану, що ти відкрита для його загравань.

— Прекрасно, — сказала я.

Спалах мороку, а по тому мене торкнувся легкий, ледь відчутний струмінь повітря.

Я спробувала зістрибнути з каменя, проте Різ так швидко схопив мене за підборіддя, що я не встигла дати йому відсіч. Він запитав небезпечно ласкавим тоном:

— Насолодилася видовищем мене, який стояв перед тобою на колінах?

Я знала, що він чув, як моє серце закалатало в грудях. У відповідь я зло посміхнулася йому, якось вирвалася з його обіймів і зіскочила з каменя, мало не наступивши йому на ноги. Він відскочив убік.

— Хай там як, але хіба це не все, на що ви, чоловіки, гідні?

Проте слова ці я вимовила напружено, майже задихаючись.

Його усмішка викликала в мені згадку про шовкові простирадла і легкий опівнічний вітерець, що несе аромат жасмину.

Небезпечна межа — до неї Різ штовхнув мене, відволікаючи від думок про те, із чим я ось-ось мала зіткнутися, від усвідомлення того, яка розбита я була.

Злість, цей… флірт, дратівливість… Він знав, що вони робили мене сильнішою, були моєю єдиною опорою.

Отже, те, із чим я зараз мала зіткнутися, жахливе, позаяк він хотів, щоб я увійшла туди роздратованою, думаючи про секс, про що завгодно, але не про Лісову Ткалю.

— Хороша спроба, — хрипко сказала я.

Різенд лише знизав плечима й попрямував до дерев.

Виродок. Так, це всього лише для того, щоб відволікати мене.

Я стрімголов кинулася за ним тихо, як могла, маючи намір збити його з ніг і вдарити кулаком по хребту, але він підвів руку, зупинившись перед галявиною.

Маленька вибілена хатина із солом’яною стріхою й напівзруйнованим димарем у центрі. Звичайна, майже як у смертних. Тут була навіть криниця, цебро висіло на кам’яному комірі, оберемок дров лежав під одним із круглих вікон хатини. Ні звуку зсередини, світла теж не було. Навіть цівки диму з димаря. Нічого.

У лісі замовкло кілька птахів. Не зовсім замовкло, але їх щебет став майже нечутний. І — ось. З будиночка линула мелодія, яку хтось наспівував прекрасним чистим голосом.

У такому місці я зупинилася б, щоб втамувати спрагу чи голод або в пошуках притулку на ніч.

Можливо, це була пастка.

Дерева навколо галявини росли так близько одне від одного і майже чіплялися гілками за солом’яну стріху, що скидалися на прути клітки.

Різ кивнув у бік хатини, з підкресленою грацією вклонившись мені.

Усередину, назовні — і ні пари з уст. Знайти предмет, хай би що то було, і забрати його з-під носа сліпої людини. А тоді стрімголов тікати.

Укрита мохом земля вела до прочинених вхідних дверей. Шматочок сиру. А я була дурною мишею, що поведеться на нього.

Самими губами Різ сказав мені: «Хай щастить», — і його очі засяяли.

Я показала йому непристойний жест і повільно мовчки попрямувала до вхідних дверей. Здавалося, ліс спостерігав за кожним моїм кроком. Коли я обернулася, Різа вже не було.

Він не сказав, чи прийде на допомогу, якщо я опинюся в смертельній небезпеці. Мабуть, мені варто було спитати про це.

Я уникала ступати на листя, торкатися каміння, мережачи візерунок рухів, що його якась частина мого тіла — та, що не була створена Вищими Лордами, — досі пам’ятала.

Я немов пробуджувалася. Саме так я цієї миті себе й відчувала.

Минула криницю. Ні плямочки бруду, жоден камінь не здавався тут зайвим. Ідеальна пастка — так попередила мене смертна частина мене самої. Пастка від тих часів, коли люди ще були здобиччю. Зараз вона була схожа на вигадливішу безсмертну гру.

«Я більше не жертва», — подумала я, обережно підходячи до дверей.

І я не була мишею. Я була вовчицею.

Стоячи на порозі, нагострила слух. Камінь поріжка був потертий, немов багато пар взуття пройшло по ньому і, найімовірніше, не повернулося. Слова її пісні тепер стали виразними, її голос був приємний і красивий, наче відблиск сонячних променів у струмку:

— Дві сестри пішли собі грати,

Щоби стріти човни, на яких плив їх тато.

Та щойно ступили до краю води —

Старша штовхнула молодшу туди.

Солодким голосом вона співала старовинну жахливу пісню. Я чула її раніше — трохи змінену, але її співали люди, які не мали найменшого поняття, що складена вона фейрі.

Я послухала якийсь час, намагаючись почути ще кого-небудь. Але там був лише тупіт, гудіння якогось пристрою й пісня Ткалі.

Пливла і зникала під хвилями знов,

Аж ось тіло нещасне мірошник знайшов.

Моє дихання стало важким, але я вирівняла його — тихо вдихаючи й видихаючи повітря ротом. Я прочинила вхідні двері.

Ні скрипу, ні виску іржавих петель. Ще одна властивість прекрасної пастки: вона ніби запрошує злодіїв усередину. Коли двері відчинилися досить широко, я зазирнула всередину.

Велика кімната з маленькими зачиненими дверима на протилежному кінці. Ряди полиць від підлоги до стелі утворювали стіни, заповнені різними дрібничками: книжками, черепашками, ляльками, травами, гончарними виробами, взуттям, кристалами, знову книжками, коштовностями… На стелі на дерев’яних кроквах висіли найрізноманітніші ланцюги, мертві птахи, сукні, стрічки, вузлуваті шматочки дерева, разки перлів…

Комора старовинних речей, яка належала якійсь старій безсмертній скнарі.

І ця скнара…

У сутінках хатини стояло велике прядильне колесо, потемніле від часу, вкрите тріщинами і зношене.

І перед цією давньою прядкою спиною до мене сиділа Ткаля.

Її густе волосся було синьо-чорне. Пасма спадали на її тонку талію, а сніжно-білі руки подавали й накидали нитку навколо гострого, як шип, веретена.

Вона була молода, вдягнена в просту, але елегантну сіру сукню, яка виблискувала в тьмяному світлі, що проникало з лісу крізь вікна хатини.

Ткаля співала переливчастим голосом:

Що той мірошник зробив із грудини?

Скрипку для себе, щоб звук з неї линув.

Для чого згодилися пальці прудкі?

Щоб поробити для скрипки кілки.

Волокно, що його вона заправляла в колесо, було біле і м’яке. Як вовна. Але… Смертна частина моєї свідомості знала, що це була не вовна, і не хотіла знати, з якої істоти вона пряла ці нитки й де здобула їх.

Тому що на полиці просто за нею одна на одній стояли котушки ниток різного кольору й текстури. А на полиці біля неї тягнулося безліч рядів цих тканих ниток — тканих, зрозуміла я, на величезному ткацькому верстаті, прихованому в темряві біля вогнища. Верстат Ткалі.

Якби я прийшла в день прядіння, чи співала б вона тоді? Я вже знала відповідь — вона ховалася в цих дивних сувоях тканини, просякнутих дивним запахом, запахом страху.

Вовчиця. Я була вовчицею.

Я ступила в хатину, оминаючи розкидане долівкою сміття. Вона продовжувала працювати; її колесо весело деренчало, створюючи неймовірний контраст з її жахливою піснею:

А що з гребнем носа мірошник зробив?

Підставку для скрипки своєї створив.

А як пригодилися вени блакитні?

Звили струни з них руки мірошника спритні.

Я оглянула кімнату, намагаючись не дослухатися до слів.

Нічого. Я не відчувала нічого, що могло б підштовхнути мене до одного конкретного предмета. Напевно, я відчула б полегшення, якби й справді не була тією єдиною, обраною, хто зможе відстежити Книгу, — коли б цей нинішній день не став початком біди.

Ткаля працювала.

Я вивчала поглядом полиці, стелю. Час минав. Мій час минав, і його майже не залишилося.

Різ відправив мене на безнадійну справу? Може, тут нічого й не було. Може, цей предмет уже забрали. Цілком у його дусі. Подражнити мене в лісі, відстежити, на що саме моє тіло зреагує.

І, певно, в той момент моя образа на Темліна була така сильна, що я могла насолоджуватися смертельним фліртом. Напевно, я й сама була таким монстром, як ця жінка, що сиділа спиною до мене.

Але якщо я була монстром, то й Різ ним був.

Різ і я були однакові — не лише завдяки силам, що їх він мені подарував. Я не здивувалася б, якби Темлін теж зненавидів мене, щойно зрозумів, що я справді пішла від нього.

Потім я відчула це — немов хтось торкнувся плеча.

Я повернулася, одним оком спостерігаючи за Ткалею, а другим оглядаючи кімнату: лабіринт зі столів і сміття. Нараз він, немов маяк, притягував до себе — то був промінь світла, у якому відчувалася напівусмішка Різенда.

— Здрастуй, — здавалося, сказав він. — Ти нарешті прийшла забрати мене?

Так-так, хотілося сказати мені, навіть коли частина мене хотіла зовсім іншого.

Ткаля співала в мене за спиною:

На що перетворено очі ясні?

На скрипці їх сяйво помітне усім.

А чим для мірошника служить язик?

Це голос для скрипки, що не стих і не зник.

Я пішла за пульсацією — до полиць, що висіли біля вогнища. Нічого. І на другій полиці. Але на третій, трохи вище рівня очей… Там…

Я майже відчула його солонувато-цитрусовий запах. Косторіз мав рацію.

Стала навшпиньки, щоб подивитися на полку. Старий ніж для листів, книжки, обтягнуті шкірою, яких мені не хотілося торкатися або нюхати, жменя жолудів, потьмяніла корона з рубінів і яшми і…

Перстень. Перстень із переплетених золотих і срібних ниток, із вкрапленнями перлів, прикрашений глибоким, насиченим синім каменем. Немов сапфір, утім, то був не він, а інший камінь. Я ніколи не бачила такого сапфіра, навіть у майстерні мого батька. Цей… Я ладна була заприсягтися, що округла непрозора поверхня каменя приховувала тьмяні обриси шестикутної зірки.

Різ — на ньому стояло ім’я Різенда.

Він відправив мене сюди за перснем?!

Ткаля співала далі:

Ось заспівала третя струна:

— У властителя-батька тепер донька одна.

Я спостерігала за нею ще мить, оцінюючи відстань між полицею й відчиненими дверима. Схоплю перстень і вже за мить вислизну. Швидко, тихо, спокійно.

Ось заспівала друга струна:

Там моя мати, царівна вона.

Я опустила руку до одного з прив’язаних до моїх стегон ножів. Коли я повернуся до Різа, можливо, встромлю цей ніж йому в живіт.

Уявила кров на своїх долонях. Знала ж бо, як це — встромити кинджал у шкіру, кістки й плоть. Знала, як струменітиме кров, як він стогнатиме від болю…

Відігнала цю думку, попри те що вже могла відчути кров тих фейрі, якою просякнута була смертна частина мене, яка не вмерла й не належала нікому, крім мене, жалюгідної, нещасної.

Аж раптом озвалися струни всі три:

— Довелося пізнати підступність сестри.

Надзвичайно тихим рухом, що був тихіший за останній вдих приреченого, я схопила перстень з полиці.

Ткаля припинила співати.