Двір мороку і гніву

Розділ 14

— Ласкаво прошу до моєї домівки, — сказав Різенд.

Переді мною було місто — і цілий світ.

Ранкове проміння лилося крізь вікна, підсвічуючи фасад маєтку. Переді мною були вкриті примхливим візерунком, надійно замкнені дерев’яні двері зі вставкою з тьмяного скла, що вели в малий передпокій і до справжніх вхідних дверей за ним і давали прихисток від будь-якої загрози, яка чаїлася в місті.

І від думки про те, щоб вийти в нього, в ненажерливий натовп, побачити все знищене Амарантою… Від цієї думки мої груди стиснуло болем.

Досі я ще не могла збагнути, з чого почати розпитувати. Але тепер…

— Що це за місце? — запитала я в Різа.

Він стояв зі схрещеними руками на грудях, обіпершись широким плечем на різьблений одвірок дубових дверей, що вели до вітальні.

— Це мій дім. У цьому місті в мене є два будинки. Один для більш офіційних зустрічей, а цей тільки для мене і моєї родини.

Я прислухалася, чи ходять десь слуги, але не завважила їх присутності. Добре. Це, напевне, було добре. Принаймні не бачити чиїхось сліз, ніхто на тебе не витріщатиметься.

— Тут є Нуала й Керрідвен, — сказав він, спостерігаючи, як я вивчаю коридор позаду нас. — Але тут будемо лише ти і я.

Я напружилася. Не через те, що у Дворі Ночі все було по-іншому, — певно, тому, що цей будинок був набагато-набагато менший. Нікуди тікати — окрім міста.

У наших землях смертних не залишилося ніяких міст. Хоча деякі з них виникли на центральному континенті, де були розвинуті мистецтво, освіта й торгівля. Одного разу Елейн хотіла поїхати туди зі мною. Я ніколи не думала, що зараз мені випаде така нагода.

Різенд хотів щось сказати, але тут за скляними парадними дверима з іншого боку з’явилися два силуети — це були високі кремезні постаті. Одна з них ударила у двері кулаком.

— Ворушися, лінива дупо, — повільно промовив хтось низьким чоловічим голосом.

Я була така втомлена, що ті дві крилаті тіні не здалися мені чимось дивним. А Різенд навіть не глянув у бік дверей.

— Є дві речі, люба Фейро.

У двері продовжували стукати, а по тому пролунав другий чоловічий голос, що був звернений до свого супутника:

— Якщо шукаєш приводу з ним почубитися, зроби це після сніданку.

Цей голос — ніби тіні набули форми: він був похмурий, рівний і холодний.

— Я не з власної волі виліз із ліжка, щоб прилетіти сюди, — пролунав глос першого. А потім додав сердито: — Нахаба.

Присягаюся, я бачила на обличчі Різа усмішку, коли він повів далі:

— По-перше, ніхто — ніхто, крім мене і Мор, не може розсіюватися в цьому будинку. Він оточений екраном, стіною і ще одним екраном. Лише ті, кому я дозволю — і кому дозволиш ти, — можуть потрапити сюди. Тут ти в безпеці; будь-де в місті ти в безпеці. Стіни Веларіса добре захищені, вони вже вистояли п’ять тисяч років. Ніхто з поганим наміром не ввійде до цього міста, якщо лише я не дозволю цього. Тому йди куди хочеш, роби що забажаєш і зустрічайся з ким хочеш. Ці двоє людей у передпокої, — додав він, зблиснувши очима, — можуть не бути в списку людей, з якими тобі варто познайомитися, якщо вони не припинять тарабанити в двері, як діти.

Знову стукіт.

— Ми тебе чуємо, дурню. — Пролунав іще один удар у двері. То був голос першого чоловіка.

— По-друге, — провадив далі Різ, — щодо тих двох виродків за дверима — вирішуй сама, хочеш ти зустрітися з ними просто зараз чи вчиниш мудро й піднімешся нагору й виспишся, бо ти досі бліда. По тому вберешся для міста. А я тим часом виб’ю з них дурощі — ніхто не має права розмовляти так із Вищим Лордом.

Очі в нього сяяли. Він немов помолодшав. Став подібний до смертного. Це було так не схоже на той крижаний лютий погляд, який я побачила, прокинувшись.

Прокинувшись на тому дивані й вирішивши, що не повернуся додому.

Подумала, що, напевно, Двір Весни не був моєю домівкою.

Я тонула в цій застарілій депресії, відчайдушно продираючись до поверхні, якої, найімовірніше, ніколи не існувало. Сама лише Мати знає, скільки я спала, проте…

— Просто приходь до мене, коли вони підуть.

Радість у Різових очах згасла, а вигляд у нього був такий, наче він хотів сказати іще щось, та жіночий голос — рішучий і різкий — пролунав позаду тих двох чоловіків у коридорі.

— Ви, іллірійці, гірші за котів, які волають, просячись усередину.

Ручка дверей ворухнулася.

— Серйозно, Різенде? Ти замкнув двері?

Щосили намагаючись зберігати спокій, я рушила до сходів — нагору, де стояли Нуала і Керрідвен, на обличчях у яких застигла гримаса страху — обидві вони дивилися на вхідні двері. Я побачила, що Керрідвен ледь помітним жестом попросила мене поквапитися. І я ладна була розцілувати обох близнят за ту нормальність, що її вони внесли в несподівану для мене ситуацію. Так само, як і Різа, — за те, що він зачекав, не одразу відчинивши двері, поки я доберуся до небесно-блакитного коридору на другому поверсі.

Я чула лише голос першого чоловіка:

— Ласкаво просимо додому, покидьку.

За ним пролунав похмурий голос другого чоловіка:

— Я відчув твоє повернення. Мор повідомила, але я…

Їх урвав незнайомий мені жіночий голос:

— Відправ своїх псів погратися в садку, Різенде. Нам із тобою є про що поговорити.

— Мені теж є що сказати тобі, — сказав похмурий голос так холодно, що я відчула, як мурашки побігли по спині.

Потім зухвалий голос, розтягуючи слова, відповів їй:

— Ми були тут перші. Дочекайся своєї черги, крихітко.

Нуала і Керрідвен по обидва боки від мене здригнулися — чи то намагаючись стримати сміх, чи то від якоїсь дещиці жаху, або ж від того й того водночас. Будинок наповнився жіночим гарчанням — напевно, саме це й викликало жах, — проте гарчала жінка впівсили.

Зала нагорі була обвішана вигадливими люстрами — скляними кольоровими, що висіли по обидва боки полірованих дверей. Я запитала себе, яка з кімнат належала Різенду, а потім, почувши, як Мор позіхає попри ту сутичку внизу, захотіла дізнатися, яка ж кімната була в неї.

— Чому все тут відбувається так рано? Я думала, що ми зустрічаємося сьогодні ввечері в Будинку.

Унизу Різенд пробурчав — пробурчав:

— Будь певна, не буде ніякого вечора. Тільки бійка — якщо Кассіан нарешті не стулить пельку.

— Ми голодні, — поскаржився Кассіан — перший з тих чоловіків. — Погодуй нас. Дехто сказав мені, що буде сніданок.

— Бідося, — уїдливо проказав жіночий голос. — Які ж ви жалюгідні ідіоти.

— Ми це знаємо. Та чи є їжа? — спитала Мор.

Я слухала й намагалася збагнути, що це все означає. І та інформація, яку я всотувала, проникала в чорноту моєї свідомості.

Нуала і Керрідвен відчинили двері, що вели в обігріту каміном і залиту світлом кімнату. Вона виходила на обнесений стінами засніжений сад у задній частині міського будинку. З великих вікон було видно кам’яний фонтан, що стояв у центрі; цієї пори року він не працював і був схожий на велику істоту, яка заснула стоячи. Всі меблі в спальні були зроблені з розкішного дерева білого кольору з легким відтінком шавлії. Я навіть здивувалася — кімната здавалася майже людською.

А ліжко — велике, м’яке, розкішне, застелене пуховими і стьобаними ковдрами, під які не пробирався зимовий холод — було найпривабливіше.

Однак моїх сил було задосить, щоб поставити кілька простих запитань — принаймні створити у самої себе ілюзію якоїсь турботи про власне благополуччя.

— Хто це був? — ледь вимовила я, коли вони причинили двері, увійшовши до спальні.

Нуала попрямувала до маленької ванної кімнати — мармурово-білої, з ванною на ніжках у формі лап. Залиті сонцем вікна виходили на стіну садка й густу шерегу кипарисових дерев, що росли за нею. Керрідвен, злегка зіщулившись, уже йшла до гардеробу. Вона кинула мені через плече:

— Це Внутрішнє Коло Різенда.

Це їх згадували при мені того дня у Дворі Ночі. Вони були тими, з ким Різ збирався зустрітися і про кого я тоді не розпитувала.

— Я й не знала, що Вищі Лорди поводяться так невимушено, — сказала я.

— Це не так, — не погодилася зі мною Нуала, повертаючись з ванної з гребінцем у руці. — Утім, у Різенда все по-іншому.

Вочевидь, моє волосся перетворилося на якесь вороняче гніздо, бо Нуала взялася його розчісувати, давати лад моїй зачісці, тим часом як Керрідвен дістала кілька комплектів піжами кольору слонової кістки, теплий м’який мереживний топ і шаровари.

Я переодягнулася, а по тому кімната, той зимовий сад за вікном, застиглий у своєму сні фонтан і раніше сказані слова Різенда посіли свої місця.

— Стіни цього міста вже стоять п’ять тисяч років.

Це означало, що Амаранта…

— Що з цим містом? — Я зустрілася поглядом з Нуалою в дзеркалі. — Як — як воно вистояло?

Обличчя Нуали застигло, її темні очі зиркнули на сестру-близнючку, яка повільно відірвалася від шухляди в комоді, тримаючи в руці домашні черевички на флісовій підкладці для мене. Її шия злегка сіпнулася, коли вона ковтнула.

— Вищий Лорд дуже могутній, — сказала Керрідвен обережно. — І він був відданий своєму народові ще до того, як його батько передав йому владу.

— Як вистояло це місто? — наполягала я.

Місто — таке прекрасне місто, звуки якого линули в моє вікно із саду по той бік нього, з усього, що оточувало мене. Місто, якого не торкнулася руйнація, яке стоїть неушкоджене, тоді як від решти світу залишилися самі руїни.

Близнючки знову обмінялися поглядами, мовчазною мовою, яку розуміли лише вони двоє, мовою, яку засвоїли ще в утробі.

Нуала поклала гребінець на туалетний столик.

— Нам не можна цього розповідати.

— Він наказав вам?

— Ні, — урвала її Керрідвен, відкидаючи покривала ліжка. — Вищий Лорд не вимагав від нас цього. Але те, що він зробив, щоб захистити це місто, — історія, яку повинен розповісти він сам, а не ми. Це буде більш розлога розповідь, а ми можемо щось випустити.

Я пильно подивилася на них. Гаразд. Доволі чесно.

Керрідвен ступила крок до вікна, щоб засунути штори. Кімната занурилася в темряву.

Серце моє на мить спинилося, і в мені спалахнула злість.

— Не треба завішувати вікно, — сказала я.

Мені неприємно було опинитися в темряві — не зараз.

Керрідвен кивнула й розсунула штори. Перш ніж піти, обидві близнючки спитали, чи потрібно мені щось.

Залишившись на самоті, я ковзнула в ліжко, відчуваючи м’якість і гладкість простирадл.

Я слухала, як потріскує вогонь, як птахи виводять свої трелі, сидячи на гілках вічнозелених рослин у горщиках в садку — їхній спів так відрізнявся від солодкаво-весняної мелодії, до якої я звикла. Я могла її ніколи більше не почути, а почувши, була б не в змозі знову її витримати.

Може, Амаранта, перемогла, зрештою.

Мені — тій незнаній досі частині мене — стало цікаво: що, як моє неповернення було для нього покаранням за те, що він зробив зі мною?

Я провалилася в сон, швидкий, уривчастий і глибокий.