Двір мороку і гніву

Розділ 3

Темлін, напевно, почувався страшенно винним. Того самого ранку, як він поїхав, Люсьєн запросив мене відвідати селище, щоб оцінити, як воно відновлюється.

Я не була там цілий місяць. Не можу навіть пригадати, коли востаннє моя нога ступала на цю землю. Декого із селян запросили на наше святкування Зимового Сонцестояння, але натовп був такий великий, що я ледве спромоглася привітатися із тими, хто там був.

Коні вже були осідлані й стояли перед дверима стайні, а я полічила охоронців: чотири біля дальніх воріт, по двоє обабіч будинку і двоє тих, повз кого я зараз пройшла в саду. Ніхто з них не мовив ані слова, проте вони пантрували за мною очима, і це було неприємно.

Люсьєн хотів осідлати свого сірого в яблуках коня, але я зупинила його.

— Упав зі своєї чортової кобили? — сердито спитала я, штурхаючи його в плече.

Люсьєн відсахнувся, кобила тривожно заіржала, а я швидко глянула на свою витягнуту руку. Я не стала дивитися на охоронців і запитувати себе, що вони могли подумати про цю сцену. Не встиг Люсьєн відповісти, як я спитала:

— Чого ти не сказав мені про нагів?

Він схрестив руки на грудях, примружив металеве око й відкинув руді пасма з обличчя.

Я мусила на мить відвести погляд.

Волосся Амаранти було темніше. Її шкіра — кремово- біла, геть не схожа на поціловану сонцем золотаву шкіру Люсьєна.

Я пильно роздивлялася стайню. Принаймні вона була велика й відкрита, а робітники саме працювали в іншому крилі. Перебування всередині для мене зазвичай не становило проблем. Здебільшого я бувала там тоді, коли мені ставало аж так нудно, що я йшла в стайню до коней. Багато місця для переміщення, для втечі. Стіни не справляли враження таких незламних. На відміну від кухонь — занадто низьких, із товстими стінами, замалими вікнами, через які не можна пролізти. На відміну від студії, у якій бракує природного освітлення. У мене в голові був довгий список тих місць у маєтку, де я могла або не могла перебувати. Рейтинг складався за таким принципом: чи в цих приміщеннях моє тіло напружувалося і чи я пітніла.

— Я не брехав, — жорстко відказав Люсьєн і погладив кобилу по корпусу. — Насправді вона мене скинула. Коли один із них стягнув мене з неї.

Типовий для Фе спосіб мислити і брехати.

— Чому?

Люсьєн стиснув губи.

— Чому?

Він повернувся до кобили, що терпляче чекала на нього. Проте я встигла помітити вираз його обличчя. На ньому була… жалість.

Я запропонувала:

— Може, підемо пішки?

Він повільно повернувся до мене:

— Це близько чотирьох кілометрів.

— І ти міг би пробігти їх за кілька хвилин. Мені ж цікаво, чи не відстану я від тебе.

Його металеве око заскреготало, і я знала, що він скаже, ще до того, як розтулив рота.

— Забудь, я пожартувала, — мовила я й сіла на свою білу кобилу з приємним норовом, трохи лінькувату й розпещену.

Люсьєн не намагався сперечатися й мовчав, поки ми їхали лісовою стежкою. Весна, як завжди, розкошувала у своїй красі. Повітря було насичене ароматом бузку, хаща, через яку стрічкою бігла стежка, була сповнена звуків життя. Жодного боге, жодних ознак нагів чи подібних істот, через яких на ліс спадала німа тиша.

— Мені не потрібна твоя бісова жалість, — сказала я йому нарешті.

— Це не жалість. Темлін просив, щоб я не говорив тобі… — Він трохи скривився.

— Я не зі скла зроблена. Якщо нага напав на тебе, я маю право знати.

— Темлін — мій Вищий Лорд. Він віддає накази, а я їх виконую.

— Ти так не думав, коли порушив наказ Темліна і відправив мене на пошуки суріеля. Я мало не загинула.

— Тоді я був у розпачі. Ми всі були в розпачі. Але тепер… Тепер треба навести лад, Фейро. Нам потрібні правила, ієрархія й порядок, якщо ми хочемо мати шанс на відновлення. Тому все, що він говорить, треба виконувати. Я перший, на кого дивитимуться інші… Я подаю приклад. Не проси мене ризикувати стабільністю цього Двору, висловлюючи незгоду. Не зараз. Він дає тобі стільки свободи дій, скільки може.

Я змусила себе заспокоїтися й набрати повітря в легені, яким уже його бракувало.

— Попри те що відмовляєшся спілкуватися з Аянтою, ти говориш зовсім як вона.

Люсьєн аж зашипів, немов мої слова обпекли його. А тоді сердито додав:

— Ти не уявляєш, як важко відпускати тебе навіть із маєтку! Він під значно більшим тиском, ніж ти гадаєш.

— Я добре знаю, що на нього тиснуть. Але мені навіть на думку не спадало, що я можу стати його бранкою.

— Ти не бранка. — Він стиснув щелепи. — Це геть не так, і ти це знаєш.

— Чомусь раніше, коли я була смертною людською жінкою, він зовсім не хвилювався, дозволяючи мені полювати і блукати лісом самій. І кордони тоді були набагато менш безпечні.

— Він не дбав про тебе так, як дбає зараз. І після того, що трапилося в Підгір’ї…

Слова Люсьєна прокотилися луною у мене в голові.

— Він був дуже наляканий. Він боїться побачити тебе в руках ворогів. Вони це прекрасно знають. Щоб узяти Темліна під свій контроль, їм достатньо захопити тебе в полон.

— І ти гадаєш, я про це не знаю? Невже він справді думає, що решту життя я проведу в маєтку, наглядаючи за служницями та розгулюючи в розкішному вбранні?

Люсьєн дивився вглиб вічнозеленого лісу.

— Хіба не про це мріють усі смертні жінки — вийти заміж за прекрасного лорда Фе, який купуватиме їм подарунки, і довіку жити в розкоші?

Я схопила свою кобилу за вуздечку так сильно, що вона закрутила головою.

— Я бачу, ти досі такий самий дурник, яким був і раніше, Люсьєне.

Він примружив своє металеве око.

— Темлін — Вищий Лорд. Ти станеш його дружиною. Є певні традиції, очікування, яких ти маєш дотримуватися і яким мусиш відповідати. Ми повинні їх дотримуватися. Якщо хочемо утворити потужний згуртований фронт, який відновився після того, як його знищила Амаранта, і тепер може дати відсіч ворогам, якщо вони знову спробують відібрати те, що нам належить.

— Аянта сказала мені майже те саме вчора.

— Наближається десятина, — сказав він, похитавши головою. — Перша десятина, яку він збиратиме від часів… від початку дії її прокляття. — У його словах ледь чутно проклюнулася рабська інтонація. — Він дав мешканцям три місяці, щоб навести лад у справах. Він хотів дочекатися Нового року, але чомусь передумав і почне збирати її вже наступного місяця. Аянта сказала, що вже час — люди до цього готові.

Він очікував на мою реакцію, попри те що знав, знав, що я зеленого уявлення не маю, що воно таке, ця десятина. Йому хотілося, щоб я вголос це визнала. Від злості я мало не плюнула йому в обличчя. Утім, стрималася і рівним голосом попросила:

— Скажи мені, що воно таке, ця десятина.

— Двічі на рік, — повів він, — частіше в дні Літнього та Зимового Сонцестояння, кожен із придворних Двору Весни, незалежно від того, належать вони до Вищих Фе чи нижчих, мусить платити десятину — залежно від доходу та статусу. У такий спосіб ми утримуємо маєток, оплачуємо охоронців, їжу, прислугу. Темлін, натомість, захищає своїх підданих, керує, допомагає, якщо може. Це обмін. Цього року він переніс дату на місяць уперед — щоб був додатковий час для збору коштів, а по тому — святкувань. Але незабаром посланці від кожного села чи клану прибудуть сюди, щоб заплатити свою десятину. Як дружина Темліна ти сидітимеш поруч із ним. І якщо вони не заплатять, ти будеш змушена сидіти там, поки він здійснюватиме правосуддя. Це може бути жахливим видовиськом. Я вестиму облік — хто прийшов, хто заплатив чи не заплатив. Потім, якщо вони не заплатять своєї десятини в триденний термін, він повинен буде розпочати полювання на них. Сама Вища Жриця — Аянта — наділятиме його священними правами на це полювання.

Жахливо. Брутально. Я хотіла сказати йому це, але піймала Люсьєнів погляд і передумала. З мене було досить і тих людських поглядів, що засуджували мене.

— Дай йому час, Фейро, — сказав Люсьєн. — Нехай відгуляєте весілля, за ним, наступного місяця, відбудеться збирання десятини, а потім подивимося.

— Я вже дала йому час. Я не можу весь час сидіти в маєтку під замком, — сказала я.

— Він знає. Не говорить про це, але ж знає. Повір. Прости йому, що через вбивство його родини він не може бути таким… м’яким щодо тебе і твоєї охорони. Він забагато разів втрачав тих, хто йому був дорогий. Як і всі ми, — мовив Люсьєн.

Кожне його слово розпалювало повільний вогонь всередині мене.

— Я не хочу виходити заміж за Вищого Лорда. Я хочу вийти заміж за нього.

— Один без одного просто не існує. Він той, ким він є. Він завжди, завжди захищатиме тебе, подобається тобі це чи ні. Поговори з ним, серйозно поговори, Фейро. Ти все тоді зрозумієш. — Наші погляди зустрілися. М’язи окреслилися на щелепі Люсьєна. — Не проси мене обирати.

— Але ти навмисно не кажеш мені багатьох речей.

— Він мій Вищий Лорд. Його слово — закон. У нас є один-єдиний шанс, Фейро, єдиний шанс відновити і зробити світ таким, яким він має бути. Я не почну боротися за новий світ з того, що зраджу його довіру. Навіть якщо ти…

— Навіть якщо я — що?

Обличчя Люсьєна зблідло. Він провів рукою по сивій кінській гриві.

— Мене змусили дивитися на те, як мій батько ріже на шматки жінку, яку я любив. Брати змусили мене.

У мене стиснулося серце у співчутті до нього, бо я розуміла його біль, який невідступно йшов за ним.

— Не було закляття, магічного заклинання, щоб повернути її. Зібрання Вищих Лордів не воскресило б її. Я дивився, як вона помирає, і ніколи не забуду тієї миті, коли її серце перестало битися.

Мої очі кресали іскри.

— У Темліна є те, чого не маю я, — тихо сказав Люсьєн. Він важко дихав. — Ми всі чули, як ти зламала шию. Але ти мусила повернутися. І я сумніваюся, що він теж зможе забути цей звук. І зробить усе можливе, щоб захистити тебе від небезпеки, навіть якщо це означає зберігати секрети і йти за правилами, які тобі не подобаються. У цьому він не поступиться. Тож і не проси його, принаймні не зараз.

Я не знала, що йому на те відповісти. Дати Темліну час, дати йому звикнути… Хіба що на це я була здатна.

Шум будівництва заглушив співи лісових птахів задовго до того, як ми зайшли в селище: стук молотків по цвяхах, накази робітників, ревіння домашньої худоби.

Вийшовши з хащі, ми опинилися перед недобудованим поселенням. То були охайні споруди з каменю та дерева, будівлі з доступних матеріалів, зведені над складами для зберігання припасів та загонами для худоби… Закінченою була тільки криниця в центрі міста та будівля, що здавалася подібною до корчми.

Мене досі дивувала схожість життя в Прифії й у світі людей. У мене було таке відчуття, що я опинилася у своєму рідному селищі. Тут було охайніше, поселення мало вигляд новіший, але загальне планування, основні акценти — все те саме.

Я почувалася чужинкою, ступивши в поселення тоді, коли в ньому кипіла робота. Та, побачивши нас із Люсьєном, усі покидали хто що робив, торгувати чи молотити, щоб подивитися на незнайомих людей.

На мене.

Ніби хвиля тиші накрила поселення — всі звуки діяльності в ньому завмерли, навіть у найвіддаленіших куточках.

— Фейра, та, що звільнила нас від прокляття, Визволителька, — прошепотів хтось.

Ось і нове ім’я.

Я пораділа з того, що на мені був костюм для їзди верхи з довгими рукавами й рукавички в тон, які я надягнула, перш ніж ми під’їхали до кордонів селища.

Люсьєн зі своєю кобилою зупинився біля довготелесого Вищого Фе, який, судячи з усього, відповідав за зведення будинку, що межував із криницею-фонтаном.

— Ми приїхали дізнатися, чи потрібна вам допомога, — сказав Люсьєн доволі голосно, щоб його почули всі. — Ми до ваших послуг до кінця дня.

Чоловік зблід.

— Дякую, мілорде, нам нічого не потрібно. — Він хтиво глипав на мене великими очицями. — Борг сплачено.

Мої вологі й без того долоні спітніли ще більше. Моя кобила нетерпляче перебирала ногами по червонуватій брудній вуличній дорозі.

— Прошу вас, — сказав Люсьєн, ввічливо схиляючи голову. — Участь у будівництві — наш обов’язок. Це буде честю для нас.

Чоловік похитав головою.

— Борг сплачено.

Так відбувалося під час усіх наших зупинок під час подорожі селищем: Люсьєн всюди зустрічав ввічливу, шанобливу відмову.

За двадцять хвилин ми вже поверталися в тінь і шелест лісу.

— Він дозволив тобі взяти мене із собою, — сказала я осиплим від хвилювання голосом, — щоб я нарешті припинила пропонувати їм допомогу?

— Ні, я сам вирішив тебе взяти. Саме із цією метою. Вони не хочуть і не потребують твоєї допомоги. Твоя присутність відволікає їх від роботи й нагадує, у якому пеклі їм довелося побувати.

Я здригнулася.

— Нікого з них не було в Підгір’ї. Я нікого з них не впізнала.

Люсьєна пересмикнуло.

— Не було. Бо Амаранта запроторила їх у табори. Знаті та фаворитам Фе дозволяли жити в Підгір’ї. Утім, якщо вони не допомагали на будівництві або ж не постачали їжу, їх замикали в мережі тунелів у Підгір’ї. Тисячі людей тіснилися в камерах і тунелях без світла й повітря. Протягом п’ятдесяти років.

— Ніхто мені такого ніколи не казав…

— Тому що про це забороняли говорити. Деякі люди божеволіли, і тоді, як Амаранта забувала віддавати охоронцям накази погодувати в’язнів, вони починали полювати одне на одного. Утворювалися банди, які нишпорили по таборах. — Він потер брову. — Там відбувалися жахливі речі. Тепер вони намагаються згадати, як це — бути нормальними, як воно — жити.

У горлі в мене від люті пекло вогнем. Але це весілля… Можливо, воно стане початком зцілення.

Проте всі мої чуття — звук, смак, сприйняття — їх немов оповила сіра пелена.

— Знаю, ти хотіла допомогти, — вів далі Люсьєн, — мені шкода.

Так само, як і мені.

Перед неосяжністю мого існування, яке тепер нічим не було обмежено, розверзлася прірва.

Я дозволила їй мене всю поглинути.