Двір мороку і гніву

Розділ 18

Амрен стояла в ногах мого ліжка.

Засліплена яскравими променями ранкового сонця, я сіпнулася, вдарившись головою в бильце. Пошукала зброю чи бодай щось, чим можна було б захиститися.

— Не дивно, що ти така худа, якщо щоночі блюєш. — Вона принюхалася і скривилася. — Від тебе смердить.

Двері в спальню були зачинені. Різ сказав, що ніхто не увійде без його дозволу. Але ж…

Вона кинула щось на ліжко. Маленький золотий амулет із перлів та блакитного, як хмари, каменя.

— Це витягнуло мене з В’язниці. Носи його, і вони ніколи не чіпатимуть тебе.

Я не торкнулась амулета.

— Дозволь мені прояснити дещо, — сказала Амрен, поклавши обидві руки на різьблену дерев’яну спинку. — Мені нелегко розставатися із цим амулетом. Але ти можеш скористатися ним, щоб зробити те, що необхідно, і повернути мені, коли він не буде тобі потрібний. Якщо ти не повернеш його, я знайду тебе, і наслідки не будуть приємними. Але він твій на час візиту до В’язниці.

Коли мої пальці торкнулися холодного металу й каменя, вона вже вийшла за двері.

Різ не помилився, коли порівнював її з вогнедишним драконом.

Різ похмуро поглядав на амулет весь час, поки ми піднімалися схилом дорогою до В’язниці. Схил був такий крутий, що інколи нам доводилося повзти на руках і колінах, і я спитала:

— Що не так?

— Вона дала його тобі.

Які можуть бути сумніви?

— У такому разі це має бути серйозно, — сказала я. — Ризик…

— Не говори нічого, якщо не хочеш, щоб інші це почули. — Він показав на камінь під нами. — Для в’язнів немає нічого кращого, ніж слухати плітки крізь землю й камінь. Вони продадуть дещицю інформації за їжу, секс, можливо, просто за ковток повітря.

Я можу зробити це. Я можу перебороти страх.

Амрен вибралася. І не повернулася сюди. Отже, цей амулет захистить і мене.

— Вибач, — мовила я, — за вчорашнє.

Учора я залишалася в ліжку протягом кількох годин, не в змозі рухатися або думати.

Різ простягнув руку, щоб допомогти мені піднятися на дуже крутий виступ, з легкістю підняв мене на вершину, де сидів сам. Минуло багато часу — занадто багато відтоді, як я була на відкритому повітрі, користувалася своїм тілом, покладаючись на нього. Я дихала уривчасто, навіть тепер, ставши безсмертною.

— Тобі нема за що вибачатися, — сказав він. — Зараз ти тут.

— Але все одно я була боягузкою й ніколи не повернулася б сюди без цього амулета.

Він підморгнув мені:

— Я не скорочуватиму твою платню.

Я так захекалася, що навіть не насупилася. Ми піднімалися, поки верхня частина гори не перетворилася на стіну, а позаду не лишилося нічого, крім трав’янистих схилів далеко-далеко внизу, що перетікали в неспокійне сіре море. Різ блискавичним рухом витягнув з-за спини меч.

— Не дивися так здивовано, — сказав він.

— Я… я ніколи не бачила тебе зі зброєю.

Крім кинджала, який він схопив, щоб перерізати горло Амаранті й таким чином позбавити мене мук.

— Кассіан сміявся б до хрипоти, якби це почув. А потім змусив би мене вийти з ним на тренувальний ринг.

— Він може перемогти тебе?

— У рукопашному бою? Так. Він би, звісно, чимало потрудився, але зрештою виграв би.

У цих словах не вчувалося ані зарозумілості, ані пихи.

— Кассіан — кращий з воїнів, якого я зустрічав у будь-якому Дворі чи на континенті. Саме тому він командує моєї армією.

Я не мала сумнівів щодо цього. Але інший іллірієць…

— Азріель — його руки. Я маю на увазі шрами, — сказала я. — Звідки вони?

Різ на мить замовк. Потім тихо сказав:

— Його батько мав двох законних синів, обидва були старші за Азріеля. Обидва були жорстокі, зіпсовані. Вони дізналися про Азріеля від своєї матері, дружини Лорда. Протягом одинадцяти років, що Ез жив у свого батька, вона дбала про те, щоб він сидів у темній камері, де немає вікон і куди не проникає світло. Щодня вони випускали його лише на годину і одну годину на тиждень дозволяли йому бачитися з матір’ю. Йому не було дозволено тренуватися, літати, нічого з того, чого вимагали його іллірійські інстинкти. Коли йому було вісім років, його брати вирішили: буде весело подивитися, що станеться, якщо здатність іллірійців швидко зцілюватися перевірити за допомогою олії й вогню. Воїни почули зойки Азріеля, але відреагували недостатньо швидко, щоб врятувати його руки.

Нудота підступила до горла. Але він перебував із ними під одним дахом іще три роки. Які жахи довелося йому перетерпіти, перш ніж він опинився в гірському таборі?

— А його брати… чи були… були вони покарані?

Обличчя Різа залишалося так само байдужим, як камінь, вітер і море довкола, коли він сказав з убивчим спокоєм:

— Зрештою — так.

У цих словах було вдосталь болю, щоб я змінила тему:

— А Мор… Яка в неї робота?

— Мор — та, до кого я звернусь, коли війська будуть розбиті, а Кассіан і Азріель — мертві.

Кров застигла в моїх жилах.

— Тобто доти вона мусить чекати?

— Ні. Як Третя, Мор… наглядає за Двором. Стежить за відносинами між Двором Жахіть і Двором Мрій, керує Веларісом і Кам’яним містом. Я вважаю, у світі смертних її можна було б називати королевою.

— А Амрен?

— Як моя Друга Заступниця вона виконує обов’язки політичного радника, ходячої бібліотеки й робить усю брудну роботу. Я призначив її після того, як посів трон. Але вона була моїм союзником і, можливо, другом задовго до цього.

— Я маю на увазі… На війні, якщо твої війська будуть розбиті, а Кассіана й Азріеля не стане, і навіть Мор… — Кожне слово було немов шматочок криги в мене на язику.

Різ на мить припинив тягнутися до голої скелі, що височіла перед нами.

— Якщо це станеться, я розчаклую Амрен і нацькую її на весь світ, а мене попрошу вбити першим.

Свята Мати.

— Що ж вона таке? — спитала я, хоч після нашої розмови сьогодні вранці питати, мабуть, було нерозумно.

— Інша. Вона щось набагато гірше, ніж ми. І якщо вона колись знайде спосіб вирватися зі своєї в’язниці з плоті й крові, тоді… хай помилує всіх нас Котел.

Я знову здригнулася і втупилася у прямовисну кам’яну стіну.

— Я не зможу залізти на неї.

— Ти й не повинна, — сказав Різ, поклавши руку на плаский камінь.

Немов міраж, він зник у брижах світла.

На їх місці стояли світлі різьблені ворота, такі високі, що їх вершина зникала в тумані. Ворота з кісток.

Кістяні ворота безшумно відчинилися, оголивши печеру. Вона була геть чорна — такої чорнильної темряви я в житті не бачила, навіть у Підгір’ї.

Я стиснула амулет на шиї — метал трохи теплішав під моєю долонею. Амрен вибралася. Виберуся і я.

Різ поклав теплу руку мені на спину й повів усередину. Три сфери місячного світла виникли перед нами.

Ні — ні, ні, ні, ні, ні…

— Дихай, — сказав він мені на вухо. — Один вдих.

— Де охоронці? — спитала я попри важкість у легенях.

— Вони живуть у самій скелі, — пробурмотів він. Знайшовши мою руку, він стиснув її й потягнув мене вперед, у вічну темряву. — Вони виходять тільки під час годування або для того, щоб розібратися з неспокійними ув’язненими. Вони всього лише тіні думки і стародавнього заклинання.

Маленькі вогники світла пливли попереду, і я намагалася не дивитися на сірі стіни занадто довго. Особливо на ті, що були так грубо висічені, що зубчасті відколки скидалися на ніс, або на крутий лоб, або на усміхнені губи.

На сухій підлозі не було нічого, окрім маленьких обкатаних камінців.

Цілковита тиша. Ми завернули за ріг, і останній промінь світла з туманного світу позаду нас розчинився в чорнильному мороці.

Я зосередилася на диханні. Я не можу бути в пастці, не можу опинитися замкненою в цьому жахливому мертвому місці.

Стежка йшла глибше, в саме черево гори, і я міцніше стиснула пальці Різа, щоб не спіткнутися й не впасти. Другою рукою він досі тримав свій меч.

— А чи всі Вищі Лорди можуть сюди потрапити? — поцікавилася я, і мені здалося, що мої слова поглинула темрява. Навіть сила, що гула в моїх судинах, зникла, сховавшись десь у глибині моїх кісток.

— Ні. В’язниця сама собі закон. Острів узагалі можна вважати Восьмим Двором. Але він потрапляє під мою юрисдикцію, і моя кров — ключ до брами.

— Ти можеш звільнити в’язнів?

— Ні. Після того як винесено вирок і в’язень проходить через цю браму, він стає власністю В’язниці. І вона ніколи його не відпустить. Я ставлюся дуже, дуже серйозно до вироку людей, що ув’язнені тут.

— Ти колись…

— Так. Але зараз не час говорити про це.

Він стиснув мою руку.

Ми стали спускатися крізь морок.

Ні дверей, ні світла. Жодних звуків. Навіть дзюрчання води.

Але я відчувала їх. Відчувала, як вони сплять, ходять, шарудять і дряпають кігтями стіну з іншого її боку.

Вони були древні й дуже жорстокі, навіть гірші за Амаранту. Вони були вічні й терплячі і вивчили мову темряви й каменю.

— Скільки, — видихнула я, — скільки вона просиділа тут?

Я не наважилася вимовити її ім’я.

— Азріель одного разу заглянув до архівів у наших найдавніших храмах і бібліотеках. Усе, що він знайшов, — це лише непевні згадки, що вона ввійшла сюди ще до того, як Прифія була розділена на Двори, а вийшла по тому, як вони були створені. Її було ув’язнено до того, як у нас виникла писемність. Я не знаю, як довго вона лишалася тут — кілька тисячоліть напевно.

Жах нуртував у мені.

— Ти ніколи її не запитував?

— Навіщо? Вона скаже мені сама, коли виникне потреба.

— Звідки вона?

Брошка, яку він їй подарував — такий скромний подарунок як для монстра, який колись мешкав тут.

— Я не знаю. Однак існують легенди, згідно з якими, коли зароджувався всесвіт, існували розриви в полотні світів. І в хаосі Створення істоти з інших світів могли пройти через ці розриви й потрапити до нас. Але врешті-решт розриви затягнулися й істоти опинилися в пастці, не маючи можливості повернутися додому.

Це було страшніше, ніж я могла уявити, — і те, що монстри пройшли між світами, і жах залишитися замкненим у чужому світі.

— Гадаєш, вона була однією з них?

— Гадаю, що вона унікальна у своєму роді, і немає ніяких відомостей, подібних до цієї, що існували раніше. Навіть суріелі мають чисельність, хоч їх і небагато. Але вона й ув’язнені тут, у В’язниці… Напевно, вони прийшли звідкілясь іззовні. І вони протягом дуже тривалого часу шукали шлях додому.

Я тремтіла в підбитому хутром шкіряному одязі, моє дихання клубочилося хмарою.

Ми спускалися нижче й нижче, і я вже не могла відстежити плин часу. Минули години, а може й дні, і ми зупинялися лише тоді, коли моє втомлене тіло просило води. Він не відпускав моєї руки навіть тоді, коли я пила. Так, ніби боявся, що камінь може поглинути мене назавжди. Я намагалася зробити так, щоб ці зупинки були швидкі й нечасті.

Ми просувалися дедалі глибше. Тільки вогні та його рука утримували мене від вільного падіння в темряву. На мить я відчула сморід своєї власної тюремної камери й лоскіт і хрускіт перепрілої соломи на щоках.

Різ міцніше стиснув мою долоню.

— Ще трохи.

— Ми вже повинні бути біля самого Підгір’я.

— Уже пройшли. Косторіз замкнений набагато нижче Підгір’я.

— Хто він? Який він?

Мені коротко розповіли лише про те, що говорити, і нічого не сказали, чого від нього очікувати. Певно, для того щоб не дати мені геть шалено запанікувати.

— Ніхто не знає. Він щоразу прибирає якого йому заманеться вигляду.

— Він перевтілюється, як перевертень?

— І так, і ні. Ти можеш побачити одне, а я можу стояти поруч із тобою, проте побачити геть інше.

Я здивувалася.

— А різьблення по кістках?

— Побачиш.

Різ зупинився перед гладкою кам’яною плитою. Коридор і далі спускався вниз, вниз у одвічну темряву. Повітря тут було щільне й густе. Навіть хмарки мого дихання, здавалося, миттєво розсіювалися в прохолодному повітрі.

Різенд нарешті відпустив мою руку лише для того, щоб ще раз покласти свою долоню на гладкий камінь. Камінь вкрився дрібними бурунами під його долонею, перетворюючись на двері.

Як і попередня брама, двері були кольору слонової кістки, а на їхній поверхні вигравірувано безліч зображень: флора і фауна, моря і хмари, зірки й місяці, немовлята і скелети, прекрасні істоти й жахливі створіння…

Двері відчинилися. У камері був морок, що мало відрізнявся від непроглядного мороку в коридорі.

— Я вирізав двері для кожного з в’язнів, — сказав тихий голос всередині, — але малюнок на моїх — найулюбленіший.

— Не сперечатимуся, — сказав Різенд.

Він ступив усередину. Сфери світла гойдалися попереду, вихоплюючи з темряви чорнявого хлопця, який сидів біля дальньої стіни. Його неймовірно сині очі зупинилися спочатку на Різенді, а потім сковзнули туди, де у дверях причаїлася я.

Різ поліз у сумку, якої я не помітила раніше. Ні, радше він дістав її з кишені між світами, яку використовував як камеру схову. Він кинув предмет убік на грубу кам’яну підлогу. Ще одна кістка — довга, міцна, із зазублинами на одному кінці.

— Гомілкова кістка, якою Фейра добила Міденгардського хробака, коли боролася з ним, — сказав Різ.

У мене похолола кров у жилах. Там було стільки кісток — у пастці, яку я спорудила, — що я й не помітила, яка саме добила потвору. І не думала, що хтось іще це помітить.

— Заходь, — сказав Косторіз, і в його дитячому голосі не було жодних ознак невинності чи доброти.

Я ступила крок уперед.

— Минула вічність, еге ж? — мовив хлопець, дивлячись на мене. — Відтоді, як щось нове приходило в цей світ, минула ціла вічність.

— Привіт, — видихнула я.

Посмішка хлопця була удаваною, насмішкувато невинною.

— Ти боїшся?

— Так, — сказала я.

«Не брехати за жодних обставин», — то було перше, про що мене попередив Різ.

Хлопець підвівся, але залишився з іншого боку камери.

— Фейро, — пробурмотів він, схиливши голову.

Ореол фейського світла посріблив його чорне волосся.

— Фей-ро, — мовив він знову, розтягуючи склади, немов намагаючись відчути їх смак. Нарешті він випростався. — Куди ти потрапила, коли померла?

— Запитання на запитання, — відповіла я так, як мене проінструктували під час сніданку.

Косторіз повернув голову в бік Різенда.

— Ти завжди був розумніший за своїх предків. — Але його погляд знову зупинився на мені. — Розкажи мені, де ти була, що ти бачила там, і я відповім на твоє запитання.

Різ злегка кивнув мені, але його очі були насторожені. Бо те, про що запитав хлопчина…

Я намагалася утамувати подих, щоб подумати. Щоб пригадати.

Там була кров, смерть, біль і крики — і вона ламала мене, повільно вбиваючи, і там був Різ, який ревів від люті, коли я померла, Темлін стояв на колінах біля її трону й молився за моє життя. Там було дуже багато мук, і я хотіла припинити все це, хотіла, щоб усе закінчилося…

Різ стежив за кожним рухом Косторіза й немов скам’янів. Наче мої спогади вільно текли крізь ментальні стіни, які, як я перевірила вранці, були цілі. І я хотіла б дізнатися, чи вважав він, що я в той момент здалася.

Я стиснула руки в кулаки.

Я вижила. Вибралася звідти. І сьогодні виберусь.

— Я почула хрускіт, — сказала я.

Різ повернув голову до мене.

— Я почула хрускіт, коли вона звернула мені шию. Він був не лише в мене у вухах, а й усередині мого черепа. Мене не стало, ледь я встигла відчути першу хвилю болю.

Фіалкові очі Косторіза, здавалося, засяяли яскравіше.

— А потім — морок. Інший, не такий, як тут. Але ще була… нитка, — сказала я. — Ланцюжок. Я смикнула його — і раптом змогла бачити. Але не своїми очима, а… а через його очі, — сказала я, кивком вказуючи на Різа. Я розтиснула пальці на татуйованій руці. — Я знала, що була мертва і цей крихітний клаптик душі, що тримався за ланцюжок нашої угоди, — то було все, що залишилося від мене.

— Але чи був там хтось, чи бачила ти щось?

— Лише цей зв’язок у темряві.

Різенд зблід, його губи стиснулися в тонку лінію.

— І коли мене створили заново, я пішла за цим зв’язком назад — у своє тіло. Я знала, що будинок був на іншому кінці цього ланцюга. Потім було світло. Немов я пливла в басейні ігристого вина.

— Тобі було страшно?

— Я хотіла одного — повернутися до людей навколо мене. Я хотіла цього так сильно, що в мені не було місця для страху. Найгірше вже сталося, і морок був спокійний і тихий. І це було б не так уже й погано — розчинитися в ньому. Але я хотіла додому. І я пішла за цим зв’язком.

— І там не було ніякого іншого світу, — підказав Косторіз.

— Навіть якщо й був, я його не бачила.

— Ні світу, ні порталу?

«Ти так хочеш туди піти?» — питання майже злетіло з язика.

— Там були лиш спокій і темрява.

— У тебе було тіло?

— Ні.

— Ти…

— З тебе досить, — промуркотів Різенд. Звучання його голосу було подібне до оксамиту, що вкриває найгостріший сталевий клинок. — Ти поставив шість запитань.

Косторіз притулився спиною до стіни і присів.

— Не кожного дня мені доводиться побачити когось, хто повернувся з лап справжньої смерті. Прости мене за бажання дізнатися, що там, за тією завісою. — Він делікатно махнув рукою в мій бік. — Запитуй, дівчино.

— Якщо немає тіла — немає нічого, крім, можливо, малого шматка кістки, — сказала я твердо, — чи є спосіб воскресити людину? Створити нове тіло і вкласти туди душу?

Його очі спалахнули.

— Чи була душа якимось чином збережена? Запечатана?

Я намагалася не думати про очі в персні, який носила Амаранта, про душу, яку вона заточила в ньому, що була свідком кожного жахливого, кожного насильницького вчинку.

— Так.

— Це неможливо.

Я майже зітхнула з полегшенням.

— Якщо тільки… — Хлопець розчепірив пальці, його рука була, немов бліда комаха, що тріпотіла крилами. — Давно, задовго до появи Вищих Фе, задовго до людства був Котел — Котел… Кажуть, що всередині нього була зібрана вся магія і що світ був народжений саме в ньому. Але він потрапив не в ті руки. І з його допомогою робили великі й жахливі речі. Викувані з його допомогою. Вони були такі небезпечні, що Котел врешті-решт був викрадений знову, але ціною багатьох життів. Його не можна знищити, тому що він створив усе, і якщо його пошкодити, то життя на землі зникне. Тому він був захований. І забутий. Тільки за допомогою Котла можна викувати, воскресити щось, що вже померло.

На обличчі Різенда знову з’явилася кам’яна маска спокою.

— Де вони його сховали?

— Розкажи мені свій секрет, якого ніхто не знає, Нічний Лорде, — я розкажу свій.

Я внутрішньо приготувалася почути будь-яку жахливу правду.

Але Різенд спокійно сказав:

— Моє праве коліно прострілює болем під час дощу. Я пошкодив його на Війні, і воно відтоді болить.

Косторіз різко й коротко засміявся, тоді як я дивилася на Різа.

— Ти завжди був моїм улюбленцем, — сказав він, посміхаючись, і цю посмішку ні за що в світі не можна було назвати дитячою. — Гаразд. Котел заховали на дні замерзлого озера в Лаплунді…

Різ повернувся до мене, ніби мав намір рушити туди просто зараз, але тут Косторіз сказав:

— І він давно зник звідти.

Різ завмер.

— Я не знаю, куди він подівся й де він зараз. За тисячоліття до того, як ти народився, три ніжки Котла, на яких він стоїть, відкололи від його основи, намагаючись зруйнувати частину його сили. Це спрацювало — але не до кінця. Прибрати ніжки було однаково що видалити першу фалангу пальця. Неприємно, але з певними труднощами можна користуватися рукою й надалі. Ніжки були заховані в трьох різних храмах: Цесирі, Санграві й Ітіці. І якщо вони пропали, то, найімовірніше, Котел знову активний, і це означає, що його володар маніпулює цим і хоче отримати всю силу й міць Котла, не втрачаючи жодної краплини.

Ось чому храми були розграбовані. Щоб дістати ніжки, на яких стояв Котел, і повернути йому всю силу.

Різ уточнив:

— І ти, звісно, не знаєш, у кого зараз Котел?

Косторіз показав тонким пальчиком на мене.

— Пообіцяй, що ти віддаси мені її кістки, коли вона помре, і я подумаю над цим.

Я напружилася, але хлопець засміявся.

— Хоча ні, не думаю, що навіть ти пообіцяєш мені це, Різенде.

Я могла б назвати вираз обличчя Різа попереджувальним.

— Дякую за допомогу, — сказав він, поклавши руку мені на спину, щоб вивести звідси.

Але якщо він знав… Я знову повернулася до істоти, що мала вигляд хлопчика.

— У мене був вибір. Смерть, — сказала я.

Його очі сяйнули кобальтовим вогнем.

Рука Різа напружилася на моїй спині, але він не прибрав її. Теплий, надійний доторк. І мені здалося, що цей доторк був для нього способом переконатися, що я тут і досі дихаю.

— Я знала, — вела я далі, — що могла б піти в темряву. Проте вирішила боротися, щоб затриматися ще трохи. І все ж таки я знала: якби захотіла, то зникла б у темряві. І, може, це був би новий світ — царина спокою й тиші. Але я не була готова піти туди сама. Я знала: щось поза межами цієї темряви досі чекає на мене. Щось хороше.

На мить ці фіалкові очі спалахнули яскравіше. Потім хлопчик сказав:

— Ти знаєш, у кого Котел, Різенде. Хто пограбував храми. Ти прийшов сюди тільки для того, щоб підтвердити свою здогадку.

— Король Гайберну.

Жах хлинув моїми венами й заповнив мене зсередини. Я не повинна була дивуватися, повинна була знати, але…

Косторіз більше нічого не сказав. Чекав на ще одне визнання.

І я запропонувала йому ще одну зруйновану частину мене.

— Коли Амаранта змусила мене вбити тих двох фейрі, якби третім не був Темлін, я б зрештою встромила кинджал у своє серце.

Різ заціпенів.

— Я знала, що мені немає шляху назад після того, що я зробила, — сказала я, і мені стало цікаво, чи могли фіалкові очі Косторіза спалити мою душу, залишивши сам попіл. — І щойно я знищила прокляття, щойно дізналася, що їм це допомогло, я просто хотіла мати достатньо часу, щоб встигнути скерувати клинок на себе. І вирішила, що хочу жити, тільки коли вона вбила мене. Я зрозуміла, що не завершила чогось… чогось, для чого була народжена тут.

Я насмілилася поглянути на Різа. На його прекрасному обличчі був вираз спустошеності. За мить цей вираз зник.

Косторіз м’яко сказав:

— За допомогою Котла можна не тільки воскресити мерців, але й вчинити багато чого іншого. Наприклад, зруйнувати Стіну.

Єдину річ, яка охороняє і відокремлює землі людей — мою сім’ю — не тільки від Гайберну, але й від інших фейрі.

— Цілком можливо, що король Гайберну мовчав стільки років лише тому, що полював за Котлом і вивчав його секрети. Воскресіння конкретної людини цілком може стати першим випробуванням сил Котла після того, як його ніжки приварять, — і способом виявити, що Котел — це чиста енергія, чиста сила. Але, як і будь-яка магія, він може виснажуватися. Король дасть йому спокій, дасть час на відновлення, поки вивчатиме його таємниці, щоб наповнити його ще більшою енергією, силою.

— Чи є спосіб зупинити це? — видихнула я.

Мовчання — і водночас очікування.

Голос Різа був хрипкий, коли він сказав:

— Не давай йому більше приводів…

— Коли Котел створили, — урвав його Косторіз, — темний творець використав залишки розплавленої руди, щоб викувати Книгу. Книгу Дихання. У ній між вирізаними словами написані заклинання, які здатні звести нанівець силу Котла або цілком його підпорядкувати. Але після Війни вона була розділена на дві частини. Одна залишилася у Фе, другу віддали шести людським королевам. Це було частиною Договору, суто символічно, позаяк Котел загубили вже багато тисячоліть тому й він перетворився на міф. Книгу вважали нешкідливою, тому що подібне притягує подібне — і лише той, хто став перетвореним, зможе користуватися заклинаннями в ній і закликати її силу. Жодна істота, яка народилася на землі, не може скористатися нею, тому Вищі Лорди і смертні зберігали її частини як реліквію минулого, не більше. Але якщо Книга потрапить до рук когось, кого створили заново… Звісно, вам доведеться перевірити цю теорію, але все може бути цілком ймовірним.

Його очі зіщулилися від задоволення, і я цієї миті зрозуміла…

— Тепер Вищий Лорд Двору Літа володіє нашою частиною, а друга зберігається у смертних королев, які правлять, вона похована в їхньому сяйливому палаці на березі моря. Частина, що зберігається у Прифії, захищена заклинаннями крові, прив’язаними до Лорда Двору Літа. А та, яку мають смертні королеви… О, вони були напрочуд винахідливі, коли отримали свою частину. Вони наклали закляття на Книгу, прив’язали її за допомогою нашого ж народу — і якщо її спробувати вкрасти… Скажімо, Вищий Лорд розсіється і проникне в замок… Книга розплавиться, знову перетвориться на руду, і ми її втратимо. Смертна королева повинна віддати її за власним бажанням, ніяких вивертів, ніякої магії. — Смішок. — Які розумні, чудові істоти ці люди.

Косторіз, здавалося, загубився в давніх спогадах, по тому хитнув головою:

— Поєднавши дві частини Книги Дихання, можна звести нанівець сили Котла. Хотілося б сподіватися, до того як він увійде в повну силу і зруйнує Стіну.

Я навіть не подякувала за інформацію. Після того, що почула, після того, що сама розповіла, я відчувала пильну увагу Різа до себе. Ні, він підозрював, але до кінця не вірив у те, як сильно зламала мене тоді Амаранта.

Ми розвернулися, його рука зісковзнула з моєї спини і стиснула мою руку.

Дотик був легкий, ніжний. А в мене навіть не стало сил, щоб стиснути його руку у відповідь.

Косторіз підняв кістку, яку Різенд приніс йому, і зважив на своїх дитячих руках.

— Я виріжу тут твою смерть, Фейро.

Ми піднімалися дедалі вище в темряві, повз застиглий камінь і монстрів, які там мешкали. Нарешті я запитала в Різа:

— Кого ти бачив?

— Спочатку ти скажи.

— Хлопчика, приблизно років восьми, чорнявого, з фіалковими очима.

Різ здригнувся — найбільш людська реакція, яку я від нього бачила.

— А що бачив ти? — спитала я знову.

— Джуріана, — відповів Різ. — Таким, яким він був востаннє, коли я його бачив: віч-на-віч з Амарантою, коли він боровся з нею на смерть.

Я не хотіла знати, звідки Косторіз дізнався, про що ми прийшли його запитати.