Двір мороку і гніву

Розділ 61

Я ніколи ще не носила на собі стільки зброї. Леза були пристебнуті по всьому тілу, заховані в чоботях, у внутрішніх кишенях. А за спиною в мене висів іллірійський меч.

Лише кілька годин тому я пізнала приголомшливе щастя після такого жаху й горя. Лише кілька годин тому він обіймав мене й ми кохалися.

А тепер Різенд, мій суджений, Вищий Лорд і союзник, стояв поруч зі мною в холі. З другого боку від мене стояли Мор, Азріель і Кассіан — усі озброєні, одягнені в лускаті обладунки. Навколо нас була незвична тиша.

Амрен сказала:

— Король Гайберну старий, Різе, дуже старий. Не затримуйтеся.

Голос поруч із моїм серцем прошепотів:

— Привіт, мила зла брехухо.

Дві половинки Книги Дихання були заховані в різних кишенях. В одній лежало заклинання, яке я мала виголосити, — воно було написане чітко. Я не насмілилась вимовити його вголос, попри те що прочитала десятки разів.

— Ми повернемося звідси до того, як ти встигнеш засумувати, — сказав Різенд. — Добре охороняй Веларіс.

Амрен розглядала мої руки в рукавицях і зброю.

— Порівняно з Котлом, — сказала вона, — Книга зовсім нешкідлива. Якщо заклинання не спрацює або якщо ви не зможете змінити його — ідіть звідти.

Я кивнула. Вона знову оглянула всіх нас.

— Щасливого польоту.

Ці слова були єдиним натяком на те, що вона хвилюється за нас.

Я повернулася до Мор. Вона стояла, розкинувши руки й чекаючи на мене. Кассіан і Різ розсіються разом із Азріелем. Мій суджений висадиться на узбережжі до того, як іллірійці знайдуть нас із Мор миттю пізніше.

Я рушила до Мор, але Різ став переді мною, його обличчя було напружене. Я звелася навшпиньки й поцілувала його.

— Зі мною все буде гаразд. З нами всіма все буде гаразд.

Його очі були прикуті до моїх під час поцілунку, а коли я відірвалася від нього, він перевів погляд на Кассіана.

Кассіан вклонився.

— Ціною свого життя, Вищий Лорде. Я захищатиму її ціною свого життя.

Різ подивився на Азріеля. Він кивнув і вклонився, промовивши:

— Ціною обох наших життів.

Це було досить задовільною відповіддю для мого судженого, який нарешті повернувся до Мор. Вона кивнула і сказала:

— Я знаю, що мені наказано.

Мені стало цікаво, що це був за наказ і чому мені ніхто нічого про нього не сказав, але Мор схопила мене за руку і, перш ніж я встигла попрощатися з Амрен, ми зникли.

Ми зникли, пірнувши в нічну темряву над морем.

Тепле тіло врізалося в моє, спіймавши мене, перш ніж я запанікувала й розсіялася сама.

— Спокійно, — сказав Кассіан, тримаючись правіше.

Я подивилася нижче й побачила Мор, яка досі падала, а потім знову розсіялася в нікуди.

Жодних ознак чи натяків на присутність Різа поряд або позаду нас. За кілька метрів попереду летів Азріель — стрімка тінь над чорною водою, він рухався до клаптика суходолу, до якого ми зараз наближалися.

Гайберн.

Тут не було вогнів, і він був якийсь… старий. Здавалося, там мешкає павук, який колись давно сплів павутину й відтоді невтомно чекає на здобич.

— Я був тут двічі, — сказав Кассіан. — І обидва рази поспішав скоріше втекти звідси.

Я розуміла чому. Перед нами постала стіна з білих, кольору кістки, скель. Їхні вершини були пласкі й порослі травою, а далі йшли похилі безплідні пагорби. Дивлячись на них, я відчувала неймовірну порожнечу.

Амаранта вирізала всіх своїх рабів, щоб не звільняти їх. Вона була тут командувачкою, однією з багатьох. Якщо ті сили, що атакували Веларіс, були авангардом… Я нервово стиснула руки в рукавичках.

— Це його замок там, попереду, — сказав Кассіан крізь зціплені зуби, повернувши вбік.

Навколо вигину узбережжя, вбудований у скелі й розташований високо над морем, стояв похилений, напівзруйнований замок із білого каменю. Не з багатого мармуру, а з вапняку… І не зовсім білий. Кольору кістки. Десь із дюжину шпилів підносилися в нічне небо. Кілька вогнів мерехтіли у вікнах і на балконах замку. І не було ніякого патруля зовні.

— Де всі?

— Зміна вартових. — Вони спланували все навколо цього. — Внизу, біля моря, є невеликі двері. Мор чекатиме нас там. Це найближчий вхід на нижні рівні.

— Отже, перекинути нас до Котла вона не може.

— Забагато захисної магії, щоб ризикувати часом, поки вона зможе пробитися крізь неї. Різ, може, і зміг би це зробити, але ми зустрінемося з ним біля дверей на зворотному шляху.

Я відчула сухість у роті. Над моїм серцем Книга промовила: «Будинок… Віднеси мене додому».

Тепер і я відчула її «дім». Що ближче ми підлітали до замку, що нижче опускалися, стаючи мокрими від холодних океанських бризок, то виразніше я відчувала Котел.

Древній. Жорстокий. Визнає тільки себе.

Котел. Мої друзі могли б і не витрачати стільки зусиль, розвідуючи його місцезнаходження. Обидві частини Книги самі приведуть мене туди. Від цієї думки я здригнулася.

— Спокійніше, — знову порадив мені Кассіан.

Ми приземлилися на платформу перед дверима, схожими на корабельний люк. Мор чекала з мечем напоготові перед відчиненими дверима.

Кассіан шумно видихнув, але Азріель дістався до Мор раніше, приземлившись швидко й безшумно, і відразу ж попрямував у замок на розвідку.

Мор чекала нас. Її очі були прикуті до Кассіана, коли ми приземлилися. Вони не розмовляли, але обмінялися занадто довгими поглядами, які, помітила я, були не випадкові.

Я замислилася: що виявили їхні натреновані почуття?

Прохід попереду був темний і мовчазний. Азріель з’явився миттю пізніше.

— Охорону знешкоджено.

На його ножі була кров — на ножі, зробленому з ясена. Холодні очі Еза зустрілися з моїми.

— Поквапся, — сказав він.

Мені не треба було концентруватися, щоб відстежити Котел до місця, де він був схований. З кожним моїм подихом він притягував мене у свої темні обійми.

Щоразу, коли ми підходили до перехресть коридорів, Кассіан та Азріель розділялися, зазвичай повертаючись із закривавленими ножами й похмурими обличчями і тихо наказуючи мені поквапитися.

Кілька тижнів поспіль, діючи через шпигунів Азріеля, вони розробляли наш похід сюди, вираховуючи все до хвилини. Якщо ж мені знадобиться більше часу, ніж було відпущено за їхніми розрахунками, якщо Котел буде неможливо зрушити з місця… наша подорож сюди марна. Але смерті вартових, що їх убили Кассіан і Азріель, марними не будуть. Цим я не переймалася.

Ці люди заподіяли шкоду Різу. Вони принесли зброю, щоб скалічити його. Вони послали цей легіон, щоб зруйнувати й безжально знищити моє місто.

Коридор привів нас до древньої підземної в’язниці. Я пригадала в’язницю, у якій сидів Косторіз. Мор ішла поруч зі мною, постійно озираючись навсібіч. Нас оточували темні брудні стіни. Остання лінія захисту.

Я розуміла: якщо Кассіана й Азріеля раптом поранять чи захоплять у полон, Мор мала будь-що вивести мене назовні, після чого притьмом повернутися до Веларіса.

Але в древніх катівнях було порожньо. Крім вартових, з якими розправилися іллірійці, нам більше ніхто не трапився. Я мовчки захоплювалася військовими навичками Кассіана та Азріеля. Коридор не закінчувався, але наш шлях лежав ще нижче. Знайшовши сходи, ми стали спускатися. Нижче, нижче, нижче.

Мене почало нудити.

— Він там. У самому низу, — прошепотіла я.

Кассіан узяв на себе сходи; його іллірійське лезо було забарвлене темною кров’ю. Здавалося, ні Мор, ні Азріель не дихали, поки тихий свист Кассіана не відбився від каменів унизу.

Мор поклала руку мені на спину, і ми спустилися в темряву.

— Дім, — зітхали обидві половинки Книги Дихання. — Дім.

Кассіан стояв у круглому приміщенні, на самому нижньому рівні підземелля. Над його плечем мерехтіла неяскрава куля магічного світла.

А в центрі кімнати, на вершині невеликого помосту, стояв Котел.